Я порушила прохання Доньї. Довірилася людині з цього світу… Або не зовсім людині. Можливо, знехтувала всіма її настановами. Але це… Я  глянула на руку.  Це явна мітка клану дракона. Одна на двох.

Сльози ринули з очей, не стримуючись. Вперше за довгий час я дозволила собі бути слабкою. У спалаху страху, провини й розгубленості вже не залишалося сил триматися.

Коли я трохи заспокоїлася, Ральф обережно укутав мене в теплі шкури. Мені було холодно. Як же легко йому довіряти, коли самій не вистачає віри навіть у себе.

Він не дав мені можливості втекти  і не покинув. Біг поруч, не зупиняючись. Ми мовчали, а мій страх знову і знову змушував сумніватися у правильності свого вибору. І лише його сильний, спокійний голос прорізав тишу:

— Тепер я з тобою. Не бійся. Шляху назад уже немає. Сьогодні ми в безпеці.

— Чому? — Дивлюся йому в очі.

Прості слова. Але в них — стільки сили, впевненості… Наче він уже знав, що буде далі. Він не відповів.

Я подивилася на нього з підозрою, зосереджено: — Навіщо я тобі? Хто ти насправді?

— Саме з волі Доньї мене закували в кайдани на ціле століття, — тихо сказав він, показуючи татуювання,—  і теж із її допомогою звільнили в той день ,як ми зустрілись . Як би дивно це не звучало.

Його рука обережно підтримувала мене за спину. Кожен рух давався важко. Біль і образа — усе, що стосувалося старої,  пекло зсередини.

Я лише на мить озирнулася і знову потонула в безодні його очей. Таємничих. Темних. І чомусь зовсім не чужих.

Руки тремтіли, ноги підкошувалися.

Ральф увесь цей час мовчав і стояв поруч. 

Як же хотілося почути від нього ще бодай одне слово… Будь-яке. 

Які емоції він приховує? Що він відчуває зараз? Чому не схожий на інших драконів цього світу — жорстоких, владних, надто впевнених у своїй перевазі? Він не тисне, не змушує, не підкорює. Навпаки — відступає, якщо я напружуюсь. Дивно, неправильно.

— Ти кажеш, Донья закувала тебе на століття. Чому? — Питаю, і в моєму голосі більше не страх, а потреба зрозуміти.

Ральф довго мовчить. Його погляд не в мені, а десь глибше  в минулому, яке ще досі болить.

— Бо знала, ким я є. — Нарешті каже. — І ким не повинен був стати у цьому світі.

— Поясни.

— Я син Золотого Дракона. Точніше… Його надслабший син.

Я завмираю. Його слова — як удар.

— У легендах він мав одного спадкоємця…Він мав двох... Батько не терпів слабкості. Я народився з драконьою сутністю ,але надо слабкою для ...Не тим, кого можна поставити на трон. Тому він наказав… Позбутися мене.

Він стискає кулаки, але голос залишається рівним.

— Донья забрала мене. Приховала, заховала від світу ,а потім й навіть від себе.Сила не завжди в могутності. Вона — у виборі.

Я мовчу, не знаючи, що сказати. А він додає:

— Вона зачарувала мене на довгі роки . Зупинила час. І дала обітницю: я прокинуся лише тоді, коли моє життя стане потрібним комусь іншому. Не їй, не драконам. А людині.

— І тоді з’явилася я? — Питаю тихо.

Він киває.

— Я не знав, хто ти. Але коли ти була в небезпеці — я відчув. І вперше за століття вдихнув повітря як живий. Мене вивільнила не магія Доньї. А твоя присутність. Твій вибір.

— Який вибір?

— Довіритися мені.

Він нарешті дивиться в очі. І я бачу — ні, не силу, не міць… А світло. Тепле, тихе, справжнє.

 

Я сиділа, загорнута в теплі шкури, ніби в кокон — захищена від холоду, але не від думок.

— А якщо… Якщо це помилка? — Прошепотіла я. — Якщо я не та, ким мене вважаєш?

Ральф опустив погляд, ніби зважував кожне моє слово.

— Донья не вірила у випадковості. — Сказав він нарешті. — Вона бачила нитки майбутнього. Але завжди казала, що вибір — за людиною. Її сила ніколи не була у пророцтвах, а у довірі до тих, кому дарувала шанс.

— То я — шанс?

— Ти — вогонь, що може або спалити все, або зігріти цілий світ.

Я зітхнула. Тепло розлилось по грудях, але не від слів. Від погляду, в якому не було очікувань. Лише прийняття.

— Ти — вільна. Це більше, ніж магія.

Я більше не боялася. Не тому, що зникла небезпека — ні. А тому, що поруч був хтось, хто не прагнув контролювати. Хтось, хто сам був колись знецінений, але не втратив себе.

І, можливо, саме тому Донья дозволила йому жити.
Ніч почала глибше опускатися на печеру, холод пробирався все дужче, і теплі шкури вже не могли зігріти так, як раніше. Тіло напружувалося, і я відчула, що сон відходить до мене.

Ральф повільно повернувся до мене, його голос став м’якшим, більш обережним:

— Пропоную відпочити. Ми не можемо йти далі в такому стані. Тіло слабке — розум не ясний. Тут хоч трохи безпечно.

Я кивнула, хоч думки ще металися. Він обережно допоміг  прилягти на шкури . Сам ліг поруч, і тепло його тіла поступово розтоплювало холод. Відчуття близькості не лякало — навпаки, заспокоювало.

 — Так нам буде тепліше до світанку.

