Великі руки стискали моє тіло в обіймах, а володар тихо сопів мені у вухо. Я заричала, немов дика кішка — такою злою на себе ще ніколи не була. Моя нога нахабно лежала зверху на його животі, а голова покоїлася на плечі Редвольда. Я намагалася вирватися, але нічого не вийшло — цей здоровань тримав міцно, і мої спроби лише розбудили його.

— Полежи тихенько, крихітко.

— Я не твоя власність, щоб утримувати мене на прив’язі. Ще й мотузками прив’яжи.

— Ще одна така зауважлива порада — так і зроблю.

— Дивлюсь, ти слухняний хлопчик. Що скажу — зробиш? — Єхидно кинула я.

— Розумничка. Нахабна, але моя. Сьогодні пожалію — завтра покараю, моя люба.

— Коханка, так. Пам’ятаю. Як ви мене, пане, назвали при першій зустрічі — так я й маю себе поводити? Бути слухняною і безмовною?

— О, на «ви» перейшли? — Хмикнув він, ухмиляючись.
Нудно. Справді нудно. Навіть зачепити його не можу — ніякі слова не діють. А він ще й тримає міцно, дихає важко… І навіщо нюхає моє волосся? Дідько б його забрав. Це він так грається зі мною?

— Відпусти!

На подив, не став сперечатися — і справді відпустив, та ще й миттєво. Я кулею злетіла з теплого ліжка, не соромлячись наготи. Поки йшла до ванної кімнати, відчувала на собі його погляд. Не знаю, що змусило мене тремтіти — холод після ліжка чи страх? Треба негайно змити з себе його запах. Професійний розум зараз не працює. Відпрацьовані техніки байдужості — теж. А колись я так уміло відшивала доволі непоганих залицяльників…
 


 Так, досить. Думки — думками, а гаряча ванна — саме те, що мені зараз потрібне.
— Даю п’ять хвилин, — Задоволено кинув услід.
— П’ять? Це ж мізер! — Зітхнула, вже прикриваючи двері.- Велика подяка.— Демонстративно вклонилась.

Мильні кульки, які передала Юноелла, знову стали рятівними — старанно натираю тіло, ніби намагаюсь змити з себе спогади ночі. Але вони вперто не змиваються. Навпаки — кожна крапля гарячої води лише підсилює пригадування: дотики, тепло його долонь, його голос, що проникає глибше, ніж хотілось би. Тіло горить. Зрада зсередини.

Його рука... Там, на сідницях. Друга — на грудях. Мурашки — табуном по спині.
Що це за чортова залежність!? — ледь не вигукнула.

— Ти з такою пристрастю намилюєшся. Про мене згадувала? — Пролунав голос за спиною. 

Навіть не здригнулася — уже не дивує. Нехай стоїть, якщо хоче.

— Бий хоч на площі палицею — ванни я не покину. Ще не пройшло п’яти хвилин! — Жадно відвойовую свій простір і час.

Навмисно витягнула руку, ковзаючи по ній піною — повільно, демонстративно.

— Чудовий колір очей. Не бачив такого. Коли злишся — темніють. Коли тобі добре — світлішають. І твоє волосся... Вогняне. Ти не з наших земель. І навіть не з сусідніх..

 

— Я не з ваших земель, — прошепотіла, не обертаючись. — І не збираюся ставати вашою.
— Тіло твоє вже давно здало позиції.— Відповів повільно, майже ніжно. — Тепер залишилось підкорити решту.

Я обернулась — повільно, наче у виставі. Крок уперед — наблизилася настільки, що бачила віддзеркалення власного гніву в його зіницях.
— Що ж... Тоді вперед. Підкорюй. Але пам’ятай: усе, що силоміць — ламається. А з уламків ще ніхто не збудував нічого живого.

Він не відступив. Навпаки, наче отримав виклик. Витягнув руку, провів по моєму вологому плечу.
— Ти хочеш, щоб я зупинився? — Запитав спокійно. — Скажи вголос. І я зроблю крок назад.

Я мовчала. Відчуття — змішані. Розум волав: «Зупини його!», а тіло... Тіло зрадливо тяглося до тепла. Але я вже навчилася читати його тактику.

— Слова — лише частина гри. —  Посміхнулась куточком вуст. — Але ти не отримаєш перемоги так просто.

