13
Для мене така напруга була занадто сильною , не звикла до такого . Можливо я образилась б ,що чоловік проявляє тільки свої принципи,але сперечатись не хотілось.
В великі , дерев'яні двері постукали тричі .
-Зайдіть .-Не відривав від мене погляду .
В кімнату вірвалась дівчина.
-Господарю . -Тряслась гостя.- Ваш брат послав послання . Він знайшов мага ,але той ...
Підлога під ногами попливла, в очах потемніло .
-Міра?-Останнє ,що почула закриваючи очі .
Минуло мабуть декілька годин, як прокинулась, але не наважувалась відкрити очі. Цих томних декілька годин ніхто не турбував і ,не відвідував кімнату . Тож, перебувала в повній тиші, намагаючись зібрати думки до купи. Попереду мене чекає нелегкий шлях, шосте відчуття попереджало ,що має щось трапитись , тільки що? Тривожність зростала з кожною хвилиною. Здається ,я борюсь з панічною атакою.
Я не хотіла категорично вставати з ліжка, тим паче виходити з кімнати. Таки паніка проросла корінням до кісток, поки сперечалась з собою . Мені здавалося, що мене використовують ,тому і залишили одну. Найгірші припущення для чого я тут, давили на рішення ,які змінювались кожних декілька секунд.
Ще дивні відчуття, наче хтось спостерігає за мною ,не маючи плоті і душі ,мов невидима матерія .У повітрі зависло щось тривожне — як відчуття, що за крок до тебе щось стоїть, невидиме, невимовне. В голові — хаос. Думки бігали по колу, стираючи сліди пам’яті, наче хтось навмисно витер минуле.
Згодом, почувся знайомий скрип дверей ,він нарешті змусив відкрити важкі повіки .
Господар сів на край ліжка і дивився на мене з такою ніжністю та посмішкою,хотілось вдарити чимось важким . Але дідько , ніхто раніше не дивився на мене так закохано... Серце калатало. Я стискала простирадло — єдину опору в цьому дивному просторі. Ліжко здавалось занадто м’яким, повітря — важким, а чоловік, що сидів поруч— надто справжнім.
Червона троянда лежала біля моєї голови на подушці і її аромат приваблював ,дурманив .
Не в змозі протистояти, вдихнула на повні груди чудодійний аромат, прикривши очі від задоволення.
- Ти така спокуслива,коли беззахисна .- Його голос злився з тишею. Низький, трохи хрипкий.
Мужня рука обережно потягнулась до моєї щоки тильною стороною лодоні .Я ковтнула повітря, облизала пересохлі губи. Ми дивилися в очі один одному. Він знову ніжно посміхнувся, а я сором'язливо заховалась за бутоном троянди.
Редвольд допоміг підвестись вдобно ,щоб прийняти сидяче положення . Страшно подумати ,що щось не так. Благаю,розбийте цю ідилію і ілюзію ,бо боюсь цього чоловіка і тягнусь до нього всіми фібрами.
- Хочеш чаю? - В голосі спокій і тривога водночас.
- Готова вбити за нього .
Ми подарували один одному томний погляд .
- Я підготував тобі одяг. Приміряй і вибери все, що довподоби . Ніяких чоловічих костюмів для верхової їзди і суконь служниці. Я раніше не мав часу приділити цьому увагу ,хоч надолужу зараз. Постійно думав про деякі справи і не міг зосередитись на твоїх потребах,вибач . Тепер буде все інакше. Варто підкреслити твою тонку талію і чарівні вигини легкою тканиною ,на яку заслуговуєш . Ти вартуєш виглядати ,як господиня ,а не приміряти роль служниці.
Так щиро звучали чоловічі,впевнені слова. Що ж, в таких випадках відмовлятись не варто ,одяг потрібен все одно, мій вже нікуди не підходив , навіть для мене .
І чому ніхто не додумався мене переодягнути ,поклали в чисте ліжко в таких лахах ? Самій соромно за свій вигляд. І як я раніше це носила?
-Я б почаював з великим задоволенням разом , але мені потрібно залишити тебе .Сьогодні у мене серйозний нагляд ...
- Тоді йди готувати чай, я прийму душ.
Не хотіла знати, який нагляд, мені не сподобалось б ,і пояснення не чекала . Це здивувало його ,але треба подумати про себе. Про нього взагалі не хочу думати.
Загублена, не оновлена ,нічого кращого ,не знайшла ,як спокійно реагувати на свою амнезію і віддатися долі . Тільки ,коли він знову ледь доторкнувся до мене ,допомагаючи встати з ліжка ,моє тіло відреагувало з жадібністю на чоловіка. У той же момент ,ледь не провалилась під землю. Це дурно, адже мабуть лише кохані люди таке відчувають ,а я його не пам'ятаю, щоб так тепло відноситись ,лише сексуальне при тяжіння.
Він стояв надто близько і , було чудове видовище. Широкі плечі ,довгі накачані ноги, м’язи, ув'язнені в тканині білої сорочки. Суворий профіль,але приємний . На мить, захопилась ним ,забувши куди хотіла йти . Досить дорослий для мене ,але не старий . Якщо я раніше дозволила собі з ним відносини чи добрі були для нас?
- Не дивись на мене так довго . Твої спостереження за мною, збуджують . Це прокляття для мене ,тримати себе в руках ,щоб не нашкодити тобі . Не хочу давити чи лякати своїм тиском.
Так ,так ,залишилося лише здогадуватися, що він в собі тримає? Чи може він бути справді коханим ,чи ворогом ? Можливо я в полоні і ,все чудово продумана гра ?
-Дай мені хвилинку. -Вийшов з кімнати.
Настрій зник, тіло потребувало негайно стати під гарячий потік води . На швидку руку змила з себе весь негатив і збиралась виходити та на горизонті ванної кімнати з'явився спокусливий чоловік . Добре ,що я встигла прикритись і не соромилася своєї наготи, бо переді мною він настільки гарний ,особливо з кружкою в руці... Намагалася натягнути штучну посмішку, щоб не пялитись більше .О,ще й його погляд ,ретельно блукав по мені, вивчав.
М’язи напружені , погляд хижака перед прижком . Стиснув ту бідолаху кружку з чудеским ароматом меліси до скрипа .
-Ти швидко впоралась . Спішила?
- Спішила .Ви ходите мов слон, важко не чути кроки, щоб розрахувати час і привести себе до ладу без порушення кордонів.
Наш сміх лунав воєдино.
- Так я давно не сміявся. Скоріше дракон ніж слон. Звучатиме правдоподібніше .
- Пахне чудово. - Принюхалась .
- Кх. Гарно виглядаєш в рушнику ...
Він вагався в цей момент робити комплімент чи ні?Не контролює свої думки ? Фліртує ? Моє тіло за секунду вже притиснулося до нього. Мужчина гарчав, продовжуючи тримати в одній руці чай , іншою стискав за мою потилицю . Я поцілувала його перша, без вагань . Він настільки надає свіже повітря, що я вдихала його повними грудьми.
Його губи відірвалися від моїх. Повільно. Неохоче.
- Зараз не час. Але він обов'язково буде,щоб надолужити втрачене ,обіцяю.
Я відсторонилась. Різко.
Його руки не тримали мене — він дав мені простір. Але навіть без дотику був поруч.
Редвольд пішов ,вийшов з кімнати ,зник без слідно. Я не зупиняла його. Просто спостерігала , як крокував до дверей. Дідько його. Всі думки навколо здоров'яка ,наче інших справ про які варто подумати не має. Місця собі не знаходила ,караючи за нестриманність . Вже й наматала круги по кімнаті ,подивилась на краєвиди з вікна . Переміряла наряди . Переодяглась в легку ,але довгу сукню . Потім, всеж таки одягла костюм для верхової їзди. Обіцяючи ,що в останній раз.
Тільки через декілька годин, я почала згадувати все більше і більше ,крім господаря замку . Хоч би одна ниточка до нього привела ? Ніяких спогадів ,лише коротка доповідь Юноелли , прикрашена історія. Бо подробиць не ма, та ще й доволі все легко і гарно в відносинах між нами ,дивно. Адже цей чувак не з простих ,щоб пощастило бути вишенькою на торті.
Ввечері, сповістили про партію поранених , тож думати про моє перебування тут вже й не було часу . Ми з командою невідкладно працювали з вечора до ранку ,поки майже не втратили свідомість від перевтоми . Здавалось ,кінця пораненим не було . На відпочинок часу не вистачало зовсім . Вже тряслись руки і ноги, не кажучи про потребу перекусити .
-Моя господине ,це ж сам золотий дракон !-Боязко прошепотіла Юноелла втрачаючи рівновагу .
- Властелин усіх драконів .
-Яка в нього травма ? Я зараз впаду ,якщо щось надскладне. - Без емоційно,на автоматі запитала.
Навіть півні співали ранковий гімн ,а моя подруга не спішила мене "порадувати"
-Я тебе вб'ю,якщо мовчатимеш надалі.-Опустилась на стілець ,запропонований раніше друзями .
-Він вмирає не від ран , рана жахлива ,але не для нього .- З жахом дивилась ,як вносять пораненого в ворота.
-Що з ним не так?- Втомлено видихнула ,спостерігаючи , як кладуть пацієнта на стіл.
-Його пара померла. Ми відчуваємо його біль і повільну смерть . Вона стискає нас ,бо дракон не в логові смутку ,а серед нас... Він вмирає добровільно . Тож тисне смутком на свій народ попри своє бажання . Від такої агонії ми в капкані емоцій . Це не добре . Ми можемо разом з ним впасти в вічний сон.-Перелякано шепотіла . - Він не мусив бути серед своїх в такому стані . Як тут опинився ? Такого ще в історії драконів не було . Вони завжди відходять .
-То значить дурень ,підписав собі самостійний вирок? Ще й друзів моїх вирішив за собою потягнути ?Та не на моїх руках ! Я не дозволю бути в списку 0.
-Він втратив багато сил ...-Схилила голову від страждань дівчина.
-Я теж. -Не сподобалась мені ситуація.-Але ще стою на ногах і вам не дозволю впасти . Допоможи встати .-Протягнула руку дівчині .