Я не відмовилася. Вітер за входом у печеру почав шуміти голосніше, і холод ніби проникав крізь камені. Поруч із ним я відчувала себе в безпеці — хоч і розуміла, що світ за межами цієї печери повний небезпек.
Ранок прийшов тихо, із першими проблисками сонця, що ніжно проникали крізь вузький вхід печери. Ми прокинулися в обіймах один одного — тепло його тіла збереглося навіть у холодному повітрі. Мій подих був рівним.

Ральф повільно відсунувся, і ми подивилися один на одного — без слів, розуміючи, що ця ніч зблизила нас більше, ніж слова могли б сказати.

— Нам потрібно рухатися.— Сказав він, збираючи шкури. — Кам’янисті землі попереду. Територія клану вовків.

Я здивовано підняла брови.

— Вовки? Вони не дружні до драконів, правда? — Спитала я.

— Так, це правда. — Відповів Ральф. Вовки тримаються окремо, і якщо ми діятимемо обережно, вони не стануть перешкодою.

Я глибоко вдихнула, збираючись з думками.

— Це ризиковано. — Сказала я. — Але здається, це наш єдиний шлях.

Ральф кивнув.

— Нам потрібна хоч якась перевага — і цей шлях може дати нам час, щоб перехитрити шукачів. Ми не одні в цьому світі. І навіть вороги можуть стати союзниками, якщо поводитися обережно. Вовки — це випробування, але не стіна.

Поступово збираючись, ми вийшли з печери. Під ногами хрумтіли сухі гілки і каміння. Холод усе ще кусав шкіру, але рух допомагав зігрітися.

Ральф уважно дивився навколо, наче вловлюючи щось невидиме іншим.

— Якщо ми пройдемо через кам’янисті землі, наступною нашою зупинкою буде ліси клану вовків. Вони не чекають людей, а тим більше драконів. — Промовив він.— Але якщо ми покажемо, що не шукаємо конфлікту, нас можуть не зачепити.

Я кивнула, відчуваючи, як усередині зростає незвичайне відчуття —  надія.

— Ти думаєш, вони можуть нам допомогти?

— Можливо.— Відповів Ральф.— Або принаймні не стануть нам на заваді. Але це залежить від того, як ми поводитимемося.

- Донья згадувала, що на землях існує портал. Захований, закритий. Його не знайти очима. Але можна… Відчути.

— Як?- Запитав чоловік.

— Через кров. Якщо ти дозволиш — я спробую поєднати свою кров із твоєю. Ми створимо тимчасовий зв’язок. І якщо портал відгукнеться, я зможу його відчути.

Я на мить завагалася, та зрештою ризикнула . Ми зробили надрізи — невеликі, обережні. Його кров і моя змішалися на камені. Від дотику шкіра запульсувала теплом.

— Тепер ми пов’язані. Не назавжди. Але на цей перехід — точно,якщо він з'явиться . — Він злегка усміхнувся.

Ми рушили вперед, кожен крок здавався важким. Поки ми йшли, я розуміла — з ним поруч я зможу дивитися у вічі будь-якій небезпеці.
Сонце піднімалося високо, але не гріло. Вітер бив у лице, проникаючи крізь одяг .У роті пересохло від пилу. Ми майже не розмовляли — сили берегли на дорогу, а й слова були зайві. Він просто був поруч.

Одного разу ми зупинились біля вузького проходу — урвище з обох боків і тонка стежка, що тягнулась хребтом скелі.

— Це найнебезпечніша частина. — Попередив Ральф. — Знизу — ущелина. Якщо зірвешся, я не встигну...

Я кивнула, не чекаючи завершення. Ступила вперед першою, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Кожен крок на межі. Камінь під ногою хитнувся, я похитнулася, та Ральф одразу схопив мене за талію, втримав.

— Обережніше.— Прошепотів він.

— Я намагаюся. — Відповіла .

Ми перейшли, затамувавши подих, і лише коли твердо ступили на інший бік, я змогла нормально вдихнути. Серце ще довго гупало в вухах.

Далі дорога змінилася — з’явилися перші ознаки життя: рідкі дерева. Повітря стало густішим, прохолоднішим, але більш насиченим.

Ми просувались усе далі, вглиб дикого краю. Схили стали нижчими. Повітря довкола ставало густішим. Пташки мовчали, дерева схилили гілки, немов слухали.

Я на мить спинилася, і Ральф зробив те саме. Він уважно вдивлявся в землю, ніби щось уловив.

— Відчуваєш?

Я хотіла заперечити, та в ту ж мить моє передпліччя запекло — знайомий жар пройшовся по шкірі. Мітка світилася, пульсуючи.

— У тебе теж? — Прошепотіла я.

Ральф мовчки кивнув. Його мітка сяяла, але не так, як моя . 

— Це він.— Сказав Ральф. — Портал.

— Але де?

Він не відповів. Просто ступив уперед — і земля під його ногами засяяла. 

Я не думала. Просто взяла Ральфа за руку й ступила за ним. Хвиля тепла огорнула нас, і світло затьмарило все.

Мить — і ми вже стояли на іншому боці.

Пахло вогкою землею, хвоєю й димом. Небо над нами було затягнуте важкими хмарами, а вдалині чувся виття — глухе, протяжне, немов саме серце цієї землі нас зустрічало.

Ми перетнули межу. Ми були на землях вовків.

 

— Ми на місці. — Сказав Ральф, нахилившись до землі. — Тут проходила зграя. Мабуть, не більше двох днів тому.

— Вони знають, що ми йдемо? — Тихо спитала я.

— Можливо, — відповів він, — вовки — не ті, кого легко обдурити. Вони відчувають присутність.

Я нервово стиснула руки. Що нас чекає? Напад? Перевірка? Суд?

Згодом дерева стали густішими, мох — товстішим, мов килим.  Тиша тут  спостерігала, слухала. Ми обережно крокували вперед.

