— СА-А-АША-А-А, — рудоволосе дівча з розбігу врізалося в хлопця, який ще п’ять секунд тому стояв на іншому кінці коридору. Вона буквально відчувала, як тієї миті, коли школяр почув своє ім’я, всередині він весь стиснувся та прошепотів щось на кшталт «о ні, тільки не це». Це був староста 8-А, слухняний та зразковий Карась Олександр. Здається, в цілому світі для нього не було нічого важливішого за чисту репутацію та безпеку класного журналу, за яким він, як староста, мав слідкувати та не спускати з нього очей.

У момент зіткнення з його рук випало найдорогоцінніше, — журнал із грохотом вдарився об підлогу, і, здається, в цьому грохоті почувся ще один звук — звук заплямовування його бездоганно чистої репутації, яка з кожною зустріччю з Ясею прямо втоптувалася в землю. Це були суто їхні стосунки: Яся чіплялася до нього і поводилася нестерпно в його присутності, вигадуючи все нові й нові способи вивести хлопця з рівноваги, а Саша постійно торочив, яка вона жахлива людина, та все одно терпів будь-які її вибрики.

— Що ти наробила?! Сторінки ж помнуться! — буркотів він невдоволено, підіймаючи журнал з підлоги.

— Боже, та чому ти так носишся із цим журналом?!

— А в мене до тебе зустрічне питання: чому ти з ним НЕ носишся? Ти ж також староста. Де він взагалі зараз знаходиться?

— Пф-ф, а я звідки знаю? Можливо, він у Віки, можливо, валяється десь на підвіконні, а можливо, хлопці намагаються втопити його в туалеті прямо зараз. Мені яка різниця? Я себе старостою не обирала і за журналом слідкувати не наймалася.

«Як добре, що хоч у “Мольфаріумі” ця роль дісталася не мені, а якомусь лошку».

— БОЖЕ, я все ще не розумію як ТИ можеш бути СТАРОСТОЮ, — випучив по-риб’ячи свої світло-зелені очі хлопець.

— Як не розумієш? — театрально здивувалася дівчина. — Усе дуже просто: я найкрутіша богиня цього світу.

— Добре, навіть сперечатися з цим не буду. У мене немає часу на дурниці. Мені треба йти.

— Кошмар! Чому ти такий груби-ий? Ми ж друзі!

— Ми не друзі.

Яся, може, посперечалася б із ним ще трохи, але їй у голову знову прилетіла записка про те, що її чекає «Мольфаріум». Отож, дівчина вирішила відкласти цю розмову до наступного разу, як побачить хлопця з паралелі в коридорі, а сама знайшла місце, де нікого не було, сховалась за якусь ну-у дуже велику монстеру в кутку та застрибнула до порталу.

Той закинув її прямо на сходи магічної школи.

— А одразу до потрібного кабінету не можна було, нє? Ще по сходах дертися доведеться... А я так-то вже не в тому віці, — розпиналася дівчина, ніби її хтось міг почути.

«Що у нас взагалі за урок зараз? Здається… історія магічного світу чи щось таке. Куди мені там і-?», — не встигла Яся закінчити думку, як почула згори знайомі голоси.

— …нечко, я точно знаю, куди нам іти. Я чудово орієнтуюся на місцевості.

— Пф-ф… Звісно! Саме тому ми облазили весь третій поверх і досі не знайшли 306 кабінет. Ми просто ходимо колами.

— Чи то я винний, що цю школу так збудовано? Усі претензії — до архітекторів.

— Агов! — вигукнула Яся, підіймаючись швидше, і скоро натрапила на бірюзову й темно-каштанову голови. — Чому розкричалися? Вас аж знизу чути.

— Заблукали, — закотила очі Ксюша.

— Не заблукали, а… знаходились в процесі пошуку.

— А що шукали?

— 306 кабінет. У нас там урок зараз, — пояснила дівчина Ясі.

— Е-е… Так ось же він? — вказало дівча на двері за спинами цих двох. Яся ледь стримувала сміх. — Бачили б ви свої обличчя зараз, пха-ха-ха! Не хочу сказати, що ви облажалися, але ви КОНКРЕТНО облажалися.

— Забудьмо про це, — Макс благально подивився на Ксюшу.

