-Знаєш…  Я не планував цього. Не думав, що  зможеш змінити мене просто тим, що є. Без сили, без магії. Просто… Поглядом. 

Він усміхнувся ледь помітно і подивився мені в очі.

— Я довго не розумів, що зі мною. Злився. Тікав. Знаю одне: де б я не був, як би не виглядав — я думаю про тебе. І якщо це не кохання… Тоді я не хочу знати, що таке кохання. І  мені байдуже, скільки в мені луски, а скільки — плоті. Бо серце — людське. І воно твоє.

Ці слова боляче вжалили, згорнувшись важким клубком у грудях. Мої відповіді застрягли в горлі, не бажаючи виходити назовні. Визнати — одне, а промовити вголос — зовсім інше. Немов налякана лань, я шукала очима його погляд — і не змогла відповісти взаємністю. Я шукала в його очах фальш, глузування — і не знайшла.

— Ти крихка, й водночас сильна, як воїн. Гордa, щоб зізнатися у почуттях. Але мені достатньо твоєї реакції. Твого жагучого бажання, твоєї пристрасті. Я любитиму за двох, моя землянко. Тільки більше не ризикуй собою — зарубай це собі на носі. — Суворо додав він наостанок.

Я мовчала. Боялася промовити хоч слово. 

Ніжно відгорнув моє мокре волосся з обличчя, легко торкнувся великим пальцем моїх щік, губ — так м’яко, з ніжністю.

Його подих обпікає мою шкіру. Я киваю. Редвольд усміхається — найпрекраснішою усмішкою в світі. І тут я не встояла перед чарами дракона — усміхнулась у відповідь. Мої руки, відчувши свободу, опустилися на його кам’яні груди, досліджуючи кожен вигин. Хотілося доторкнутися до кожної клітинки цього звіра, запам’ятати його.

— А вистачить на трьох?

Наче відро холодної води вилили на голову — його обличчя стало серйозним і похмурим. Миттєво стало моторошно. Такої реакції я не очікувала. 

Його рука ковзнула до мого живота й зупинилася там. Тепла, важка. І дуже ніжна.

— Воно... — Мовив він, ніби перевіряючи сам себе. — Вже є, так?

Я кивнула.

Він не забрав руку, лишив , як щит. 
Його погляд ковзнув із мого обличчя до пальців, що лежали на мені, ніби не зовсім вірив, що доторкається до чогось реального. До чогось живого. Його плечі були напружені, щелепа — стиснута, але дихання збилося. 

— Я мав здогадатися раніше. — Прошепотів. — Твій запах не змінювася. Я не відчув... 

Він відвів погляд. Його профіль здавався вирізаним з каменю.

— Ти радий? — Мій голос звучав тихо, майже дитячо.

Редвольд зітхнув. 

— Радість — це не те слово. — Він знову подивився на мене. В його очах палало одразу кілька емоцій: страх, ніжність,  провина. — Це щось більше. Я відчуваю, що це змінює все. Тебе. Мене. Світ.

Я торкнулася його щоки, пальцями відчула, як напруга в ньому трохи вщухає.

Він опустився на коліна, притулився чолом до мого живота і прошепотів зовсім тихо:

— Я боюся зробити боляче тому, кого ще навіть не знаю. А особливо — тобі.
 

Він стояв навколішки, та мені здавалося — саме небо впало до моїх ніг.

— Ти не зробиш боляче. — Прошепотіла я. — Ти оберігаєш. 

Він мовчав. Просто слухав. 

— Знаєш…   Я завжди думав, що в мені немає нічого людського. Що вогонь, якого я не можу приборкати— усе, що  є. А тепер… Він уже не єдиний.

Його рука обережно стиснула мою, інша досі лежала на животі. Він наче прислухався — до мене, до життя всередині.

— Якщо це дитя матиме твоє серце… — Він на мить заплющив очі. — Тоді я зможу… Навчитися бути кимось більшим. Ніж звіром.

Я опустилась навколішки навпроти нього. Ми були на рівні — вперше. Не як полонена й повелитель, не як коханка і звір, а як двоє, що створили нове життя.

Редвольд повільно підвівся, допомагаючи й мені встати. Його рука не відпускала моєї. 

Ми йшли мовчки, крок за кроком, не поспішаючи. Камінь під ногами вловлював тепло наших тіл, а тиша між нами була наповненою —  розумінням.

— Раніше я завжди вертався сюди сам, - порушив мовчанку, — драконом. А тепер…

— А тепер ти не один. — Відповіла я тихо, притискаючись до нього плечем.

Він усміхнувся і легенько притягнув мене ближче. 

Нарешті ми підійшли до воріт. Друзі низько вклонились. Я відчула, як їхні погляди ковзають по нас — здивовані. 

Усередині замок здавався іншим. Не таким холодним, як був. У коридорах не чулося страху, лише  тиша . Ніхто  не заважав нам — ні поглядом, ні словом. 

Нарешті  я спала в обіймах Редвольда спокійно. Без страху, без  спротиву, ніби все на своїх місцях. Його тепло — не полон, а захист. Його мовчання — не холод, а прийняття. Уперше за довгий час я не прокинулась серед ночі від тіней у власній голові.

Його рука, важка й надійна, лежала на моєму боці — і здавалося, що жодне зло не зможе дістати мене, поки він поряд. Я не знала, що буде завтра. Чи знову з’явиться страх, чи знову віддалимось. Але сьогоднішній ранок — мій. Наш.

Я обережно перевела погляд на його обличчя. Спокійне, злегка стомлене. Навіть уві сні він здавався на сторожі. Хотілося торкнутися його щоки — і  не зруйнувати цю тишу.

Може, все ще попереду? Але я вже не та. І він — не той, хто приходив тільки як буря.

 

 В перший осінній ранок ,вирішила вийти за ворота замку і насолодитись красою природи. Теплі дні закінчувались .  Ще-хотіла побачити Чорного Друга. Так. Відтоді, як наші дороги дивним чином розійшлися, я непокоїлась: чи живий він? Чи зажили рани? Чи не загубився у цьому ворожому світі?

Я блукала годинами, розмірковуючи про майбутнє, але парнокопитного так і не зустріла . Та водночас насолоджувалась тишею, яка рідко панувала довкола. Захотілося підійти до водойми, занурити долоні в прохолодну воду. Сьогодні всі були заклопотані справами. Навіть Юноелла вибачилась, що не зможе піти зі мною — господар віддавав накази і в замку, і за його межами, наче сам демон. 

Тож я, мов самотній птах, кружляла біля берега, який, здавалося, давав сили.

Раптом почувся шурхіт. Мене пронизав холод. 

— Усі забули, що це — джерело сили. — Пролунало за спиною. — Колись воно могло наділити силою… Або забрати її. Минуло століття з того часу, як воно заснуло. Джерело мудрості... І смерті.

Я обернулась. Переді мною стояла прекрасна жінка. Від неї водночас ішло тепло й крижаний спокій. 

— Я особисто створювала джерела разом із   братом. Ми ховали їх у ріках, криницях, водоспадах. Наші джерела могли дарувати не лише силу, а й муки. Поки ми живі — джерела існують досі, але ослаблені. 

Я слухала мовчки, вбираючи кожне слово й уважно розглядаючи богиню Рейхе.