І раптом — рух. Ледь чутний шерех у кущах. Потім ще один. Ральф завмер, поклавши руку на мою. Я теж зупинилась.

— Вони тут. — Прошепотів він. — Спостерігають.

— Що робити?

— Не бігти. Не говорити першою. Вони покажуть себе, коли вирішать.

Минуло кілька довгих хвилин, і з тіні, безшумно, мов привиди, вийшли троє. Вовки у людській подобі. Гострі риси, сріблясті очі, сірі накидки, схожі на вовчу шерсть. Один — старший, із білими пасмами в темному волоссі, двоє молодших — обережні, насторожені.

— Дракон. І людина.— Сказав старший. Його голос звучав як хрип . — Небачене поєднання.

— Ми шукаємо прихистку.— Спокійно відповів Ральф. — Не назавжди. Лише кілька днів.

— Ви на нашій землі. І ви не ті, кого ми раді бачити. — Той самий, з білими пасмами, зиркнув на мене. — Але ти… Пахнеш не зовсім як людина.

— Я не загроза. — Сказала  тихо. — Ми лише шукаємо шлях. 

Вовки мовчали. Довго. Їхні погляди свердлили наскрізь, ніби відчували кожну думку, кожен страх.

Нарешті старший кивнув:

— Ви пройдете з нами. Старійшина вирішить. Але якщо збрешете — не доживете до ночі.

Ми рушили слідом. Я не знала, що чекає далі. Але з Ральфом поруч — я була готова йти. Навіть у лігво вовк.

Ми йшли мовчки. Вовки не озиралися, але я знала — вони відчували нас постійно. 

Попереду дерева розступилися, відкриваючи круглу галявину. 

— Залишайтесь тут. — Промовив один з молодших. — Старійшина прийде сам.

— Ти чуєш? — Запитала я пошепки.

— Що саме?

— Голос... Не людський. 

Ральф глянув на мене пильно, потім — на мою руку. Мітка вже не сяяла, але під шкірою щось ворушилося. Я не знала, чи це магія порталу, чи щось глибше.

Від кущів, не чутно й не видно, з’явився Старійшина. 

— Ви прийшли з-за меж. 

Я завмерла. Ральф теж.

— Ти.— Старійшина звернувся до мене.— Несеш у собі те, чого не розумієш. І ти ще не прокинувся.

— Прокинувся? — Прошепотіла я.

Він кивнув. 

—  Твоя мітка — не просто зв’язок. Вона — печать. 

— Що це означає? — Втрутився Ральф. — Що з нею буде?

— Це залежить не від неї.— Відповів Старійшина. — І не від тебе. А від того, чи прийме вона свою справжню природу, чи буде ховатися за страхом.

Після короткої паузи він додав:

— Ви залишитесь у нас на три ночі. Це буде випробування. Не ми вас судимо — ліс судить. І якщо ліс прийме, ми теж. Якщо ні... Ми вас не зупинятимемо. Але й не захистимо.

Ми залишилися самі. Я мовчала. Ральф теж. Він дивився на мене, але не питав — ніби знав, що відповідей поки не буде.

Я сіла на холодний камінь і заплющила очі. 

Мітка... Я торкнулася її — і ледь не відсахнулася. Пульсувала. Жива. Вперше я відчула її не як знак, а як частину себе. Ніби вона знала щось, чого не знала я.

— Три ночі.— Ральф, сів  поруч. — Думаєш, ми витримаємо?-Запитала .

Він обережно взяв мене за руку. Його долоня — тепла, сильна, жива. І раптом я усвідомила, наскільки близьким він став. Не просто супутником. Не лише драконом. Він — мій доказ, що я жива. Що я є.

— Якщо щось піде не так… — Почала.

— Не треба. — Стиснув мої пальці міцніше. — Ми пройдемо це разом. Так, як пройшли скелі. Як портал.

Настала ніч.

 

Ми спали на ліжнику з моху біля вогнища, яке самозагорілося без іскор. Ральф дрімав поруч, але я не могла заснути. Мітка... Горіла.

Я заплющила очі — і провалилась.

 

Спочатку я подумала, що це сон. Темрява не тиснула .Я не могла рухатись, але й не боялась. Ліс увійшов у мене.

Голоси. Шепіт. Не слова — відчуття. Наче самі дерева торкались мого розуму.

Ти — печать. Ти — межа. Ти — спомин.

Що це означає?

Мітка спалахнула зсередини. Вона не боліла, але її жар розливався по всьому тілу. Хто я?

 

Ральф схилився , торкаючись обличчя, щоки, руки.

— Олено... — Прошепотів. — Прокинься.

Але очі були заплющені.

— Що з тобою? — Він стис  долоню, спробував окликнути. 

Вовки стояли на межі галявини, мов тіні, що не наважуються ступити далі.

— Вона прийнята. — Промовив Старійшина, з’явившись так само безшумно, як і раніше. — Але ще не пробуджена.

— Що ти маєш на увазі? Що з нею?

— Вона в руках Лісу. Це перша ніч. Якщо витримає три, повернеться. Іншою.

 

-Вона  тремтить. — Прошепотів Ральф.

Його рука торкнулась моєї щоки, але шкіра була крижана.

— Що вона бачить? — Запитав він Старійшину.

— Себе. — Старий вовк говорив тихо. — Те, що залишила. Те, чим стає.

— А якщо не витримає?

— Тоді прокинеться не вона.

 

У ту мить мене мовби пронизали мечем просто в серце. 
— Ні! — Зірвалася я, задихаючись. — Її треба негайно рятувати. Вона вмирає. Я їй потрібна.
Ніколи не пробачу собі, що втратила дорогоцінні хвилини.

У голові пролунав голос:
«Не зізнавайся Чорному Дракону, що знайшла  ».