— Мені не потрібна перемога.—  Прошепотів, нахилившись до вуха. — Мені потрібна ти. Вся. Без брехні, без масок. Навіть якщо доведеться довго здирати кожен шар.

Я вдихнула глибше, зібрала сили, зустріла його погляд.
— Тоді приготуйся, Редвольде. Під цими шарами — не солодка покірність. А отрута.

Структура тіла, ледь покрита темним волосям, і широка грудна клітка відволікали . Я вже бачила його оголеним, але щоразу ніби потрапляла в магію цього видовища. Добре, що цього разу він додумався натягнути штани.

Дурна дівчина, що за мультики в тебе в голові? Чого так нахабно розглядаєш? Тиран, ґвалтівник — ось хто він!

— З якої ти планети? — Його голос прорізав мої думки. — У тобі немає сутності, немає магії, але ти володієш методом лікування, простим і незбагненним для нас.

Мені не подобалась ця розмова.

— Мої п’ять хвилин закінчились, — пробурмотіла я й вийшла  з ванни в піні. Потягнулась за рушником і ледь не впала на слизькій підлозі.

Він встиг підхопити мене, мов хижак у очікуванні вдячності.

— Не варто напружуватись, звідки я, — вирвалася з його рук, тягнучись до халата. — Роль коханки — задовольняти, а не розповідати байки про свій рід.

— Я не хотів тебе образити. Ти змушуєш мене забути про правила, звичаї, обов’язки. Така, як ти...

— Ваше святотатство, не зациклюйтесь. Ви вже зробили, що хотіли. Навіщо зайві пояснення?

Я набралась сміливості й штовхнула цього здоров’яка, щоб пройти повз, але він раптово схопив мене й змусив зупинитися. Поцілував.

Я била, дряпала, відштовхувала — рівно десять секунд.

Дідько! Знову !

Тіло зрадило першим, а потім вимкнувся і мозок. Я обхопила його шию, відповідаючи на ніжність. Його вмілі руки змусили замовкнути і... Заспокоїтись. Підняв мене на руки й поніс до ліжка. 

Не знаю, що мене врятувало: те, що Юноелла вскочила до кімнати з грохотом — чи добило?

Редвольд різко розвернувся до вікна, прикриваючи мене своїм тілом. Його грубий, низький тембр змусив мене вжатися в нього.


-Має бути вагома причина, щоб так вриватись без запрошення!

Знайомий тон. Такий самий, як у нашу першу зустріч. Не знаю, як я знайшла в собі сили залишитися на його руках. Невже зовсім з'їхала з глузду? Забула, хто він?

У голові промайнуло кожне слово, кожна секунда того дня.

— Чекаю пояснень! —  Загримів голос Редвольда.

— Ваша... Ваша наречена прибула. — Заїкалась Юноелла.

Серце враз провалилось у п’ятки.

Я кинула погляд на Редвольда. Він і не моргнув, вдивлявся в моє обличчя, наче вивчав, що побачить: біль, розчарування чи зневагу.

— Вона вимагає аудієнції... І наполягає, щоб Міру вигнали з палацу з ганьбою. — Юноелла зірвалась на плач. — Господарю, ви ж цього не допустите?..

— Мовчати!— Буркнув Редвольд і притис мене до себе ще сильніше.

Значить, мені уготована така доля?

— Чутки дійшли до кожного куточка: ви забавляєтесь людиною.— Заскрипіли зуби в командувача. — І навіть виконуєте її накази. Вона заявляє, що ви порушили закон драконів — вступили в зв’язок із жінкою без сутності.

— Геть! — Його голос різанув, мов лезо.

Слова вдарили в груди. Знову земля попливла з-під ніг. Ідилія розсипалась. Реальність гримнула мені в обличчя.

Чого я очікувала?

Редвольд тихо проричав, поставив мене на ноги біля ліжка — і пішов.

Двері зачинилися.

Я залишилась сама.

Прикрила тіло руками, хоч була вже одягнена — відчувала себе голою. У нього... Є наречена?

Досі відчувала, як він нависає наді мною, як торкається, дарує насолоду, цілує, проникає туди, куди ніхто не смів. А тепер — усе зникло. Мить, гра, забава одного дня.

Мені мало б бути байдуже. Навіть радіти: можливо, мене депортують. Але чому тоді так боляче?

Я дала собі десять хвилин, щоб зібратися. Одягла костюм для верхової їзди й вирушила до пацієнтів.