Тіло відмовлялось від додаткових рухів самостійно .
З великим зусиллям піднялась ,підійшовши до мужчини . Дійсно, впевнилась ,що життєвий цикл на грані . Серцебиття повільне ,велика втрата крові ,сповільнений подих ,зіниці розширені ,але життєві показники ще продовжують функціонувати.
-Який з тебе володар ,якщо проявив таку слабкість ?
Чоловік, метр дев'яносто ,блондин ,з тонкими ,але мужніми рисами лиця нагадував ангела з небес . Набагато красивіший і миліший за господаря замку . Той виглядав хмуро і надто власно в порівнянні з цим. Тіло фізичної підготовки,але худощаве ,не типовий вигляд для такого статусу . Як він тільки був сильнішим,якщо блідий і худий ? Здається я його вже бачила ,коли в холі біля каміну, стояли статні чоловіки . Тоді від їх поглядів ледь встояла на ногах ,поки спускалась по сходах . Зараз чудова можливість розглянути блище того ,хто зневажливо споглядав на мене.
Змочила рушник ,прикладаючи навколо глибокої рани на грудях ,придавила навмисно сильніше .Вона більше не сочилася, але нервозність не зменшилася ,бо мужчина не відреагував . М'ясо вилізло з рани , оголяючи кістки ,та не могла відвести свій погляд від красунчика . Розглядала його як чоловіка, а не, як пацієнта , тому намагалась сконцентрувати погляд і зафіксувати на рані .Виходило не дуже . Незрозумілий потяг відчувала до "золотого дракона ",наче не мій типаж , але тягнусь до нього внутрішньою силою .
Руки тремтять , ноги поступалися місцем ,а цей красунчик , весь час мовчить ,поки мої пальці вправно обробляли і накладали шви . Могильна тиша навколо нас допомогла впоратись скоріше. Та думки блукали навколо нього .
Зібравши мужність в кулак ,провела останні маніпуляції і на останньому моєму видиху сил, раптово його серце зупинилось . Моє теж .
-Не можливо !-Незадоволено вскрикнула .
Мій мозок констатував смерть ,а руки вхопилась робити масаж серця.
-Один ,два ,три !Давай милий !-Не допомагає. -Один , два,три ...
Роблю штучне дихання з рота в рот ,періодично масаж серця. Ще і, ще... Юноелла щось кричить про порушення правил ,про заборону торкатись чужих драконів . Не чую ,роблю свою професійну справу в паніці .
-Господар її вб'є .І нас !-Шепотіли люди навколо ,тримаючись за своє серце.
-Він нас закопає живими .-Плакала подруга .
-Геть руки від мене! Бо сама вас вб'ю,якщо заважатимете !
Всі спроби відтягнути мене за руки від блондина ,марні.
Вже з останніх сил вилізла зверху ангела і лупила кулачками по грудях, заливаючись слізьми. На мене накотила невгамовна істерика .
Я не розумію свого страждання ,але чітко відчула вогняну біль цього мужчини. Наче лава, всередині зпопеляла його -мою душу. Це так важко ,не стриманий гнів вирвався з моїх грудей роздираючими кігтями з середини.
-Якщо я можу, віддам тобі своє життя навзаєм твого ?! Та будь що ,лише живи !Ти не можеш так покинути цей світ ?! Не маєш такого права . Не так! Не на моїх очах . Якщо Боги цього світу існують ,будь яка сила ,допоможіть його врятувати! Благаю. -Плакала ,не стримуючи емоцій минулого .
Я забороняла собі закохуватись і любити себе . Адже кохання -це біль ,розчарування,смерть . Я хотіла і молила усіх Богів ,щоб мій тато не так сильно кохав маму і ,не залишився з нею на дні озера . Та мої молитви ніхто не чув .Кому потрібна така жертва? А цьому бідоласі вона потрібна? Адже мертва людина ніяких жертв вже не оцінить . Якби не безглузде кохання , в всесвітах не було б стільки суєциду...
Всередині мене виривався свій дракон болю ,руйнівний ,безжалісний. Моя біль і біль дракона схлеснулись в невідомій алхімії і вибухнули одночасно ,з'єднуючись в одне ціле .
Переді мною з'явився напівпрозорий силует старика ,якого я вже бачила . І на цей раз,як минулий , його бачила тільки я .
-Повторюй за мною ,якщо хочеш його врятувати . І пам'ятай,ти сама вирішила йому віддати саме цінне, призвавши мене в останню мить його життя . Тебе не змушували ." Анау веде муху варус дуус лапреніус кауф . Мови біта іс."
-Анау веде муху варус дуус лапреніус кауф . Мови біта іс.-Повторила без зайвих запитань і вагань .
-О ,дракони !Що вона промовляє?!-Кричав жіночий голос .
Навкруги піднявся сильний вітер ,який не пускав нікого в коло водовороту ,не дозволяючи мене зупинити .
Сильний удар в груди хворого і мужчина майже зламав хребет вигинаючись від сили ,яка його оживила . Ще один і глибокий вдих повітря сповістив про воскресіння. Навкруги все вмить стихло ,наче і не було.
-Це моя помста твоєму дракону !-Сміявся старий.- Він все ж таки знайшов мене і безжалісно розтерзав . Не надав навіть моєму тілу упокоїтись . По звіриному розкидав залишки тіла по чотирьох стихіям ,що не дозволить навіть переродитись . Для нас це недопустимо . Нехай тепер його дорогоцінне ,страждає не меньше мене. Про кращу помсту я і не міг мріяти . Ха-ха-ха.- Дід зник.
Золотий дракон важко задихав ,а потім різко відкрив очі і дуже зле подивився на мене зміїними зіницями. Набравшись сміливості, зустрілась поглядом і побачила там те ,чого варто боятися . Він схопив до болю за талію і різко поміняв місцями ,грозно нависаючи наді мною . Так сильно вжав до дерев'яного столу ,на якому боролась за його ж життя ,вибило весь дух.
-Як наважилась !?Ти розумієш ,що накоїла?!-Кричав мов одичавший.
-Ти зв'язала мене в пару! Як ти могла нарікти на своє потомство таке прокляття?!Ти! Нерозумна жінка ! Думаєш спіймала золоту пташку ? Натомість отримала вогняне прокляття ! Готова пройти через весь ад ,коли вона з'явиться на цей світ? -Ричить .-Розірву цю прив'язку ,навіть якщо потрібно буде ЇЇ вбити при народженні,чуєш? ! Зможеш витримати такий біль жінко!?
Боялась навіть вимовити слово від жаху .
Ніжний і довгий поцілунок у лоб і в районі живота запекло непомірним рухом .Зв’язок прорізався крізь мене, як лезо — невидимий, але пекучий. Щось древнє, неприродне, проросло між мною, дитиною в мені — і ним.
-Я затвердив ритуал.- Чоловік звільнив з полону рук.
Тепер від його тіла відчувався різкий холод, мені довелося прикрити себе руками і тихо спостерігати . Він поспішно зіскочив з мене, перетворюючись в здоровенного золотого ,справжнього дракона. Його очі спалахнули, і наступної миті він рвонувся в небо. Потужний змах крил здійняв вихор пилу, мені довелося закрити обличчя руками. Дракон злітав вище й вище, аж поки став силуетом на фоні хмар, а потім — з його пащі вирвалося полум’я. Дике. Несамовите. Це не була атака. Це був крик.
Так, я вперше побачила справжнього дракона . І він дійсно був чудесний і УСТРАШАЮЩИЙ . На картинах цього світу і в житті - вони казково неймовірні . І чому мені ніхто до цього їх не показував?
Всі поранені ,мої друзі в тому числі, склонились низько до землі ,віддаючи шану . Вони тремтіли ,наче побачили смерть .Тільки я відкрила рота споглядаючи "за пташкою" . Довгий хвіст метеляв зі сторони в сторону ,в небезпечному маневрі .
Облетів два рази навколо замку і зник в невідомому мені напрямку . Це в їх манері .
-Він став ще сильніше ,ніж раніше .-Шепотіли миряни.
-О велика Рейхе!Що ти Міра натворила?
-Що я натворила?-Заторможено перепитала.
-За твоєї людяності ,ніхто з нас не вчуяв нове життя в твоєму тілі , навіть сам господар .
-Що?-Поклала руки на плоский живіт .
-Ти прив'язала нове життя з найстрашнішим і могутнішим драконом цього світу. Назад дороги не має. Ця прив'язка принесе великі муки дитині . Таке в історії було раз за міліон життів і скінчилось дуже жахливо.
-Не розумію ...
-Вітаю господине ! Ви носите спадкоємицю Чорного дракона !- Пролунали голоси навколо.
Всі одночасно викрикнули дивний КЛІЧ і раптово перетворились в різних розмірів драконів заповнюючи простір подвір'я . Коли не вистачило місця , взлетіли в небо ,утворюючи коло над моєю головою .
Я осіла на землю ,втрачаючи всі сили і енергію . Величезні птахи кружляли над замком стаєю . Здалека пролунали нові звуки сповіщаючи новину на всю околицю.
Довгий час я сиділа на землі з колінами до підборіддя серед порожнечі, мов дівчинка, яка розбила щось цінне і не знала, як це зібрати.
Тільки от ці уламки — були не з порцеляни. Це була я.
Зараз , спостерігаю нову історію цього світу й прийшла до висновків ,що попала до пекла.
— Що ж я зробила?..
Навколо ставало тихіше. Один за одним дракони покидали небо. Клич затихав. Але все ще відгукувався в мені, у кожній клітинці. Коли я підвелася, ноги тремтіли. Та я мала йти. Знайти укриття. Усвідомити, що тепер зі мною не тільки дитя, а й печать, що пов'язує нас із істотою, котра не бажала цього зв’язку.
Я повернула голову востаннє — туди, де щойно палало золото крил. Хоч він давно зник, але щось підказувало: його присутність не залишить мене.
Кожен крок давався важко , із думкою: що скаже Редвольд?.. І що, якщо Золотий повернеться вже сьогодні? Все в мені просило спокою, тиші, хоч якогось захисту від того, що сталося.
