Дев’яноста кімната час від часу вибухала голосним нестримним сміхом — таким, що сусіди навіть заходили й просили поводитися тихіше.

— Перепрошую дуже! Обіцяємо бути тихішими від води, нижчими від трави, — посміхався роздратованим гостям Улян, зачиняв перед їхніми носами двері, і трійця друзів справді нишкла… на перших секунд п’ятнадцять. Потім — знову вибухала бурхливим реготом. От як зараз.

У двері знову постукали.

Усі троє притихли.

Знову наполегливий стукіт.

Улян, Красимира та Лукина забули як дихати.

Аж раптом двері різко відчинилися і…

Перед очима вималювались три яскравих силуети, що аж надто вибивалися із загальної естетики мольфарської школи.

— Ох, діти! Це ви! Не можна ж так лякати — у мене серце в п’ятах опинилося, — хлопець дуже театрально схопився за серце. — Я думав, це нам знову йдуть давати на горіхи за галас.

— Ох, діти… — меланхолійно протягнула Лукина, всміхаючись самими кутиками вуст та блакитно-сірими очима. — А що ви тут робите у таку пору? У вас же вихідний, вдома мали б бути.

— Ми тут тепер будемо жити завжди, — закопилила губу Яся та підняла підборіддя трохи вгору.

— Поки не охолонемо, — діловито поправила її Ксюша.

— А зараз нам би цей во… чаї б поганяти та печива захавати б… Можна до вас? — і Макс, не чекаючи особливо на запрошення, ступив крок уперед.

— То ви що, тільки поїсти прийшли?! — сплеснула руками Красимира. — Раз уже тут, то пограймо разом, — запрошувально махнула рукою. — Ми тут граємо у «Каверзні запитання» із Уляновою магічною кулею, яку подарували йому на його вісімнадцятий.

— О, у тебе був день народження? — шоковано приклала руки до рота Яся, а потім насупилась. — Так чому ж ти не сказав мені?!

—Та, — відмахнувся рукою хлопець і м’яко подивився медовим прищуром на невдовлений силует молодшої мольфарки. — Ще пів місяця тому був. Якось із голови вилетіло сказати. Утім ви однаково прийшли в акурат: сьогодні ми випробовуємо цю кулю вперше — раніше все руки не доходили; справ було по горло.

— Так-так, сідайте, спробуйте разом із нами, — закивала Лукина, звільняючи місце поряд із собою.

За мить усі шестеро вмостилися колом на м’якому килимі, зітканому з овечої вовни, а у центрі опинилася магічна куля, що мерехтіла блідим сяєвом. Біля кожного стояла тарілка з печивом із повидлом та чашка гарячого трав’яного чаю.

— Словом, правила такі, — почала пояснювати Красимира, активно жестикулюючи. — Всі учасники уважно дивляться на магічну кулю, а та видає одне каверзне питання — і кожен учасник має на нього відповісти. Приймаються лише правдиві відповіді. Якщо учасник бреше, туман у кулі загоряється червоним. Тож дивіться мені… не махлюйте, — і окинула всіх зумисно суворим поглядом карих очей.

— Ця гра допомагає друзям краще зрозуміти одне одного, дізнатися про співрозмовника щось нове та зблизитись, — ніжно додала Лукина.

Ще мить — і гра почалась. Улян зосередив свої бурштинові, що гречаний мед, очі на магічному артефакті: туман всередині клубочився, точно грозові хмари, пульсував та потріскував. Нарешті — пройшла вічність — за скляною поверхнею проявилося: «Розкажіть про найпотаємнішу річ зі свого життя, яку Ви воліли б ніколи не згадувати».

«Оце так по вуха вляпались, — подумки відмітив Улян. — До цього всі питання не були аж такими гострими. Підсунула ж магічна куля свиню».

— Тепер почнімо з молодших, так буде чесно! — Красимира одразу перекинула вогонь на дітей. — Ясю, нумо ти почни!

— Е-е-е, — протягнуло руде дівча невдоволено. — Я що сама лиса?! — миттю насупилась, але серце пропустило удар — і її розповідь линула швидким, трохи збитим потоком: — Ну добре… Якщо ви так хочете чути, то… мої батьки щось типу сектантів, — витримала паузу. — На перший погляд — звичайні люди, вони щотижня ходять на збори проповідників, що пропагують своє, альтернативне трактування релігії. Я сама атеїстка, але те… те, у що вони вірять — на голову не налазить. Батьки і мене час від часу намагаються схилити до цього… Я нікому про це не розповідала — я про це й думати ніколи не хотіла б. Я намагаюсь… викорінити із пам’яті кожну згадку про це, забути кожен спогад. І ще одне: саме через це мені спочатку дуже не сподобався пан Іоанн, він бо виглядає… мов ті сектанти.

