Ніколи не думала, що проживаючи на планеті Земля ,я коли-небудь потраплю в інший ,зовсім незнайомий мені світ .Казковий ,хвилюючий, дивовижний . Складний для мене -такий рідний. Картинки зі спогами в голові стали постійними явищем.  Надовго? Від цього  не  стало легше.  Іноді   здається важко дихати. Раніше щодня  хотілося  втекти з цього  дому, світу, від тирана. О, що я тільки не робила, щоб мене нарешті депортували?
Прокинувшись бозна-де , я зрозуміла-  з моїм тілом щось  не так. Я постійно  прокидалася  від власного крику- зі спогадами про дім. Справжній, дім .На планеті Земля. Часто сниться ,що загубилася в чужому, страшному злому світі ,і назад дороги нема. Все дуже заплутано. З'являються думки, що доведеться розлучитися з невід'ємною частиною себе- назавжди.


Вона говорила, скоро я повернусь на Землю . Голоси в голові підтверджували її слова . Вони торочтли   , що всі спогади зітруться з моєї пам'яті. Усе, що зі мною сталося в цьому світі,- зникне. Як же я боюсь  зізнатись йому  , що це  вже почалось. І хоч як би   не скрипіло в душі - я  продовжую  занурюватися в світ брехні, приховуючи правду  від чорного дракона .

 За це  мені ще не раз доведеться розплачуватись ... Та чи маю  інший  вибір ? 
Чи збереже він хоча б маленьку частинку спогадів про мене, якщо я зникну ? Чи знайде собі іншу - і  забуде  всі  ті життєві моменти, які ми пережили  на  нелегкому шляху.
Може,якісь почуття все ж таки збережуться -і я зможу доторкнутися  до глибини себе?

А якщо я потраплю  в психіатричну лікарню у своєму світі? Не повірю ні в що!

 Ризик - це все, що в мене залишається.


Отож... Привіт, я! Намагаюсь до дрібниць описати свою історію в світі чорного дракона. Надіюсь, тобі- нам -вистачить розуму довіритись. У цьому світі ми з тобою різні . Інші . 

Якщо порівнювати реальність і минуле -дещо схоже все ж  є. Тут я смілива- вперта, відважна , кохана і така ,що кохає. А на Землі - м'ягка ,іронічна, "сіра мишка", невтомний  трудоголік ,робот.

Тож ж -почалось все з...

Постукування  молоточком по голові . Я подумала ,що мене вбивають. Спершу  здалося  ,що я в  лікарні ,де   працюю, і в момент дрімоти за стіною проходить операція . А замість того, щоб нормально відпочити й дати  мозкові відключитися під час сну,  я чула  сам процес ломання кісток, що проводив мій колега. Неприємне відчуття -грань між життям і смертю . Вона змінює  людину блискавично швидко. У звичайному житті це спрацьовує , але не в цьому випадку.


- Відкрий очі! Ну ,давай же?! 

Не могла зрозуміти,це голос жінки чи чоловіка ?
 Я ж добре пам'ятала ,що за стіною операцію проводив саме  колега- чоловік, Ентон. В нього ж не міг так швидко змінитися тембр голосу, навіть якщо він втомився від складності операції?


- Тупа ,вперта, дівчисько! Та не тримайся ти за той світ!  Ох, не сама найкраща ідея ,що ми з тобою донечко зробили... Що ж ми натворили? Треба було не слухати тебе і не міняти  між світами. От халепа! Захотіла  ж в інший вимір, аби  тут не помирати? Віщий сон вона бачила ,а дівка ти дівка -ще й магічкою   називалась! А якщо щось піде  не так ?Все -собаці під хвіст! Як мені тебе повернути?... Ще й з цією возись пів ночі... 


Голова розколювалась від буботіння пристаркуватої, грубої бабці. Я відчувала її  теплий подих на своєму обличчі. Тепер уже точно - різниця в голосі відчутна . Я  нічого не бачила ,але бризги  її слюни на обличчім- дуже  навіть відчувала.
- Ось так , молодчинка не поспішай  .Ні ,давай швидше  ,усю ніч на тебе витратила.


Очі зліплися, опухли, голова палала , руки й ноги були настільки онімілі  ,що не могла поворухнутися.   З'явилося непереборне бажання  тріснути це пуголо ,яке мене підганяло. Кожен сантиметр шкіри пік, кістки  ламало  немов мене побили битою або переїхав  бульдозер. І ще це чучело весь час смикало  то вправо, то вліво, намагаючись підняти.  Нарешті приклавши неймовірну кількість зусиль,я розплющила одне око -й  побачила, що  жінка справді стара ,але досить  сильна  для свого віку . Не мій колега.  І не чоловік. Значить ,і не сон. І я не в своїй лікарні . То де ж я?  

Не розумію ,тепер вона мені здається збентеженою чи мені так хотілось бачити? Я  була ніби в  дурмані-  і  навіть лев здався  би мені котиком .
Шосте відчуття не вгамовувалось -що важливе  було втрачено,душу стискала тривога  . Але мозок  відмовлявся зараз думати.
Все ж таки жінка допомогла мені привстати - і, дякувати богам, перестала смикати  в різні сторони.
- Посиди трішки.- Уже добрішим голосом промовила вона  . Це вже  прогрес.
Я знайшла  руками   камінь для опори. Він був у якійсь липкій жижі з запахом заліза. Цей запах  я знала  добре . Але воліла думати  ,що  зір  підводить так само ,як і чуття. Було  темно,майже нічого не видно . Можливо ,й на краще . Може,  злякалась би.

Але все ж таки вуха я наострила, щоб не піддаватись паніці. 

Ця пихата "подруга " допомогла одягнути накидку чи мантію на плечі ,створюючи щось на кшталт  захисту від холоду. 