Дійшовши до ліжка , впала на нього, щільно загорнувшись у ковдру.Очі самі заплющились, і я провалилася у сон.
Я мріяла про дім…
І опинилася на своїй землі.
Та щось було не так. Я тікала. Дихання збивалося, ноги несли мене крізь бур’яни й каміння, а позаду гуркотіли важкі кроки. Дракон. Він переслідував мене.
Я обернулася — і в ту ж мить він стрибнув. Величезна тушка летіла просто на мене. Божевільні, зміїні очі пронизали до кісток. Ікла — гострі, як клинки — вп’ялися мені в шию. Я почула хрускіт власних кісток.
Палаючий біль пронизав усе тіло.
А тоді — голос. Жахливий, викривлений, немов з глибини безодні:
— Тільки моє. Призначене мені. Тебе не повинно існувати. Вони хотіли сховати тебе, але я знайшов.
— Ні!.. Мені боляче!.. — Кричала я.
— Тихо… Тихіше. Це лише сон…
Ніжні руки. Теплі долоні обережно витирали піт із мого обличчя, заспокоювали, гладили по волоссю. Жіночий голос — м’який, наче пісня — повертав мене назад, у реальність.
— Все добре, це просто сон. - Знову пролунав знайомий голос. Юноелла.
Вона сиділа біля мене, тримаючи мою руку. Її очі були повні тривоги.
— Де я? — Прошепотіла я.
— У безпеці. — Сказала вона й обережно поправила ковдру.
Жінка схилилася ближче.
— Ти врятувала його… І зв’язала себе і дитя, пам'ятаєш? Тож не солодко тобі зараз буде.
Я відчула, як кров холоне. Не знала, що була вагітна. І не знала, що слова, які прошепотіла над драконом, були забороненими. Але магія почула.
— Він… Не хоче цього, правда?-Подруга відвела погляд.
— Дракони не приймають прив’язку, нав’язану без їхньої волі. Навіть якщо це рятує їм життя.
Я притисла руки до живота.
— А дитя?.. Що з ним буде?
— Вона уже обрана.І тепер усе залежить від золотого дракона.
— Це був не просто сон… — Ледь чутно прошепотіла я. — Він бачив мене.
Я інстинктивно погладила живіт намагаючись зосередитись, але голова паморочилась. Навколо не було жодного знайомого звуку. Ані співу птахів, ані вітру. Мою увагу лише привернув сріблястий , мовчазний місяць.Я стисла зуби, намагаючись не заплакати.
-Що мені тепер робити?
— Поки що — відпочивай. Господар обов'язково захистить тебе.
- Тепер починається боротьба ?
Юноелла не одразу відповіла. Її пальці злегка стиснули мою руку.
— Вибір зроблено. Просто ти ще не знаєш, як з цим жити , - сказала вона тихо, -але ти не одна. Навколо — ті, хто люблять тебе. Ти мусиш зібрати всі сили.
Подруга сиділа поруч ,поки я не зустрілась з Морфеем.
Тепер я стояла посеред темного лісу. Вітер ламав гілки дерев.
Попереду — золотий блиск. Дракон. Його силует майорів крізь морок, а очі — ті самі, що я бачила в день зв’язку — палахкотіли вогнем.
— Ти прирекла нас!
Тінь за його спиною росла, витягувалась у зміїну форму.
— Ти пов’язала мене, — прошипів він. — Я не хотів цього. Твоє дитя — не моє. Але тепер ми зв’язані всі…
Тінь злилася з небом, розчинилася, і світ навколо спалахнув.
Я кричала. Тепло в животі обернулося жаром, і в голові пролунав ще один голос — дитячий, тремтячий:
— Мамо… Рятуй…
Я прокинулася з криком. Ковдра сповзла на підлогу, груди стискало. Та поруч підтримки не було .
-Я сходжу з глузду.-Задихалась .-Цього не має бути...
Двері тихо прочинилися. Я ледь встигла витерти сльози з щік, коли в кімнату ступив Редвольд.
Його присутність — як буря, стримана, але відчутна кожною клітиною. Високий, мовчазний, з очима, що виблискували крижаною рішучістю.
Він не сказав нічого — лише подивився на мене. Цей погляд був довгий. Ранній світанок кидав на його обличчя м’яке світло, але в очах світилася буря.
— Ти… Знала, що це за слова? — Голос у нього був низький, приглушений. Але в ньому бриніла тріщина.
Я похитала головою. Мовчки. Мені не вистачило голосу.
— Ти прив’язала його. — У його голосі з’явився метал. — Золотого.
Я знову похитала головою, цього разу з болем.
— Я просто хотіла врятувати його… Я не знала…
Редвольд вдихнув повітря так, ніби йому не вистачало простору.
— А ти знала, що вагітна?
Ці слова… Пробили мене наскрізь. Я мовчала. Дихання завмерло. А потім — кивок.
-Ні .
Редвольд повернувся до вікна. Його силует у світлі світанку здавався вирізаним з граніту.
— Це не просто зв’язок. Не просто випадковість. — Його голос став тихішим. — Ти скріпила його з дитиною. З нашим дитям. А він — не прийме цього.
Я заплющила очі. Сльози знову виступили на повіках. — Що тепер?
Він озирнувся. У його погляді не було гніву. Біль. Розгубленість. І щось ще — відповідальність.
— Тепер… Ми мусимо захистити її. І тебе. Від нього. Від усіх. Бо ти — носиш дитя, що поєднало два світи.
Свято богині Рейхе наближалося. У всіх поселеннях драконів палали підготовчі вогнища, а в повітрі витала тривога — не лише через наближення святкової ночі, коли між світами тоншає завіса, але й через останні події.Свято богині Рейхе мало настати у ніч повного місяця,а це через три дні. За стародавнім повір’ям, тільки Рейхе може розплутати зв’язки, створені поза волею духу,здійснити бажання і дати життя новому . Але звернутися до неї — значить віддатися на її милість, а вона вибирає, кому допомогти, а кого покарати за зухвалість.
Я почувалася знесиленою. З того моменту, як несвідомо промовила древні слова ,багато змінилося.Чорний дракон, був поруч майже весь час , хоча зазвичай він зникав у бою, коли бар'єр слабшав. Час йде , я відчуваю ,що мушу діяти якнайшвидше . Ще поновилися голоси в голові ,весь час різні . Одні казали одне ,інший -друге. Голова шла колом.
"Ти маєш звернутись до Рейхе, звільнити її .Якщо ти чекаєш дива — ти мусиш пройти через полум’я."
"Вона не просто дитина. Вона — ключ. Печать або меч. Якщо народиться без очищення — темрява скористається нею перш ніж добереться золотий."
— Що я маю зробити? — прошепотіла
" Випробування. Ти ввійдеш до Снів Драконів і знайдеш там Богиню Рейхе,вона допоможе . Лише обравши серцем, ти зможеш захистити своє диття . Але… Кожен крок там, може відібрати твоє."
Це почалось уночі. Мене розбудив не шум і не біль — а дивний поклик, що не звучав словами, але пронизав усе єство. Він не кликав по імені. Він кликав за змістом, як хтось, хто давно чекає, коли тебе згадають.
Уперше з моменту прибуття в цей світ я вийшла за межі замку, й тайком. Ніяких барєрів чи магічних заборон. Вихід з замку - вільний. Поклик ставав чіткішим із кожним кроком.
Мені потрібно було обрати коня, на якому я звершила б свій таємний подвиг, єдиний варіан піти на ринок і купити тварину.
Ринок був заповнений усіляким непотрібом та жодного парнокопитного не було й близько. Всіх розкупили для погоні. Ноги гули від утоми — я змотала кілометри в марних пошуках. Ні єдиної тварини з копитами. Похід у це неприємне місце, зване ринком, завершився поразкою. Виснажена, розчарована, я попленталася в бік ставка — єдиного місця, де можна було залишитися наодинці з думками.
Я відкрила для себе цю затишну галявину.Тут можна проводити години, занурюючичь в роздуми, намагаючись згадати щось життєво важливе. Тихе, спокійне місце огортало теплом і затишком, мов дім у дитинстві.
Сонце ніжно пестило шкіру, і я задрімала на м’якій траві. Але несподіваний звук розбудив мене. Я підскочила, мов ужалена, й завмерла від здивування — неподалік стояв велетенський чорний кінь. Чорногривий!
Він був неймовірно вродливий. Його грива — довга, мов ніч, спадала аж до землі, викликаючи захват. Кінь дивився мені прямо у вічі й ритмічно вдаряв копитом по каменю, немов кликав… Або кидав виклик.
— Звідки ти такий прекрасний? — Прошепотіла я, намагаючись наблизитися.
Кінь насторожено фиркнув і зробив крок назад. Я зупинилася.
— Добре, як скажеш, — обережно мовила.
Порившись у сумці, знайшла яблуко — на щастя, залишилося неторканим. Інколи справді варто мати перекус із собою. Простягнула плід на витягнутій руці, та тварина знову фиркнула, наче попереджаючи. Я повільно покрутила яблуко в долоні, ніби заманюючи. Чорногривий завагався, але цікавість узяла гору. Короткими, напруженими кроками він підійшов ближче, не зводячи з мене очей.
Його морда тягнулася до руки обережно, наче це я могла вкусити, а не він. М’якими губами кінь забрав яблуко, і тільки тоді я змогла дихнути на повні груди. Усе моє тіло до тієї миті здавалося прикованим до землі.
Поки тварина жувала ласощі, не зводячи з мене очей, я стояла нерухомо. Та щойно останній шматочок зник, він зробив коло довкола мене й штовхнув мордою в спину. Я похитнулася, ледь не впавши обличчям у траву, але встигла виставити руки.
— Ей! Це така в тебе подяка? — Обурено буркнула, обтрусившись і ткнувши пальцем у його широкий бік.
Але кінь тільки хмикнув і повторив свій трюк. Цього разу я вже чекала. Спроба, ще одна — і я засміялась. Ми гралися, як діти. Ні, навіть не так — як старі друзі, що раптом знову знайшли одне одного.