Зупинилась на третій сходинці, не дійшовши до госпіталю. Думки роїлися. Ні Редвольда, ні його нареченої на горизонті не було — як би я не виглядала.

Я не хотіла бачити їх удвох. Не хотіла спостерігати за любовними сценами. Але очі — шукали.

Чи варто було сприймати слова Юноелли серйозно? Наречена? Закон? Порушення?

Який саме закон він порушив?..
 

Так я й провозилася до ночі біля тяжкопоранених — з непотрібними, тривожними думками.
Рани  хворих затягувались. Ще день — і будуть, як новенькі.
Я намагалась бути корисною, щоб не думати про себе — аж забула про власне тіло. Від виснаження похитнулася, ледь стоячи на ногах.
Втомлена, опустилася на сходи перед входом до замку.

Дивно… Сьогодні не так уже й багато роботи, але сил витрачено більше, ніж учора.

— Міро, ти щось їла? — Запитала Юноелла.
— Ні.
— Так не годиться. Ходімо, з Номі щось приготую тобі.

Я кивнула, не маючи сил сперечатися.
Юноелла підхопила мене під руки й потягла на кухню.
Цього разу я не претендувала на сковорідку — просто мовчки спостерігала, як дівчата метушаться біля вогню.

“Ти хочеш усе забути — він не дозволить.”
“Не бійся його.”
“Скоро…”

— Що “скоро”? — Різко підвелась, перекинувши ложку.

— Міро? — Дівчата обернулись до мене водночас.

Я розгублено озирнулась.
— Здалося, мабуть… Вибачте, дівчата. Мені пора до ліжка.
— Але ж ти нічого не їла…
— Завтра. Все — завтра.

Я засунула стілець і зупинилася, зніяковівши.

— А куди мені йти? — Запитала розгублено. — У замку, напевно, вже господарює його майбутня дружина. Кімната… Зайнята.

Гм!

Голос змусив мене здригнутись. Я обернулась і завмерла.

Редвольд стояв, спершись об косяк дверей. Насуплений лоб, звужені очі — наче гроза на підході.
Виглядав мужньо. І — спокусливо, хай там що. Але такий похмурий, що аж руки свербіли вхопити сковорідку й освіжити йому настрій.
Він, здається, прочитав думки — нахмурився ще більше.

— Це не твій обов’язок — возитись з воїнами з ранку до ночі.

— З чого ти так вирішив? — Підняла підборіддя. — Я роблю свою справу. І поки що — добре.

— Що означає “поки що”? — Зірвався. — Уже не здатна справлятись, як сама ж раніше заявляла?

— Ах ти нахаба… Та як ти смієш!

Навколо метнулися блискавки.

— Це моя робота! Це мій сенс життя. І тільки ти можеш його забрати — якщо побажає твоя наречена!!

— Досить! Іди за мною! — Рикнув Редвольд.

Я зробила крок — і одразу осіла на підлогу. Ноги відмовили, стали мов желе.
Його голос гримів так сильно, що я стислась ще нижче, наче хотіла сховатись у себе.

Він підхопив мене на руки, легко, мов пір’їну, і виніс із кухні.

— Я можу сама! Не торкайся мене! Мені не потрібна твоя нікчемна допомога!

Спершу послухав — опустив. І в ту ж мить біль у попереку пронизав усе тіло. Я заскиглила, сама пожалкувавши про гордість.

— Не капризуй.— Буркнув тихіше. І знову взяв на руки.

Ми спускалися в підземелля. Довго. Без жодного слова.
Нарешті зупинилися в кімнаті, яку можна було сплутати з видінням. Стеля висока, мов у храмі. Кристали синього сяйва мерехтіли повсюди. У центрі — басейн. Глибокий, без дна. Небезпека тут дихала красою.

Скільки ж таких печер у цьому замку?
Я дивилась, захоплена. Барви кристалів грали на стінах, і кожен з них ніби ховав власну таємницю.

— Роздягайся, — Поставив на ноги.

— Моєї смерті хочеш? — Пробурмотіла, не відводячи очей від води.

— Я сказав — роздягайся. І занурюйся. Тобі потрібно розслабити м’язи і відновити енергію.

— Яка турбота… — Буркнула. 

Та шосте відчуття тривожно било на сполох: тікай!

— Я не полізу туди!

— Хочеш, щоб я зробив це за тебе? — В голосі зазвучала загроза.

