— Ясю, сонечку, вст-, — фраза обірвалась на півслові, і Яся поглянула у мамині сповнені здивування очі: круглі, як дві тарілки. — Ого, уже прокинулась?.. Що це в лісі здохло?

— Напевно, щось дуже велике, — запевнила її Яся трохи роздратовано. Незважаючи на те, що вона прокинулась сьогодні раніше, вести світські бесіди одразу після пробудження аж ніяк не хотілося.

— Ти навіть вже майже зібралася; лише ранок, а моя «сова» вже така активна. Невже у тебе з’явився... якийсь хлопчик? — школярка ледь стрималася, щоб не цокнути язиком. От чому буквально будь-яка зміна в її поведінці у світлих головах її чудових батьків автоматично пов’язується з тим, що вона закохалася?

— О так, ну звісно, — саркастично відповіла дівчина. — Іншої причини і бути не може.

Вони перекинулися ще парою фраз, після чого мама пішла на роботу, а за нею і Яся поспішила до школи.

З моменту ініціації минуло вже два дні. Коли наступного ранку Яся прокинулася в своєму ліжку, вона навіть встигла подумати, що всі магічні пригоди їй просто наснилися. Утім на шиї залишився кулон, а на тілі — сліди запеченої крові, тож… це все було по-справжньому.

Але після цього все затихло: інший світ жодного разу не покликав її у свої обійми за цей час, хоча досі переслідував її у снах. Наприклад, сьогодні дівчині снилося щось на кшталт змагання: вони з Максом та Ксюшею, здається, боролися з іншими командами за першість. Щоправда сюжет був доволі розмитий, і Яся не могла пригадати деталей, та сон виявився настільки яскравим, що свої відчуття та емоції вона пам’ятала дотепер. Навіть морозний осінній вітер впереміш із прілим листям та запахом недавнього дощу не міг цього перебити.

Дорогою до школи дівчина вирішила заскочити до «Сімейної пекарні»: вдома вона не снідала, адже там, як завжди, із їжі була лише гидота якась.

Варто їй було підійти до омріяного закладу з їжею богів, як об її спину щось вдарилося і впало на землю. «Це ще що таке?» — роздратовано подумала дівчина, піднімаючи з мокрого асфальту зім’ятий папірець.

— Що? Обернися? — Яся сама не помітила, як виконала вказівку і розвернулась. Тієї ж миті повітря намагнітилось настільки, аж почало потріскувати, і просто-таки перед силуетом дівчини з’явився пульсуючий фіолетовий портал. — Боже, а почекати не можна було, поки я собі поїсти куплю?! Якщо я помру з голоду, це буде на вашій совісті, чуєте?

Невдоволена, Яся все ж увійшла до порталу, глибоко в душі радіючи нарешті знову потрапити в чарівний світ. Портал привів одразу до кімнати.

Як і минулого разу, на столі дівчину чекало щось їстівне. Булочка, — саме та, яку вона хотіла купити в «Сімейній пекарні» — чай та записка. «Тобі слід добре поснідати, аби мати достатньо сил для навчання», — зазначалось у ній.

— Це дуже мило, звісно, але я хотіла кави, — трохи надувши губи поскаржилася школярка. Аж раптом букви в записці змішалися, і зміст повідомлення змінився: «Пити багато кави — дуже шкідливо, особливо дітям». Не встигло дівча пирхнути, як текст знову поіншав: «І взагалі… Їж що дають, розбалував я вас», — та вже за секунду зник, ніби повідомлення, яке співрозмовник надіслав, але одразу передумав і видалив. Але ж вона встигла все побачити!

Згодом на пустій записці знову проявився текст:

«Шановна ученице Мольфаріуму,

ознайомтесь із переліком ваших дисциплін та викладачами, що їх ведуть, будь ласка.

Основні предмети:

1. Історія світу магії. Викладач — пан Зоремур

2. Руни та замовляння — пані Юзефа

3. Медитаційні практики. Викладачка — пані Інґеборґа

4. Сила каменів. Викладач — пан Христофор

5. Демонологія. Викладачка — пані Ізидора

Вибіркові предмети:

1. Магія музики. Викладачка — пані Улита

2. Передбачення майбутнього. Викладачка — пані Пелагея

3. Тлумачення снів. Викладач — пан Іоанн

Ви маєте право обрати одну із трьох вибіркових дисциплін та зобов’язані повідомити своєму класному керівникові про свій вибір сьогодні до кінця дня.

