Перед очима Ясі все ще блимали окремі кадри: чекають Макса, лист із завданням, Темний Ліс, туман, усе йде не за планом, стовп темряви, розлючена пані Ірма, розмова в її кабінеті, призначення покарання… «Насичений учора видався день, нічого не скажеш», — видихнула школярка.
Так, час від часу тяжко зітхаючи та здуваючи прядки волосся, що падали на обличчя, руде дівча із закоченими рукавами помаранчево-зеленого светра насуплено та наполегливо підмітало — в руках її була довга важка мітла із сухих гілляк.
Трійку дітей запхнули на північний край острову, до Дерева Святляків, та змусили прибрати цей величезний шмат території:
— Це найменше, що ви можете зробити, — відрубала пані Ірма, вручила їм ці жахливо незручні віники та металеві відра в руки і залишила тут. До речі, саме звідси діти відправлялись на Летючому мості до острова, де проводили міжшкільний конкурс «Левітас», тож місцина була їм вже знайома.
Покарання відбували на різних кінцях галявини у тривожній мовчанці, бо ще одна невдача спровокувала між ними черговий конфлікт, який Яся воліла б залишити за кадром. Їй вистачало поганих думок через почуття провини перед директоркою, а ще… через цього Горигляда дурного. Він не міг упустити можливості тикнути Ясю носом у її невдачу та докорити.
— Невже мольфари, яких відібрали в якості найкращих на міжшкільний конкурс, могли з такою феєричністю провалити свою першу місію? Я завжди розумів, що моя персона підходить для престижності та шансової майбутності, яку надає конкурс, набагато краще, ніж будь-хто з вас трьох. А зараз — усвідомлюю це ще більше. Можливо, якщо б на «Левітас» відправили команду в іншому складі, наша школа б пройшла на наступний етап у розряді молодших учнів, — Яся розуміла, що він просто бісився через те, що його не обрали. Звісно ж, Горигляд вважав себе найкращим та найбільш достойним. Але подібні слова… все одно псували настрій.
«Противна кучерява моська», — злісно подумала дівчина й агресивно махнула мітлою. Під мітлою хруснув сухий листок.
Хруснув від кроку, ступленого на покинуті, безжиттєві землі Темного Лісу. Трійця стояла на краю моторошної місцини.
— Тут… неприємно. Чому ми маємо виконувати свою першу місію саме в цьому місці? — зіщулилась Яся. Щільна завіса з холодного туману оплітала тонкими, із придихом смерті, пальцями темне гілля скрючених, ізсушених дерев. Темна енергія тут так і пульсувала.
— Інше питання — як нам знайти те, що ми маємо. Я втратила зв’язок зі своїм джерелом магії — тут немає й натяку на вітер, а мелодію, — Ксюша дістала свою окарину і спробувала щось заграти, та звук боляче різонув по вухах, — тутешні місця викривляють настільки, що я не маю ані шансу використати хоч якесь звукове заклинання.
— Ох, красунечки, і що б ви без мене робили?! — широко, втім все ще ніяково всміхнувся Макс, і, засунувши два пальця до рота, засвистів. Тієї ж миті перед ним з’явився напівпрозорий тотем пса.
— Марселю! Марсе! — дівчина спостерігала за тим, як собака кидається в обійми свого хазяїна, несамовито стрибає та просить, аби його погладили.
«Як добре, що моя Ізабелла, — так звали водяного вужа… точніше, водяну вужицю Ясі, — спокійна і слухняна». Мольфарка помітила, що тотем Макса в реальному світі досі виглядав слабким і напівпрозорим, а силует його періодично блимав. Це тому, що Макс лише недавно з ним познайомився і ще не налагодив із ним достатній зв’язок.
— Хороший хлопчик, хороший хлопчик, — пестив хлопець свого песика по голові.
— І довго нам ще чекати, поки ви закінчите свої любощі? — склала руки на грудях Яся, хоча сама з Ізабеллою була не менш ніжною.