Коли почало смеркати й з-за дерев визирнули перші тіні ночі, мені стало тужно.
— Мені вже час повертатись.— Тихо мовила. — Приходь завтра. Я чекатиму, тут.
Я сама усміхнулась тому, як це прозвучало — ніби він здатен зрозуміти людську мову. І все ж... Промовила.
Темрява насувалась швидко. Треба було встигнути добігти до замку, перш ніж ніч обійме землю. Я побігла, як тільки могла. Здавалося, ще мить — і темні постаті виринуть з-під кущів, схоплять мене за ноги й утягнуть у лісову глибінь.
Добігши до воріт, я озирнулась. На узліссі, поміж густими тінями, стояв він. Спокійний, мовчазний — спостерігав. Я підняла руку на прощання. І щойно зробила це — кінь різко розвернувся й зник у темряві, мов нічого й не було.
Усю ніч я не могла заснути. Перекидалася з боку на бік, розриваючись між думками й страхами.
Як бути?
Я маю зробити все обережно, без помилок. Так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Щоб не викрили. Не зупинили. Не змусили відмовитись.
А ще — туга. Гостра, рвучка, мов голка під ребром. Туга за Редвольдом.
І дитина. Думки про неї не давали спокою.
Що б він сказав, дізнавшись про все це? Якою буде його реакція?
Якою мамою стану я? Що буде зі мною? З нами?..
Ось так і прив’язалася.
Та якби він знав, що я замислила — нізащо б не підтримав, відчуваю. Замкнув би в башті, охороняв би вдень і вночі, не дозволив би й кроку ступити за межі замку.
“Народиш — тоді поговоримо”.— Сказав би.
А коли народиться дитина… Що буде далі?
Але я повинна зробити це. Бо можливо колись, прийде час — і я повернуся у свій світ. А моя донька?
Беззахисна. Самотня. З болем, на який не заслуговує залишиться?
Я не зможу їй допомогти. Не зможу навіть сказати, як сильно люблю.
Я повинна все виправити. Обов’язково.
Залишилось зовсім трохи. Можливо, мені навіть вдасться повернутись до пологів, якщо попрошу в Рейхе? У свій світ.
Забути цей.
Стерти все з пам’яті.
Почати спочатку. З чистого аркуша. А що буде з подругами, яких ще не знайшли?
Я впала на м’які подушки. Сльози зрадницьки котилися по щоках — одна за одною, мов тиха злива.
Біль.
Не просто емоція — справжній фізичний біль.
Наче ножем по серцю. Ріже, рве, шматує. І нічого вже не склеїти.
Груди стискало від важкого передчуття.
Кажуть: не буває безвихідних ситуацій — бувають люди, які не шукають виходу.
Це не про мене.
Бо я — саме в такій ситуації. І назва їй...
"Жопонька."
На ранок тіло боліло, наче мене побили. Кожен рух — виклик.
Він прийде?
Я вірила — так.
Поки ще було рано, я накинула на плечі накидку, захопила яблуко й вирушила до знайомої галявини. Повітря було свіже, пахло хвоєю й росою. Мене не стримували і не задавали зайвих питань.
Серце калатало — від очікування.
І він справді прийшов.
Вийшов із лісу, гордий, виблискуючи на сонці чорною гривою. Коли побачив мене, зупинився — не наближався. Чекав.
— Привіт, бешкетнику.— Усміхнулась я, наближаючись. — Ще не передумав?
Я простягнула яблуко — і цього разу він прийняв його одразу, легко торкнувшись губами моєї долоні. Його очі знову здалися занадто розумними, занадто… Людськими.
— Ти точно звичайний кінь? — Прошепотіла.
Він легенько стукнув копитом.
Не просто тварина. Не просто друг. Було в ньому щось більше. Щось древнє. Магічне. Можливо, я й справді не випадково його зустріла?
Я обережно витягла зі своєї сумки гребінець і підійшла ближче. Грива виявилась напрочуд приємною на дотик — м’яка, мов шовк, хоч і трохи скуйовджена. Здавалося, хтось колись дбав про нього, та з часом перестав.
Повільно, прядка за прядкою, я розплутувала вузлики, ніби в'язала новий зв’язок — не лише із гривою, а й з ним самим. Жодного опору. Жодного протесту. Тільки спокійна тиша і рівне дихання.Вийшло навіть мило. Я не стрималася — і почесала його за вухом.
— Ох, якби ж то прокататися на тобі…
Тварина подивилася на мене… Людським поглядом. Ніби розуміла. Ніби дозволяла.
Він фиркнув і… Раптом опустився на передні коліна.
Я завмерла.
Серйозно?
Це було пропозицією? Він сам запропонував сісти на нього?
— Що ж, спробую. Але жодних різких рухів, домовились?
Влаштувавшись обережно, легенько обійняла його за шию. Він підвівся і пішов вперед — спокійним, м’яким галопом. Я не вірила, що це відбувається насправді.
— Ось так, молодець. Спокійно. Який же ти прекрасний, — Шепотіла, погладжуючи його по шиї.
Сьогодні він дозволив мені сісти без опору. Ми каталися повільно — ніби відчував мій біль. Часом я забувалася, ловлячи себе на думці, що з ним мені спокійно. Безпечно. Навіть щаслива.
Та наступної миті він, наче змінився.
Зірвався з місця. Рвонув уперед, ніби вітер сам заволодів його тілом. Я вчепилася в гриву обома руками й закричала. Йоги не зупинили ні мій страх, ні крики, ні думка про те, що я ось-ось полечу сторч головою в найближчий рів.
Шаленим галопом він домчав до воріт замку й, спинився, дав мені шанс зістрибнути. Якось примудрилася втриматися на ногах.
І якимось дивом — навіть не вмерла.
Під ногами палало.
Між ніг — вогонь. М’язи, про які я й не знала, існують, боліли, як після битви.
Руки тремтіли. Ноги не слухались.
— Гарно ти мене підколов… — Пробурмотіла, хромаючи до входу з ногами на ширину плечей. — Завтра чекаю тебе там же! — Грізно тикнула в його сторону пальцем.
Він тільки фиркнув у відповідь — наче сміявся.
До кімнати я дійшла, як каліка. Тепла ванна стала порятунком, хоч і не зняла всього болю.
Наступні дні ми вчилися — один керувати, інший коритися. Я намагалась осідлати його по-людськи, з упряжжю, та це хитре створіння вперто відмовлялося. Тож довелося натерти не одну мозолю, вчепившись за гриву, яку він, здається, спеціально смикав.
Так і подружилися.
Іноді мені здавалося, що він насміхається з мене — особливо тоді, коли я, тримаючись за свій побитий зад, крокувала додому, широко розставивши ноги. Але ж то лише здається.
Правда ж?
Ось і настав той самий день.
Я стояла в чоловічому одязі — штани, сорочка, жилетка й навіть чоботи на твердій підошві. Волосся сховала під шапку, обличчя тінню — і, здавалося, ще трохи, і сама повірю, що я не я. Стою. Готова рятувати світ. Хоч би чорний дракон прийшов . А поки я самотня тінь у натовпі.
На галявині біля замку вже зібралися воїни. Обитель вождя для них була священною, і доторкнутися до кам’яної стіни замку вважалося частиною ритуалу. Вони й справді тулилися до воріт, як якісь сектанти — мовчазні, серйозні, напружені. Усі вже в сідлах. Крім мене, звісно.
Я нервово тупцяла на одному місці, шукаючи очима чорногривого друга. Наївна до смішного. У голові крутилася лише одна думка: де ж ти?
Коли пролунав командний голос:
— Вперед!
Усі враз гаркнули у відповідь — гортано, дико, як справжні варвари. Цей клич був, напевно, частиною бойової магії, але я могла видати хіба, що щось на кшталт звуку плюшевого ведмедика.
І все — їх наче зірвало з місця. Гуркотом, вихором вони понеслися вперед, здіймаючи за собою хмару пилу. Я залишилася сама. Відчуття — наче тебе забули в магазині.
Пил стелився хмарою, я кашляла, розмахувала руками, намагаючись хоч трохи бачити перед собою.
-Де ти, клятий мій чорний друг? Чому не з’являєшся? Може, щось трапилось? А може… Може, ти обрав когось іншого? Ох, лишенько. І що я взагалі думаю?Невезуча я до чортів. Що ж, піду пішки. Теж варіант.— Буркнула, ступаючи вперед у пиловій стіні.
Пройшла кількадесят кроків — і нічого не бачила. Очі сльозилися, дихати ставало важко. Я закашлялась. І тут хтось штовхнув у спину.
— Ох, зараз як вріжу за нахабство! — Рвучко обернулась, готуючись завдати удару.
І завмерла.
Переді мною стояв він.
Чорногривий красень. Спокійно, без поспіху, ніби й не запізнився зовсім. Фиркнув м’яко, схиливши голову.— Знак вітання.
Я не втрималась — усміхнулась щиро, з полегшенням.
— Ти прийшов… Мій вірний друже. А я вже подумала, що ти — вигадка. Міф, народжений у моїй втомленій уяві.
Він легко торкнувся моєї руки носом.
А я знову повірила в дива.
— Ну що, поїхали, мій дивний казковий друже?
Я обережно поклала руку на його шию. Він не рухався. Чекав.
Знаючи, чим закінчився наш перший "заїзд", я цього разу залазила обережно. Поки вмощувалася, він навіть не поворухнувся.
Сиділа незграбно, тримаючись міцно за гриву. Я вже знала, що робити.
— Готова., — прошепотіла я. — Їдь за запахом битви. І, будь ласка, без фокусів цього разу.
І він рушив. М'яко, впевнено, з розгоном, що поступово переходив у стрімкий галоп. Ми вливалися в хвіст загону, а пил уже влягався. Попереду — тільки спини воїнів і дорога.
Мій чорногривий друг, здавалося, відчував мій настрій — тримав ритм, не кидався вперед, не сповільнював ходу. І хоч я ще не знала, що чекає нас попереду, вперше за довгий час з’явилось відчуття: я впораюся.
А десь далеко, в небі, щось блиснуло…
Я підняла голову — і вдалині побачила тінь, що ширяла під хмарами.