Немов невідома сила потягла мене до вікна. Я побачила, як мій чоловік сідлав коня, потерши втомлену шию. Він готувався. Його погляд завмер, щойно наші очі зустрілися.  Нас немов ударило струмом — одночасно, на відстані. Він був таким красивим і небезпечним. Його смолянисто-чорне волосся спокусливо розвівав легкий вітер. Він повільно прибрав пасмо з обличчя, і моє серце вибило набагато більше ударів, ніж мало би.
Він продовжував приковувати мій погляд. Якщо й далі так на нього витріщатимусь — той просто ввірветься до моєї кімнати… А я не можу марнувати час!

Мої ватяні ноги покинули затишний куточок і поспішно віднесли мене геть від небезпеки. Адже сама знаю — постій ще хоч трохи, і кинуся навздогін, аби відчути його гарячі, сильні обійми. А він?

— Що ти коїш, Міро?! Єдине, що можеш зараз зробити — це стримати свої почуття. Спершу подруга. Потім — емоції.

Усю злість і безсилля я виливала на подушку. Била її кулаками, лаялась, кричала… Аж поки не осяяло:

— Кінь! Як же я раніше не здогадалась! Мені треба покликати свого друга — він допоможе знайти її!

Не втрачаючи часу, я поквапилась на кухню,взяла пляшку води і шматок хліба . Так поспішала, що й теплих речей не взяла. Не попередила подругу і домочадців. Потай побігла до озера.

— Друже, з’явись до мене! Мені потрібна твоя допомога! Прошу! — У відчаї гукала у порожнечу.

Я не могла опанувати паніку й страх, що не встигну. Злилася на весь світ. Кричала, кликала, кружляла луками, волаючи до Чорногривого дуже довго.

— Ну будь ласка… — Упала знесилено в траву, заливаючись сльозами.

Мокрий ніс штовхнув мене в плече. Я не відреагувала одразу — не вірила, що побачу його.
— Чого тобі?! Не до тебе мені зараз!

Лише після третього поштовху я обернулась — і скрикнула від радості.

— Так! Так, ти прийшов! — Цілувала морду коня, обіймала за шию, попри його дику вдачу. — Ти знайшов мене так далеко… Ти живий ,цілий.-Оглянула  турботливо тварину. -Я знала! Ти мене не покинув. Мені потрібна твоя допомога. Відвези мене до земель вовків. Там моя Олена. Її треба рятувати. Негайно.

Мій друг засяяв блакитними вогниками, вперше . Вони огорнули нас, зігріваючи і заспокоюючи. Знайоме світло…Таке ...Як колись злилось з моїм тілом.
Чорногривий ніс мене з такою швидкістю, що здавалося — ось-ось зірвусь і розіб’юся на друзки. Але я не відчувала ударів — отже, моя дитина в безпеці.

Коли ми прибули до чужого місця, хоча тут все- чуже ,я побачила повалені дерева — ніби після буревію. 

Мій друг тупнув копитом і здійснив шалений стрибок.

Світ навколо розмився. Небо, земля, дерева — усе злилося в один мигтючий потік. Я вчепилась у гриву, притискаючись до теплої шиї, поки повітря навколо не обпекло шкіру. Вогники танцювали на його боках, сині, мов полум’я крижаної блискавки.

І раптом — тиша.

Ми опинилися посеред пустки. Портал.
Тут усе було не так. Дерева вирвані з корінням, пташки не співали. Лише важке повітря. Вітер ніс запах крові і паленого дерева.
— Це… Не може бути… — Прошепотіла я, озираючись.

Чорногривий повів вухами, нервово перебираючи копитами. Йому тут не подобалось. І мені — теж.

Попереду чорніла стіна туману. Але це не був звичайний туман — він пульсував, мов живий, і реагував на мій подих. 

— Що це за захист… Олена, що з тобою зробили?

Мій друг знову тупнув — сильніше. Тіло затремтіло від вибуху сили під ним. І тоді він стрибнув — просто вгору, в саму гущу хмар і туману, туди, де, здавалося, закінчувався світ.

Небо зникло. Повітря вдарило в груди, зірками вибухнуло в очах. Я закричала — не від страху, а від відчаю. Я мушу встигнути.

Мить — і ми впали вниз, приземлилися на зруйновану стежку. Під копитами здійнявся попіл. Я зістрибнула, ноги підкосились. І тільки-но я вирівнялась — почула її голос.

— Міро?
Слабкий, ледь чутний, але такий рідний.

— Олено?! — Я кинулась туди, де серед зруйнованих гілок білів клаптик тканини.

Мій друг став на варту. 

Я впала на коліна поруч із подругою. Вона була бліда, ледь дихала, одна щока вкрита подряпинами, губи потріскані. 

— Я знала, що ти прийдеш… — Прошепотіла вона і заплющила очі.

— Я тебе не відпущу! — Я витягла з торби воду. — Тримайся, я тут. Я прийшла.-Намагалася напоїти її. 

Туман позаду загудів. У ньому щось ворухнулося.

Чорногривий став перед нами, опустивши голову, ніби готувався до удару. Його вогники спалахнули сильніше. І я зрозуміла: час рятувати не лише Олену — час рятувати всіх.
 

— Я… Це була я… — Прошепотіла подруга, ледь розплющуючи очі. Її голос зривався, але в ньому було щось інше — тягар провини.

Я затамувала подих.
— Що ти кажеш?

— Видіння… Те, що ти бачила… Це я… Викликала. Я… Хотіла, щоб ти знала… Правду… — Вона кашлянула, на губах виступила кров. — Щоб ти побачила, що було до того, як усе пішло шкереберть.

Я схопила її за руку. Вона була крижана.
— Що ти наробила? 