— Хлопчику! У мене до тебе — надважливе завдання, — вдав, що не помітив уїдливого коментаря. — Відчуваєш носом темну енергію? Так, я знаю, що відчуваєш. Знайди місце, де її найбільше — і приведи нас туди.
У цей же момент Марсель весело висолопив язика, замахав хвостом і стрімголов помчав углиб Темного Лісу.
— Красунечки, не зволікайте! Він швидко бігає, — кинувся за своїм улюбленцем Макс. Дівчата непевно переглянулися, а потім ринули слідом за хлопцем у пропащі ліси, оплутані темрявою та липким туманом.
***
Мовчання стояло в повітрі, гуділо у вухах, пробирало тіло прохолодними подихами до кісток. Чути було тільки ритмічне шурхання віників зусібіч. Бойовий дух підтримував лише спогад про підбадьорливий Любомислів погляд та сказані ще зранку слова: «Ти з усім впораєшся».
Тож тепер Макс і намагався «впоратись», наполегливо прибираючи виділений йому шмат території — біля самісінького Дерева Світляків, стовбур якого було б складно обійняти й уп’ятьох, та підвішеної до його товстої гілки гойдалки: дві мотузки та деревинка справляли враження не надто надійної конструкції.
Сумлінно підмітав листя, зсипав його у відро… А потім вітер знову шелестів у верховітті дерев, і нові листочки пікірували вниз та м’яко осідали на землю. «Це просто знущання якесь! Ми тут із самого ранку!» — Макс був певен, що це пані Ірма все підлаштувала, щоб тут не можна було прибрати ніколи… Сама ж сказала: «Не підете звідси, поки все не поприбираєте. Я прослідкую».
Це точно якийсь лохотрон. Хотів поділитися своєю геніальною думкою з дівчатами, підвів голову, посміхнувся і… раптом онімів, коли погляд натрапив на їхні насуплені, зайняті справою силуети.
Посмішка щезла з Максового обличчя, точно її й не було, він тяжко видихнув, і знову опустив голову додолу. Це була не перша його спроба почати розмову з дівчатами, але… його постійно щось зупиняло. А що як вони проти? Що як вони не хочуть із ним спілкуватися? Зрештою, в тому, що сталося, була і його провина…
Верховіття знову зашуміли від пориву холодного вітру. Холодного та непривітного, як Темний Ліс. Перед очима майнули небажані спогади з проваленої місії.
Макс почув попереду жалібне скавучання Марселя, а за мить і сам опинився перед тим, що так налякало малого.
— Марселю… хлопчику… здається, ти знайшов, — собака одразу забіг за спину свого хазяїна, підібгавши хвоста, та хлопець не зважав на це — його погляд був прикутий до… велетенської темної кулі точнісінько посеред галявини.
Від неї так і віяло темною енергією — вона розходилась тоненькими цівками диму в усі боки, оплітала незримим павутинням кожне змертвіле деревце, кожну всохлу гілочку цієї моторошної місцини.
Час ніби зупинився, а все довкола завмерло — він уже не чув ні дівчат, що бігли позаду, ні гавкоту свого тотема. Не існувало нічого, крім цієї темної матерії, що заворожувала й манила.
Макс ступив декілька кроків уперед, зачарований, простягнув уперед, до енергетичної кулі, руку, і його паралізувало видінням, схожим на сцену з минулого. Стрічки темної енергії вмить розсіялись, а перед хлопцем розквітла така картина: ще хвилину тому нежива галявина зеленіла, засохлі дерева наповнилися барвами — приємний вухам шелест замінив мертвенно-непробивну тишу, звірі та демонічні створіння співіснували в злагоді, а потім… Усім тілом пройшовся різкий біль, ніби його наскрізь пронизало блискавицею. Хлопця несподівано відкинуло вбік.
***
Уже вечоріло, і сонце, ідеально кругле, мов вінілові платівки, плавно котилося до обрію, а небо, оповите легенькою димкою з хмар, приємно рожевілося. Це могла б бути дуже романтична картина — меланхолійна та наповнена смутком, як пісні Лани Дель Рей… Була б, якби дітям замість споглядання гарних пейзажів не доводилося відбувати покарання та виконувати так звані виправні роботи…
Ксюша дійсно втомилася. Цей на перший погляд невеликий шмат території тепер здавався їй неохопним. Насправді дівчина розуміла, що їхнє покарання — скоріше показове, як то кажуть, «для галочки». Порівнянно з тим, що вони утнули, це направду було найменшим із покарань.