Дракон повертається
В великі , дерев'яні двері постукали тричі .
-Зайдіть .-Не відривав від мене погляду .
В кімнату вірвалась дівчина.
-Господарю . -Тряслась гостя.- Ваш брат послав послання . Він знайшов мага ,але той ...
Підлога під ногами попливла, в очах потемніло .
-Міра?-Останнє ,що почула закриваючи очі .
Минуло мабуть декілька годин, як прокинулась, але не наважувалась відкрити очі. Цих томних декілька годин ніхто не турбував і ,не відвідував кімнату . Тож, перебувала в повній тиші, намагаючись зібрати думки до купи. Попереду мене чекає нелегкий шлях, шосте відчуття попереджало ,що має щось трапитись , тільки що? Тривожність зростала з кожною хвилиною. Здається ,я борюсь з панічною атакою.
Я не хотіла категорично вставати з ліжка, тим паче виходити з кімнати. Таки паніка проросла корінням до кісток, поки сперечалась з собою . Мені здавалося, що мене використовують ,тому і залишили одну. Найгірші припущення для чого я тут, давили на рішення ,які змінювались кожних декілька секунд.
Ще дивні відчуття, наче хтось спостерігає за мною ,не маючи плоті і душі ,мов невидима матерія .У повітрі зависло щось тривожне — як відчуття, що за крок до тебе щось стоїть, невидиме, невимовне. В голові — хаос. Думки бігали по колу, стираючи сліди пам’яті, наче хтось навмисно витер минуле.
Згодом, почувся знайомий скрип дверей ,він нарешті змусив відкрити важкі повіки .
Господар сів на край ліжка і дивився на мене з такою ніжністю та посмішкою,хотілось вдарити чимось важким . Але дідько , ніхто раніше не дивився на мене так закохано... Серце калатало. Я стискала простирадло — єдину опору в цьому дивному просторі. Ліжко здавалось занадто м’яким, повітря — важким, а чоловік, що сидів поруч— надто справжнім.
Червона троянда лежала біля моєї голови на подушці і її аромат приваблював ,дурманив .
Не в змозі протистояти, вдихнула на повні груди чудодійний аромат, прикривши очі від задоволення.
- Ти така спокуслива,коли беззахисна .- Його голос злився з тишею. Низький, трохи хрипкий.
Мужня рука обережно потягнулась до моєї щоки тильною стороною лодоні .Я ковтнула повітря, облизала пересохлі губи. Ми дивилися в очі один одному. Він знову ніжно посміхнувся, а я сором'язливо заховалась за бутоном троянди.
Редвольд допоміг підвестись вдобно ,щоб прийняти сидяче положення . Страшно подумати ,що щось не так. Благаю,розбийте цю ідилію і ілюзію ,бо боюсь цього чоловіка і тягнусь до нього всіми фібрами.
- Хочеш чаю? - В голосі спокій і тривога водночас.
- Готова вбити за нього .
Ми подарували один одному томний погляд .
- Я підготував тобі одяг. Приміряй і вибери все, що довподоби . Ніяких чоловічих костюмів для верхової їзди і суконь служниці. Я раніше не мав часу приділити цьому увагу ,хоч надолужу зараз. Постійно думав про деякі справи і не міг зосередитись на твоїх потребах,вибач . Тепер буде все інакше. Варто підкреслити твою тонку талію і чарівні вигини легкою тканиною ,на яку заслуговуєш . Ти вартуєш виглядати ,як господиня ,а не приміряти роль служниці.
Так щиро звучали чоловічі,впевнені слова. Що ж, в таких випадках відмовлятись не варто ,одяг потрібен все одно, мій вже нікуди не підходив , навіть для мене .
І чому ніхто не додумався мене переодягнути ,поклали в чисте ліжко в таких лахах ? Самій соромно за свій вигляд. І як я раніше це носила?
-Я б почаював з великим задоволенням разом , але мені потрібно залишити тебе .Сьогодні у мене серйозний нагляд ...
- Тоді йди готувати чай, я прийму душ.
Не хотіла знати, який нагляд, мені не сподобалось б ,і пояснення не чекала . Це здивувало його ,але треба подумати про себе. Про нього взагалі не хочу думати.
Загублена, не оновлена ,нічого кращого ,не знайшла ,як спокійно реагувати на свою амнезію і віддатися долі . Тільки ,коли він знову ледь доторкнувся до мене ,допомагаючи встати з ліжка ,моє тіло відреагувало з жадібністю на чоловіка. У той же момент ,ледь не провалилась під землю. Це дурно, адже мабуть лише кохані люди таке відчувають ,а я його не пам'ятаю, щоб так тепло відноситись ,лише сексуальне при тяжіння.
Він стояв надто близько і , було чудове видовище. Широкі плечі ,довгі накачані ноги, м’язи, ув'язнені в тканині білої сорочки. Суворий профіль,але приємний . На мить, захопилась ним ,забувши куди хотіла йти . Досить дорослий для мене ,але не старий . Якщо я раніше дозволила собі з ним відносини чи добрі були для нас?
- Не дивись на мене так довго . Твої спостереження за мною, збуджують . Це прокляття для мене ,тримати себе в руках ,щоб не нашкодити тобі . Не хочу давити чи лякати своїм тиском.
Так ,так ,залишилося лише здогадуватися, що він в собі тримає? Чи може він бути справді коханим ,чи ворогом ? Можливо я в полоні і ,все чудово продумана гра ?
-Дай мені хвилинку. -Вийшов з кімнати.
Настрій зник, тіло потребувало негайно стати під гарячий потік води . На швидку руку змила з себе весь негатив і збиралась виходити та на горизонті ванної кімнати з'явився спокусливий чоловік . Добре ,що я встигла прикритись і не соромилася своєї наготи, бо переді мною він настільки гарний ,особливо з кружкою в руці... Намагалася натягнути штучну посмішку, щоб не пялитись більше .О,ще й його погляд ,ретельно блукав по мені, вивчав.
М’язи напружені , погляд хижака перед прижком . Стиснув ту бідолаху кружку з чудеским ароматом меліси до скрипа .
-Ти швидко впоралась . Спішила?
- Спішила .Ви ходите мов слон, важко не чути кроки, щоб розрахувати час і привести себе до ладу без порушення кордонів.
Наш сміх лунав воєдино.
- Так я давно не сміявся. Скоріше дракон ніж слон. Звучатиме правдоподібніше .
- Пахне чудово. - Принюхалась .
- Кх. Гарно виглядаєш в рушнику ...
Він вагався в цей момент робити комплімент чи ні?Не контролює свої думки ? Фліртує ? Моє тіло за секунду вже притиснулося до нього. Мужчина гарчав, продовжуючи тримати в одній руці чай , іншою стискав за мою потилицю . Я поцілувала його перша, без вагань . Він настільки надає свіже повітря, що я вдихала його повними грудьми.
Його губи відірвалися від моїх. Повільно. Неохоче.
- Зараз не час. Але він обов'язково буде,щоб надолужити втрачене ,обіцяю.
Я відсторонилась. Різко.
Його руки не тримали мене — він дав мені простір. Але навіть без дотику був поруч.
Редвольд пішов ,вийшов з кімнати ,зник без слідно. Я не зупиняла його. Просто спостерігала , як крокував до дверей. Дідько його. Всі думки навколо здоров'яка ,наче інших справ про які варто подумати не має. Місця собі не знаходила ,караючи за нестриманність . Вже й наматала круги по кімнаті ,подивилась на краєвиди з вікна . Переміряла наряди . Переодяглась в легку ,але довгу сукню . Потім, всеж таки одягла костюм для верхової їзди. Обіцяючи ,що в останній раз.
Тільки через декілька годин, я почала згадувати все більше і більше ,крім господаря замку . Хоч би одна ниточка до нього привела ? Ніяких спогадів ,лише коротка доповідь Юноелли , прикрашена історія. Бо подробиць не ма, та ще й доволі все легко і гарно в відносинах між нами ,дивно. Адже цей чувак не з простих ,щоб пощастило бути вишенькою на торті.
Ввечері, сповістили про партію поранених , тож думати про моє перебування тут вже й не було часу . Ми з командою невідкладно працювали з вечора до ранку ,поки майже не втратили свідомість від перевтоми . Здавалось ,кінця пораненим не було . На відпочинок часу не вистачало зовсім . Вже тряслись руки і ноги, не кажучи про потребу перекусити .
-Моя господине ,це ж сам золотий дракон !-Боязко прошепотіла Юноелла втрачаючи рівновагу .
- Властелин усіх драконів .
-Яка в нього травма ? Я зараз впаду ,якщо щось надскладне. - Без емоційно,на автоматі запитала.
Навіть півні співали ранковий гімн ,а моя подруга не спішила мене "порадувати"
-Я тебе вб'ю,якщо мовчатимеш надалі.-Опустилась на стілець ,запропонований раніше друзями .
-Він вмирає не від ран , рана жахлива ,але не для нього .- З жахом дивилась ,як вносять пораненого в ворота.
-Що з ним не так?- Втомлено видихнула ,спостерігаючи , як кладуть пацієнта на стіл.
-Його пара померла. Ми відчуваємо його біль і повільну смерть . Вона стискає нас ,бо дракон не в логові смутку ,а серед нас... Він вмирає добровільно . Тож тисне смутком на свій народ попри своє бажання . Від такої агонії ми в капкані емоцій . Це не добре . Ми можемо разом з ним впасти в вічний сон.-Перелякано шепотіла . - Він не мусив бути серед своїх в такому стані . Як тут опинився ? Такого ще в історії драконів не було . Вони завжди відходять .
-То значить дурень ,підписав собі самостійний вирок? Ще й друзів моїх вирішив за собою потягнути ?Та не на моїх руках ! Я не дозволю бути в списку 0.
-Він втратив багато сил ...-Схилила голову від страждань дівчина.
-Я теж. -Не сподобалась мені ситуація.-Але ще стою на ногах і вам не дозволю впасти . Допоможи встати .-Протягнула руку дівчині .
Тіло відмовлялось від додаткових рухів самостійно .