— Колись люди приходили з добрими намірами, з проханнями. Ми чули їх через джерела й допомагали. Але потім прийшли жадоба і лють... — Вона на мить замовкла, занурившись у спогади. — Мій брат потьмарився. Тінь поглинула його. Він став жорстоким, і джерела змінилися. Він віддав їх Тіні. Алого- за допомогою його сили, чаклуни поєднали темряву , що текла в його жилах, із силою джерел. Так вони створили рідину, яка отруїла твоє тіло. 


— Я не відчуваю жодного втручання… Жодних змін.— Пробурмотіла я.

— Ця Тінь причаїлася всередині тебе й чекає на слушний момент. Ти — посудина. Вона спить, але жива. Спершу я не помітила її — була надто слабкою. — Відповіла Рейхе з крижаною ясністю.

— Як її витягти? Який це момент?

— Цього не знаю навіть я. — Богиня опустила погляд.

— Я не можу дозволити, щоб ваша дитина страждала. Золотий Дракон поневолить вашу дівчинку.

Я різко обернулася — і завмерла. Мій погляд зустрівся з обличчям дракона. Він стояв далеко, але дивився прямо на мене, ніби точно знав, що я підглядаю.

— Це ментальний зв’язок. — Прошепотіла  Рейхе.

Очі дракона звузилися, голос став майже риком:

— Що ж, це доводить вашу парність. Ви позбудетесь цієї дитини, щойно  ти народиш . Коли Золотий Дракон прийде до мене, не зможу йому відмовити. Його життя перетвориться на хаос. А втрутитися я теж не зможу — інакше загине його священний рід. Наше творіння зникне. Пророцтво не здійсниться. А Тінь не буде знищена.

— Яке ще, до біса, пророцтво?! — Не витримала я, стиснувши кулаки.

— Лише душа Золотого Дракона здатна повалити Тінь. Лише він може спалити її світлом зсередини. Коли Тінь впаде — світ і боги будуть врятовані. Без нього все приречено. Ти йдеш на смертельний ризик заради… Клаптика плоті. Та тобі треба звикати жити без неї.

І в ту ж мить мене пронизав страх, глуха тривога, безпорадність. Редвольд. Його емоції неслися крізь мене, як буря.

— Ти обіцяла перенести дитину в мій світ. Так і твій дракон залишиться живим, і моє дитя буде неушкодженим!
— Але так буде краще для всіх. Поки вона не народилась, зв’язок надто слабкий. Це ніяк не вплине на згасання. — Вруках богині спалахнуло сяйво. 

Я знала, кому воно призначене.
Чоловік приготувався до бою, відчуваючи насуваючу загрозу, але сила богині блокувала його дракона. А в людському вигляді він не встиг би добігти.
— Не рухайся, жінко, інакше зламаю тобі шию. — Спрямував свою лють на богиню дракон у думках.
— Дурень. Я тобі не по зубах. — Відповіла богиня.

— І чує, і впливає. Але так нецікаво. Я тут подумала і вирішила, що… — Протягнула вона, смакуючи власну ідею, гасячи  вогонь. 

Богиня

розвела руки , глибоко вдихнула повітря, задерши голову до синього неба.
Чоловік рвонув у наш бік. Я стояла, мов желе. Богиня розсікла мені долоню, і з неї в джерело потекла червона рідина.
— Джерелу потрібна енергія.
Нарешті ноги відірвались від землі, і я кинулася у воду. Богиня зникла. Паніка накотила різко. - ДОПОМОЖИ! Боги! Що робити?! 

Навколо лише вода й дно.
Випускаючи останні ковтки повітря, які здіймали бульбашки, я запанікувала. Повітря катастрофічно бракувало.
Сильні руки вирвали мене з підводного світу, змушуючи виплюнути воду. Він дивився мені в очі з тривогою.
Перемігши свій страх, я кинулася в його обійми, заливаючись слізьми. Паніка накривала з новою силою, переходячи у крик. Редвольд посадив мене собі на коліна, міцно обійняв і терпляче чекав, поки мене попустить. Його ніжні погладжування поступово втихомирили мою істерику. 
Як я опинилася в такому вирі?

Нервово й до болю втиснула нігті собі в долоні, щоби хоч якось стримати емоції. У горлі пересохло — не могла вимовити й слова. Чоловік підхопив мене на руки й поніс до замку. Подумаю завтра. 

А завтра настало — й часу на роздуми не залишилося. Займаючись лікуванням поранених, час пролітав  з шаленою швидкістю.
Кілька разів на день дракон підходив до мене й жадібно вдихав аромат мого волосся.

А от  коли його не було кілька днів — я страшенно сумувала за ним. Дивне відчуття, раніше такого ніколи не було, а тепер мене тягне до нього, мов магнітом.
Після двох днів розлуки Редвольд повернувся — спітнілий і брудний після битви з темними. Щойно побачив мене,підхопив на руки й поніс до спальні.

— Ох, мій тиране! Візьми себе в лапи, — серйозно мовила я, коли чоловіча нога з розмаху відчинила дерев’яні двері.
— Обов’язково попрацюю над своєю поведінкою, але не зараз, люба. Я так скучив за тобою.  Обережно поклавши мене на м’яке ліжко, він смакував  ої губи . Я не пручалася — навпаки, ще сильніше притягнула тирана до себе. Він не був грубим чи нестриманим, навпаки — діяв надзвичайно ніжно.

— Ти знущаєшся з мене, драконе?
— Тшшш... Я не хочу тобі нашкодити.
— Все гаразд. Це не завдасть нам шкоди. 

Очі чоловіка округлилися, й уся пристрасть зникла, наче її й не було. Відсунувшись від мене, голова клану чорних драконів насторожено вдивлявся в моє обличчя.

— Що не так? — Спитала. 

Редвольд відійшов на кілька кроків від ліжка, замислено опустивши погляд, занурюючись у глибокі роздуми

. Я дивилась на нього нерозуміючи. А він... повільно знімав брудний одяг. Я стежила за ним, обійнявши коліна. Дракон провів пальцями крізь волосся. Чому він так на мене дивиться?

— Ну не дивися на мене так. Ти спалюєш мене цим поглядом. Я не розумію. Мені здається, я в чомусь винна, але не можу зрозуміти, в чому саме...

Останнє, що я побачила — це голі сідниці, що зникли у дверях ванної кімнати. Я не розуміла цієї раптової зміни.
Проаналізувавши всі слова та жести, я не знаходила жодної причини, чому він мав охолонути до мене. Відвернувшись до вікна, просто заплющила очі. Я відчуваю, що опинилася в пастці, з якої немає виходу. Але в якій саме?
— Нам потрібно поговорити!
На порозі стояв найвродливіший чоловік, якого я будь-коли бачила — настільки, що не лише розплющила очі, а й затамувала подих. Він стояв, мов справжній воїн.
Моє терпіння урвалося. Я підійшла до вікна, дозволивши собі кілька коротких хвилин тиші перед бурею. Рідкісні хвилини спокою, які останнім часом майже не випадали.
Поки Редвольд виходив із зони комфорту й порушував мовчання, я нишком спостерігала за його відображенням у склі. 
— Ти вирушила на свято Рейхе, ризикуючи життям, і уклала з нею угоду?
Я обернулася на голос і зустрілася поглядом. 
У голові вирувало: Звідки він дізнався?
Розгублена, я стежила, як мужчина проводить пальцями по мокрому волоссю. Він мовчав, уважно дивився на мої губи, які я не припиняла кусати.