"Не зли", "Злити не можна", "Це логово дракона, він довірився тобі…"
Тільки не зараз. Хай мій розум залишиться моїм…

Я поглянула на нього. Його щелепи сіпались від напруги.
Ой, мамо…

Редвольд скоротив відстань між нами до мінімуму і в один рух зірвав із мене захист .
Він це може. І він це зробив.

Я рвонулася з місця — даремно. Схопив за волосся, наче дикун.
І тоді я вдарила. З усього розпачу, болю, злості — ляпасом.

Його рука стиснула мою потилицю.
Я чекала удару у відповідь. Але замість цього — різкий рух.

Вода поглинула мене миттєво.

Боги... Я задихаюсь. Тут немає дна, немає опори. Паніка охопила мене, і я почала тонути.

У напівсвідомості намацала поруч тіло — вчепилась у руки, плечі, шию, шукаючи порятунку. Інстинкт потопельника — безжальний. Я тягнула його вниз.

Редвольд важко глянув і пригрозив:

— Заспокойся!

— Я... Я не вмію плавати! Тут... Надто глибоко! Чому не працює це кляте "бажання глибини"?!

Я задихалась, обвила його руками й ногами, стискаючи кожен міліметр знайомої опори.

— Не хочу помирати отак! — Ридала. — Що я зробила не так у цьому житті?.. Благаю… Забери мене звідси!

— То все ж я тобі потрібен?

— Не смішно. Поганий жарт. Не потрібен!

— Хто жартує, Міро? Забери свої слова назад — і я подумаю.

— Добре! Забираю! Забираю! Ти мені потрібен! Тільки витягни з цієї клятої води! — Зіщулилась, затиснувши очі.

— Заспокойся. Я тут. З тобою. Довірся мені.— Прошепотів м'яко.

— Ні... Ні... Не можу... — Хитала головою, задихаючись. — Благаю...

— Тихо, крихітко... Тихо…

Біль здавив груди, як залізний обруч. Солоні сльози змішалися з водою. Ще трохи — і мій розум зламається.

— Навіщо ти мене так мучиш? — Прошепотіла я.

Редвольд притис мене до себе, гладячи по голові:

— Я не дозволю тобі втонути. Я з тобою. Моя маленька. Хоробра дівчинка. Моя…

Марю... Чи ні? Але стає спокійніше. Я тримаюсь за нього, слухаю його голос, мов колискову.
Аромат... Ліс, весняні квіти... Я скучила за цим запахом увесь день.

— Холодна, мов лід. Втомлена. Ти навіть не можеш заспокоїтись.
Противишся мені... І собі.
Така вперта. Моя бунтарка. Тільки моя. Ніжна…

Його слова розбирали мій розум на частини, а руки повільно, методично натирали моє тіло — плечі, руки, спину, ноги… Я розтікалася, як рідке тісто.
Відчувала себе слабкою, мов дитина.

— Міра…

Тепер моє ім’я звучало зовсім інакше.

 

Мій дракон не помилився. Це я пручався. Не вірив у таку вдачу...
Його голос ковзав шкірою, огортаючи зсередини.

Душа пішла в п’яти.

— Запасись терпінням. Мені важко тримати себе, коли ти поруч… — Прошепотів він, майже торкаючись губами вуха. — Я хочу тебе познайомити з ним. Показати…

Серце зупинилося.

— Але спершу… подолай свій страх. Інакше злякаєшся — і закриєшся. Від нас. Від себе.
Уяви, що вода — це твоя сила. Безмежна. Випусти страх на волю. Я витримаю біль разом із тобою.

Цей шепіт — зриваючий, оксамитовий — спокусливий, мов гріх. Хотілося слухати його без кінця. Хотілося торкатися пухких, солодких губ…

— Я не відпущу тебе, доки не відчуєш: зможеш сама.
Його слова звучали, мов струни арфи. Заспокоювали. Зупиняли паніку.

— Ти… Вводиш мене в гіпноз?

Відчуття знайоме. Небезпечно знайоме. Але не лячне. Не зараз.

Він не відповів. Натомість стало легко дихати. Тіло обм’якло, напруга зникла, я пливла…

— Міра?

Його рука — важка, тепла — лягла на плече. Обережно відриваючи від себе.

— Відпускай страх. Я поруч.
Слова — повільні, м’які, майже невагомі.
— Впусти мене в свої спогади. У свідомість…

Дурепа, — подумала я. Але дозволила. Дозволила тілу розслабитись. Лягла на воду — спиною, без опору.
І — потекла. Наче частина ріки.
Світ перед очима поплив….