З великим зусиллям піднялась ,підійшовши до мужчини . Дійсно, впевнилась ,що життєвий цикл на грані . Серцебиття повільне ,велика втрата крові ,сповільнений подих ,зіниці розширені ,але життєві показники ще продовжують функціонувати.
-Який з тебе володар ,якщо проявив таку слабкість ?
Чоловік, метр дев'яносто ,блондин ,з тонкими ,але мужніми рисами лиця нагадував ангела з небес . Набагато красивіший і миліший за господаря замку . Той виглядав хмуро і надто власно в порівнянні з цим. Тіло фізичної підготовки,але худощаве ,не типовий вигляд для такого статусу . Як він тільки був сильнішим,якщо блідий і худий ? Здається я його вже бачила ,коли в холі біля каміну, стояли статні чоловіки . Тоді від їх поглядів ледь встояла на ногах ,поки спускалась по сходах . Зараз чудова можливість розглянути блище того ,хто зневажливо споглядав на мене.
Змочила рушник ,прикладаючи навколо глибокої рани на грудях ,придавила навмисно сильніше .Вона більше не сочилася, але нервозність не зменшилася ,бо мужчина не відреагував . М'ясо вилізло з рани , оголяючи кістки ,та не могла відвести свій погляд від красунчика . Розглядала його як чоловіка, а не, як пацієнта , тому намагалась сконцентрувати погляд і зафіксувати на рані .Виходило не дуже . Незрозумілий потяг відчувала до "золотого дракона ",наче не мій типаж , але тягнусь до нього внутрішньою силою .
Руки тремтять , ноги поступалися місцем ,а цей красунчик , весь час мовчить ,поки мої пальці вправно обробляли і накладали шви . Могильна тиша навколо нас допомогла впоратись скоріше. Та думки блукали навколо нього .
Зібравши мужність в кулак ,провела останні маніпуляції і на останньому моєму видиху сил, раптово його серце зупинилось . Моє теж .
-Не можливо !-Незадоволено вскрикнула .
Мій мозок констатував смерть ,а руки вхопилась робити масаж серця.
-Один ,два ,три !Давай милий !-Не допомагає. -Один , два,три ...
Роблю штучне дихання з рота в рот ,періодично масаж серця. Ще і, ще... Юноелла щось кричить про порушення правил ,про заборону торкатись чужих драконів . Не чую ,роблю свою професійну справу в паніці .
-Господар її вб'є .І нас !-Шепотіли люди навколо ,тримаючись за своє серце.
-Він нас закопає живими .-Плакала подруга .
-Геть руки від мене! Бо сама вас вб'ю,якщо заважатимете !
Всі спроби відтягнути мене за руки від блондина ,марні.
Вже з останніх сил вилізла зверху ангела і лупила кулачками по грудях, заливаючись слізьми. На мене накотила невгамовна істерика .
Я не розумію свого страждання ,але чітко відчула вогняну біль цього мужчини. Наче лава, всередині зпопеляла його -мою душу. Це так важко ,не стриманий гнів вирвався з моїх грудей роздираючими кігтями з середини.
-Якщо я можу, віддам тобі своє життя навзаєм твого ?! Та будь що ,лише живи !Ти не можеш так покинути цей світ ?! Не маєш такого права . Не так! Не на моїх очах . Якщо Боги цього світу існують ,будь яка сила ,допоможіть його врятувати! Благаю. -Плакала ,не стримуючи емоцій минулого .
Я забороняла собі закохуватись і любити себе . Адже кохання -це біль ,розчарування,смерть . Я хотіла і молила усіх Богів ,щоб мій тато не так сильно кохав маму і ,не залишився з нею на дні озера . Та мої молитви ніхто не чув .Кому потрібна така жертва? А цьому бідоласі вона потрібна? Адже мертва людина ніяких жертв вже не оцінить . Якби не безглузде кохання , в всесвітах не було б стільки суєциду...
Всередині мене виривався свій дракон болю ,руйнівний ,безжалісний. Моя біль і біль дракона схлеснулись в невідомій алхімії і вибухнули одночасно ,з'єднуючись в одне ціле .
Переді мною з'явився напівпрозорий силует старика ,якого я вже бачила . І на цей раз,як минулий , його бачила тільки я .
-Повторюй за мною ,якщо хочеш його врятувати . І пам'ятай,ти сама вирішила йому віддати саме цінне, призвавши мене в останню мить його життя . Тебе не змушували ." Анау веде муху варус дуус лапреніус кауф . Мови біта іс."
-Анау веде муху варус дуус лапреніус кауф . Мови біта іс.-Повторила без зайвих запитань і вагань .
-О ,дракони !Що вона промовляє?!-Кричав жіночий голос .
Навкруги піднявся сильний вітер ,який не пускав нікого в коло водовороту ,не дозволяючи мене зупинити .
Сильний удар в груди хворого і мужчина майже зламав хребет вигинаючись від сили ,яка його оживила . Ще один і глибокий вдих повітря сповістив про воскресіння. Навкруги все вмить стихло ,наче і не було.
-Це моя помста твоєму дракону !-Сміявся старий.- Він все ж таки знайшов мене і безжалісно розтерзав . Не надав навіть моєму тілу упокоїтись . По звіриному розкидав залишки тіла по чотирьох стихіям ,що не дозволить навіть переродитись . Для нас це недопустимо . Нехай тепер його дорогоцінне ,страждає не меньше мене. Про кращу помсту я і не міг мріяти . Ха-ха-ха.- Дід зник.
Золотий дракон важко задихав ,а потім різко відкрив очі і дуже зле подивився на мене зміїними зіницями. Набравшись сміливості, зустрілась поглядом і побачила там те ,чого варто боятися . Він схопив до болю за талію і різко поміняв місцями ,грозно нависаючи наді мною . Так сильно вжав до дерев'яного столу ,на якому боролась за його ж життя ,вибило весь дух.
-Як наважилась !?Ти розумієш ,що накоїла?!-Кричав мов одичавший.
-Ти зв'язала мене в пару! Як ти могла нарікти на своє потомство таке прокляття?!Ти! Нерозумна жінка ! Думаєш спіймала золоту пташку ? Натомість отримала вогняне прокляття ! Готова пройти через весь ад ,коли вона з'явиться на цей світ? -Ричить .-Розірву цю прив'язку ,навіть якщо потрібно буде ЇЇ вбити при народженні,чуєш? ! Зможеш витримати такий біль жінко!?
Боялась навіть вимовити слово від жаху .
Ніжний і довгий поцілунок у лоб і в районі живота запекло непомірним рухом .Зв’язок прорізався крізь мене, як лезо — невидимий, але пекучий. Щось древнє, неприродне, проросло між мною, дитиною в мені — і ним.
-Я затвердив ритуал.- Чоловік звільнив з полону рук.
Тепер від його тіла відчувався різкий холод, мені довелося прикрити себе руками і тихо спостерігати . Він поспішно зіскочив з мене, перетворюючись в здоровенного золотого ,справжнього дракона. Його очі спалахнули, і наступної миті він рвонувся в небо. Потужний змах крил здійняв вихор пилу, мені довелося закрити обличчя руками. Дракон злітав вище й вище, аж поки став силуетом на фоні хмар, а потім — з його пащі вирвалося полум’я. Дике. Несамовите. Це не була атака. Це був крик.
Так, я вперше побачила справжнього дракона . І він дійсно був чудесний і УСТРАШАЮЩИЙ . На картинах цього світу і в житті - вони казково неймовірні . І чому мені ніхто до цього їх не показував?
Всі поранені ,мої друзі в тому числі, склонились низько до землі ,віддаючи шану . Вони тремтіли ,наче побачили смерть .Тільки я відкрила рота споглядаючи "за пташкою" . Довгий хвіст метеляв зі сторони в сторону ,в небезпечному маневрі .
Облетів два рази навколо замку і зник в невідомому мені напрямку . Це в їх манері .
-Він став ще сильніше ,ніж раніше .-Шепотіли миряни.
-О велика Рейхе!Що ти Міра натворила?
-Що я натворила?-Заторможено перепитала.
-За твоєї людяності ,ніхто з нас не вчуяв нове життя в твоєму тілі , навіть сам господар .
-Що?-Поклала руки на плоский живіт .
-Ти прив'язала нове життя з найстрашнішим і могутнішим драконом цього світу. Назад дороги не має. Ця прив'язка принесе великі муки дитині . Таке в історії було раз за міліон життів і скінчилось дуже жахливо.
-Не розумію ...
-Вітаю господине ! Ви носите спадкоємицю Чорного дракона !- Пролунали голоси навколо.
Всі одночасно викрикнули дивний КЛІЧ і раптово перетворились в різних розмірів драконів заповнюючи простір подвір'я . Коли не вистачило місця , взлетіли в небо ,утворюючи коло над моєю головою .
Я осіла на землю ,втрачаючи всі сили і енергію . Величезні птахи кружляли над замком стаєю . Здалека пролунали нові звуки сповіщаючи новину на всю околицю.
Довгий час я сиділа на землі з колінами до підборіддя серед порожнечі, мов дівчинка, яка розбила щось цінне і не знала, як це зібрати.
Тільки от ці уламки — були не з порцеляни. Це була я.
Зараз , спостерігаю нову історію цього світу й прийшла до висновків ,що попала до пекла.
— Що ж я зробила?..
Навколо ставало тихіше. Один за одним дракони покидали небо. Клич затихав. Але все ще відгукувався в мені, у кожній клітинці. Коли я підвелася, ноги тремтіли. Та я мала йти. Знайти укриття. Усвідомити, що тепер зі мною не тільки дитя, а й печать, що пов'язує нас із істотою, котра не бажала цього зв’язку.
Я повернула голову востаннє — туди, де щойно палало золото крил. Хоч він давно зник, але щось підказувало: його присутність не залишить мене.
Кожен крок давався важко , із думкою: що скаже Редвольд?.. І що, якщо Золотий повернеться вже сьогодні? Все в мені просило спокою, тиші, хоч якогось захисту від того, що сталося.