Він ніби кипів зсередини, але водночас намагався вгамувати бурю почуттів. 
Мене охопило дике бажання доторкнутися до нього — саме такого, живого, справжнього. Я більше не могла залишатися осторонь. Підійшла ближче, вкоротивши відстань, щоб притиснутися до улюблених обіймів.
Суворий погляд зверху вниз — а потім сильні руки раптово й пристрасно схопили мене за талію і впала у гарячі, мов сталь, обійми.
Зашипіла від радості й притислася ще міцніше.
— Що ти зі мною робиш, моя дівчинко?
Ще хвилину тому його різкий, владний тон мав 

налякати мене, змусити замислитися. Але тепер — він пригорнув мене ще сильніше 


— Я з розуму сходжу через тебе. Ти — моє безумство. Мої крила.
— Як же приємно, коли ти так мене обіймаєш… Коли говориш до мене. Не відпускай, благаю.
— Мені байдуже на богиню, аби тільки ви були неушкоджені. Аби були зі мною.
Я заплющила очі й пригорнулася до його шиї, наче кішка.
— Я смертельно злий на тебе. Готовий розірвати будь-кого, хто стане на шляху. Ти не довірилася мені… Я хочу покарати тебе — не зі злості, а щоб довести: я здатен вас захистити. Я шукав цей нефритовий камінь, аби богиня більше не мала влади над тобою.
Редвольд витяг із кишені штанів золотий ланцюжок з чорним, гравійованим каменем.
Надів прикрасу мені на шию — цей жест мав особливе значення.
Мої руки самі потягнулися до кулона. Раніше він ніколи не дарував мені подарунків, а тим паче коштовностей.
— Дуже гарно…
 Редвольд нахилився ближче, притягнув мене до себе. Наші губи ледь торкнулися в найніжнішому з поцілунків


…Стільки емоцій, почуттів, бажання…
Але в ту саму мить усе обірвалося.
Двері різко прочинилися — на порозі стояв Радус, маг клану Чорного Дракона. Його очі палали холодною рішучістю.

— Редвольде, терміново. 

Його голос був твердим і сухим, як лезо. 
Редвольд ще мить тримав мене в обіймах, ніби вагаючись, чи відпускати? 
Його лоб торкнувся мого.
— Я повернуся… Обіцяю. Не знімай кулон.-Я лише мовчки кивнула. 
Він зник у дверях, а я залишилась серед тиші. 

Ледь за ним зачинилися двері, як щось невидиме,  потягнуло мене вперед.
Ніби не своїм тілом, а волею чогось більшого, я рушила до виходу. Крок за кроком — на пальчиках, мов тінь. Серце калатало, але інтуїція кричала: Іди!

 Я ковзала слідом, мов тінь за сонцем.
Він ішов швидко, поряд із ним Радус. Їхні силуети зникали за поворотом, але я встигала. 

Нарешті вони зайшли до великої зали — я зупинилася за фіранкою арочного входу. 
Я притислася до холодної стіни й уважно слухала.

— Ситуація змінилась. — Заговорив Радус. — Артефакт пробудився. А з ним і ті, хто полює на землянок. 
— Це сталося через неї? — Голос Редвольда був глухим, але небезпечно спокійним.
— Частково. Вона не винна. Але її присутність — каталізатор. Ти мав це передбачити.

У грудях стискалося. Вони говорили про мене.

Я майже не дихала. 

— Ви знаэте , яка  ціна, зоб знайти близьких подруг вашої дружини.. 

— Так. 

— Чаклунка, яка допомагала їй перейти, загинула. Вона не встигла ні знайти дівчат, ні стерти за собою сліди. Але місце їхнього перебування було заховане — захищене невидимим пилом, найімовірніше, артефактом древнього походження. Усь цей час жоден пошуковий заклин не міг нічого виявити. Але нещодавно мій кристал спалахнув — і я не втримався, аби не дізнатися, чому.

— Не тягни.

— Одній із дівчат загрожує смертельна небезпека. Через це магія розпечаталася. Я зміг побачити її — лише уривчасто, але достатньо, щоб зрозуміти: вони ще живі. Якби не загроза, я б нічого не відчув. Але це ще не все.

— Що ще?

— Оскільки ритуал був з обміном, донька чаклунки мала зачати від вас. Та вона залишилася незайманою.

— Продовжуй.

— Я боюся, що вона намагається повернутися. І, можливо… Відновити заручини?

Ще одні заручини? Тут що, багатоженство в моді? подумала я, ошелешено.У моєму колі друзів про таке навіть не жартували.

— Ні! Це неприпустимо. Весільний ритуал не було проведено ні з ким із запропонованих наречених.

— І саме тому, мій повелителю, повернення доньки чаклунки ставить під загрозу всіх земних жінок. У порталі з’являються тріщини. Це означає…

— …Що вона пробивається з усіх сил і хоче виправити свої помилки. Якщо наважилася на таке — стала значно сильнішою.Ця боягузка вже не боїться мене? Геть втратила страх?

— Так. Такий перехід без допомоги Рейхе може розірвати її тіло. Але якщо вона ризикує — значить, має вагому причину. Або їй допомагає сама... 

— Нісенітниця. Вони ж змінилися всім — тілом і душею. Її треба зупинити. Не можна допустити, щоб вона перетнула портал. Жодним способом. Будь-якою ціною.

— Є спосіб… Але…

— Говори!

— Потрібно пролити кров однієї з тих, кому зараз загрожує небезпека. Прямо біля порталу. Тому я й надіслав вам сигнал, ваша світлість…

— Їх потрібно знайти, чого б мені це не коштувало. Займися цим. І щоб жодна душа про це…
— Я вас зрозумів, мій повелителю.
— Міра  не повинна нічого дізнатися. Ніколи.

Голоси стихли, й пролунали кроки.

Я в паніці подалася назад, як злодійка, щосили намагаючись не зрадити себе. І не помітила, що під ногами  сходи. Один крок — і нога підвернулася, зісковзнувши. У німому жаху руки шарпнулися в пошуках опори. Невже це все? Перед очима промайнуло все життя... В цьому світі. 

І тут — біле сяйво вхопило мене за зап’ястя й потягло вперед, вириваючи з падіння. Ця невидима сила ніби підтримала мене в повітрі, подарувала рівновагу за мить до фатального кульбіту вниз по дерев’яних сходах.

Я задихалась, серце скажено билося, ось-ось вискочить із грудей.

— Сюди, моя господарко. — Прошепотів знайомий  голос. Він тягнув мене до штор. — Сюди...

Мій світ обвалився десь у п’яти. Я сильно притисла долоню до рота, аби не закричати. Та що зі мною не так? Летіти вниз головою — мовчу. А коли рятує блискучий пил — хочеться верещати.

Ноги самі рушили слідом за голосом. Ручка дверей плавно опустилася, прочинивши шлях. У передчутті небезпеки я судомно схопилася за важкі штори, ховаючись, наче злодійка.

Ось так, уперше в житті, я підслуховувала і вперше не відчувала сорому.

Що буде з моїми подругами? Де вони? Живі?..

Я видихнула. Це слово — живі — було єдиним, що полегшувало тягар мого серця. Я повинна знайти їх першою. Я повинна їх урятувати.