Слизька дорога. Різкий скрегіт гальм. Автомобіль перевертається знову і знову…
Нас викидає з мосту просто в льодяну ріку.

Біль. Холод. Паніка.
Все плуталось — то темрява, то спалахи свідомості. У вухах дзвеніло.
Коли трохи прояснилось — бачу тата. Він схилився до мене, намагаючись визволити з пасків безпеки.
Вони затислись. Не піддавались навіть його силі.

— Матусю! Тато! — Кричу, захлинаючись.

— Тихенько, доню, тихенько… — Шепоче. Вже розрізає ремінь ножем. — Згадай уроки плавання, красуне…

Я захлинаюсь страхом. Серце вривається в горло.

— Подивись на мене. Все добре. Ти зможеш. Холод не страшний. Ми ж моржі, пам’ятаєш?
Ти маєш доплисти до берега. Зрозуміла? Холод — не ворог. Порахуй до десяти — і пливи.

— Так… — Схлипую, тремтячи.

— Моя розумничка. Ми з мамою тебе дуже любимо. Завжди пам’ятай це, наша крихітко…
Поцілував у лоба.
— Я звільню маму й послідуємо за тобою. Не бійся.

Тільки тепер я помітила: татові руки в крові, а очі — червоні від сліз. Він стримував себе заради мене.

— Давай.

З останніх сил він розбив скло бітою. Хвиля льодяної води миттєво втягнула мене назовні.
Було глибоко. Темно. Пронизливо холодно.

Я згадала все, чому навчалась. Махала руками й ногами, видираючись до світла.
Нарешті вдалося вдихнути. Повітря пекло, як вогонь.

Берег був недалеко. Я допливла — обморожена, трясуча. Але жива.

І чекала.

Зараз… Ось-ось вони з’являться. Мама. Тато.

Чекала.

Та вони не йшли. Не випливали.

Я заклякла, покрившись кригою. Не могла вже ні ворухнутись, ні покликати — голос зник.
Ніхто не прийшов за мною.

У свої п’ятнадцять я назавжди залишилась без батьків.
А вони — на дні озера без мене. 
Їхнє надміцне кохання замерзло на самому дні. Дві половинки душі.
Навіть смерть не розділила їх. Забрала — майже одночасно.

Я зробила крок назад у воду. Але вона пекла, немов кислота.
Не змогла. Відступила.

Я не врятувала їх.
Боягузка. Стояла вічність, покрившись льодом, сподіваючись…
Але нічого не зробила. Нічого....

 

 Прогримів глухий вибух. Синє сяйво зірвалося мільйонами крихт — і розсипалось навколо.
Я задихалась. Тіло трясло. Ком у грудях застряг — але дивно, без звичного душевного болю.
Спогади про батьків були майже смертельні, та щось не дозволяло зірватись у прірву. Щось... Чи хтось.

Редвольд підхопив мене. Стиснув мою голову долонями, не даючи відвернутись.
Наші погляди зустрілись. Мої - його — вогняні, вертикальні, зміїні. Не людські.

Здавалося, він заліз мені в голову — і копирсається в ній без дозволу.

— Що ти робиш?!
— Забираю твій біль.
— Ти в моїй голові! Це — моя біль!

Стальний ментальний капкан. Я безпомічна, вразлива. В його руках — усе.

— Людина з іншого світу... Добре це чи погано? Не важливо.
Ти більше не втечеш з моїх обійм. І не намагайся. Я знаю кожен твій хід.
— Я не хочу бути з тобою! Сам бачиш…
— Пізно. Я — твоя сім’я. Твій дім. Твоя фортеця.
Я вирішую, де і з ким тобі бути.

Він взяв пасмо мого волосся і повільно пропустив крізь пальці.

— Пусти… Не хочу… — Відмахнулась.
Він мовчав. Лише важко видихнув.

Його слова — знущання. Жорстока іронія.
Якби не ця клята глибина… Якби не страх — не трималась би за нього так відчайдушно.

— Варвар! Я тебе ненавиджу!
— Моя. Від початку до кінця. Запам’ятай.І так ,я нічого не зроблю твоїм друзям ,поки ти слухняна.

— Ти... Ти шантажуєш мене друзями?!
— Я нічого їм не зроблю. Поки ти слухняна.