— Ніколи, — закотила очі Ксенія.

***

Макс привітався з Негодою та Віродаром, потиснувши їм руки, відсалютував старості, посміхнувся трьом сестричкам та знову різко впав на стілець поряд із білоголовим тишком, який чомусь тримався подалі від будь-яких створених у межах класу компаній:

— Як справи, Любий? Скучив за мною? — на вустах Макса з’явилася хитра усмішка, коли Любомисл знову зашарівся. Він зробить усе, аби витягнути з цього парубка хоч кілька фраз, навіть якщо для цього доведеться стати посеред класу та почати жонглювати вогняними кульками. — Я от ду-у-уже скучив. Чим займався? Малював щось? — Любомисл справді схилився над невеликим аркушем та щось старанно вимальовував тонко підструганим олівцем. Утім щойно хлопець сів поруч, одразу все прибрав. — Можна подивитись? — безцеремонно він потягнувся рукою до краю парти свого сусіда, маючи намір дістати папірець, що виглядав з-під підручника.

— Ні, — його руку блискавично перехопила бліда рука Любомисла, а довгі пальці стиснулися на зап’ясті Макса. Тілом хлопця ніби пройшов розряд, та це тривало лиш секунду, — за мить Любомисл відсахнувся від нього, немов ошпарений. — Вибач, вибач... Я не хотів. Потім… обов’язково покажу малюнок. Він іще не закінчений, тому… н-не можна, — його голос навіть почав трохи дрижати. — Мені шкода. Боляче було?

— Боляче? А як на мене, ти тримав мою руку доволі ніжно, тож не вибачайся. Наступного разу взагалі можеш мене-, — повітря завібрувало від протяжного звуку трембіти, тож Макс не встиг закінчити свою абсолютно непристойну думку, а весь клас застиг, коли до приміщення зайшов викладач.

Зовнішньо цей чоловік чимось походив на кота: розріз його світло-зелених очей скидався на хитрий прищур цих граційних створінь; погляд його, схований за оправою овальних окулярів, був м’який і спокійний, навіть дещо лінивий; кручені вуса та лукава посмішка створювали якусь особливу атмосферу комфорту. Та й гладка статура викладача нагадувала добре відгодованого кота— з-під сорочки виглядав округлий животик, а пухкі щоки робили його подібним до «британця».

— Добридень, голубчики, — навіть голос його, глибокий, трохи гортанний, походив на муркотіння кота. — Мене звати пан Зоремур, і я викладатиму вам історію світу магії. На наших заняттях ви дізнаєтесь про загальну історію магічного всесвіту, а також більш детально ознайомитеся з історією створення місця, в якому, власне, навчаєтесь, — поки пан кіт промовляв вступне слово, Макс глибоко замислився про щось своє; думки повернули його до сьогоднішньої сутички з батьком.

Між ними часто ставалися непорозуміння, і всі вони мали одне підґрунтя: хлопець не витримував постійної байдужості батьків до його почуттів, думок, емоцій і речей, якими він захоплювався. Їх цікавили лише статус, імідж, його майбутнє успішного підприємця, який продовжить бізнес тата. Це було важливо для них, а не він.

Однак варто лише було Максу почати розмову про це, вона завжди закінчувалася скандалом, мовляв він невдячний син, не цінує можливостей, які має. Знову і знову він стукав у зачинені двері в надії бути почутим. А потім, ховаючи всередині біль, безтурботно усміхався та привертав до себе увагу оточення черговою клоунадою. — Для зручності та кращого засвоєння інформації я ілюструватиму кожну свою розповідь живими картами, перенесенням у минуле та іншими інструментами, які полегшать-, — викладача перебив стук у двері, і хлопець здригнувся від несподіванки, а всі думки розлетілися, як зграя воронів.

Двері трохи привідчинилися, і з-за них вигулькнула вкрита хвильками пшенично-рудого волосся голова, а згодом показалося і все худе тіло якогось хлопця, на пару років старшого за Макса.

— О… Голубчику! Що сталося?

