Мій супротив було зламано… Кількома точними, вивіреними рухами. Не грубими — майстерними. Але від того ще гірше. Сором повільно обпікав душу, мов розпечене каміння. Це був не найкращий ранок. Я злилася — на себе, на власне тіло, на нього.

Скиглила… Ні, злилась — бо тіло знову тремтіло в очікуванні чоловічого дотику. Відколи я дозволила собі мріяти про його тепло?  І все ж… Його аромат — терпкий, теплий, ледь димний — закарбувався в мені, як знак. Боги, я ж і справді втикалась у його шию, вдихаючи його, мов марево. І він… 

Що я наробила?

Зарилась у подушку, приглушено застогнавши. Тільки зараз дійшло: мої крики… Їх могли чути. Дикість. Ганьба.

Картинка ночі вимальовувалась чітко — надто чітко, щоб відмовлятись від неї.

— Потрібен ковток свіжого повітря, — пробурмотіла я, підвівшись. Натягла на себе простирадло — єдина захисна оболонка — і подалась до вікна.

— Як його відкрити? — пробурчала. 

Величезне ,важке вікно не поступалось одразу. Але зрештою я здолала його впертість, і свіже повітря рвонуло в кімнату, ріжучи легені.

Я вдихнула глибоко. Розплющила очі — і завмерла.

Висота. Небо було так близько, ніби я могла торкнутись хмар. Внизу — кам’яні споруди, вмуровані в саму скелю. Панорамні вікна — відкриті, як душі. Люди. Вогні. Метушня. І не соромляться, що їх можуть бачити? Дивно…

Ще нижче — поселення. Примітивне, брудне, без ладу. Наче інший світ. Тиша тут — і шум там. І море…

Солоний запах ударив у ніс, щойно я повернула голову. Безкрає. Летючі істоти кружляли над хвилями, мов охоронці тайни. Я втупилась у краєвид, аж поки не відчула — я вже не сама.

Руки. Сильні. Вони лягли мені на стегна, не грубо, але впевнено. Тепле дихання — надто близько.

Я здригнулась.

— Ти  прийшов без попередження, — прошепотіла.

— Ти не замикаєш дверей, — його голос ковзав уздовж хребта.

— Це не… Дозвіл.

— Але й не заборона.

Він не вривався в мене. Він… чекав. Його пальці затримались на краю простирадла, даючи мені вибір. І я — прокляття! — не відсторонилась.

Тіло здалось. Але не душа. Вона ще чіплялась за логіку, за страх, за сором.

— Я не хочу… — прошепотіла я, і відчула, як він завмер.

— Справді?

Я не відповіла. Бо не знала.

Він обережно поцілував мене в плече. Його губи не вимагали. Вони просили. Лагідно, терпляче, пекельно солодко. А я…

…проклята я…

…відповіла.

 Мій спокій  порушили. 
Чоловічі ,міцні руки зімкнулись на п'ятій точці, а подих з'єднався з моїм  зовсім близько . Він різко ,без попередження ввірвався в мене ,змушуючи всхлипнути . Без попередження... Чи встигла я пручатись ? Ні! Тіло обмякло і піддалась спокусі.  Неначе чеколо його весь цей час . Зовсім з розуму звели ніжні поцілунки ? Він був повільним  і спокусливим ,обережним . Випрошував з мене молитви . Руками затиснула підвіконня ,відчуваючи зовсім інші емоції . Не таку дику пристрасть ,як вночі , болісно солодку .  Його рухи  та руки  зводили з розуму. Думки покинули  голову. Думати не можливо, як  з цим боротись? Все  вишибло, а от, коли вийшов з мене, проти мого бажання і розвернув до себе лицем, зовсім з'їхала з котушки.   Він різко зірвав з мене  тканину, оголяючи томне тіло і всадив на підвіконня.  Тільки встигла схопитись  за його мужні плечі немов в останнє, щоб хоч якось втриматись. Чоловік прийняв  за згоду. Жадно вжався в  губи поцілунком. Зараз... ніжність дарували з турботою...

Розум повністю віддався  його волі наді мною . 

Ці губи з'їдали мене,  відреагувала і пронзила тверде тіло кігтями, проколюючи до крові. Так відповіла на поцілунок  взаємністю.
-Нові мітки,крихітко?-Задоволено запитав.
Не знаю звідки ,але я відчувала, що він мені єдиній  дозволяє це зробити зі своїм тілом.  Тільки мені. Ще вночі, коли після печери все продовжилось - кусала і погоджувалась на його ласки. Як тоді ,зараз - піддалася вперед на зустріч тирану ,показуючи свою готовність прийняти його.

