Мій супротив було зламано… кількома точними, вивіреними рухами. Не грубими — майстерними. Але від того ще гірше. Сором повільно обпікав душу, мов розпечене каміння. Це був не найкращий ранок. Я злилася — на себе, на власне тіло, на нього.

Скиглила… Ні, злилась — бо тіло знову тремтіло в очікуванні чоловічого дотику. Відколи я дозволила собі мріяти про його тепло?  І все ж… Його аромат — терпкий, теплий, ледь димний — закарбувався в мені, як знак. Боги, я ж і справді втикалась у його шию, вдихаючи його, мов марево. І він… Не відштовхнув.

Що я наробила?

Зарилась у подушку, приглушено застогнавши. Тільки зараз дійшло: мої крики… Їх могли чути. Дикість. Ганьба.

Картинка ночі вимальовувалась чітко — надто чітко, щоб відмовлятись від неї.

— Потрібен ковток свіжого повітря, — пробурмотіла я, підвівшись. Натягла на себе простирадло — єдина захисна оболонка — і подалась до вікна.

— Як його відкрити? — Пробурчала. Кам’яне, важке — не поступалось одразу. Але зрештою я здолала його впертість, і свіже повітря рвонуло в кімнату, ріжучи легені.

Я вдихнула глибоко. Розплющила очі — і завмерла.

Висота. Небо було так близько, ніби я могла торкнутись хмар. Внизу — кам’яні споруди, вмуровані в саму скелю. Панорамні вікна — відкриті, як душі. Люди. Вогні. Метушня. І не соромляться, що їх можуть бачити? Дивно…

Ще нижче — поселення. Примітивне, брудне, без ладу. Наче інший світ. Тиша тут — і шум там. І море…

Солоний запах ударив у ніс, щойно я повернула голову. Безкрає. Летючі істоти кружляли над хвилями, мов охоронці тайни. Я втупилась у краєвид, аж поки не відчула — я вже не сама.

Руки. Сильні. Вони лягли мені на стегна, не грубо, але впевнено. Тепле дихання — надто близько.

Я здригнулась.

— Ти  прийшов без попередження.— Прошепотіла.

— Ти не замикаєш дверей.— Його голос ковзав уздовж хребта.

— Це не… Дозвіл.

— Але й не заборона.

Він не вривався в мене. Він… чекав. Його пальці затримались на краю простирадла, даючи мені вибір. І я — прокляття! — не відсторонилась.

Тіло здалось. Але не душа. Вона ще чіплялась за логіку, за страх, за сором.

— Я не хочу… — Прошепотіла я, і відчула, як він завмер.

— Справді?

Я не відповіла. Бо не знала.

Він обережно поцілував мене в плече. Його губи не вимагали. Вони просили. Лагідно, терпляче, пекельно солодко. А я…

…проклята я…

…відповіла.

 Мій спокій  порушили. 
Чоловічі ,міцні руки зімкнулись на п'ятій точці, а подих з'єднався з моїм  зовсім близько . Він різко ,без попередження ввірвався в мене ,змушуючи всхлипнути . Без попередження... Чи встигла я пручатись ? Ні! Тіло обмякло і піддалась спокусі.  Неначе чеколо його весь цей час . Зовсім з розуму звели ніжні поцілунки ? Він був повільним  і спокусливим ,обережним . Випрошував з мене молитви . Руками затиснула підвіконня ,відчуваючи зовсім інші емоції . Не таку дику пристрасть ,як вночі , болісно солодку .  Його рухи  та руки  зводили з розуму. Думки покинули  голову. Думати не можливо ,як  з цим боротись . Все  вишибло , а от, коли вийшов з мене ,проти мого бажання і розвернув до себе лицем ,зовсім з'їхала з котушки.   Він різко зірвав з мене  тканину ,оголяючи томне тіло і всадив на підвіконня.   Схопилась за його мужні плечі немов в останнє ,щоб хоч якось втриматись . Чоловік прийняв  за згоду . Жадно вжався в  губи поцілунком . Зараз ніжність дарували з турботою .  

Розум повністю віддається його волі наді мною . Ах ,ці губи з'їдали мене, не змогла, щоб, не  відреагувати і пронзила тверде тіло кігтями ,проколюючи до крові .  Так! Відповіла на поцілунок  взаємно.
-Нові мітки ,крихітко?-Задоволено запитав .
Я відчувала ,чула ,що він єдиній мені дозволяє це зробити зі своїм тілом.  Тільки мені . Ще вночі  ,коли кусала ,прокушувала, а зараз  підтвердилось . Сама піддалася вперед на зустріч тирану ,показуючи свою готовність прийняти його . 

 

Редвольд заповнив мене до кінця одним поштовхом  . Рокочучи від задоволення . Декілька диких рухів і мій світ перевернувся . Не знаю, скільки часу ловила феєрверки ,але голова опинилась за межами кімнати ,звисаючи у просторі . 