— Пане Зоремуре, здрастуйте! Перепрошую, що відволікаю, — забіг до класу, окинув присутніх швидким поглядом медових очей, і додав: — І вам привіт, малеча, — а потім знову повернувся до пана Зоремура. — Це просто питання життя і смерті. Лукина і Красимира у дворі школи тренувалися викликати громовицю, але та відскочила і розбила вікно в кабінеті пані Юзефи. Знову… Втретє за місяць. І тепер вона — ви ж її знаєте — грозиться накликати на них гнів рун, навести страшну порчу і все на світі, а вони і собі беруть її на кпини й ще більше дратують. Я намагався припинити сварку, але з ними говорити як об стіну горохом. Пане Зоремуре, будь ласка, підійдіть до пані Юзефи після уроку, бо без вас там каші не звариш.

«Цей поц що, збірник афоризмів та цитат? І хвилини не пройшло, а він уже встиг використати як мінімум три фразеологізми», — подумав Макс, помітивши по-особливому насичене мовлення хлопця.

— Ох, добре, голубчику. Дякую, що повідомив. Обов’язково розберуся з цим.

— Тисяча поклонів вам! — розвернувся так само різко, як зайшов, і хотів уже вийти, але знову затримав свій погляд на учнях, що сиділи за партами. — Я, до речі, Колос Улян. Живу на мінус четвертому поверсі, кімната 90, тож якщо матимете якісь питання щодо навчання або просто захочете почесати язиками — я до ваших послуг, заходьте на чай із пряниками. І цінуйте пана Зоремура, він золото, а не людина, — і хутко зник за дверима. Максим же запам’ятав номер кімнати, маючи намір навідатись як-небудь. Навіть якщо запрошення було кинуте лише в жарт — цей ходячий збірник фразеологізмів виглядав комфортним, та й питання з навчання точно з’являться і найближчим часом. До того ж, там обіцяли погодувати.

— Не дивуйтеся, голубчики, я класний керівник випускного класу мольфарів, а це наш староста. Вони в мене шибайголови, тож такі візити для мене вже справа звична. Що ж, на чому ми зупинилися?.. А, на вступній частині. Та позаяк нас трохи затримали, то, голубчики, пропоную перейти до більш цікавого. Тема сьогоднішнього заняття — створення Всесвіту.

На очах у дітей в просторі з’явилося пусте полотно.

— Раніше не було нічого. Темне, непроглядне. Аж поки не вродила яблуня — величезна, зі срібними гілками та золотими плодами, — на полотні враз почали проявлятись ілюстрації. — Ця яблуня і стала центром. Центром і початком магії — кажуть, вона є символом рівноваги та тримає на собі весь магічний світ, назва якого — Флуґанто. Гілки яблуні — це невидимі нитки, які пов’язують все суще, тримають на собі всі летючі острови, а її плоди — в магічних здібностях кожного з нас.

— Але ж це просто легенда, а не реальний історичний факт? — хто б ще міг запитати це, як не поміркована раціональна Ксюша?

— Кожна легенда має під собою реальне підґрунтя, — непорушно, але лагідно відповів пан Зоремур.

Його розповідь лилася далі, і з кожним словом від яблуні розросталося дедалі більше ниток; діти побачили перших у світі магів — двох братів та одну сестру, які спершу жили в мирі як одне ціле, проте потім розсварилися, й кожен пішов своїм шляхом. Так зародилися три перших напрямки магії, що стали основою для решти, серед яких і мольфарство, відьомство та характерництво — нині провідні магічні течії.

У якийсь момент Макс замислився про щось своє і, здається, пропустив мимо вух добрячий шмат інформації. Прокинувся від того, що почув:

— Максиме! Чи не нагадаєш нам, які імена мали перші у світі маги?

— Е-е… Кий, Щек, Хорив і їхня сестра Либідь? — сказав перше, що спало на думку. Любомисл тієї ж миті став ще блідішим, ніж зазвичай.

— Це не історія заснування Києва, придурок! — зашипіла Яся.

— І їх не четверо було, а троє, — закотила очі Ксюша.

Врятував Макса від подальшої ганьби звук трембіти.