Дійшовши до ліжка , впала на нього, щільно загорнувшись у ковдру.Очі самі заплющились, і я провалилася у сон.
Я мріяла про дім…
І опинилася на своїй землі.
Та щось було не так. Я тікала. Дихання збивалося, ноги несли мене крізь бур’яни й каміння, а позаду гуркотіли важкі кроки. Дракон. Він переслідував мене.
Я обернулася — і в ту ж мить він стрибнув. Величезна тушка летіла просто на мене. Божевільні, зміїні очі пронизали до кісток. Ікла — гострі, як клинки — вп’ялися мені в шию. Я почула хрускіт власних кісток.
Палаючий біль пронизав усе тіло.
А тоді — голос. Жахливий, викривлений, немов з глибини безодні:
— Тільки моє. Призначене мені. Тебе не повинно існувати. Вони хотіли сховати тебе, але я знайшов.
— Ні!.. Мені боляче!.. — Кричала я.
— Тихо… Тихіше. Це лише сон…
Ніжні руки. Теплі долоні обережно витирали піт із мого обличчя, заспокоювали, гладили по волоссю. Жіночий голос — м’який, наче пісня — повертав мене назад, у реальність.
— Все добре, це просто сон. - Знову пролунав знайомий голос. Юноелла.
Вона сиділа біля мене, тримаючи мою руку. Її очі були повні тривоги.
— Де я? — Прошепотіла я.
— У безпеці. — Сказала вона й обережно поправила ковдру.
Жінка схилилася ближче.
— Ти врятувала його… І зв’язала себе і дитя, пам'ятаєш? Тож не солодко тобі зараз буде.
Я відчула, як кров холоне. Не знала, що була вагітна. І не знала, що слова, які прошепотіла над драконом, були забороненими. Але магія почула.
— Він… Не хоче цього, правда?-Подруга відвела погляд.
— Дракони не приймають прив’язку, нав’язану без їхньої волі. Навіть якщо це рятує їм життя.
Я притисла руки до живота.
— А дитя?.. Що з ним буде?
— Вона уже обрана.І тепер усе залежить від золотого дракона.
— Це був не просто сон… — Ледь чутно прошепотіла я. — Він бачив мене.
Я інстинктивно погладила живіт намагаючись зосередитись, але голова паморочилась. Навколо не було жодного знайомого звуку. Ані співу птахів, ані вітру. Мою увагу лише привернув сріблястий , мовчазний місяць.Я стисла зуби, намагаючись не заплакати.
-Що мені тепер робити?
— Поки що — відпочивай. Господар обов'язково захистить тебе.
- Тепер починається боротьба ?
Юноелла не одразу відповіла. Її пальці злегка стиснули мою руку.
— Вибір зроблено. Просто ти ще не знаєш, як з цим жити , - сказала вона тихо, -але ти не одна. Навколо — ті, хто люблять тебе. Ти мусиш зібрати всі сили.
Подруга сиділа поруч ,поки я не зустрілась з Морфеем.
Тепер я стояла посеред темного лісу. Вітер ламав гілки дерев.
Попереду — золотий блиск. Дракон. Його силует майорів крізь морок, а очі — ті самі, що я бачила в день зв’язку — палахкотіли вогнем.
— Ти прирекла нас!
Тінь за його спиною росла, витягувалась у зміїну форму.
— Ти пов’язала мене, — прошипів він. — Я не хотів цього. Твоє дитя — не моє. Але тепер ми зв’язані всі…
Тінь злилася з небом, розчинилася, і світ навколо спалахнув.
Я кричала. Тепло в животі обернулося жаром, і в голові пролунав ще один голос — дитячий, тремтячий:
— Мамо… Рятуй…
Я прокинулася з криком. Ковдра сповзла на підлогу, груди стискало. Та поруч підтримки не було .
-Я сходжу з глузду.-Задихалась .-Цього не має бути...
Двері тихо прочинилися. Я ледь встигла витерти сльози з щік, коли в кімнату ступив Редвольд.
Його присутність — як буря, стримана, але відчутна кожною клітиною. Високий, мовчазний, з очима, що виблискували крижаною рішучістю.
Він не сказав нічого — лише подивився на мене. Цей погляд був довгий. Ранній світанок кидав на його обличчя м’яке світло, але в очах світилася буря.
— Ти… Знала, що це за слова? — Голос у нього був низький, приглушений. Але в ньому бриніла тріщина.
Я похитала головою. Мовчки. Мені не вистачило голосу.
— Ти прив’язала його. — У його голосі з’явився метал. — Золотого.
Я знову похитала головою, цього разу з болем.
— Я просто хотіла врятувати його… Я не знала…
Редвольд вдихнув повітря так, ніби йому не вистачало простору.
— А ти знала, що вагітна?
Ці слова… Пробили мене наскрізь. Я мовчала. Дихання завмерло. А потім — кивок.
-Ні .
Редвольд повернувся до вікна. Його силует у світлі світанку здавався вирізаним з граніту.
— Це не просто зв’язок. Не просто випадковість. — Його голос став тихішим. — Ти скріпила його з дитиною. З нашим дитям. А він — не прийме цього.
Я заплющила очі. Сльози знову виступили на повіках. — Що тепер?
Він озирнувся. У його погляді не було гніву. Біль. Розгубленість. І щось ще — відповідальність.
— Тепер… Ми мусимо захистити її. І тебе. Від нього. Від усіх. Бо ти — носиш дитя, що поєднало два світи.
Свято богині Рейхе наближалося. У всіх поселеннях драконів палали підготовчі вогнища, а в повітрі витала тривога — не лише через наближення святкової ночі, коли між світами тоншає завіса, але й через останні події.Свято богині Рейхе мало настати у ніч повного місяця,а це через три дні. За стародавнім повір’ям, тільки Рейхе може розплутати зв’язки, створені поза волею духу,здійснити бажання і дати життя новому . Але звернутися до неї — значить віддатися на її милість, а вона вибирає, кому допомогти, а кого покарати за зухвалість.
Я почувалася знесиленою. З того моменту, як несвідомо промовила древні слова ,багато змінилося.Чорний дракон, був поруч майже весь час , хоча зазвичай він зникав у бою, коли бар'єр слабшав. Час йде , я відчуваю ,що мушу діяти якнайшвидше . Ще поновилися голоси в голові ,весь час різні . Одні казали одне ,інший -друге. Голова шла колом.
"Ти маєш звернутись до Рейхе, звільнити її .Якщо ти чекаєш дива — ти мусиш пройти через полум’я."
"Вона не просто дитина. Вона — ключ. Печать або меч. Якщо народиться без очищення — темрява скористається нею перш ніж добереться золотий."
— Що я маю зробити? — прошепотіла
" Випробування. Ти ввійдеш до Снів Драконів і знайдеш там Богиню Рейхе,вона допоможе . Лише обравши серцем, ти зможеш захистити своє диття . Але… Кожен крок там, може відібрати твоє."
Це почалось уночі. Мене розбудив не шум і не біль — а дивний поклик, що не звучав словами, але пронизав усе єство. Він не кликав по імені. Він кликав за змістом, як хтось, хто давно чекає, коли тебе згадають.
Уперше з моменту прибуття в цей світ я вийшла за межі замку, й тайком. Ніяких барєрів чи магічних заборон. Вихід з замку - вільний. Поклик ставав чіткішим із кожним кроком.
Мені потрібно було обрати коня, на якому я звершила б свій таємний подвиг, єдиний варіан піти на ринок і купити тварину.
Ринок був заповнений усіляким непотрібом та жодного парнокопитного не було й близько. Всіх розкупили для погоні. Ноги гули від утоми — я змотала кілометри в марних пошуках. Ні єдиної тварини з копитами. Похід у це неприємне місце, зване ринком, завершився поразкою. Виснажена, розчарована, я попленталася в бік ставка — єдиного місця, де можна було залишитися наодинці з думками.
Я відкрила для себе цю затишну галявину.Тут можна проводити години, занурюючичь в роздуми, намагаючись згадати щось життєво важливе. Тихе, спокійне місце огортало теплом і затишком, мов дім у дитинстві.
Сонце ніжно пестило шкіру, і я задрімала на м’якій траві. Але несподіваний звук розбудив мене. Я підскочила, мов ужалена, й завмерла від здивування — неподалік стояв велетенський чорний кінь. Чорногривий!
Він був неймовірно вродливий. Його грива — довга, мов ніч, спадала аж до землі, викликаючи захват. Кінь дивився мені прямо у вічі й ритмічно вдаряв копитом по каменю, немов кликав… Або кидав виклик.
— Звідки ти такий прекрасний? — Прошепотіла я, намагаючись наблизитися.
Кінь насторожено фиркнув і зробив крок назад. Я зупинилася.
— Добре, як скажеш, — обережно мовила.
Порившись у сумці, знайшла яблуко — на щастя, залишилося неторканим. Інколи справді варто мати перекус із собою. Простягнула плід на витягнутій руці, та тварина знову фиркнула, наче попереджаючи. Я повільно покрутила яблуко в долоні, ніби заманюючи. Чорногривий завагався, але цікавість узяла гору. Короткими, напруженими кроками він підійшов ближче, не зводячи з мене очей.
Його морда тягнулася до руки обережно, наче це я могла вкусити, а не він. М’якими губами кінь забрав яблуко, і тільки тоді я змогла дихнути на повні груди. Усе моє тіло до тієї миті здавалося прикованим до землі.
Поки тварина жувала ласощі, не зводячи з мене очей, я стояла нерухомо. Та щойно останній шматочок зник, він зробив коло довкола мене й штовхнув мордою в спину. Я похитнулася, ледь не впавши обличчям у траву, але встигла виставити руки.
— Ей! Це така в тебе подяка? — Обурено буркнула, обтрусившись і ткнувши пальцем у його широкий бік.
Але кінь тільки хмикнув і повторив свій трюк. Цього разу я вже чекала. Спроба, ще одна — і я засміялась. Ми гралися, як діти. Ні, навіть не так — як старі друзі, що раптом знову знайшли одне одного.
Коли почало смеркати й з-за дерев визирнули перші тіні ночі, мені стало тужно.