Розклад занять, розташування кабінетів та іншу необхідну інформацію можна знайти на дошці оголошень на другому поверсі Мольфаріуму. Інформація там завжди актуальна й постійно оновлюється».

***

Макс вийшов зі своєї кімнати і одразу ж натрапив на два знайомих дівочих силуети.

— Раночку, красунечки, — привітався хлопець, підморгнувши обом, на що у відповідь отримав каро-невдоволений погляд Ксюші та недбалу репліку «ага, давно не бачились» від Ясі. — Ну, чому ви такі непривітні?! Взагалі-то я навіть скучити за вами встиг... До речі, не повірите як я сюди потрапив! — провадив далі, коли вони піднялися зі своїх підземних кімнат нагору чудернацьким лозо-ліфтом і опинилися прямо посеред просторої головної зали, тепер вже, на відміну від минулого разу, заповненої учнями.

— Якщо ти про портал, то ще й як повіримо, — іронічно пирхнуло руде дівча, та Макс не зреагував і продовжив.

— Коротше, залетів я у «Львівські круасани» поснідати, замовив, отримав свій чек, сів за столик, сиджу. Дивлюся на чек, а там написано: «Щоб залишок дня пройшов щасливо, йди до вбиральні одразу, як прочитаєш цей текст». Думаю: «Ну, чому б не сходити, хотів якраз, до речі». Заходжу в кабінку...

— Боже, фу! Заради бога, не продовжуй… Або принаймні роби це тихіше, — намагалась зупинити потік ентузіазму Ксюша, яка, на відміну від захопленого розповіддю хлопця, помічала косі погляди деяких учнів. Але Макс не міг нічого з собою зробити: що завзятіше він розповідав, то голосніше звучав його голос. — Знімаю, значить, штани, абсолютно готовий вже, як то кажуть, полити з хобота, як тут з’являється цей портал І ЗАТЯГУЄ МЕНЕ. ЗНОВУ НЕ ДАЛИ ПОСЦЯТИ!!! — занадто тихо. Чому так тихо?..

Хлопець обернувся й побачив, що всі в залі витріщаються на нього.

— Я його не знаю, — Яся трохи відступила від Макса.

— Не соромте мене. Ми йдемо звідси, — Ксюша схопила обох за руки, перед цим традиційно закотивши очі, і потягла їх сходами наверх. Макс навіть не намагався пручатися, а все його тіло тряслося від приступу сміху, скоріше істеричного.

На дошці оголошень, що знаходилась одразу біля сходів, трійця подивилася, де шукати потрібний кабінет, та зненацька збагнула, що заняття розпочнуться буквально за кілька хвилин.

До кабінету 208А вони завалилися прямо зі звуком трембіти, який сповіщав про урок, коли інші діти вже слухняно сиділи за партами, а вчитель стояв над ними. Почалася класна година.

Макс вичепив поглядом вільне місце на останній парті та похапцем туди впав: опинився поряд із якимось високим блідошкірим хлопцем, який, здається, навіть трохи здригнувся від надто різкої появи сусіда поряд.

— Звертайтеся до мене пан Юхим. Відсьогодні я Ваш класний керівник і найкращий друг на час вашого навчання в стінах Мольфаріуму. Тепер ваша черга представлятися: назвіться кожен по черзі і розкажіть те, що вважаєте за потрібне.

Знайомство було «найулюбленішим» заняттям Макса в усіх нових колективах; хлопець просто-таки не знав, що в такі моменти говорити.

— Хтось хоче почати? — всі мовчать. — Добре, якщо ви всі такі несміливі, я викликатиму кого захочу, — чоловік окинув уважним поглядом невеликий кабінет, що зараз ледь вміщував у собі одинадцятьох осіб: десятьох учнів та класного керівника.

«Будь ласка, тільки не мене. Ненавиджу виступати перед всім класом першим», — подумав Макс.

— Хлопець із бірюзовим волоссям за останньою партою. Почнімо з тебе? — точно на зло!

— Е-е-е… Хех, — Макс підвівся, видав трохи знервований смішок і почухав потилицю. — Максим Плющ, 14 років, не одружений. Дівчата, пишіть мені, хлопці, також пишіть, — сказав це, широко усміхнувшись, і миттю опустився на стілець, ледь стримавшись, аби не закрити обличчя руками.