-Пора, дівчисько .


Жінка з трудом підняла мене з камня -  і повела  в темряву . Ішла впевнено, ніби добре знала цей шлях .
Поки я роздумувала, старечі  руки посадили мене...  В карету? Мені причудилось?
На жаль, сил промовити  хоч слово або сперечатися не було, тому покірно полізла всередину. 
Потріскані губи пекли, потребуючи  хоч крапельки води. Я  надіялася, що  жінка простягне мені склянку . Але-ні. Залишалось лише  слухняно виконувати  накази  і приймати хоч якусь мізерну допомогу ,аби вижити  
Наперекір моєму бажанню, очі закрилися відразу ,як відчула тепле плече поблизу. Неважливо -чиє.  Головне ,що  опора.


Друге пробудження тривало  набагато довше, але менше спричиняло боль .  Ледь розплющила  очі, мені дали випити  гірку жижу і наказали знову спати. Було прикро : я пропускаю шанс дізнатися  де знаходжусь. Відчувала - історія цієї   ночі буде похована  , щойно  втрачу ниточку з валуном ,тим  камнем,де опинилася . Та й узагалі- з тим темним місцем, де я з'явилася.  

Підкоряючись наказу, очі побачили чергову темряву. 

Коли я прокинулась остаточно , зрозуміла -  можливо ,мене викрали? Якщо так ,я в великий  дупі . Хто міг наважитись ? У мене не було невдоволених пацієнтів , колеги цінували мою роботу , в коханках я не ходила.

 Намагаюсь налапати телефон, щоб натиснути кнопку SOS, здається я його загубила. 

Тіло відчувало неприємну біль, ломоту в  кістках ,але вже легше.   Варто спробувати  налаштувати свій зір . Бо якщо не побачу , де знаходжусь- можу втратити розум  і  реальність. Що дідько  візьми відбувається? В  мене скоро  почнеться істерика.

 Так. Дихаю спокійно,  рівно. Монотонно.  Прислухаюсь    до кожного шелесту. Я  спокійна . Не хвилюйся. Все буде добре. 

Ці слова  підтримки я завжди казала   пацієнтам.  Тепер вони  згодилися  мені самій . Неподалік не було жодних зайвих звуків.   Я наважилась розплющити очі повністю-  і  озирнутись. . Чудова робота . Я подолала сама себе. Голова вже   не боліла. Навпаки -крутилася , розверталася в 300°   в  пошуках знайомого. Може в мене струс мозгу?  Можк якась  аварії? Я в морзі? 
Ця думка настільки налякала, що я аж підскочила. Хоча — точніше сказати, намагалася. Тіло мене не послухалося, і я знову впала на тверду поверхню. Більше схоже на дерев’яну лаву, застелену старими, жорсткими ковдрами. Усе навколо було приглушено-темним. Запахи були дивні: суміш трав, сажі й чогось на кшталт сушеного м’яса. Це точно не морг.

Я обережно повернула голову. У кутку сиділа  стара, мабудь та сама . Вона  тихо бурмотіла собі під ніс. Її губи ворушились, руки робили кругові рухи в повітрі. Від цього мені стало моторошно.

— Ви... хто? — хрипко прошепотіла я.

Жінка різко обернулась, але не виглядала здивованою. В її голосі не було зла — лише втома й якесь глибоке, тягуче співчуття.

— Нарешті заговорила. Я вже думала, що ти того... — Вона махнула рукою.

Я намагалася підвестися, але вона миттю  притиснула мене назад.

— Не поспішай. Ще не час. Організм твій не витримав переходу — між світами. — Додала вона, ніби це найзвичніше у світі.

— Я... Між чим? — В мені почало підійматись панічне хвилювання. — Що це означає? Де я?!

— Не кричи. І не хвилюйся. Ти в безпеці, — вона накрила мене теплою хусткою, — поки що.

Її слова не заспокоїли — навпаки. Паніка почала підступати ближче, серце пришвидшилось. Але водночас — якимось диким чином — все це здавалося не справжнім.

— Ти маєш забути старе життя . Інакше... — Жінка на мить замовкла. — Інакше наслідки будуть гіршими, ніж ти можеш уявити.
Карета їхала повільно, але впевнено. Колеса скрипіли на кожному повороті, і мені здавалося, що цей звук пронизує саму душу. Вікон не було — лише темрява, яку розривало легке коливання ліхтаря зовні. Я притулилася до стінки, намагаючись не думати. Не згадувати. Не боятись.

Жінка — та сама, більше не  промовляла жодного слова.  Лише іноді дивилася на мене й стискала губи, ніби щось приховувала.

Карета зупинилась різко. Я мало не впала з лави. Двері відчинились самі, і в обличчя хлинув холодний світанковий вітер. Нас зустріли густий туман і тінь дерев, які стояли  довкола невеликої хатини.

— Виходь, — пробурмотіла стара й допомогла мені сповзти з карети. — Далі ногами. Це місце не любить коліс.

Вона взяла мене під руку, бо ноги ще не слухались.  Ми пройшли вузькою стежкою, не розмовляючи, поки не дісталися будинку.

Це була велика стара хатина з високим дахом. Вікна — круглі, з матовим склом. Двері з потрісканого дерева, обрамлені різьбленням у формі дивних символів.

Жінка відкрила їх ключем, що висів у неї на шиї.

— Заходь. І не озирайся.

Я ступила через поріг — і мені здалося, що весь світ навколо змінився. Повітря стало густішим, теплішим. У хаті було не так уже й темно — всюди горіли свічки, у повітрі витав запах сушених трав, кориці та ще чогось...

— Це твій новий дім. Тимчасово, — кинула жінка через плече. Поки не забудеш  — чому ти тут. І кого ти залишила по той бік..

У грудях защеміло.