— Це шантаж!! — Я пручалась, як могла.

— Ми будемо повертатись сюди. І знову, й знову — поки не довіришся мені. І своїм страхам. — Його голос — як камінь.

— І як довго ти ще сидітимеш в моїх спогадах без дозволу?
— Ще хвилину.

Жорстока гра. Зламати. Вивернути душу. Змусити пригадати найболючіше.
Грубо. До самої суті.

Тепер не тільки я знаю більше про себе. Тепер — і ворог знає мене до кісток.


 

Смерть батьків змусила мене піти в медичний коледж. Продовжити традицію. Хоч колись, маленькою, я мріяла бути акторкою.
А тепер — допомагати людям. Може, це було спробою заглушити біль? А може, справжній поклик?

Багато професорів знали мою родину. Тому вступити, пройти практику — не склало труднощів.
Але я працювала до виснаження. Прагнула стати гідною. Вся моя завзятість — в пам’ять про них.

А що тепер?
Що варті мої знання, мій досвід у цьому світі? Тут, де все чуже?

— Відпусти мене... — Прошепотіла.

Його обличчя стало серйозним, майже непроникним. Тільки очі — блиснули, спалахнули.
— Не можу. І не хочу.

Редвольд підхопив мене на руки — так, ніби я була невагомою — і виніс з води.
Тепла ковдра — звідки вона взялась? Її не було поруч.
Він обгорнув мене, притиснув до себе. Міцно. Наче боявся, що знову втрачуся.
Його погляд ковзав по мені, немов хижак вивчає здобич.

— Звикнеш. Як і твоє тіло. Ще сама попросиш не відпускати.
— Ніколи!

— Досить. Пора в ліжко. І спати.
— У якому сенсі — спати? — Я перелякано дивилась йому в очі.

Він не відповів. Замість цього — жадібний поцілунок.
Губи притиснулись до моїх з болючою ніжністю.
Я заперечувала — він не слухав. Я боролась — він ламав.
Його язик увірвався в мій рот, вибиваючи останні сумніви, надії.
Він вдерся в моє життя, не залишивши права вибору.
Ставив на мені невидиму печать — ЙОГО.

Який абсурд… Ми що, в Середньовіччі, щоб так власність роздавати?

Цікаво, коли він отак нахабно привласнює моє тіло — про що думає?

— У цьому домі ти — єдина господиня.— Ледь відірвався від поцілунків. 

Лоб притулив до мого.
— Яка честь... — Видихнула. — Для коханки.

— Міра, перестань зводити мене з глузду. Ти сама заявила про свої права.Ти не могла не знати наших звичаїв — перед тим, як усе тут змінювати.
Тебе попередили. Але наслідків — не хочеш приймати?
А може, просто хотіла мене розлютити, щоб я тебе депортував?

— Я не...

— Після того, як моя сила з’єдналася з твоєю свідомістю — дороги назад немає.
Ти — моя. І жодна інша жінка більше не переступить поріг цього дому.
 


Я Мовчала.
А що казати?

Цей іспит ще не скінчився. Його правила змінюються, як йому заманеться.
Захотів — убив. Захотів — вигнав. Захотів — тримає.

Навіть зараз — стискає мене міцно, бачить, що не відповідаю.
Не обіймаю. Руки звисають, погляд — відвернула.
Йому все одно.
Його воля — закон.

— Перестань трястись. — Голос рівний. 
Мене й справді пройняло холодом. Але не через воду. Через нього.

— Ти голодна? — Тон змінився. Став… м’якшим?
Живіт видав мене, загурчав.
— Багато себе віддаєш пораненим. — Він підняв мене на руки. — Сьогодні ж накажу слідкувати за твоїм харчуванням. А якщо будеш пручатись — особисто годуватиму.

Перед очима потемніло.

Краще б отрута забрала всі відчуття. Краще б я нічого не пам’ятала. Кукла. 
Темрява і привіт Морфей.

 

На ранок — розколювалась голова.
Боялась поворухнутись. Мігрень давила, мов обруч зі сталі.

Ледь розплющила очі — і зустрілася з ним.
Редвольд сидів навпочіпки. Його долоня ковзнула по моєму волоссю — повільно.
В тому русі було щось хижо-м’яке, наче лев пестить здобич, яка вже не вирветься.

І раптом — пам’ять.

Як удар батога. Гаряче, пекуче.

