Картинка промайнула перед очима, мов сцена з фільму. Гром серед ясного неба. Ось вона — моя рідна планета Земля. Ми з подружками вирішили полетіти до Єгипту. Оленка запропонувала ризикнути і придбати квитки в новій авіакомпанії — "НІТС-ВІАГОРД", яка саме запускала перший політ на інноваційному літаку. Ціни — смішні, хоч кожного дня туди-сюди літай. Як не скористатись такою нагодою?

Літак вразив із першого погляду: великий, сучасний, розкішний. Справжній люкс-комфорт. Родзинкою стали панорамні вікна — нечуване нововведення для пасажирських лайнерів. Авіакомпанія запевняла: скло — найміцніше, все продумано до дрібниць, залишалося тільки розслабитися й насолоджуватися краєвидами. Страховка діяла. Чого боятись?

І справді — ми не змикали очей, зачаровано вдивляючись у хмари, пейзажі, небо. Відсвяткували виліт ігристим шампанським — довгоочікувана відпустка, у колі найкращих дівчаток.

Минуло трохи більше години, коли раптом літак затрусило. Паніка прокотилася салоном. Стюардеса, намагаючись зберегти спокій, попросила пристебнути ремені безпеки — мовляв, це просто неочікувана турбулентність, усе скоро мине.

І тут за вікном блиснула блискавка — неприродно яскравого, синього кольору. Світло осліпило пасажирів, і в ту ж мить літак почав стрімко втрачати висоту.

— Ми падаємо! — кричали люди.

Пілот вийшов на зв’язок, намагаючись заспокоїти: 

-Спробуємо  посадити літак на... лід?

Лід? У спекотному кліматі Єгипту? Арктика посеред пустелі?

Хтось закричав. Колеса торкнулися поверхні — і ми почули зловісне потріскування криги під корпусом. Нерви напружились до межі. Літак не втримався — його почало крутити, ніби іграшку в руках дитини.
 

Ми кружляли, наче в вирі. Пам’ятаю, як Оленка схопила мене за руку й закричала — її очі повні жаху. А потім — тиша. Зовсім не схожа на земну.
Я відчула, як щось невидиме вирвало мене з крісла й потягнуло крізь лід, крізь небо, крізь саму реальність...

Кадри стали розмитими, як у прискореному кіно. Зображення розсипались на пікселі — і раптом зникли. Наче кіноплівка, що раптово обірвалась.

І ось я — тут.

У світі, де все чужорідне, химерне й красиве до болю. Без пам’яті. Без розуміння, хто я. Але з тією самою панікою в грудях, як тоді в літаку. Тепер я знаю — я не просто вижила. Мене перемістили. Можливо, не випадково.

Щось древнє обрало мене в момент падіння. У самій точці смерті — розпочалося моє друге народження.

 

Новий спалах — вогняного кольору.

Я відкрила очі в менш холодному місці. Подруг не було. Хтось говорив спокійним голосом. Сильні руки допомогли мені вибратись із води на поверхню.

— О… Дякую… — прошепотіла я. Зір повернувся. 

Мене посадили на теплий валун. Чоловік дивився уважно.

Що він там розглядає? У мене щось блимає на обличчі?

Я відкашлялась, трохи заспокоїлася — й неочікувано вліпила йому ляпаса з такою силою, що аж рука хруснула.

— Ох! Боляче… — я засопіла й задмухала на пальці. — Ти що, з заліза зроблений?

— Дурепо! — буркнув він. — Чого надумала? З якої землі впала мені на голову?

Не думаючи про наслідки, врізала ще раз у те саме місце, не жаліючи долоні.

— Ненавиджу!

Він навіть не ворухнувся. У цей ляпас я вклала всю свою злість і ненависть. Сльози самі потекли, не питаючи дозволу.

Чоловік дивився згори вниз, з усмішкою. Вирівнявся, схрестив руки на грудях, широко розставив ноги. Що, демонструє, хто тут господар?

Я що, можу сперечатися з ним у стані потопаючого човна? Зараз, мабуть, сам вліпить ляпаса...


-Звідки ти прийшла ? Наші жінки так доступно і спокусливо себе не поводять . Похабно .
-Що?-обурилась .
Да, як він сміє таке говорити ? Це говорить той ,хто розпусно цілував в кабінеті перед свідками ?