— Я не хотіла. Чуєш? Не хотіла! — На мить у її очах спалахнула лють, що швидко згасла. — Я не могла зупинити це… Сила вирвалася, як хвиля. Я лише… Розгнівалась. І все… Усе вибухнуло.

— Що саме вибухнуло?

— Пів поселення клану… Вовків… — Вона заплющила очі, зуби зціпились. — Я не хотіла. Вони казали, що я — загроза. Я… Я просто не встигла стриматись. Магія в мені… Вона не слухається. Вона жива. Вона як буря.

Я стисла її руку сильніше.
— Тихо… Не говори зараз. Ти не зобов’язана…

— Маю… — Перебила вона. — Я змогла лише одне... Ральф...  Кудись ближче до його земель. Далі сил не стало. Боялась нашкодити йому...

— Він живий? — Я схилилася ближче, серце шалено гупало.

— Відчула… Зв’язок обірвався не через смерть. А через відстань… Або щось закрило його.
Значить, він живий. Але не знаю де? 

-Думаю я здогадуюсь, де він. 

Позаду нас знову завихрився туман. Чорногривий заіржав, копито з силою гупнуло по землі. Ми не могли залишатись тут.

Я підхопила подругу під руки. Вона була занадто легкою. Надто блідою. Але жива.

— Все, мовчи. Тепер моя черга рятувати.

Чорногривий підступив ближче, нахилився, даючи знак. Я з допомогою вогників підсадила Олену, сама скочила слідом.  Вони мене вже не дивували , просто довірилась магії .Він рвонув з місця, здіймаючи клуби пилу й попелу. 

Я глянула на подругу, що схилилась до моїх грудей. Її очі були заплющені. 

— Він… Тебе почув… — Прошепотіла вона. — Він прийде…

— Хто?

— Той… Кого ти не чекаєш. Але хто ніколи не зрадить.  Чорной  Дракон...

Вона знепритомніла.

Я притиснула її до себе й глянула вдалечінь. Попереду здіймався обрій. Десь там — Редвольд. Десь там — відповіді. А поки, що я маю врятувати подругу . 

Ми летіли. Чорногривий ніс нас крізь ніч і дим, крізь тишу і  вітер. Я не дивилась назад — не мала на це сил. Усе, що мала зараз — у моїх руках. У напівпритомна   подруга, яка трималася за  життя .

Замаячили вогні — не табір, не місто. Ліс. Але не той, що ми лишили. Інший. Той, що приймав. Чорногривий скинув хід і сам зупинився. 

— Тримайся, Олено.  —  Вона ледве розплющувала очі.

Нас зустріли мовчазні постаті — вовки не загарчали, не напали. Вони відступили, мов би знали — цю другу  ніч ми маємо пройти до кінця.

— Старійшина чекає. — Пролунав голос з тіні.

— Вона потребує допомоги! — Я закричала. — Вона виснажена. Вона...

— Ліс уже дав відповідь. Але відповідь — не остаточна. — Сухий, рівний голос вовка. — Усе залежить від того, чи здатна ти пройти з нею останній крок? 

— Я?

— Ти прийшла, коли всі інші мовчали. Твій зв’язок із нею — давніший, ніж ти пам’ятаєш.

Я дивилась на подругу й відчувала, як у грудях наростає рішення.

— Що я маю зробити?

— Увійди в Ліс. І не виходь, поки він сам не випустить.

Я не роздумувала. 
Це не сон . Усе було надто реальним.

Спершу — шепіт.
Потім — тінь.

— Ти знаєш, хто ти?

 Я озирнулась. Ліс стояв навколо, чорний, живий, дихаючий. Мітка на тілі подруги світилася, пронизуючи пелену туману. Дерева зсувалися ближче, гнулися. 

— Ти не дитя цього світу.  А твоя подруга  — межа. І ця межа тріщить між світами.

Я хотіла відповісти, але язик не слухався.  Нахилилась над Оленою — пульс слабкий, але рівний. Лоб гарячий. І мітка… Вона змінювалася. Розросталась тонкими візерунками вгору по шиї.

— Я… Я не хочу бути чудовиськом.- Прошепотіла подруга.

 

— Ти не чудовисько. Ти моя сестра, пам'ятаєш ? Я не відпущу тебе. 

— Я... — Прошепотіла Олена. — Витримаю ради тебе, Міро. 

 Стиснула її руку.

— Добре.

 Я пригорнулась до Олени, яка в безсиллі схилила голову мені на плече. — Тримайся, прошу.

 

Ми вискочили з-поміж дерев на широку стежку. Перше проміння сонця торкнулося лиця Олени — і вона заворушилась, ледь чутно зітхнула.

 

—  Ти в безпеці люба.

Чорногривий спинився, і тільки тепер я зрозуміла — він тремтів від напруги. Весь шлях він тримав нас силою волі.

— Молодець… — Прошепотіла я, і доторкнулась до його шиї. Він нахилив голову, і блакитні вогники згасли, мов лампадки після молитви.

 

Раптом повітря над лісом стало щільнішим, мов натягнута струна. Я відчула, як щось невидиме прорізає простір — вібрації проходили крізь кістки. Небо затремтіло, а туман закрутився вихором, оголюючи темний розлом у повітрі.

Портал.

Сріблясті іскри обсипали землю, а з тіні виступила постать — висока, гнучка ,шкіра виблискувала.

Лефф. Друга копія мене.

— Нарешті. — Її голос лунав одразу ззовні та всередині, мов шепіт у підсвідомості. — Прийшла по свою частку.

Чорногривий опустився ,даючи можливість злісти. Я встала, затуляючи Олену.
—  Чого хочеш?

— Ви — половини одного ключа. Її тіло — межа. Твоє — прохід, ще одна... Її тут не має. Хм. 

