Ніколи не думала, що проживаючи на планеті Земля, я колись перестану вірити власній реальності.
Мене вчили: світ один. Тіло одне. Пам’ять  надійна річ. Але в якийсь момент щось пішло не так.
Я прокидалася з відчуттям, що живу одразу у двох світах. В одному — дім, страх,  втеча, яку я так і не наважилася здійснити. В іншому — дракони, магія і почуття, від яких неможливо сховатися.
І найстрашніше було не те, що другий світ існує, і  те, що він почав ставати для мене ріднішим.


…А ще, вони говорили, що я повернуся на Землю.
Навіть голоси в голові  підтверджували — наполегливо, холодно. Вони торочили, що всі спогади зітруться з моєї пам’яті. Усе, що зі мною сталося в цьому світі, зникне, наче й не було.
Як же я боюся зізнатися йому, що це вже почалося.
Що деякі обличчя стираються першими.
Що імена іноді губляться між сном і пробудженням.
І хоч як би як не скрипіло в душі, я продовжую занурюватися у світ брехні, приховуючи правду від чорного дракона.
За це мені ще не раз доведеться розплачуватися.
Та чи маю я інший вибір?
Чи збереже він хоча б маленьку частинку спогадів про мене, якщо я зникну? Чи знайде собі іншу, забуде всі ті життєві моменти, які ми пережили на нелегкому шляху?
Може, якісь почуття все ж таки збережуться.
Може, я зможу доторкнутися до глибини себе  навіть тоді, коли пам’ять зрадить?
А якщо я потраплю в психіатричну лікарню у своєму світі?
Якщо не повірю ні в що?
Ні в драконів? Ні в магію? Ні в нього?
Ризик — це все, що в мене залишається.


Отож… привіт, я.
Я намагаюся до дрібниць описати свою історію у світі Чорного Дракона. Сподіваюся, тобі — нам — вистачить розуму довіритися. У цьому світі ми з тобою різні. Інші.
Якщо порівнювати реальність і минуле, дещо схоже все ж є. Тут я смілива, вперта, відважна, кохана і така, що кохає. А на Землі — м’яка, іронічна, сіра мишка, невтомний трудоголік, робот.
Тож почалося все з…
Постукування молоточком по голові.
Я подумала, що мене вбивають.
Спершу здалося, ніби я в лікарні, де працюю, і під час дрімоти за стіною проводять операцію. Замість того щоб нормально відпочити й дати мозкові вимкнутися під час сну, я чула сам процес — ламання кісток, яке виконував мій колега.
Неприємне відчуття — грань між життям і смертю.
Вона змінює людину блискавично швидко. У звичайному житті це спрацьовує. Але не в цьому випадку.


— Відкрий очі! Ну ж бо, давай!
Я не могла зрозуміти, це голос жінки чи чоловіка?
 Зазвичай я ж добре пам’ятала: за стіною операцію проводив мій колега — чоловік. Ентон. Він завжди мене змінює.
Але навіть найбільша втома не могла так змінити інтонацію.
Цей голос був інший.
Чужий.
— Тупа, вперта дівчисько! Та не тримайся ти за той світ!
Я здригнулася.
— Ох, не найкращу ідею ми з тобою придумали  донечко. Що ж ми натворили? Треба було не слухати тебе і не міняти між світами. От халепа!
Слова сипалися нервово, зі злістю й страхом водночас.
— Захотіла ж в інший вимір, аби тут не помирати? Віщий сон вона бачила… А дівка ти дівка — ще й магічкою себе називала!
Голос зірвався.
— А якщо щось піде не так? Усе  собаці під хвіст! Як мені тебе повернути?..
Коротка пауза. Важке дихання.
— Ще й з цією возись пів ночі…
Голова розколювалася від бубоніння пристаркуватої, грубої бабці. Я відчувала її теплий подих на своєму обличчі. Тепер уже точно — різниця в голосі була відчутна. Я нічого не бачила, але бризки її слини на обличчі — дуже навіть відчувала.
— Ось так, молодчинка, не поспішай… Ні, давай швидше. Усю ніч на тебе витратила.
Очі злиплися й опухли, голова палала. Руки й ноги були настільки онімілі, що я не могла поворухнутися. З’явилося непереборне бажання тріснути це пугало, яке мене підганяло.
Кожен сантиметр шкіри пік, кістки ламало, немов мене побили битою або переїхав бульдозер. І ще це чучело весь час смикало — то вправо, то вліво, намагаючись підняти.
Нарешті, приклавши неймовірну кількість зусиль, я розплющила одне око — й побачила, що жінка справді стара, але досить сильна для свого віку.
Не мій колега.
І не чоловік.
Отже, і не сон.
І я не у своїй лікарні.
То де ж я?

Не розумію, тепер вона мені здається збентеженою чи мені так хотілось бачити? Я  була ніби в  дурмані, навіть лев здався  би мені котиком.
Шосте відчуття не вгамовувалося: щось важливе було втрачено. Душу стискала тривога. Та мозок уперто відмовлявся зараз думати.
Все ж жінка допомогла мені привстати — і, дякувати богам, перестала смикати в різні боки.
— Посиди трішки, — вже добрішим голосом промовила вона.
Це був прогрес.
Я намацала руками камінь для опори. Він був у якійсь липкій жижі з різким запахом заліза. Цей запах я знала добре. Але воліла думати, що зір підводить мене так само, як і чуття.
Було темно, майже нічого не видно.
Можливо, й на краще.
Може, я б злякалася.

Але все ж таки вуха я наострила, щоб не піддаватись паніці. 

Ця пихата "подруга " допомогла одягнути накидку чи мантію на плечі, створюючи щось на кшталт  захисту від холоду. 