***

— Для того, аби стати хорошими мольфарами, вам треба відчути єднання з природою — лише в гармонії з нею, ви зможете діяти як одне ціле зі своїми магічними силами. Ми, мольфари, черпаємо свою магію від природи — причому кожен індивідуально: хтось заклинає воду, комусь під силу приручити вітер, хтось чує поклик землі, хтось розуміє та може схилити на свій бік тварин — існує безліч дарів і талантів, — Ксюша помітила, що під час розповіді ця жінка час від часу стишувала свій голос майже до шепоту, надавала йому таємничості, а ще так сильно випучувала очі, що здавалось, ніби вони зараз випадуть із орбіт. І багато жестикулювала руками. — І моє завдання на уроках медитаційних практик — допомогти вам пізнати природу своїх сил, — говорила пані Інґеборґа, висока худорлява жіночка зі світлим, кольору згущеного молока волоссям та насичено-блакитними очима.

Для проведення заняття юним чарівникам довелося не просто вийти на подвір’я школи, а піти за її територію, хоч і йти там було хвилин зо п’ять: це місце знаходилося прямо біля одного з чотирьох виходів зі школи.

— Чому я наполягла на тому, аби наші заняття проходили саме тут, в Океані Сонячних Глиб? — саме таку назву носила ця ділянка території: довкола знаходилося гладке каміння, яке на сонці виблискувало так яскраво, ніби було зроблене із золота. Здавалось, що хтось приніс його сюди спеціально: так акуратно були складені ці камінці докупи. Його було настільки багато, що воно справді нагадувало цілий океан. — Тому що саме тут, на свіжому повітрі, під Сонцем, найпростіше зосередитись на медитаціях та увійти в транс, — і знову ця театральна зміна інтонації на загадкову.

Спостерігати за її рухами в такі моменти було трохи лячно, тож поки пані «поки-назвеш-її-ім’я-язика-зломиш» експресивно-дивакувато вела оповідь, Ксюша милувалася краєвидами, які їй відкрилися: ці сонячні глиби знаходились на самому краю летючого острову, а тому можна було з легкістю побачити цілий безмежно-недосяжний горизонт, закутаний рожевими хмарами. Поетично і надихає. У дівчини зачухались кінчики пальців зіграти щось прямо зараз — мелодію, яка лилася з серця під впливом побаченого. Шкода, що гітари немає з собою. І Маші. Їй би сподобалось. До речі, в п’ятницю вони домовились піти разом у книжковий. Дівчина мрійливо перенеслась думками у майбутнє, вже смакуючи приємну зустріч із дорогою подругою.

— Яка краса! Зараз задихнуся від блаженства...— видихнула одна із близнючок, та Ксюша все ще не розуміла хто із них хто; тільки Стефанію могла відрізнити, бо її зовнішність була кардинально інакшою: якщо її кароокі смагляві із темним, як ніч, волоссям сестрички були точно дві краплі води, то вона зі своєю блакитно-карою гетерохромією, на тон світлішим відтінком шкіри та волоссям із червонуватим відливом виділялась надто сильно. Її сестри навіть жартували, що вона прийомна. Чи не жартували?

Тимчасом викладачка продовжувала. Вона розповіла, що вхід у транс дозволить не лише пізнати себе та свою силу, а й допоможе визначити свого тотема — особливу тварину зі світу духів, яка, якщо її приручити, стане її помічником та провідником у потойбіччі.

— Тотем існує один і на все життя. Зазвичай тотеми обирають хазяїнів, котрі резонують з їхніми якостями та рисами характеру, відображають потаємне начало тих, кому належать, — жінка різко підняла руку до неба, а потім повільно опустила вниз, проходячись нею по своєму тілу аж до серця. — Ваші тотеми — це відокремлена частина вас самих. Комусь їхня істинна сила й тотем являються з першого входу в транс, хтось же на пошук себе витрачає набагато більше часу. Усе це індивідуально. Тому якщо у вас зараз не вийде, не хвилюйтеся. Тепер розсядьтеся в коло, кожен на камінь, що видається вам найбільш зручним, та прийміть медитаційну позу, — Ксюша зайняла місце між Ясею та Максом, поряд із Максом сидів Любомисл, біля Ясі — староста Горигляд, навпроти Ксюші опинились три сестри, а по боках від них — Славомир та Віродар. Пані Інґеборґа сиділа в центрі.