«Що я щойно зморозив», — крутилося в голові, поки інші учні, посміявшись з його виступу, продовжували розповідати про себе. Після Макса доброволицею виступила Яся:

— Взагалі мене звати Линник Ярослава, але я ненавиджу цю форму свого імені, тож кличте мене Ясею, якщо не хочете по пиці.

За нею висловилась Ксюша, потім відрекомендувалися троє дівчат Коцьких, з якими Макс познайомився в туалеті, а потім бачив на ініціації — близнючки Іларія та Лукерія, і зовсім не схожа на цих двох їхня сестра Стефанія. Макс не надто уважно слухав їхню розповідь, бо набагато більше його цікавив хлопець поряд: бліда шкіра, білосніжне волосся, такі ж брови та вії, світло-блакитні, майже крижані, очі; сам він тихий, немов гладь озера. Хотілось заговорити до нього і розбити цю непорушну тишу, адже інші учні перешіптувались одне з одним, і тільки остання парта сиділа мовчки напружено. Не дуже комфортно.

Після трьох сестричок виступили Замора Горигляд, Негода Славомир та Мазурик Віродар. Лишився тільки він. Той, що поряд.

— Любомисл Багрій, — тихо проказав хлопець, роздивляючись свої довгі пальці. — Радий навчатися з усіма вами в одному класі.

Хлопець сів, а Макс хитро посміхнувся. Його сусід такий спокійний і стриманий… Неймовірно хочеться його подражнити.

— Твоє повне ім’я звучить занадто довго, і вимовляти його та-а-ак незручно; чи можу я користуватися короткою формою імені «Любомисл»?

— У мого імені немає короткої форми.

— А мені здається, є, і доволі мила. Дозволь мені називати тебе «Любий»? — Макс ніколи не бачив, щоб хтось так хутко червонів: бліда шкіра моментально побагровіла навіть на кінчиках вух. Зараз хлопець абсолютно виправдовував своє прізвище.

— Роби… що хочеш.

***

Ксюша закотила очі, коли до її вух долетіла остання репліка Макса. «Боже, він і мертвого дістане», — пронеслося в голові дівчини, та за мить вона знову зосередилася на своєму класному керівникові. Це був чоловік років шістдесяти, жилавий, із акуратно виголеним обличчям; у його кучерявому волоссі залягла сивина, а в очах — відтінок сірого неба, такого ж, як і колір його сорочки.

— Сьогодні ви мали б обрати старосту класу. Зазвичай це роблять голосуванням, але оскільки ви ледь-ледь одне одного знаєте, ми зробимо от що, — показав усім дітям невідомо звідки взяту шапку, трохи схожу на ту, у якій завше зображали на портретах Шевченка. — Тут знаходиться десять папірців. Усі вони поки пусті, але щойно ви візьмете їх до рук — на них проявиться текст, — розповідаючи це, він проходив повз юних мольфарів, щоб кожен міг витягнути папірець. Ксюша сиділа за другою партою, тож тягнула одна із перших.

«Вітаю, ти не староста! Можеш продовжувати радіти життю та думати про приготовані вранці сирники і Марію», — значилось на її папірці. Звідки їм відомо, що вона сьогодні готувала, і як вони дізналися ім’я її любої подруги?..

— Так, кому дісталась почесна роль старости? — запитав пан Юхим, коли всі діти отримали свої відповіді.

— Мені, — з-за першої парти піднявся тендітний хлопчина в круглих окулярах. Голос його звучав низько та владно, що якось не пасувало цьому на вигляд милому хлопчику. — Я сподіваюсь виправдати всі очікування та обіцяю виконувати всі відтепер покладені на мої плечі обов’язки.

«Пф-ф, такий пафосний, я не можу», — вкотре карі очі прокрутилися навколо своєї осі.

— Чудово! Привітайте всі Замору Горигляда із підвищенням! — усміхнувся класний керівник. Хтось із класу голосно його привітав, дівчина ж стримано промовчала. Їй чомусь не дуже подобався цей хлопець. Виглядає як овечка, а на ділі, можливо, той ще вовк. — А тепер на папірцях, які я вам роздав, — текст на них знову зник — напишіть назву дисципліни, яку ви обрали.

— Але ж сказали, що можна обрати до кінця дня? — запитально-ствердно вигукнула сусідка Ксюші, Іларія (чи це Лукерія?)