— Це порушення балансу. Якщо вашу дружину стримала в нашому світі вагітність, то що тримає інших землянок? Я б хотів знати. - Сказав маг. 

— Їх треба знайти.  Головне — тиша й жодних свідків. Найперше — безпека моєї дружини й дитини.

— Так, мій повелителю. Перехід непередбачуваний, але я зроблю все, як ви наказали. Якщо треба — життям заплачу.

— Ти вірно служиш мені — і будеш за це щедро нагороджений.


У коридорі знову почулися кроки, а за ними — легке шурхотіння. Можливо, від страху бути викритою, я й забула, як дихати. Стояла, мов вкопана, стискаючи важку тканину штор.

Незрозумілі слова на чужій мові раптом набули сенсу. Невже вся їхня розмова була іншою мовою? Саме тому вони й говорили так вільно, навіть у коридорі, не боячись, що їх викриють? Але як я змогла все зрозуміти?

Може, я потрапила до якогось повітряного магічного поля? Тепер мене турбувало інше — яка сила врятувала мене від падіння? І чий голос я почула? Це сяйво... Воно здавалося знайомим. Чи не те саме, що вжалило мене після тієї пісні?..

— Ми — сяйва-душі, майбутні діти твоїх подруг, — пролунав ніжний голос ніби зсередини самої тканини повітря. — Якщо загине бодай одна з вас, рівновага цього світу впаде.

— Хто тут? — Налякана, я закрутилась на місці, шукаючи джерело голосу.

— Міро, стій смирно й мовчи. — Пролунало шепотом. — Інакше твій чоловік тебе почує. І тоді тобі не буде порятунку.

Я притисла руку до рота й мовчки кивнула. Яка вже різниця — хто, що? Головне, що це врятувало мене й дитину. І, здається, хоче врятувати й моїх подруг…

— Іди до своєї кімнати. Ляж спати. Замкни двері й накажи нікому тебе не турбувати до завтрашнього ранку. Посилайся на втому. Ми покажемо тобі наших майбутніх матерів — їхніми очима. Так ви зможете встановити зв’язок. Це допоможе уникнути найгіршого. Ти побачиш історію  потрапляння до цього світу. Адже ви одночасно опинились на межі життя і смерті.

Наказовий тон змусив мене вийти з тимчасового укриття щойно в коридорі запанувала тиша. Я була в замішанні. Ноги несли мене самі, туди, куди слід. Чи думала я в цей момент про магію? Ні. Думки залишили мою желеподібну голову, не лишивши жодного шансу на роздуми. Це схоже на гіпноз, але мені все одно. Головне — врятувати дівчат.

Я вмостилася зручно, наче готова помирати. Вперше за довгий час переодяглася у легку білу сукню. До цього носила лише чоловічі строї — жителі цього світу завжди косилися на мене, та Редвольд жодного разу не заперечив. А чому? Чому не сказав ані слова?

Але зараз — інакше. Очі відкриті. Я лежу, витягнувши рівно ноги, обережно розгладжуючи складки на подолі. Кружевні рукави обіймають руки до ліктів, даруючи мені жіночність, яку я так довго ховала. Ніжно провела пальцями по вишивці — у мене ніколи не було нічого подібного, а тепер — повна шафа.

— Це буде боляче? — прошепотіла в тишу.

Наситившись власним відображенням, я склала руки замком на животі, чекаючи.

— Не бійся, Міро. Ти не вмираєш. Ти налагоджуєш зв’язок.

— Як ви… — дивилася в стелю, — матеріалізувались, якщо ваші тіла ще не в утробах моїх подруг? І моя дитина — теж так вміє?

— Поки тіло не сформоване, ми — мандрівне сяйво. Ми шукаємо шлях, поки не з’явиться плоть, що стане домом.

Перед очима замерехтіли мільйони голубих пилинок.

— Не хвилюйся. Щойно ми отримуємо тіло — забуваємо усе, чим були, і починаємо нове життя.

— Ви читаєте думки? Я ж не встигла спитати… Чому тоді ви не рятували мене раніше, коли небезпека стояла просто переді мною?

— Тоді не стояло питання життя чи смерті твого малюка.

Мої руки самі потяглися до живота, обережно його погладили.

— Досить питань, Міро. Кожна секунда — на вагу золота.

— Ти готова? — спитало сяйво.

— Готова, — прошепотіла я.
Очі заплющилися самі собою, щойно я прошепотіла "готова". Тіло наче занурилося в теплий простір, а свідомість провалилася в інший вимір.

Спершу була лише пітьма… Та раптом спалахнуло світло, і я побачила її.


Вікторія. 

-Я на закинутому   острові?

 Навколо лежали іржаві залізяки. Було моторошно й самотньо. Ніби руїни якогось залізного міста. Все навкруг — у туманній імлі, жодної живої душі. Хотілося пити, їсти… І вити. Страх скував настільки, що я не могла зрушити з місця. Та, власне, ніби й сама перестала бути собою.

У заціпенінні я просиділа добу просто там, де опинилася. Наступного ранку мене привів до тями несподіваний сплеск води — бризки вдарили в обличчя. Неподалік шльопнулась у воду риба, схожа на хека, але ще хижіша й страшніша. Коли вона клацнула зубами по іржавій трубі, і та тріснула навпіл, я заверещала — як навіжена.

Моя опора почала повільно занурюватися у воду, а з паніки в мені щось почало підніматися на поверхню.
Ці рибини — вони зреагували на мій крик? Мій скрипучий писк привернув увагу зо двох десятків піраній. Вони крутилися, ніби в передчутті свіжого м’яса. І все продовжували, продовжували гризти металеві опори, за які я трималася.

— Не вий, ідіотко! Ще приманиш самця — а той точно пожере нас усіх! — Закричала мені якась жінка, перестрибуючи по кам’яних доріжках, притискаючи до себе змарнілу дитину років дев’яти.

Вони обоє виглядали виснаженими, худими, значно худішими за мене. Хоча я й не вважаю себе ані товстою, ані худою — десь посередині.

— Стрибай сюди, на каміння! Чомусь риби їх оминають. — Уже тихіше мовила вона.

Вона була метрів за шістдесят, але її голос долинав так чітко, ніби стояла зовсім поруч. Уявляю, яке лунало від мого вереску…

Вона стрибала так спритно, ніби все життя по них ходила. Невже вони не слизькі? Я хотіла крикнути їй: «Почекай мене!» — Але мій погляд впав на вражаюче видовище попереду.

Імла зникла, й мені відкрився велетенський чоловік. Він стояв у бойовій стійці. Його оголений торс прикрашали численні татуювання, хоч роздивитися їх було складно — більшу частину закривали мотузки, намотані на тіло. По боках штанів випиналися гачки, а в руках він тримав моток рибальської сітки, що звисала аж до землі. Він розмахував руками, закликаючи нас поспішати до нього.

Я ступила на каміння, хоча ноги тремтіли так, ніби ось-ось підломляться. Відчуття, що я на межі між світом живих і мертвих, не відпускало. Моя опора тонула, і з кожною хвилиною страх наростав. Чоловік попереду розмахував руками, мов закликав нас підійти до нього.

Вода поглинала все більше і більше мій прихисток , і я не знала, скільки ще витримаю. У голові крутилося лише одне питання: чи зможу я дістатися до нього до того, як риби знову нападуть?