Сором — пекучий і нещадний — огорнув, щойно розум почав повертати собі владу. Ми… На підвіконні. Перед величезним панорамним вікном. Боги, сусіди могли бачити. Хтось міг спостерігати. Ця думка обпекла, але… Не зупинила. Навпаки — ця тонка межа між пристойністю і прірвою тільки сильніше розпалювала вогонь усередині.

Я знала — він не дасть мені впасти. Його руки тримали міцно, тіло — надійно підтримували. Але серце калатало шалено. Висота... Вона виривала з грудей крик.

— Я боюсь… Висоти, — прошепотіла, стискаючи його плечі, наче вони могли втримати не лише тіло, а й свідомість.

Він упевнено нахилився до мого вуха, обіймаючи ще щільніше.

— Не потрібно хвилюватись. Просто… Віддайся нам повністю.

Його голос — спокійний, глибокий, пронизаний владою і довірою — проник всередину. Не залишив шансів на сумнів. Його «нам» змусило тіло здригнутися, як від дотику магії. Ми — вже не просто двоє. Ми — щось більше.

Я відчула зміну — в ньому прокидався звір. Рухи стали грубими, шалено дикими. Ще мить — і ми зависли над прірвою, наче я втратила опору в усьому світі.

Замість збудження — холодна паніка. Страх засів у грудях, змиваючи кожну краплю бажання. Я схопилася за його руки, вчепилася так, наче це єдине, що тримає мене в реальності. Тіло майже вислизало з підвіконня — і він, здавалося, цього не помічав. Його рухи стали безжальними, наче ним керувало щось інше.

Рик — гучний, нелюдський — прорізав простір, змусив серце зупинитися на долю секунди. У голові — крик, думки скручувались у тугий вузол. Я боялась навіть кліпнути. А тоді — ще один поштовх, останній. Його тіло сіпнулося в безконтрольній розрядці. І тільки я лишалась — напіввиснажена, спустошена… З тремтячими руками на його плечах і моторошною порожнечею всередині.

 

— Дідько… — Прохрипіла я.

Останній поштовх — і він схопив мене, притис до себе так міцно, ніби боявся відпустити. Його тіло здригалося, він вивергав у мене своє бажання, як вулкан, який не вміє зупинитись. Ми задихались в унісон. Але це не було про ніжність. Це було про владу. Про тваринне бажання злиття, яке залишило мене спустошеною.
— Дідько… Мабуть, усе ж таки вмру від твоєї руки.

Ми зависли біля вікна, все ще відчувала його в собі. Його вага, його присутність, його дихання. А тоді — тиша. Тиша, в якій я сама зняла з нього замок — ноги, руки. Вперше за весь цей час я зрозуміла: більше не хочу тримати. Не можу.

Він мовчки відійшов. І в цьому мовчанні було щось жахливо правильне. Жодного слова. Жодної спроби пояснити. Лише опущені очі й рухи, якими він загортав мене в ковдру .

Обережні кроки відлунювали в порожньому коридорі, але в його обіймах було тихо — ні тривоги, ні метушні. Тільки серцебиття — його і моє — зливались у повільному ритмі, що гучно відлунював десь усередині грудей. Я не виривалась, не соромилась — не зараз. Була втомлена, але водночас несподівано спокійна.

Редвольд ніс мене до себе так, ніби я — щось цінне. Ніби сам не до кінця розуміє, чому не може відпустити. Його руки були теплими, а погляд — опущеним, але не холодним. Він не просив вибачення, не говорив слів, що могли б пояснити його вчинки. Але у цьому мовчанні щось було — турбота, стримана ніжність і, можливо, тінь страху. Як і в мені.

Редвольд обережно поклав мене на ліжко, як щось крихке, і відступив. Але я не відвела від нього погляду. Його плечі були напружені, руки — стиснуті в кулаки, погляд, як і раніше, не знаходив собі місця.

— Чому ти мовчиш? — запитала я тихо.
Він повільно підвів очі.
— Бо не знаю, що сказати, щоб не зробити ще гірше.

На мить забула, як дихати. У цьому чоловікові — жорсткому, різкому, непередбачуваному — проривалась вразливість. І я не була готова її побачити.

Через хвилину лежала в його обіймах, в його кімнаті ,загорнута в ковдру, як у кокон, і не знала, що більше лякає — моя покірність чи бажання залишитись у цій тиші ще трохи. Раніше я б уже тікала, кричала, боролась… А зараз слухала, як б’ється його серце. І своє — відгукується в такт.

Ми  лежали, дихаючи в унісон, як два уламки, які намагаються скласти себе в нову форму. Я знала: завтра буде новий біль, нові виклики, та зараз…
…Я дозволила собі бути слабкою. І сильною водночас — бо залишилась.