Ксюша пригадувала, як після інциденту їх почергово запрошували до кабінету пані Ірми, як вона уважно слухала цю історію. До того ж, так уважно, ніби до розповіді Ксюші їй не довелося прослухати це ж саме ще двічі.
Пані Ірма не кричала, не злилася, не звинувачувала. Лише мовчки кивала головою та час від часу тихо зітхала. А Ксюша розповідала:
— Ми з Ясею бігли позаду, і, схоже, сильно відстали, хоч нам і здавалося, що ми майже поряд… Можливо, це Темний Ліс намагався нас заплутати… Словом, до Макса нас привів його тотем, Марсель — він був дуже наляканим, коли ми на нього натрапили. А коли ми знайшли Макса — він був ніби зачарований, не рухався… Не реагував на нас, — розповідала, а спину металевими пазурами дряпав холод. Це була справді страхітлива картина: Макс блідий, ніби неживий; його рука торкається поверхні кулі, що так і пульсує темною енергією, а стрічки темної матерії повільно починають обплітати його пальці… У той момент Ксюша подумала, що ще секунда — і вони його втратять.
— Яся… вона імпульсивна дуже, та й злякалася за нього — вирішила його розштовхати, але зробила це занадто сильно, і далі… все відбувалося так швидко, — рука Макса, що ледь торкалася поверхні nемної кулі, зісковзнула та провалилася всередину. — Обох — і Макса, і Ясю — відштовхнуло ударною хвилею, а з кулі повалив стовп темної енергії… Величезний, некерований, дикий… І темна енергія розповзлася, охопивши більший шмат території Вічнозеленого Лісу. Я чесно намагалась зарадити, але навіть десяток мольфарів навряд чи змогли би зупинити цей потік пітьми.
Коли дівчина закінчила, пані Ірма ще довго мовчала — хвилини зо три. А потім нарешті сказала:
— Зрозуміло… Я чула, що ви троє знову посварилися через це. Але ніхто з вас не винний у тому, що сталося, — це все, що вона сказала. Саме тому Ксюша й була схильна думати, що вони відбували «несправжнє» покарання. Директорка його значно пом’якшила. Вона була добра, хоч часом і намагалась здаватися строгою, холодною і непідступною.
Ксюша закінчила свою частину прибирань. Подивилась на Ясю та Макса. Вони… здається, також.
— Слухайте, — це була перша фраза, вимовлена за день, — я маю сказати вам дещо, — почала Ксюша та продовжила, коли обоє підійшли до неї. — Мені здається, нам слід перестати гніватись одне на одного, припинити таїти образи та кидатися звинуваченнями і… помиритися нарешті, — вчинити так було раціонально, це було правильно. — Зрештою, ми команда, — а ще — це було те, чого прохало серце та чого прагнула душа. — І… я вважаю вас друзями, тож… — дівчина простягнула їм свій мізинець. — Мир?..
— Ох, Ксюшо, я так розчулена, — почала витирати сльози Яся, — ти така мила.
— Просто пожміть мій мізинець і все. Максе, мовчи, а то я тебе вдарю, — швидко, трохи грубувато, ледь закочуючи очі, наказала дівчина, яка не дуже звикла до подібних ніжностей із кимось, окрім своєї найближчої. Яся і Макс слухняно виконали наказ.
Тож троє з мітлами в руках та сплетеними мізинцями всміхнулись та пошепки проговорили:
— Мир.
Довкола їхніх пальців почали літати жовті вогники-світлячки, що засяяли їхні руки та запалили іскри в їхніх очах. Вже стемніло, та всередині всіх трьох було світло. І нехай як по-дитячому це було, але вони, стоячи в тісному колі, тримали одне одного за мізинці та навіть не думали про те, щоб їх відпускати.