Жінка з дитиною майже досягла місця, де каміння перетворювалося на величезний валун, що виступав із води, а я, мов прив'язана, залишалася на місці. Піранії, наче голодні хижаки, кружляли все ближче і ближче. Я стала їхнім новим фокусом.

— Швидше! — Закричала жінка. — Вони нас  зачеплять, тільки якщо ми будемо йти разом!

Її слова не додавали спокою, натомість лише посилювали відчуття, що весь цей світ рушиться, перетворюючись на суцільну пастку. Я вже не знала, що саме може бути страшнішим: піраньї, які готові зжерти живцем, чи цей чоловік, що стояв , спокійно спостерігаючи.

Моє серце билося в грудях так сильно, що я чула його вухами. Відчула, як якась незрозуміла сила змушує мене рухатися. І ось я, за стрибок від стійки до стійки,але не наважують . Боюсь.

— Не бійся. — Його голос був низьким і впевненим. — Ти тут не випадково.

-Ага . Заспокоїв . 

Ці слова, ніби натискали на мою свідомість. Він стояв не просто так. Я відчула, що він знає більше, ніж здається. Але на той момент не було часу питати.   

Жінка пришвидшила крок. Ні, це точно  сон. Це як якийсь фільм зі збільшеною швидкістю. Мить — і жінка з дитиною вже стояли перед чоловіком, який простягав до них руки. Як так швидко?

Лише вона наблизилася до берега, як із води вискочив величезний рибо-людина. Він розкрив зубасту пащу, щоб їх пожерти. Та чоловік миттєво запустив у нього гарпун. Мутант розсипався в дорогоцінні камені, золоті кільця та перлини, які обсипали жіноче тіло. 

Поки я захоплено спостерігала, моя опора  спричинила легке коливання. Це примусило мою увагу знову повернути до ситуації. Спостерігати, коли тебе намагаються зжерти — це не найкраще заняття. Риб, яких явно стало більше, було видно їх бажання мене з’їсти. Вони наче манили мене з укриття.

Тепер не рибки ловилися на гачок, а я сама була справжнім кормом для рибок — без удочки. Я видала черговий пискливий звук, сподіваючись їх сполохати, але результат був прямо протилежним.

А коли моя нога знову зісковзнула і торкнулась води, я поповзла назад, виявивши себе в оточенні ще більших монстрів — любителів металу.

— Уже не до жартів! Геть! Геть від мене! Я не смачна! Мої кістки застрягнуть у вас в горлі, йдіть! — Махала я руками, відганяючи потвор.

Паніка досягла свого піку. Швидко оглянула місце, де були люди, з надією покликати на допомогу. Жінки з дитиною вже не було видно. А ось чоловік змінив напрямок своїх махів і тепер його увага була прикута до мене.
 

— Що? Я не туди задкувала?! А куди, чорт забирай?! Вперед? З глузду з’їхав? Та вони ж мене за один укус проковтнуть! — Поповзла назад до краю ще хоч якось цілої опори — настільки, наскільки дозволяло. — Зовсім мізки не варять, а? Як я, по-твоєму, маю стрибати через отих риб до каменя? Може, в мене мозок після струсу того... ? Скакунь, блін, з мене ніякий !  Я не спортсменка взагалі. Сам стоїть собі на березі і команди роздає — "стрибай давай", прямо в рот піранії! Ага, маши руками, ще сильніше! Йди вже сюди, рятівничку з Малібу, хрінов...

Він випустив стрілу з лука — та пролетіла прямо над моєю головою й застрягла наконечником у іржавій трубі.

— АААА! — Заверещала я, прикриваючи голову руками.

— Тобі потрібно дотягнутися до мотузки і повзти по ній! — Сердито крикнув він.

— Ага! — Замотала головою й почала судомно хапатись за мотузку. — Прямо скаут, їдріть Мадрід!

Ледь встигла вчепитися ногами, коли мій острівець остаточно пішов під воду.

— І що, я зобов’язана тепер по ліанах лазити? — Бурмотіла я собі під ніс. — О, я вже не просто його жести розумію, а чути починаю? Та як по ній повзти, га?! І як ті скалолази взагалі справляються?

— Що за вперта дикунка! Повзи, якщо жити хочеш, а не язиком мели!

— А?! Я?! Я й хочу, тільки не повзеться! — Теліпалась на місці, як сосиска на шампурі.

— Вона що, сперечається зі мною? Жінка! І зі мною?! Та ти головою вдарилась?! Руки-ноги перебирай давай!

— Всього-то добу посиди без руху — і сам будеш, як ударений! Перебирай, — передражнила його, — перебирай... "Не повзеться воно!" Та ти сліпий чи що?!

-Хоча голос у нього нічогенький, сексуальний такий... Брутальний — як я люблю. Тільки от рожа незадоволена й малоприємна. І сестричок моїх тут нема, ні з ким обговорити. А досвід минулого підніс мені прекраснючий урок — ще років десять не захочеться жодних стосунків, тим більше з такими от боєвиками. А без дівчат — як із депресії вилізти після розставання?..-Розмовляла сама з собою 

— У тебе п’ять секунд, щоб вхопитися за канат міцніше й почати рухатись, лінивцю, — спокійно намотував інший кінець мотузки собі на руку, — поки твоя дурненька голівонька не перетворилася на фарш.


Крутнула висячою головою в усі боки — і натрапила поглядом на летючу, зубату пащу, що стрімко мчала мені просто в обличчя. Двох секунд вистачило, щоб обхопити канат руками й ногами міцніше. Відчула себе скаутом — ну або мавпочкою з гіперпанікою. Почала повзти в бік рятівника, і тут вже справді настав час прискоритись, бо ситуація ставала критичною.

Майже дісталась берега, як мотузка раптово обірвалася — пощастило, що гепнулася у воду, а не на каміння. Нахлебтавшись солоної води, раділа хоч тому, що не заковтнула піску !Наїлася, як у морському ресторані. Без меню. Без бажання. Вхопившись за кам’яний валун, вискочила з води , як стара жаба з артритом. Пихкаю, чхаю, дряпаюся догори, ніби горить усе і всі — а воно ще й слизьке й колюче. Як колишній — і доторкнутися боляче, і відчепитися не можу. Руки й ноги роздирала до крові.

На камені нарешті спробувала відкашлятись і глянути на рани. Шкіра здерта до ліктів, на ногах — синці завбільшки з добрий апельсин, роздряпана  рана на стегні. На гомілках — глибокі подряпини й гематоми. Камінь виявився колючим і слизьким водночас.

Підняла голову — побачила, як той чоловік натягував сітку з пійманим монстром. Схожий на того, що пролітав над жінкою, тільки цей був у кілька разів більший. І страшніший. Увесь вкритий шипами, плавниками — брр. Чудовисько-піранья виривалося, от-от звільниться. Очі витріщені, з них текла кров. Вуха обірвані, але гострі — наче в ельфа. Хоча, ні — ельфи у фільмах красиві. Цей — не до ельф. Навіть книжкові ельфи й ті естетичніші.

Монстр бився, змахуючи плавниками-гостряками, немов лезами, і майже розірвав сітку. Ловець натягнув мотузку, закрутив її навколо каменя — цього вистачило, щоб відточеним рухом натягнути лук і вистрілити прямо в серце тварюці.

— А ти, диви, приманила самого неуловимого. — Хмикнув брутальний голос у мій бік.