Потім заговорив Макс. На відміну від Ясі, повільно, ніби підбираючи потрібні слова, виважуючи кожне та смакуючи його болісну гіркоту:

— У дитинстві. Мене били. Батько. А мати все бачила та нічого із цим не робила. Я був ще зовсім малим. Зараз мене більше не чіпають — але я все ще пам’ятаю. Пам’ятаю і навряд чи забуду той біль, смуток, розчарування та нерозуміння — за що. Я ніколи не хотів нічого поганого — просто їхньої уваги. Скільки себе пам’ятаю, вони завжди були дуже зайняті та не звертали на мене уваги. Лише тоді, коли я робив щось, що вибивалося з їхнього розуміння про поведінку слухняної дитини. Тепер, коли я виріс, мій батько мене не б’є. Та він все ще намагається підігнати мене під себе. Зліпити з мене свого «ідеального сина», а не прийняти мою особистість.

«Це жахливо. Жахливо, коли все твоє життя — величезне прокрустове ложе». На мить Уляну здалося, що глибока синь Максових очей помокріла, а під ними заліг полиск червонуватого відтінку.

Слідом взяла слово Ксюша. Вона говорила виважено, беземоційно сухим голосом, утім крізь нього звучав ледь стримуваний біль.

— Булінг. У минулій школі я стикалася зі знущаннями однокласників — а особливо, коли вони запідозрили, що мені можуть подобатися дівчата. Хоча на той час я ще… сама не до кінця розуміла свої вподобання. І одна думка про перебування в школі мене гнітила. Я це приховувала, але потім все ж розповіла мамі. І мене перевели до іншої школи. А з тими — навряд чи щось зробили, вони й досі принижують слабших або тих, хто відрізняється від них. Мені погано від того, наскільки цей світ несправедливий.

В Улянових очах проблиснуло співчуття, а серце боляче вдарилось об клітку з ребрів. Вони не заслужили цього — ніхто такого не заслуговує. Як же він хотів обійняти та приголубити їх усіх. Однак тепер настала його черга розповідати. У горлі ніби застряг клубок.

— Моя скринька Пандори — зрада близької людини в минулому. Вона породила в мені страх бути покинутим та втратити всіх, кого я люблю. Я знаю, що зараз моє коло спілкування, мої друзі — це люди, які стоятимуть за мене горою та завжди залишаться поряд, але… цей потаємний страх несвідомо залишається в мені та руйнує зсередини.

Іронічно: староста мольфарів-випускників, який завжди подасть помічну руку, завжди підставить плече та стане ниткою Аріадни для кожного, хто цього потребує, боїться… що коли він сам потребуватиме цього, ніхто не прийде. А ті, кого він любить найбільше, відвернуться від нього.

У того, хто притягує купу людей своїм світлом, найбільший страх — страх самотності.

Від цієї сповіді серце загупало у вухах, а втім Улян зібрав усю свою увагу, аби слухати — Красимира заговорила.

— По мені, може, й не скажеш, та мене мучать думки про те, що я не достатня — недостатньо стараюсь, недостатньо вправна мольфарка, недостатньо роблю для саморозвитку та самореалізації. Не викладаюсь, а через це — недостойна мати те, що маю. Навіть участь у «Левітасі» — не мій рівень, — хлопцеві зіниці розширились від здивування. Красимира ніколи цього не говорила. Вона завше здавалася йому такою впевненою, енергійною та оптимістичною. Вона надихала Уляна — він захоплювався її внутрішньою силою. Утім навіть сильні особистості мають право час від часу бути слабкими.

А от зізнання Лукини дещо зрезонувало із деякими Уляновими думками. Лукина, виявляється, весь цей час була непевна: непевна щодо того, чи правильно чинила в минулому, іноді сумнівалась у своєму теперішньому, але ще більше — побоювалась майбутнього.

— Думки про те, що буде далі, після школи мольфарів, гнітять мене та лякають. Флуґанто — завеликий, у ньому легко загубитися, легко не знайти свого місця під сонцем. І я боюсь… що для мене такого місця не знайдеться на цих безмежних просторах.

Після того, як останній учасник замовк, у кімнаті залягла тиша — усім треба було недовго побути наодинці зі своїми думками та порефлексувати.

***

Є рани, які ніколи не загоюються. І є вони у всіх без винятку — різного ступеня тяжкості, але однаково болючі й не зарубцьовані. Навіть у мольфарів із магічного світу. Бо «магічний», зрештою, — не синонім слова «ідеальний». «Магічний» — не «рятівний»; це не панацея від привидів минулого, пазуристих лап теперішнього та зимних страхот майбутнього.

Трійка молодших мольфарів щойно стала на довгий шлях розуміння цієї простої істини. А куди заведе цей шлях — покаже час.