Ті. Троє. Після похорону.
— Давай пограємось з цією лярвою.— Скрипучий сміх. — Дивись, як дивиться на твої яйця!

Занедбана будівля. Сморід. Вони обступили.
Троє, зі спущеними штанами. Розпалені, п’яні, брудні.

— Зараз ми тебе навчимо гратись.Крикнеш — труп.Сама ж захочеш, шльондро.

Сміх. Образи. Руки.
Від них смерділо перегаром і дешевими цигарками.
Ні сльози, ні благання не зупиняли їх — навпаки, збуджували.

І я… навіть не знала, куди бігла після похорону.
Просто тікала. Від себе. Від світу. Від втрати.

І потрапила до пекла.

 

— Давай, мала сучка, відкривай ротик… Зараз дядя навчить хорошим манерам...

Їхні голоси змішались у гул, наче сотні голок одночасно вкололи в мозок. Піт, холод, тремтіння. Дихати стало важко. Все всередині застигло в жаху — але тільки на мить.

Пальці намацали в кишені щось маленьке — ручку. Улюблену. Матуся завжди носила її з собою.

Я схопила її, як зброю. І коли перший "дядя" нахилився, одержимо, мов несамовита, почала колоти в інтимне місце . Враз іще, іще. За дитинство, що вони намагались забрати. За світло в мені, яке хотіли затоптати.

Крики. Кров. Ярість.

Двоє повалилися, третій встиг відступити — не знаю. Не дивилась назад. Лиш бігла. Крізь хащі, пил, страх. У напрямку, де світились вогні поминальної зали.

Залетіла туди, задихана, з обличчям, залитим слізьми і кров'ю. Люди завмерли — я кричала, благала.

Справу зам’яли. Ніхто нічого не чув, не бачив. Їхні імена зникли, як і самі тіла. І я ніколи більше не дізналась, що з ними сталося.

З того дня в мені щось вмерло. Залишився лише холод і обов’язок.

Шли роки , за цей час  не розглядала чоловіків ,як потенційних претендентів на роль хлопця чи чоловіка.  Або ніхто ,або звичайний пацієнт.  Строго одягалась , навчалась і працювала 24/7.Я працювала без упину, носила темний одяг, уникала дотиків. Чоловіки — чужі. Пропозиції — зайві. Всі, хто питав, чому — отримували мовчання. Подейкували, я не цікавлюсь чоловіками. Добре. Так безпечніше.

Тільки мої дівчатка— мої рідні душі, сестри по серцю — знали все. Захищали, тримали, коли ламалась.

А де ви тепер, мої дівчатка?..

 


Злий прищур вогняних очей і щільно зажаті губи повернули зі спогадів в реальність.  Навколо літав пил голубого відтінку . Вже не такий яскравий .
-Міра .-Ричить .

Я рванула від нього, ледь не впала перед дверима. Як він проник у мої спогади — без дозволу, без попередження? В ту мить він знову схопив мене — міцні руки замкнулися на талії, повалили на ліжко.

Редвольд не кричав — він дивився. Свердлив очима, змушував дихати, коли в грудях уже виривався крик. Ніздрі роздулись, серце билося шаленим ритмом.

— Міра... — Його голос затремтів, але не слабкістю — силою. — Я борюсь за тебе. За твою свободу. За кожен твій подих. Зітру світ , в якому хоть хто спробує нашкодити тобі.

Його погляд був важкий, але не жорстокий. Вивчаючий. Турботливий у своїй небезпечній наполегливості. Він нахилився, торкнувся мого волосся, пальці ковзнули крізь пасма з дивною ніжністю. Декілька поцілунків — коротких, дбайливих — торкнулися мого обличчя. Потім, як завжди, вдихнув мій запах біля шиї, ніби шукав в ньому відповіді.

Ледь торкнувся моєї щоки тильною стороною долоні.

— Послуга за послугу, Міра.— Прошепотів тихо, майже на вухо. — Я знайду твоїх подруг...

Я забула, як дихати.

— Довірся мені. — Його подих обпалив шкіру. — Не тікай... І ми разом подолаємо твій страх.

В джерелі я зможу забрати твій біль..

 

  Самотня сльоза скотилася по щоці — не спитавши дозволу. Я мовчки кивнула, здавалася.
— Більше ніяких спроб втечі чи думок про депортацію.— Його голос був тихий, але твердий.
Мовчання.
— Міра?
Він підвівся, дозволивши мені вирватись із обіймів.
— Притримаю свої плани до кращих часів.—  Прошепотіла я.
— Чудово. А зараз… Поснідаймо разом.