— Що? — Не зрозуміла, кліпаючи очима. 

— Вони такі прекрасні й різноманітні. За інших обставин я б із задоволенням прихопив хоч одне "прикрашення". Але зараз не до того. Бери, вибирай будь-що, швидше. — Байдуже кивнув на золото і діаманти, які сипались мені просто на голову.

— І що мені з того? Ти сліпий? Я кров’ю стікаю! Виклич лікаря! Швидку! Що це за знущання?! — Відкидала від себе потік коштовностей. — Це взагалі не смішно! І травмонебезпечно! Який канал це знімає?!

Netflix чи “Пацанки на виживання”?

Що це за телешоу?! Я на вас у суд подам! — Заверещала я, хапаючись за лікоть, коліно і за здоровий глузд. — У мене тіло — ніби після марафону по кактусах, а ви мені тут цяцьки під ніс тицяєте?!
-І головне — не люблю я прикрас! Ну от зовсім. Справді. Все життя — повз ювелірні вітрини, як повз аптеки без рецепта.Єдине, що носила — тоненьку, плетену шкіряночку з перлиною. Бабуся подарувала. І виглядала завжди, як новенька. Може, в ній і справді якийсь оберіг?

З волосся по обличчю потекла вода — солона, як мої сльози на старих мелодрамах. Очі пекло, я мружилась, витирала обличчя рукою й намагалася розгледіти, хто або що переді мною. А голову підняти — то як розпочати понеділок: важко, боляче і хочеться назад. На мене лився потік води — ніби хтось угорі забув вимкнути душ «тропічна злива».

Усе, що видно — дно, а там повно божевільного блиску: персні, сережки, намиста... «Візьмииии... Одягни меееене...» — Лагідний, звабливий голос зазвучав у вухах, як реклама з радіо. Я пирхнула, труснула головою. Морок? Ні-ні-ні, я вже проходила «купи — не думай», дякую.

Нарешті, з титанічним зусиллям піднімаю голову — і бачу руку. Чоловічу. Простягнуту. Хапаюсь за неї — смикають мене так, наче я коврик на розпродажі. І ось я вже в чиїхось м'язистих обіймах.

Ммм… Фррр… Ну майже приємно. Майже.

Дивлюся — і зустрічаюсь поглядом з парою дуже невдоволених очей. Ну точно — очиська бика на стероїдах. Рудий. По боках голови — все виголене, а посередині — гладенько зачесана коса. Ну, я б сказала «вікінг на корпоративах».

— Ну чим не красень з обкладинки? — Пробурмотіла я, втупившись у нього, наче він — постер з реклами шампуню. — Слухай, а чим ти голову миєш? Я що не пробувала — волосся все як у миші, а в тебе тут, глянь, ціла коса. 

Він, звісно, мовчить. Дивиться. З таким виразом, ніби я щойно назвала його «пупсиком».

Квадратне підборіддя, руді брови, погляд, яким можна вести в бій без слів. І все  розглядає мене, як прострочений йогурт: і дивно, і викидати шкода.
 

Важко зітхнула й набрала нову порцію повітря.

— Я подам на вас до суду! — Затріпала віями, як крилами, намагаючись витримати дуель поглядів. — Тобі б, до речі, варто підстригти брови. Вони жахливі! Густі, довгі, ще й стирчать в різні боки. Неможливо навіть колір очей роздивитися. То вони голубі, то…

— Ти серйозно зараз? — Обурився він. — Як ти взагалі наважилася сказати мені таке в обличчя?

Ну так, дивитися на нього теж не вихід... Хоча... Він якийсь неохайний, до всього цього «приданого». 

— Гррр. — Гаркнув він, наче лев перед обідом. — Жінко, я тебе чую!

— Ой! — Швидко прикрила рот рукою.

Чоловік примружив свої бикоподібні очиська, ще й насупився. Стояли ми так близько, що я вже готувалась — як вріже, то без розмаху.

Я б на місці інших дівчат почала його боятися. Особливо у темних закутках. Та навіть трохи сумно стало…

І ж ні на сантиметр не відійшов! Навпаки — притиснувся ще ближче. Я вже й не зрозуміла, чи мені ніяково, чи просто страшно.

— Відпустіть мене… — Пропищала тоненько, мов мишка.

Але ні, замість допомоги він ще й почав нюхати мене, ніби я кусень риби. Потім — різко штовхнув, наче я прокажена! Від болю в нозі та його грубощів я ледь стримала клубок образи, що підкотився до горла.

— Хух… — Витиснула крізь зуби. — Ну й ніяково ж стало. Гарячий, як африканський перець, а поводиться — як засранець. Мені, між іншим, боляче! І я взагалі-то стікаю кров’ю!
-Вирватися з полону не вийде. — Серйозно повідомив він, стискаючи мотузку, ніби зараз скаже щось розумне. — Ти тепер... Моя дружина.

Я виплюнула у воду залишки повітря.

— Пробач, хто?!

— Ну так. — Кивнув з виглядом людини, яка щойно зварила борщ із жаб. — Такі правила. Я врятував — ти тепер відповідальна. Будеш варити суп, підмітати печеру, чесати мені спину...  І мовчати, коли я годинами точу списа на ганку. Все, як у казці.

— Це що, розіграш?! — Я озиралась у пошуках камер. — Мені рани обробити треба, а не заміж виходити!

— Е, не перебивай. Я ж поки що гарпун  тримаю. — Нахмурився він.

— У тебе ще й гарпун є?! — Хапаюсь за голову. — Все, точно сон. Дуже дивний, зате з бородатим сюжетом.

 

Я й гадки не мала, що є щось гірше, ніж бридкий чоловік без базової людяності — наприклад, той, що не викликає лікаря, коли ти стікаєш кров’ю.
— Об нього сірники можна запалювати. І то більше користі буде ніж від тебе. - Пробубнів мені в обличчя.

Ото так принизив. 

Торкнулася вух — гарячі, наче після конфузу на побаченні всліпу.
— Що з моїми вухами?  Дивись, здається, об мене теж іскра займеться… 

Поки думки носилися, як кажан у каструлі, я не зводила очей із грубіяна з м’язами . Борода в нього — суцільне відро соломи, з піском і, здається, залишками вчорашньої риби. Такий собі бог вікінгів у відпустці без дзеркала.

— То що, — буркнув він, — мій вигляд не викликає в тебе жаху, відрази чи хоча б культурної алергії?

«Та я вже думками втікла, тіло не встигає», — хотілося сказати. Але він стояв так близько, що якби ближче — ми б уже були в офіційному шлюбі за законами Північного Фьорду.

В одній руці він тримав сталевий гак . І що найдивніше — та сітка досі жива! На відміну від моїх нервів.

 І так на мене дивився, що я вже почала підозрювати або гіпноз, або галюцинації.

«Все! Це сон! Я в комі! Стільки безглуздя просто не може бути реальним!»

— От нахаба! Що так витріщається? Жінок не бачив?

— Таких нахабних — точно ні. — Відповів він і нахилився до мене з таким виразом, ніби зараз запитає: «Ти ким по життю?»

Легка паніка прошила тіло. Дихати стало важче. Він, здається, нічого не помітив — зайнятий, як на уроці праці, намотуванням мотузки на кулак.

Я себе вмовляла: «Просто втома… Пройде. Вся ця маячня розвіється…»
Але чомусь всесвіт зловісно підморгнув.