І з цими словами Лефф змахнула рукою — і простір заворушився, наче полотно на вітрі. Візерунки на шиї Олени спалахнули, зливаючись із міткою, що раптом проступила на моїй долоні  до ліктя. Між нами пробіг блискучий зв’язок — нитка, що світилася, як жива.

— Обмін. — Промовила Лефф. 

Я  кинулась до подруги, але було пізно. Портал розчахнувся. Олена зойкнула, а мене потягло у порожнечу.

Світ перевернувся.

Коли я отямилась, небо було багряним, а під ногами — кришталева земля. А поруч… Нікого. 

 

— Твоя подруга — більше, ніж людина,.— Пролунав у вухах голос Лефф. — А ти — більше, ніж просто жертва.

 

 Мене не викинуло у мій світ. Не пустило. Я зависла — між розломом і тінню.

Простір був гнучким, наче вода. Я не стояла — я не падала — я розтягувалась.

Навколо — безкрая тиша. Але в ній…
З’явилися голоси.

— Міро! — Пролунав глухий, мов з-під товщі води, крик.
Редвольд.
Його голос звучав не як звичайний звук, а як спалах жару десь у грудях.
— Тримайся!  Відгукнись!

Я хотіла крикнути у відповідь, але мій голос зник.

"Я тут. Я між. Не можу вийти…"

 

Слідом за ним — інший голос, чистий і ясний :
— Розлом нестабільний! Якщо її не витягти зараз — вона зникне назавжди!

Вони намагалися створити другий портал. Я чула, як вони вимовляють закляття, як простір скрегоче й хитається під їхнім натиском.

— Витягніть її! — Вікторія кричала відчайдушно.

Та в іншому кінці… Знову з’явилася Лефф.

Її присутність відчувалась не як тіло, а як тінь у моїй власній душі.
— Нарешті… — Прошепотіла вона з насолодою. — Після стількох циклів, після стількох помилок…
Я бачу світ чітко. І я — на своєму місці.

Переді мною промайнув спогад — Редвольд, його рука, що колись стискала мою. Але тепер Лефф простягала йому свою.

— Тепер я — вона. Я повернулась. Я — та, що була обіцяна.

Мені закортіло закричати, вирватися,  але сили зникали.
Зв’язок із Оленою — тонка нитка — зникала. Її візерунки ще світилися десь далеко, як зірка крізь туман,але слабо.

Я не дозволю Лефф забрати моє життя. Не дозволю знищити Олену і Вікторію. І не віддам Редвольда.

— Вона не реагує! Бар’єр занадто глибокий! — Крик Вікторії.
— Я не відпущу її! — Хрип Редвольда, повний відчаю й люті.

Його голос… Той, хто  тримав себе  врівноваженим , рвався до мене з такою люттю, що сам простір тремтів.
І Лефф це відчувала.

— М-м, яка відданість… Яка пристрасть. — Її голос линув зсередини мене, мов цвіль, що проросла у свідомості. — Знаєш, Міро… Я ніколи не мала твого тіла. Але тепер я маю твоє місце. Твоїх людей. І твої спогади — теж мої.

— Ні. — Я прошепотіла. — Ти можеш красти, але не стати мною. Ніколи.

— Але я вже стала. 

Я стиснула долоню — там ще світилась мітка. Слабко, мов жаринка, але живо.
І саме в цей момент у просторі щось змінилося.
Нитка, що тягнулась до Олени, раптом рвонулась — я побачила її очі. Вона не була безпорадною. Вона теж боролась. Її тіло було межа, але її воля — така сама жива, як і моя.

- Міра? — Її голос пролунав прямо у мене в голові. — Я… я бачу тебе. Чую. Тримайся. Вони тебе шукають. Ми тебе витягнемо.

 

І в ту ж мить — ще один вибух енергії.

 З тріщини прорвалось світло — різке, справжнє. Зі знайомим запахом диму, холодного каменю, металу…
Магія порталу.
Олена. Вона прорізала бар’єр.

— Тільки одна спроба! — Її голос вирвався крізь розлом. — Міро, йди на голос!

— Я тут! — Кричала я подумки, тягнучись до отвору. Простір опирався, шипів, викручував тіло, розривав думки на клапті.

— Не вийде.— Промовила Лефф. — Ти не створена, щоб вийти. Ти створена, щоб бути жертвою.

— Ти помиляєшся.Я — не жертва.
 

З останнім ривком я рвонулась уперед, вхопившись за світло — за магію, що кликала мене назад.
І — прорвалась.

 

Коли я прокинулась, простір був справжнім. Земля — холодна. Повітря — різке, справжнє.

Поруч — обличчя Олени. Серед гілля і густого лісу бачила Вікторію — змучену, з розтріпаним волоссям. Маг — блідий, у крові. І…

Редвольд.

Він стояв осторонь, але не зрушив, поки я не повернула голову й не зустріла його погляд. Вони не могли потрапити до лісу — невидимий бар’єр не впускав їх.

Чорногривий вдарив копитом землю.

— Нам треба йти.— Прошепотіла я. — Просто зараз.

Я допомогла Олені підвестись. Вона хиталась, ледве трималась на ногах.

— Я не впевнена, що витримаю... — Хрипко мовила вона.

— А я впевнена.— Відповіла я твердо. — Ми йдемо разом. Коли в нас є друг, який не кидає — ми не маємо права здаватися.

Я сама почувалася дивно легкою. Наче тіло пам’ятало втому, але щось усередині — тримало. Захищало. Ті самі іскри, що голоси дарували мені колись, тепер ставали щитом.  Після переходу через портал я мала б відчувати слабкість, але натомість відчувала… Ясність. Цілісність. Немов я йшла туди, де маю бути.