Редвольд заповнив мене до кінця одним поштовхом. Рокочучи від задоволення. Декілька диких рухів і мій світ перевернувся. Не знаю, скільки часу ловила феєрверки, але тіло  опинилась за межами кімнати, звисаючи у просторі . 

Сором — пекучий і нещадний — огорнув, щойно розум почав повертати собі владу. Ми… На підвіконні. Перед величезним панорамним вікном. Боги, сусіди могли бачити. Хтось міг спостерігати. Ця думка обпекла, але… Не зупинила. Навпаки — ця тонка межа між пристойністю і прірвою тільки сильніше розпалювала вогонь усередині.

Я знала, він не дасть мені впасти. Його руки тримали міцно, тіло  надійно підтримували. Але серце калатало шалено. Висота... Вона виривала з грудей крик.

— Я боюсь… Висоти... — прошепотіла. 

Стискала його плечі, наче вони могли втримати не лише тіло, а й свідомість.

Він упевнено нахилився до мого вуха, обіймаючи ще щільніше.

— Не потрібно хвилюватись. Просто… Віддайся нам повністю.

Його голос — спокійний, глибокий, пронизаний владою і довірою, проник всередину. Не залишив шансів на сумнів. Його «нам» змусило тіло здригнутися, як від дотику магії. Ми вже не просто двоє. Ми, щось більше.

Я відчула зміну, в ньому прокидався звір. Рухи стали грубими, шалено дикими. Ще мить і ми зависли над прірвою, наче я втратила опору в усьому світі.

Замість збудження, холодна паніка. Страх засів у грудях, змиваючи кожну краплю бажання. Я схопилася за його руки, вчепилася так, наче це єдине, що тримає мене в реальності. Тіло майже вислизало з підвіконня і він, здавалося, цього не помічав. Його рухи стали безжальними, наче ним керувало щось інше.

Рик гучний, нелюдський  прорізав простір, змусив серце зупинитися на долю секунди. У голові  крик, думки скручувались у тугий вузол. Я боялась навіть кліпнути. А тоді  ще один поштовх, останній. Його тіло сіпнулося в безконтрольній розрядці. І тільки я лишалась  напіввиснажена, спустошена… З тремтячими руками на його плечах і моторошною порожнечею всередині.

— Дідько… — прохрипіла я.

Останній поштовх  і він схопив мене, притис до себе так міцно, ніби боявся відпустити. Його тіло здригалося мов вулкан, який не вміє зупинитись. Ми задихались в унісон. Але це не було про ніжність. Це було про владу. Про тваринне бажання злиття, яке залишило мене спустошеною.
— Дідько… Мабуть, усе ж таки вмру від твоєї руки.

Його вага, його присутність, його дихання і тиша. Тиша, в якій я сама зняла з нього замок.

Він мовчки відійшов. І в цьому мовчанні було щось жахливо правильне. Жодного слова. Жодної спроби пояснити. Лише опущені очі й руки, якими він загортав мене в ковдру.

Обережні кроки відлунювали в порожньому коридорі, але в його обіймах було тихо, без метушні. Тільки серцебиття  його і моє, зливались у повільному ритмі, що гучно відлунював десь усередині грудей. Я не виривалась, не соромилась — не зараз. Була втомлена.

Редвольд підняв на руки і ніс мене на ліжко так, ніби я щось цінне. Ніби сам не до кінця розуміє, чому не може відпустити. Його руки були теплими, а погляд — опущеним, але не холодним. Він не просив вибачення, не говорив слів, що могли б пояснити його вчинки. Але у цьому мовчанні щось було — турбота, стримана ніжність і, можливо, тінь страху?

Він обережно поклав мене на ліжко, як щось крихке, і відступив. Але я не відвела від нього погляду. Його плечі були напружені, руки — стиснуті в кулаки, погляд не знаходив собі місця.

— Чому ти мовчиш? — запитала я тихо.
Він повільно підвів очі.
— Бо не знаю, що сказати, щоб не зробити ще гірше.

На мить забула, як дихати. У цьому чоловікові — жорсткому, різкому, непередбачуваному — проривалась вразливість? І я не була готова її побачити.

Через хвилину лежала в його обіймах, загорнута в ковдру, як у кокон, і не знала, що більше лякає — моя покірність чи бажання залишитись у цій тиші ще трохи. Раніше я б уже тікала, кричала, боролась… А зараз слухала, як б’ється його серце. 

Ми  лежали, дихаючи в унісон, як два уламки, які намагаються скласти себе в нову форму. Я знала: завтра буде новий біль, нові виклики, та зараз…
…Я дозволила собі бути слабкою. І сильною водночас , бо залишилась, бо спланувала ...