— Мене щойно повідомили, що це треба зробити до кінця класної години, адже потрібно ще сформувати списки і внести ці дисципліни у ваш розклад. Ксюша взяла перо з чорнильниці та, навіть не вагаючись, вписала магію музики. Адже музика — це все, чим вона жила в реальності, і те, чим вона хотіла б займатися навіть тут, у стінах чарівної школи. Взагалі-то дівчина сподівалась, що зможе навчитись грати на якомусь із інструментів так само, як грали мольфари тоді на ініціації. Та мелодія… правда була чудова і все ще віддавалася мурахами в тілі, коли дівчина згадувала її звучання.

Від думок відволік звук трембіти — знак, що їхні заняття на сьогодні скінчилися. Тож Ксюша здала свій папірець, зі всіма попрощалася та поспішила заскочити в портал, що з’явився перед нею, щойно вона про нього подумала. Інші кликали її провести час разом у дворі школи і ще трохи поспілкуватися, раз заняття вже все одно закінчилися, однак дівчина не дуже любила великі компанії, а ще надто вже хотіла нарешті побачити Машу, тому делікатно відмовилась. До того ж, її 8-А на цьому тижні черговий, тож втомитися від людей вона ще встигне.

Опинившись у шкільному гардеробі — там, де портал і забрав її до Мольфаріуму, дівчина прослідкувала, як темний пульсуючий матеріал стискається і зникає, після чого піднялася в хол на першому поверсі, де її чекала Маша.

— Привітики! — довгокоса дівчина міцно обійняла Ксюшу, а та у відповідь вдоволено мугикнула щось своїй подрузі в плече, ховаючи усмішку. Здається, так щиро вона всміхалася лише з нею. — Щось сьогодні ти забагхилася, — майже кожна вимовлена Машою «р» звучала як муркотіння кота, адже вона картавила, — і це в ній подобалося Ксюші чи не найбільше. Хоча... Їй подобалося в Маші абсолютно все... — Усі вже розійшлися по своїх місцях. Ти де сьогодні чегхгуєш?

— На другому, ліве крило. А ти?

— О, пощастило, я також!

— Ох, нічого собі! — насправді Ксюша знала, коли і де чергує Маша, адже тільки-но список чергувань надсилали в бесіду класу, найперше вона вишукувала прізвище подруги — «Руденко», — а вже потім своє. За весь тиждень вони перетиналися всього двічі, і один із таких щасливих днів — сьогодні. — І правда пощастило, адже я сьогодні якраз приготувала твої улюблені сирники; зможемо поїсти їх на одній із перерв.

— О божечки, ти богиня! Уже дочекатися не можу спгхобувати їх!

Час тієї самої перерви, коли вони змогли нормально поїсти, без дітей-крикунів, що носилися коридорами та влаштовували одне з одним бійки, настав лише після двох підряд абсолютно нудних уроків літератури та однієї доволі стресової самостійної з геометрії.

— Нарешті тиша, — видихнула Ксюша, дістаючи з портфеля завернутий в кульок лоток із сирниками. Очі Маші світилися, — точно дві зірки — коли вона дивилася на омріяну їжу. — Боже, та бери вже! Як із голодного царства вилізла, — протягнула десерт своїй подрузі, а потім взяла й собі.

— Вони смачнющі! Це пгхосто божественно, Ксюшо, ти пгхо-осто богиня.

— Ти вже казала це.

— Тю! То було зранку, з тих пір вже багато часу пгх-хойшло так-то! Тому кажу ще раз. У мене від твоїх сирників навіть настрій після цієї вонючої есерки піднявся, — примовляла блакитноока дівчина, пригощаючись солодким. — Не уявляю, як ти так смачно готуєш — я б уже спалила все разом зі сковогхідкою, кухнею і всією квагхтирою.

Ксюша подивилася у вікно: знизу бігали малі дітлахи та галасували так, що шум долітав аж до другого поверху. Знизу було голосно, а тут — абсолютно порожній коридор, яким лише коли-не-коли проходили школярі до кабінету медсестри (можете не старатися, її все одно ніколи немає на місці — спробуйте пошукати в столовці), вона, Маша, їхні беззмістовно-веселі діалоги та сирники. Повна ідилія. Ідилія, що протриває до оглушливого дзвінка на урок.