— Мені вже час повертатись.— Тихо мовила. — Приходь завтра. Я чекатиму, тут.
Я сама усміхнулась тому, як це прозвучало — ніби він здатен зрозуміти людську мову. І все ж... Промовила.
Темрява насувалась швидко. Треба було встигнути добігти до замку, перш ніж ніч обійме землю. Я побігла, як тільки могла. Здавалося, ще мить — і темні постаті виринуть з-під кущів, схоплять мене за ноги й утягнуть у лісову глибінь.
Добігши до воріт, я озирнулась. На узліссі, поміж густими тінями, стояв він. Спокійний, мовчазний — спостерігав. Я підняла руку на прощання. І щойно зробила це — кінь різко розвернувся й зник у темряві, мов нічого й не було.
Усю ніч я не могла заснути. Перекидалася з боку на бік, розриваючись між думками й страхами.
Як бути?
Я маю зробити все обережно, без помилок. Так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Щоб не викрили. Не зупинили. Не змусили відмовитись.
А ще — туга. Гостра, рвучка, мов голка під ребром. Туга за Редвольдом.
І дитина. Думки про неї не давали спокою.
Що б він сказав, дізнавшись про все це? Якою буде його реакція?
Якою мамою стану я? Що буде зі мною? З нами?..
Ось так і прив’язалася.
Та якби він знав, що я замислила — нізащо б не підтримав, відчуваю. Замкнув би в башті, охороняв би вдень і вночі, не дозволив би й кроку ступити за межі замку.
“Народиш — тоді поговоримо”.— Сказав би.
А коли народиться дитина… Що буде далі?
Але я повинна зробити це. Бо можливо колись, прийде час — і я повернуся у свій світ. А моя донька?
Беззахисна. Самотня. З болем, на який не заслуговує залишиться?
Я не зможу їй допомогти. Не зможу навіть сказати, як сильно люблю.
Я повинна все виправити. Обов’язково.
Залишилось зовсім трохи. Можливо, мені навіть вдасться повернутись до пологів, якщо попрошу в Рейхе? У свій світ.
Забути цей.
Стерти все з пам’яті.
Почати спочатку. З чистого аркуша. А що буде з подругами, яких ще не знайшли?
Я впала на м’які подушки. Сльози зрадницьки котилися по щоках — одна за одною, мов тиха злива.
Біль.
Не просто емоція — справжній фізичний біль.
Наче ножем по серцю. Ріже, рве, шматує. І нічого вже не склеїти.
Груди стискало від важкого передчуття.
Кажуть: не буває безвихідних ситуацій — бувають люди, які не шукають виходу.
Це не про мене.
Бо я — саме в такій ситуації. І назва їй...
"Жопонька."
На ранок тіло боліло, наче мене побили. Кожен рух — виклик.
Він прийде?
Я вірила — так.
Поки ще було рано, я накинула на плечі накидку, захопила яблуко й вирушила до знайомої галявини. Повітря було свіже, пахло хвоєю й росою. Мене не стримували і не задавали зайвих питань.
Серце калатало — від очікування.
І він справді прийшов.
Вийшов із лісу, гордий, виблискуючи на сонці чорною гривою. Коли побачив мене, зупинився — не наближався. Чекав.
— Привіт, бешкетнику.— Усміхнулась я, наближаючись. — Ще не передумав?
Я простягнула яблуко — і цього разу він прийняв його одразу, легко торкнувшись губами моєї долоні. Його очі знову здалися занадто розумними, занадто… Людськими.
— Ти точно звичайний кінь? — Прошепотіла.
Він легенько стукнув копитом.
Не просто тварина. Не просто друг. Було в ньому щось більше. Щось древнє. Магічне. Можливо, я й справді не випадково його зустріла?
Я обережно витягла зі своєї сумки гребінець і підійшла ближче. Грива виявилась напрочуд приємною на дотик — м’яка, мов шовк, хоч і трохи скуйовджена. Здавалося, хтось колись дбав про нього, та з часом перестав.
Повільно, прядка за прядкою, я розплутувала вузлики, ніби в'язала новий зв’язок — не лише із гривою, а й з ним самим. Жодного опору. Жодного протесту. Тільки спокійна тиша і рівне дихання.Вийшло навіть мило. Я не стрималася — і почесала його за вухом.
— Ох, якби ж то прокататися на тобі…
Тварина подивилася на мене… Людським поглядом. Ніби розуміла. Ніби дозволяла.
Він фиркнув і… Раптом опустився на передні коліна.
Я завмерла.
Серйозно?
Це було пропозицією? Він сам запропонував сісти на нього?
— Що ж, спробую. Але жодних різких рухів, домовились?
Влаштувавшись обережно, легенько обійняла його за шию. Він підвівся і пішов вперед — спокійним, м’яким галопом. Я не вірила, що це відбувається насправді.
— Ось так, молодець. Спокійно. Який же ти прекрасний, — Шепотіла, погладжуючи його по шиї.
Сьогодні він дозволив мені сісти без опору. Ми каталися повільно — ніби відчував мій біль. Часом я забувалася, ловлячи себе на думці, що з ним мені спокійно. Безпечно. Навіть щаслива.
Та наступної миті він, наче змінився.
Зірвався з місця. Рвонув уперед, ніби вітер сам заволодів його тілом. Я вчепилася в гриву обома руками й закричала. Йоги не зупинили ні мій страх, ні крики, ні думка про те, що я ось-ось полечу сторч головою в найближчий рів.
Шаленим галопом він домчав до воріт замку й, спинився, дав мені шанс зістрибнути. Якось примудрилася втриматися на ногах.
І якимось дивом — навіть не вмерла.
Під ногами палало.
Між ніг — вогонь. М’язи, про які я й не знала, існують, боліли, як після битви.
Руки тремтіли. Ноги не слухались.
— Гарно ти мене підколов… — Пробурмотіла, хромаючи до входу з ногами на ширину плечей. — Завтра чекаю тебе там же! — Грізно тикнула в його сторону пальцем.
Він тільки фиркнув у відповідь — наче сміявся.
До кімнати я дійшла, як каліка. Тепла ванна стала порятунком, хоч і не зняла всього болю.
Наступні дні ми вчилися — один керувати, інший коритися. Я намагалась осідлати його по-людськи, з упряжжю, та це хитре створіння вперто відмовлялося. Тож довелося натерти не одну мозолю, вчепившись за гриву, яку він, здається, спеціально смикав.
Так і подружилися.
Іноді мені здавалося, що він насміхається з мене — особливо тоді, коли я, тримаючись за свій побитий зад, крокувала додому, широко розставивши ноги. Але ж то лише здається.
Правда ж?
Ось і настав той самий день.
Я стояла в чоловічому одязі — штани, сорочка, жилетка й навіть чоботи на твердій підошві. Волосся сховала під шапку, обличчя тінню — і, здавалося, ще трохи, і сама повірю, що я не я. Стою. Готова рятувати світ. Хоч би чорний дракон прийшов . А поки я самотня тінь у натовпі.
На галявині біля замку вже зібралися воїни. Обитель вождя для них була священною, і доторкнутися до кам’яної стіни замку вважалося частиною ритуалу. Вони й справді тулилися до воріт, як якісь сектанти — мовчазні, серйозні, напружені. Усі вже в сідлах. Крім мене, звісно.
Я нервово тупцяла на одному місці, шукаючи очима чорногривого друга. Наївна до смішного. У голові крутилася лише одна думка: де ж ти?
Коли пролунав командний голос:
— Вперед!
Усі враз гаркнули у відповідь — гортано, дико, як справжні варвари. Цей клич був, напевно, частиною бойової магії, але я могла видати хіба, що щось на кшталт звуку плюшевого ведмедика.
І все — їх наче зірвало з місця. Гуркотом, вихором вони понеслися вперед, здіймаючи за собою хмару пилу. Я залишилася сама. Відчуття — наче тебе забули в магазині.
Пил стелився хмарою, я кашляла, розмахувала руками, намагаючись хоч трохи бачити перед собою.
-Де ти, клятий мій чорний друг? Чому не з’являєшся? Може, щось трапилось? А може… Може, ти обрав когось іншого? Ох, лишенько. І що я взагалі думаю?Невезуча я до чортів. Що ж, піду пішки. Теж варіант.— Буркнула, ступаючи вперед у пиловій стіні.
Пройшла кількадесят кроків — і нічого не бачила. Очі сльозилися, дихати ставало важко. Я закашлялась. І тут хтось штовхнув у спину.
— Ох, зараз як вріжу за нахабство! — Рвучко обернулась, готуючись завдати удару.
І завмерла.
Переді мною стояв він.
Чорногривий красень. Спокійно, без поспіху, ніби й не запізнився зовсім. Фиркнув м’яко, схиливши голову.— Знак вітання.
Я не втрималась — усміхнулась щиро, з полегшенням.
— Ти прийшов… Мій вірний друже. А я вже подумала, що ти — вигадка. Міф, народжений у моїй втомленій уяві.
Він легко торкнувся моєї руки носом.
А я знову повірила в дива.
— Ну що, поїхали, мій дивний казковий друже?
Я обережно поклала руку на його шию. Він не рухався. Чекав.
Знаючи, чим закінчився наш перший "заїзд", я цього разу залазила обережно. Поки вмощувалася, він навіть не поворухнувся.
Сиділа незграбно, тримаючись міцно за гриву. Я вже знала, що робити.
— Готова., — прошепотіла я. — Їдь за запахом битви. І, будь ласка, без фокусів цього разу.
І він рушив. М'яко, впевнено, з розгоном, що поступово переходив у стрімкий галоп. Ми вливалися в хвіст загону, а пил уже влягався. Попереду — тільки спини воїнів і дорога.
Мій чорногривий друг, здавалося, відчував мій настрій — тримав ритм, не кидався вперед, не сповільнював ходу. І хоч я ще не знала, що чекає нас попереду, вперше за довгий час з’явилось відчуття: я впораюся.
А десь далеко, в небі, щось блиснуло…
Я підняла голову — і вдалині побачила тінь, що ширяла під хмарами.
Дракон повертається
Коментарі