Я почала хапати повітря ротом, як золота рибка, яку забули повернути в акваріум. І тільки коли рудий гігант відступив на крок, я гепнулась на кам’янисту землю, скиглячи, як недолюблений щеня. Перед моїм носом — берци  рясно вкриті засохлою кров’ю. Ого. Технології тут є. Але, схоже, у комплекті з бонусним садизмом.

— Не все так погано. Просто легеньке відхилення в бік маніакальної поведінки. — Буркнула я про себе.
— Я не маніяк. У моєму клані це недопустимо.-Відповів він.

Читає думки? Ну звісно, чому б і ні. Тільки ще цього мені не вистачало — екстрасенс із сокирою. І поки я з шипінням дивилась на його чортові сапоги , він стояв, як декоративна статуя «Хлоп на вітрі». Навіть не ворухнувся, поки я гикала від болю.

— Що задумав? Не чіпай мене, смердючка рижа! — Зірвалось у мене.

Але ні, цей велетень не слухає. Хапає мене за лікоть — і пішла тяганина. Я волочусь, спотикаючись об кожен камінь, як невдала тюленя в степу. Через п’ять хвилин цього «трейлу смерті» зупиняємось біля колодязя.

«О, нарешті».— Думаю я, сподіваючись на ковток води.
Але ні. Він черпає воду й залпом виливає її в себе, як пивну бочку. А надлишки води капають мені на обличчя.

-Прекрасно. Дякую, шановний. Я — твій персональний рушничок? А мені?! — Кричу у спину цього аква-егоїста. — Я, взагалі-то, помираю від спраги! Не хочеш, не знаю, поцікавитись: «А панянка бажає ковточок?»

Рудий зупинився. Напружився. Рикнув, як той ведмідь, що прокинувся не з того боку барлогу. Я навіть плечі підібрала — бо, ну, мало що. Стоїть, кулаки стискає.

Класика. Всі ці гіганти — однакові. Тільки-но скажеш слово — вже шваркати збираються.

— Я хочу пити, неандертальцю! — Вигукую з останніх сил. — Я не маю енергії тягнутись за твоїм титанічним задом! Пи-и-ить! Розумієш?

І тут — бах! Він мене трусонув, як мішок з картоплею, ще й загарчав, наче викинув з себе звук мотора «Жигуля». У вухах зазвучало: "Дзвінкий капець тобі, дівчино!"

— О, він усе ж розуміє! — Хриплю, ще сильніше вжимаючись у свої плечі, ніби там кнопка "збереження життя".


Він махнув рукою, мовляв: «Ну, пий уже, слабачко». Я, шкутильгаючи, мов герой після тридцяти битв, покрокувала до колодязя, почуваючись переможницею світового масштабу. А під ніс, ясна річ, сипала на нього всіма можливими прокльонами — від «нечистого на віллі» до «гайда в багнюку, рудий бовдуре».

— Він, певно, і гадки не має, що таке жінка і як з нею поводитися! — Бурчала я напівголосно.
— Так і є.— Проричав цей півмамонт у відповідь мені в спину.

Схопила кухоль, зачерпнула з відра — і вперед, у кращу воду в моєму житті. Ні, справді! Це була не вода, а рідина богів! Пила, поки шлунок не почав подавати сигнали: «Досить, шановна, ми вже лопаємось!» Але ж ні — душа прагнула ще!

І от, як завжди — коли починаєш насолоджуватися життям, приходить він. Забрав кухоль, як ні в чому не бувало, й потяг мене далі.

Я з драматичним зойком плюхнулась на землю.
— Не можу більше! — Театрально сповістила. — Я ж слабка, поранена, без пудри, без сил. Давай, відпочинемо! Хоча б перев’язки зробити! А то ще загноїться, і замість дружини буде тобі зомбі-наречена!

Він подивився на небо, гаркнув щось, що можна було б прийняти за "От святі печери!" — і закинув мене собі на плече. Як мішок з картоплею. Навіть без попередження, хам!

«Та й неси. — Подумала я. — Що я, проти? Менше ходити — більше сил лишиться на ниття».

Поки мене транспортували вниз головою, я спробувала оцінити небесну естетику… Але бачила тільки землю, каміння й, здається, хом’яка. Хоча, може, то був корінь. 


— Ей, громила! У вас тут, звісно, чудовий світанок, але враження таке, ніби сонце грає з нами в піжмурки і майже виграє. Одній мені стає жарко, чи ти теж починаєш пахнути грильованим кабаном?

Він оглянувся, якось не надто радісно, і поставив мене на ноги — наче таку собі не дуже цінну амфору, яку треба зберігати, але бажано подалі. Поліз у кишені, шукаючи щось схоже на компас. Або годинник. Або магічний брелок для виклику дракона — я ж звідки знаю, в цих краях усе можливо.

Рикнув. Дуже красномовно, з натяком: «Зараз буде весело, але не тобі». Я теж рикнула всередині, тільки тихенько, від паніки. Бо земля почала гудіти так, ніби хтось внизу вмикав міксер на повну.

Рослини — бац! — і всмокталися в землю. Квіти, травичка, навіть отой милий кущик, який я подумки назвала Костиком — усі пішли в підземку, як пенсія. 

Я стою, очі як тарілки, рот відкритий — виловлюю мурах. А «спаситель» мій уже без мотузок, без гачків, і… Стоп. Чого це він здирає з мене одяг?

— ЕЙ! У мене там сорочка ще нормальна була! — Не встигла сказати, бо він вже мене підхопив як ковбасу зі знижкою і помчав.

Біг так, що повітря свистіло, а я летіла в нього на руках, гола, але з гідністю. Якщо це можна назвати гідністю, коли тебе трясуть, як мішок з борошном у жовтневу бурю.

— Це що взагалі?! — Кричала я  — Весняна лихоманка? Апокаліпсис? Сезон «знімемо з баби все зайве»?

Не пам’ятаю, як ми влетіли в печеру. Може, портал, може, знижка на укриття. Він поставив мене, ще й акуратно, дякую, і 

став закочувати валун. Цей камінюка, схоже, важив як моя самооцінка після трьох днів без кави.

Сонце вже палило так, ніби вирішило підсмажити нам зад. Камінь парував, запахло… Смаженим здоров’яком.

Але він не здався. Вперся рогом. Сонце лупило, а він лупив камінь. Хтось десь точно поставив на нього у тоталізаторі.


Я намагалася відскочити в тінь — її там уже не було. Відчуття, ніби стою босими ногами на сковорідці, де щойно смажили ковбаски. Ні, ну може, це я — та сама ковбаска?

Не залишалося нічого, окрім як врятувати свої майбутні ноги — кинулася допомагати велетню штовхати валун. Впираюсь, соплю, штовхаю з усіх сил — виглядаю як розлючений хом’як, але з ентузіазмом.

— Ми що, згоримо? — Верещу на півпаніці, бо, здається, вже чую запах підсмаженого хвостика.
Він зарикав, як лев і з останніх сил пхнув камінь. Хрясь — темрява. Нарешті.

Тиша. Густа, мов борщ після третього розігріву. Чути тільки, як ми дихаємо. Дуже важко дихаємо. А він — дуже, дуже близько. Я, як новорічна іграшка в коробці — гола і злякана. 