Ми сиділи на ліжку. Тепло його тіла було відчутним навіть на відстані. Можливо, він не такий дикий, як мені здавалося спочатку? Його сила й грубість більше не лякали так, як раніше. Невже я звикаю?

— З першого погляду в мені прокинувся невтомний голод до тебе. — Сказав він, і в його голосі прозвучала небезпечна ніжність. — Якщо продовжиш так на мене дивитися, спершу скуштую тебе, а вже потім — звичайну їжу.

Я підскочила, поспіхом пересіла до невеликого столика. Обережно відламала шматочок хліба й ледь не вдавилася, коли Редвольд опинився позаду, накинувши ковдру на мої плечі. Тільки зараз помітила — я була в тонкій білій нічній сорочці, скромній і закритій, але… Надто відвертій у своїй легкості.

Цей гігант… Він знову купує мене турботою? Наче йому справді цікаво бути поруч?

Його погляд… Вивчаючий, прискіпливий, майже ніжний. Він сидів поряд, наче ми були… Парою.

— Чому ти так дивишся на мене? — Не витримала я.

— Твої вуста… — Він відкрив кришку страви, і аромат бульйону розлився кімнатою. — Вони спокушають. Ти викликаєш бажання, якому не можна пручатись. Пробуджуєш у мені звіра.

Я нервово ковтнула слину.

— Хочу відчувати їх знову і знову. Вдихати твій запах. Відчувати твої руки. Я хочу тебе. — Він говорив спокійно, без тиску, але його слова стискали груди сильніше за будь-які кайдани.
— Ти пахнеш… Бажанням. Лише зі мною, Міро, ти зможеш бути справді вільною.
 

 

Тіло занило, нібито підтверджуючи кожне його слово. Ну ось, навіщо він взяв мою руку? Його великий палець м'яко ковзав по шкірі, викликаючи тепло там, де мало бути лише байдужість.
— Давай поїмо, поки я ще в змозі себе контролювати. — Прошепотів він.
Ми снідали мовчки. Затяжна тиша обпікала сильніше за слова.

— В обід заберу тебе. Будь готова, — кинув, підводячись.

Мені не сподобалась його впевненість. Це як виклик — пробити мою броню, не спитавши дозволу. Його ніжність — недоречна, небезпечна.
— Неможливо викреслити з пам’яті минуле! — Крикнула я йому навздогін, коли він вже виходив із кімнати.

На мить заплющила очі, насолоджуючись тишею. Самотність обійняла ніжніше за будь-кого.

"Ти гідна отримати силу. Гідна. Гідна…"

Я стрепенулась.
— Хто тут? Не смішно! Поверніть мене в мій світ! Агов! Чуєте?

Повітря переді мною спалахнуло — безліч маленьких вогників, іскорки світла закружляли у химерному танці.

"Заспівай нам, Мирославо!"

Моє ім’я. Моє справжнє ім’я. Серце застрибало у грудях.
Голос, який мовчав роками, прорвався назовні. Я співала. Не для когось — для неї, матусі, яка слухала мої пісні, затамувавши подих… І я співала знову.

Там, де ніч лоскоче сріблом гілля,
І дерева шепчуть древнє ім’я,
Там живе світ, що сни бережуть,
Там літають мрії, наче птахи у путь.


Мамо, веди мене в казковий край,
Де не болить і не стелеться страх.
Де зорі сміються, а час не тіка —
Лиш в серці моїм твоя ніжна рука.

Вогники спалахнули яскравіше. Мов електричний струм пробігся тілом.

— Ай! — Закричала я.

Іскри боляче впивались у шкіру, тисячами голок проникали всередину. Все тіло раптово засяяло зсередини... і згасло.

Двері розчинились.

— Міра! — Юноелла підбігла до мене. — Все добре?

— Так, — Відповіла, збентежено, мимоволі занадто швидко. Я й сама нічого не зрозуміла. Не хотіла говорити про це, поки не зберу думки.

Зробила вигляд, ніби зайнята прибиранням зі столу.
— Я приберу. Ти точно в порядку?

— Так. А що?

— Ти виглядаєш… Ніби злякана.

— Тобі здалося. Як поранені?

— Уже міцно стоять на ногах. Завдяки тобі. До речі, сьогодні прибули ще з десяток нових…