— Узагалі дорослі мольфари вміють входити в транс без допоміжних предметів, але оскільки ви ще навчаєтесь, я взяла з собою дещо, — з її рукава вилетів стовп диму, який на секунду застелив видимість усіх десятьох учнів. Почулися тихі зойки. Коли дим розсіявся, Ксюша закотила очі: Макс втискався в Любомисла і повторював, що йому страшно, а Любомисл сидів із непорушно-кам’яним обличчям статуї. Дуже червоної статуї. Але окрім цього неподобства перед усіма юними чарівниками з’явилися чашки з паруючою рідиною, що пахла травами, а поряд із викладачкою стояли вже запалені пахощі. Запах був доволі… п’янким.

— Заплющте очі. Ні про що не думайте. Зараз ви увійдете в…, — Ксюша прокинулася в пустому лісі. Лише вітер, вільний, нестримний, гуляв у віттях дерев.

Дівчина поглянула на себе і зрозуміла, що вона знову в довгій білій сорочці, як на ініціації, та зараз… вона була не чистою, як тоді, а розписаною символами. Вишиті напівхрестиком із зелених ниток об’ємні безкінечники обплітали руки, поділ сорочки та горловину. Доторкнулася рукою до візерунків: об’єм відчувався приємно.

«Усе, зосередься на собі». Окрім шаленого шуму вітру, який ніби віддавався всередині тіла якимось незрозумілим сплеском енергії, вона чула ще… спів? Пташиний спів. Але не могла зрозуміти, що це за пташка. А щойно спробувала зосередитись на її голосі ще більше, зрозуміла, що знову сидить у колі своїх чарівників-однокласників. Усі вже прокинулись.

Пані Інґеборґа спитала, чи бачив хтось свого тотема. Усі відповідали, що лише відчували присутність когось, але не бачили.

— На одну моментність я відчув, що в мене майже вийшло. Я бачив хутро якогось звіра. Впевнений — ще один раз, і в мене точно вийде. З першого разу, знаю, мало кому вдається — якщо це взагалі не позамежно; я сприймаю цю майже вдачу як звичайнісіньке тренування, бо навчатися — це, перш за все, робити помилки, — розливався Замора Горигляд, нахвалюючи свою майже вдачу так, ніби це щось неймовірне. «Чєл, у більшості опитаних людей майже вийшло. Але ніхто з них не подавав це на такому пафосі, ніби вони гору щойно звернули».

Аж тут черга дійшла до найтихішого хлопця в їхній мольфарській тусовці.

— Я бачив, — тихо відказав Багрій. Ксюша помітила, що Горигляд враз почервонів від заздрощів та якось поник.

— Ох, правда? І хто це? — пожвавився враз Макс. — Напевно, якийсь хом’ячок — милий, як і ти, — Ксюша закотила очі і плеснула себе долонею по лобі. Со-ром-но.

— Це був вовк. Величезний білий вовк.

Очі пані Інґеборґи стали ще більш круглими, ніж були.

— Це дуже добре, юначе. Вовк означає стійкість та силу духу. Віддаєш перевагу не словам, а ділам. Холодний та стриманий, але маєш гаряче серце — це все сказав мені про тебе твій тотем. Що ж, для першого заняття всі ми отримали прекрасний результат; ваше домашнє завдання — медитувати, поки не зустрінете свого тотема. Візьміть ці трави та пахощі, — роздала кожному по пакунку. — Тут вистачить разів на сім. Всередині є інструкція, — повернулась до блідого високого хлопця. — Любомисле, для тебе буде окреме завдання: після зустрічі з тотемом треба встановити із ним контакт та дати йому ім’я — так він офіційно стане твоїм. Всі інші також слухайте — вам це так само знадобиться. І пам’ятайте: що більше часу ви проводите зі своїм тотемом, то сильнішим стає ваш із ним зв’язок. Коли останній стане достатньо потужним, ви зможете бачити його астральне тіло у фізичній реальності — це одна із найвищих ознак сили мольфара. Крім того, не полишайте спроб зрозуміти, в чому ваша сила — можете почитати підказки в підручнику. Хоча, звісно, немає кращого інструменту, щоб її усвідомити, аніж ваші відчуття та інтуїція.

Інтуїція… Здається, Ксюша розуміла, в чому її сила. Хоча ще не була до кінця впевнена. Треба було розпитати Макса та Ясю про їхні видіння, щоб зрозуміти точно.