Чорногривий знову засяяв. Його  грива розвівалася під вітром, що прийшов нізвідки. Він схилився до Олени — і вона торкнулася його чола. Мить — і її ноги стали твердішими, хода впевненішою.

— Вогні зцілення... — Прошепотіла вона. — Він ділиться силою...

— Нам треба встигнути. До світанку.
 

Я озирнулася — туман уже не просто рухався. У ньому випливали постаті. Тіні.

— Ходи.

— Я не зможу триматись.

— Я триматиму тебе. Як ти тримала мене. Раніше, завжди.

Вона всілася за мною, обхопивши руками. Її подих був гарячим на моїй шиї, серце билося прискорено, але вона мовчала.

— Вези нас, друже. Як тільки можеш. Відвези.

Кінь заржав, і світ знову вибухнув.

Хтось кликав мене по імені. Хтось шепотів «залишайся». Але ми летіли крізь це все. Чорногривий не зупинявся. Світ навколо згинався, ламався, розтріскувався — ми прорізали завісу, як спис.

І раптом — світло.

Попереду стояв він.

Редвольд. Поранений, але живий.

Його очі — шалені, злі, палаючі — зустрілись із моїми. Він зробив крок уперед і в наступну мить уже був біля нас.

— Ви…— Його голос зірвався на шепіт.

— Вона жива.— Прошепотіла Олена. — Але їй потрібен захист, а не тиран .

Редвольд різко обернувся до неї, мов ударом. Його очі звузилися, але він нічого не сказав. Лише стис кулаки, аж забіліли суглоби. Він хотів щось відповісти  та не зміг. Бо вона мала рацію. Усе в його поставі — гнів, біль, крик — не могло рятувати , тільки руйнувати.

— Міра… — Нарешті вимовив він. Голос був глухий,  немов захлинався емоціями.

 

— Я жива, ми живі.— Мовила я,торкаючись рукою живота. 

Мить тиші. Вікторія  підняла голову. Маг спробував дістатися до мене, але похитнувся й упав на коліно. Навколо ще догорала магія.

Редвольд зробив крок — і зупинився.

— Ти не розумієш.— Тихо промовив він.  Я думав ...

— Все обійшлось .— Перервала  його.

Він опустив очі. Потім повільно, став навколішки. Переді мною.

— Пробач.— Прошепотів. — Якщо зможеш.

Вікторія розсміялася крізь сльози — той самий, знайомий до болю сміх, трохи з хрипотою, з тією зухвалістю.

— Та ви подивіться на нього! — Вона підійшла, витираючи очі рукавом. — Наш чорний грім, темний лорд, владика блискавок і спаленої гордості... Стоїть на колінах, ще й пробачення просить. Хто б міг подумати! Дайте мені пір’я й пергамент, я це запишу для нащадків!

Я ледь усміхнулась — її жарти були, як дотик до реальності, до чогось живого, теплого.

Вікторія зупинилась переді мною, оглянула нас обох — мене й Олену — і, вже тихіше, додала:

— Ви обидві... Ви живі. Ви справжні. А я вже майже… Майже змирилася, що залишусь одна. Проклята, але жива. А спускайтесь мершій. Обійняти хочу. -Плакала подруга .

Вона кинулася до нас — обійняла, міцно, по-дружньому, наче боялася знову загубити.

— Пробачте... Що не встигла.— Її голос тремтів.

— Ми всі не встигли. Але тепер — ми разом, — відповіла я, притискаючи її до себе.

За нашими спинами щось зашаруділо, наче недобра згадка. Вікторія обернулась і з притиснутими до грудей руками гмикнула:

— А що там із Лефф? Пропоную розірвані шматки залишити вовкам. Хай хоч комусь буде пожива з цієї гидоти.

Олена пирхнула, але не встигла нічого сказати — із тіні з’явився він.

Старійшина.

Його темна постать мовчки виринула з повітря, що ще палало магією. Обличчя, мов вирізане з каменю. Очі — безбарвні, мов зола. І сила, невимовна, древня, розливається навколо, стишуючи сміх, жарти, навіть думки.

— Ні.— Мовив він глухо. — Ми не залишимо її тінь у дикій землі. Жодних слідів.

Він простягнув руку — і те, що лишилося від Лефф, згоріло, навіть не лишивши попелу. Вікторія ковтнула повітря, а я втрималась, щоби не ступити назад.

Старійшина підійшов до Редвольда.

— Ти досі володар півночі. Її син. Її біль. Але ти зруйнував угоду. Перейшов межу. А отже — закон мусить бути переписаний.

Він дістав ніж із кістки, білий і пергамент, що пах кров’ю та пилом часу.

— Ви, обидва, — він глянув на мене й на Редвольда, — віднині пов’язані новим словом. Угода: не перетинати межу один одного без дозволу. Ні ти, ні вона, ні їхні роди. Інакше — війна. До згарища.

— Печаттю? — Редвольд хрипко проказав.

— Кров’ю. — Старійшина різонув йому по долоні. Краплі впали на пергамент. Напис спалахнув червоним. 

— Міро? — Він простягнув ніж до мене.

— Якщо я відмовлюсь? — Запитала я рівно.

— Тоді вибір твій. Але закон все одно знайде шлях. Він завжди знаходить.

Я торкнулась клинка. Біль — як правда. Кров — як підпис. Але цей раз — за нас, за спокій, за нову сторінку.

Старійшина кивнув.

— Закон прийнято. Війну відкладено. 

І зник. Як тінь, як дим.

Вікторія видихнула:

— От і поговорили...

 

Маг Вікторії, хоч і блідий, ще не повністю відновлений, уже готував портал. Його руки тремтіли, але рухались впевнено — у повітрі здіймався запах блискавки .

— Це виведе нас на землі дракона.— Пояснив він. Нас там чекають.