—Пора, дівчисько .


Жінка з трудом підняла мене з каменя й повела в темряву. Йшла впевнено, ніби добре знала цей шлях.
Поки я роздумувала, старечі руки посадили мене…
У карету?
Мені причулося?
На жаль, сил промовити хоч слово або сперечатися не було, тому я покірно залізла всередину.
Потріскані губи пекли, вимагаючи хоч крапельки води. Я сподівалася, що жінка простягне мені склянку. Але — ні. Залишалося лише слухняно виконувати накази й приймати хоч якусь мізерну допомогу, аби вижити.
Наперекір моєму бажанню очі заплющилися одразу, щойно я відчула тепле плече поблизу. Неважливо — чиє. Головне, що це була опора.


Друге пробудження тривало набагато довше, але спричиняло менше болю.
Ледь розплющивши очі, я отримала випити гірку жижу й наказала знову спати. Було прикро — я пропускала шанс дізнатися, де знаходжусь. Відчувала: історія цієї ночі буде похована щойно я втратю ниточку з валуном, тим каменем, де опинилася. Та й узагалі — з тим темним місцем, де я з’явилася.
Підкоряючись наказу, очі вперто бачили чергову темряву.
Коли я прокинулася остаточно, зрозуміла: можливо, мене викрали?
Якщо так — я в великій халепі.
Хто міг наважитися? У мене не було невдоволених пацієнтів, колеги цінували мою роботу, а в коханках я не ходила.

 Намагаюся намацати телефон, щоб натиснути кнопку SOS. Здається, я його загубила.
Тіло відчувало неприємний біль, ломоту в кістках, але вже легшу. Варто спробувати налаштувати зір. Бо якщо не побачу, де знаходжуся, можу втратити розум і реальність. Що, дідько візьми, відбувається? У мене скоро почнеться істерика.
Так.
Дихаю спокійно. Рівно. Монотонно.
Прислухаюся до кожного шелесту.
Я спокійна.
Не хвилюйся.
Все буде добре.
Ці слова підтримки я завжди казала пацієнтам. Тепер вони згодилися мені самій.
Поблизу не було жодних зайвих звуків. Я наважилася розплющити очі повністю — й озирнутися.
Чудова робота.
Я подолала саму себе.
Голова вже не боліла. Навпаки — крутилася, розверталася майже на триста градусів у пошуках чогось знайомого.
Може, в мене струс мозку?
Може, якась аварія?
Я в морзі?

Ця думка настільки налякала, що я аж підскочила. Хоча — точніше сказати, намагалася. Тіло мене не послухалося, і я знову впала на тверду поверхню. Більше схоже на дерев’яну лаву, застелену старими, жорсткими ковдрами. Усе навколо було приглушено —темним. 
Запахи були дивні: суміш трав, сажі й чогось на кшталт сушеного м’яса. Це точно не морг.

Я обережно повернула голову. У кутку сиділа  стара, мабудь та сама. Вона  тихо бурмотіла собі під ніс. Її губи ворушились, руки робили кругові рухи в повітрі. Від цього мені стало моторошно.

— Ви... Хто? — хрипко прошепотіла я.

Жінка різко обернулась, але не виглядала здивованою. В її голосі не було зла — лише втома й якесь глибоке, тягуче співчуття.

— Нарешті заговорила. Я вже думала, що ти того... —вона махнула рукою. 

Я намагалася підвестися, але вона миттю  притиснула мене назад. 

— Не поспішай. Ще не час. Організм твій хоч  витримав перехід  між світами, ще слабкий , — додала вона, ніби це найзвичніше у світі.

— Я... Між чим? — в мені почало підійматись панічне хвилювання. — Що це означає? Де я?!

— Не кричи. І не хвилюйся. Ти в безпеці, — вона накрила мене теплою хусткою, — поки що.

Її слова не заспокоїли — навпаки. Паніка почала підступати ближче, серце пришвидшилось. Але водночас ,якимось диким чином ,все це здавалося не справжнім. 

— Ти маєш забути старе життя. Інакше... — жінка на мить замовкла. — Інакше наслідки будуть гіршими, ніж ти можеш уявити.
 

Карета їхала повільно, але впевнено. Колеса скрипіли на кожному повороті, мені здавалося, що цей звук пронизує саму душу. Вікон не було, лише темрява, яку розривало легке коливання ліхтаря зовні. Я притулилася до стінки, намагаючись не думати. Не згадувати. Не боятись.

Жінка більше не  промовляла жодного слова.  Лише іноді дивилася на мене й стискала губи, ніби щось приховувала.

Карета зупинилась різко. Я мало не впала з лави. Двері відчинились самі, в обличчя хлинув холодний світанковий вітер. Нас зустріли густий туман і тінь дерев, які стояли  довкола невеликої хатини.

— Виходь,— пробурмотіла стара й допомогла мені сповзти з карети. — Далі ногами. Це місце не любить коліс.

Вона взяла мене під руку, бо ноги ще не слухались. Ми пройшли вузькою стежкою, не розмовляючи, поки не дісталися будинку.

Це була велика стара хатина з високим дахом. Вікна круглі, з матовим склом. Двері з потрісканого дерева, обрамлені різьбленням у формі дивних символів.

Жінка відкрила їх ключем, що висів у неї на шиї.

— Заходь. І не озирайся.

Я ступила через поріг, далося, що весь світ навколо змінився. Повітря стало густішим, теплішим. У хаті було не так уже й темно, всюди горіли свічки, у повітрі витав запах сушених трав, кориці та ще чогось... 

— Це твій новий дім. Тимчасово,— кинула жінка через плече. —Поки не забудеш, чому ти тут. І кого ти залишила по той бік..

У грудях защеміло.