-З планети  Земля, придурку! Ти ще пошкодуєш, що зв'язався зі мною. Негайно поверни мене додому !- вимагала.
Не встигла оговтатись від сміливості, як хвиля нудоти накрила. Здавалось невідома сила хоче вирватись, та не взмозі.
Стальні руки схопили дуже міцно, утримуючи ломоту і спазми. Ця біль відрізнялась. Вже не похітлива, навпаки. Злість, ярість, ненависть захлинали причиняючи нестерпну біль в м'язах .
- Мені варто тебе трішки сильніше прижати і ти зламаєшся.
-Боляче. Зупини це, благаю.
В черговий раз відчула холодний потік води, але вже не самотня. Поки тримали на плаву ,біль вчухала. 
-Я тебе вб'ю!- стогнала з полегшенням.
-Вважаєш, варто боятися комара?
Його очі змінилися в нелюдську форму. Зіниці звузились вертикально, блакитний  колір зник, перетворюючись на вогняний. Про такі очі читала в книгах або бачила фільми. Але в  цей вигаданий  міраж  смішно повірити зараз. Спробувала вирватись з обійм, як нудота піднялась до горла.  Цей чоловік викликав в мені потік ненависті і злості. Огидно знаходитись в його обіймах, навіть в момент небезпеки, але зараз необхідно.
-Відпусти! Ти огидний, краще з'їсти відро плазунів, ніж бачити твоє обличчя.
Тиран заричав злістно, але зорового контакту не перервав. Хоче налякати?
- Здається мені, хвилин п'ять назад, ти хотіла мене більш за все. Та й так мурликала, ледь стримався. Можу допомогти в цьому питанні вже зараз. І вже не буду охолоджувати твоє палке бажання. Залюбки посмакую  тобою моя солоденька крихітко.
Якщо чесно, думала негідник відпустить мене і я піду на дно. Змилувався, декілька швидких рухів і моє тіло опинилось на твердій поверхні. Ця драконяча морда, так мені хотілось обізвати цього монстра за його очі, розвернув до себе спиною. Вміло зав'язав очі ганчіркою і в рот засунув кляп, руки закріпив за спиною. Такій швидкості можна позаздрити. Тепер я зовсім беззахисна. Всі спроби вирватись з полону, виявились марні. В душі зародилась тривога. З легкістю підхопив під руки і всадив на тверду основу.  Він рвонув тканину, мовби це була просто перешкода — холодна жорстокість у кожному русі. Його рука стисла мене так сильно, що забракло повітря. Я здригнулась, намагаючись вирватися, але марно — пальці вп’ялися в талію, мов лещата.

Його подих був гарячий, важкий, огидно близький. Він вгризався в мою шию, немов прагнув позначити, присвоїти, стерти межі мого тіла. Шкіра пекла, але більше боліло від відчаю.

Я закричала — спочатку з надією, потім просто з люті. Але простір навколо залишався глухим. Він не чув нічого, крім власного бажання. Його тіло тиснуло, витісняло мене з реальності, змушувало відступити всередину себе, туди, де ще залишалася частка сили.

Моє тіло пручалося, боролося до останнього подиху. Руки виривались, ноги стискались, серце калатало — та все було марно. Схопивши мене за волосся, він змусив відкинути голову назад, притис до холодної поверхні.

Гарячий дотик змусив мене здригнутися. Несподівано, грубо.
— Ні... — видихнула я, але звук був слабкий, більше схожий на хрип.
Що відбувається? Я не хочу цього! Я не просила!

Моє тіло підвело мене — зреагувало, ніби відділилось, наче зрадило. Я заскулила від сорому, від страху. Від відчаю.

Він не поспішав. Його дотики були не болючі — і саме це було найстрашніше. Він знущався з мене м'яко, неквапно, наче мав на це право. Моє тіло стискалося від паніки, а він тільки глибше проникав у межі, де ще ніхто не був.

Я не пам’ятаю, коли перестала чинити опір. Мене затягнуло в якусь млу — я була і тут, і ніде водночас.

Він зняв пов'язку з очей, звільнив руки і рот ,посміхаючись, як переможець.
— Тепер ти моя. Такі мітки ставлять не просто так.

Я тремтіла. 

— Не надійся, — прошепотіла, — я не здамся.
— Хочеш, продовжимо урок слухняності? — його голос був огидно ніжним.

Я прикрилась руками, раптово згадавши, що я жива. Що я думаю. Що в мені ще щось залишилось.

Тіло ще пам’ятало дотики — і це мене лякало. Але я відмовлялась визнати це за правду. Я ненавиділа його. І себе за те, що не змогла зупинити. Але я знайду спосіб.

Коли він кинув куртку мені на плечі, я зрозуміла: він не вважає, що зробив щось зле.
— Ти пручаєшся бажанню? Не треба себе стримувати. Бо інакше я не зможу стримати себе… 

 

І тоді я вирішила. Втеча — це не варіант. Це буде війна.