Я мовчки стояла, спираючись на Чорногривого. Він дихав рівно, спокійно, але не рушав до порталу. І я не рушала теж.

— Я не можу залишити його.— Сказала я тихо. — Він врятував нас. Врятував Олену. І мене.

Кінь нахилив голову, торкнувшись мого чола.

Він не належав нікому. Навіть мені.

— Ти сам по собі… — Прошепотіла я. — Вільний.

Чорногривий знову легко доторкнувся до мого чола, і я відчула: це прощання. Але не кінець. Ми ще зустрінемось .

— Прощай, друже.

Я зробила крок до порталу. У повітрі запахло осінню. І ми переступили межу.


 

Над горами кружляли крила — дракони. Величні, різнокольорові, створюючи коло. Коло драконів. Тих, хто визнавав нас.

І серед них — друзі. Обличчя, яких ми не бачили довгі дні.  Усе злилося в гамір, сльози, обійми.

Я стояла , тримаючись за живіт, і відчувала, як дихаю вперше за довгий час.

— Так, — озвалась Вікторія, обтираючи щоку, розмальовану від сліз, — а тепер давайте чесно: я хочу знати, якого дітька тут коїться. Бо я наче встигла побачити кілька смертей, трохи воскресінь. І ні разу ніхто мені нічого до ладу не пояснив!

Маг зітхнув, Олена засміялась, але потім знову стала серйозною.

— Ральф... — Мовила вона.

 — Ми знайшли його. -Сповістив Редвольд.

Я повернулась до неї, серце стиснулося.

— Він… Живий?

— Живий.— Запевнив чорний дракон. -Прибуде  через добу. Він повернеться вільний,обіцяю. І сильніший.

Його голос звучав твердо, впевнено. Він не казав зайвого — не виправдовувався. Просто… Говорив правду.

— Добре, — Вікторія втерла очі, але вже всміхалась. — Тоді за добу мені хтось все одно пояснить: хто такий Ральф, чому всі мовчать, і чому у Міри на животі світиться жаром, як у казані…

— Це вже інша історія.— Прошепотіла я.

— Ага. І, підозрюю, не менш скажена.

Небо над нами почало яснішати. Світ готувався до нового дня.

Ми залишились на землях драконів . Усі розуміли: це — перепочинок перед тим, як усе зміниться.

Я сиділа біля вогню, обійнявши ковдру й дивлячись, як іскри піднімаються вгору. Вікторія вже спала, закутавшись, мов гусениця. Так багато за ці дні пригод ,що варто було перезавантажитися . Особливо після проходу через портал. Тому ми залишились серед поля і не рушили до замку. Олена розмовляла з магом, жестами вимальовуючи якісь стародавні символи. Редвольд стояв неподалік, мовчазний.

Я не спала.

Прислухалась. Ритм. Пульс. Життя. Те, яке мало з’явитися у цьому світі.

Дитина.

Я провела долонею по животу, всміхаючись.

— Я не знаю, якою ти будеш. Але я вже люблю тебе. Навіть якщо весь світ стане проти — я стану за тебе. Завжди.

 

 Небо тьмяніло — ще не сіре, але й не рожеве. Простір стискався, повітря тріщало, як перед грозою. Але небо було чисте.

— Він йде. Всеж таки поспішив раніше .— Прошепотів маг.

— Хто? — Запитала Вікторія, потягуючись. — Ральф? Чи ще хтось із воскреслих?

Редвольд не відповів. Він вже стояв ,дивлячись на горизонт. Я підійшла до нього.

І тоді побачила.

Спочатку — тінь. І, нарешті, він.

Ральф ішов пішки.

Його кроки були впевнені, як у того, хто вже бачив смерть і не боїться нічого. 

Я не дихала, поки він не наблизився. Не говорила.

Він зупинився перед Оленою  й сказав лише:

— Я бачив, як ти молилась за мене. Навіть коли не вірила, що я чую.

Подруга зробила крок уперед. Він не рушив.

— Я молилась... Бо не знала, що ще можу зробити.

— Ти зробила достатньо. — І вперше  побачила в його очах — не біль, не злість, а вдячність.

Він простягнув їй руку. А та, торкнулась його долоні.

Вони  стояли так, не потребуючи слів.

А десь позаду  тільки зітхнула Вікторія :

— Вимагаю кави. І серіал по цих подіях.

Ми засміялись — навіть Ральф. І цей сміх став печаттю нової згоди.

Ми були разом.
Редвольд злегка нахилив голову, вдихаючи повітря, сповнене  світанку.

— Це буде день, коли кожен покаже, ким він є.

— У нас буде вибір? — Запитала я. Моя рука знову лягла на живіт, і дитя, здавалось, відгукнулося. Серцем, дотиком, тишею.

Редвольд не відповів одразу. Лише глянув на мене, і його погляд  був теплим. 

— Ти вже зробила свій вибір. — Сказав він нарешті. 

Вікторія, обнявши себе, пробурмотіла:

— Головне, щоб цей день не закінчився черговим прокляттям чи вибухом. Хоч би раз — день. 

— Ти забагато хочеш від драконячих земель.— Усміхнулась Олена, але її голос був теплішим, ніж зазвичай.

Ральф дивився на небо, мов очікував там відповіді. А потім тихо сказав:

— У мріях мого дитинства  було лише- крила. Лише політ. Може, сьогодні... Ми згадаємо, як це — бути вільними?

Ці слова зависли в повітрі, як заклинання.

А десь у полі, за пагорбом, уже чулися кроки. Багато. Не одні. Маги, вартові, може, вороги. Можливо — союзники. Але ми більше не були тими, хто тікає.

Ми стояли — на межі нового. 

І я знала — все тільки починається.