Світла — нуль. А я стою гола, прикриваюсь, як можу, і молюся, щоб його нічого там не зацікавило. 

Він дихає мені прямо в маківку, як пилосос на мінімалках. Мені страшно. Не просто «ой, павук!», а «господи, я в пеклі з голим торсом і диким вікінгом».

— Ти… Ти зараз мене, ну… е-е… зґвалтуєш? — Питаю так, ніби сподіваюся, що це сон і мене зараз розбудить чайник.

Він мовчить. Напружено. А тоді, наче у драмі третього сорту:

— Ти відмовилася від золота, взявши мою руку. Але це ще не все, що тобі доведеться зробити.

Я зависаю.

 

— Краще б мовчав.— Буркнула.

Мій голос дрібно тремтить, як холодець у землетрусі. 

— Не знаю чому, але я не хочу, щоб ти мене боялася. Я не доторкнуся до тебе тут. Це — священне місце.

— Що?.. Пробач, пещера — свята, а я, значить, ганчірка, яку можна волокти, роздягати й вивертати душу?! Логіка рівня: «мені наснилося — ти винен»!
 

Я тремтіла на місці, мов тростинка, вже не від страху, а від злості. Не зрушила ні на крок, показуючи, що не боюсь.
— Це пастка? — Голосно й різко.
— Так. Так ми знаходимо своїх жінок. Свою пару. Основний вибір — за нами. Але мені це не потрібно.
— О, підтримую. Тобі точно не потрібно. А мені — тим паче. Домовились: коли сяде сонце, а воно ж сяде, так?Ти йдеш ліворуч, я — праворуч. І робимо вигляд, що ніколи не бачилися.

— Скарб чи рука порятунку?
— Що?
— Чому ти вибрала руку, а не золото?
— Це жахливо... Треба було обирати коштовності. Але ти ж спеціально уникаєш головного. Боги… Навіть страшно уявити, що було б, якби…
— Радіти рано. Якби ти обрала скарб — тебе чекала б неминуча смерть.-Ошарашив .
Ти ж бачила тих, хто йде за нами. Жіночі тіла — дорослі, діти — всі тягнуться...

— Як зомбі... — Шепотіла я, пригадавши.
— Вони мов статуї — живі й неживі водночас. Кожна з них тримає у руці коштовність. Вони зробили свій вибір. І щороку історія повторюється.

— Що мені тепер робити, щоб вижити? — Спитала я, задихаючись від страху. — Зачати прямо тут? Невже це — умова? Адже для мене це гірше за смерть. Особливо… Ось так.


Мене знобило, хоч секунду тому було пекуче жарко. То вогонь, то лід. І тільки подумала про холод — відчула, що температура справді падає. Стало навіть прохолодно.
— Краще хай зжеруть ті зомбі, ніж я стоятиму ось так, у темряві, гола… Перед таким, як ти.
— Про що ти думаєш, жінко? Якби я тоді не зірвав із тебе одяг, просякнутий жадобою, нас би поглинули ті душі раніше, ніж доторкнулися сонячні промені.

— Хвала Богам. — Зіронізувала. — Добре, що встиг. Радує лише одне — ти не бачиш мого сорому.
— Я прекрасно бачу в темряві.

 Мені стало жахливо холодно, й усе тіло затремтіло.

— Боги… 

Його рука торкнулась мого чола. Я зойкнула й опустилась, але він встиг підхопити мене за плечі.
— Та в тебе ж жар… Поки я базікав — ти гориш.
— Що мені робити? — Шепоче в мені розпач. — Роздягнутися? Ах так… Я вже… І ти бачиш… Мене... Боги…
— Притисни руку до мого чола і віддай свою свідомість в моє володіння. Я зніму жар. І загою тобі рани.
— Та навіть не подумаю тебе торкатися.
— Хм… Дивно все це. Але я не можу зробити це сам без твоєї згоди.
— Не можеш? — Здивовано підняла брову.
— Не можу. Я дарую тобі те, про що інші лише мріють, а ти відмовляєшся?
— Воно мені не треба. Не хочу. Дякую! — Затараторила. — Мені й так добре.

— Прибери руки зі свого тіла й доторкнися до мого чола, жінко! — Вже з ноткою злості.
—  Не хочу!Я не можу! З… з руками хоча б не так соромно! Ти ж усе побачиш...

Чоловічий голос раптом пролунав весело, сміх рознісся луною по печері. Він сміявся.
— Що тут смішного?
— Та нічого. Це від перенапруги. — Хмикнув. — Клади руку. Що я там у жінок не бачив?

— Ні! Я трохи подрімаю — й усе мине. Тільки от… Де лягти? Нічогісінько ж не видно, блін.
— А якщо стане гірше?

Мені й справді шалено хотілося спати.
— Я хочу спати! — Буркнула. — Раніше ти не надто про мене дбав, поки я була одягнена.

— Спи! — Наказав він неочікувано… Сексуальним голосом.

— Стоячи, чи що?

Тіло знемогло, і сильні руки встигли підхопити, не давши впасти.
— Спи, жінко… — Повторив він уже тихо, майже ніжно.
 

— Де я?
— У безпеці.
— Я нічого не бачу… Мені страшно.
— Не бійся. — Спокійно промовив голос у темряві.
— Це мені сниться? — З надією спитала.
— Хотів би я, щоб це був сон. —  Важко зітхнув уже знайомий голос. — Я запалю вогонь, тільки не лякайся й не кричи.

Не чекаючи моєї відповіді, з'явився слабкий вогник, який поступово розгорявся все яскравіше, поки не освітив печеру.

Приміщення виявилося невеликим. Слава Всевишньому, я була загорнута в шкуру якогось звіра — вже не гола. Хвилина мовчання з мого боку — це як подарунок на Новий рік, поки я оглядала обстановку.

— Не бійся, ти в безпеці.
Чоловік стояв біля закритого виходу.


-Який же він гарний… 

На його тілі була шкура ведмедя, що прикривала наготу.

— Як ти можеш вважати мене гарним? 
— Що? Я нічого не казала… — Зніяковіла. — Перестань читати мої думки.

-Ти їх озвучуєш сама. 

Рибалка повернувся до мене обличчям. У нього на   половину лівої руки виднілись шрами від численних  бойових порізів. 
— Це вроджений дефект.
— Але ж ти тільки-но був з нормальною рукою?
— Це слабкий прояв магії. Вона діє лише під час "ловлі".
— Оу… Все одно ти дуже гарний. І навіть привабливіший у цій шкурі, ніж у мотузках… — Знітившись, перевела погляд на вогонь. — Я заснула?

— Вибач, що?
— Я заснула?
— Ні… Що ти сказала до цього?
— Оу? — Перепитала, розгублена.
— Просто "Оу"?
— А що мало бути? - Я туплю, чи він?

— Тобі не гидка моя рука? І шрами? Тебе не лякає моя потворність?

Я, звісно, не одразу зрозуміла, до чого він, але… Шрами ж навпаки прикрашають чоловіка.
— Ти зациклений на своїй зовнішності?

Емм… Ні, не може бути, що я озвучила, який він красень…

— Хіба що…
— Що? — напружено спитав.
— Ти читаєш мої думки?
— Ні. Якби ще й читав — точно придушив би тебе. Ти сама їх озвучуєш. Це ще не минув ефект ловлі. Щоб зловити, треба чітко чути твої думки.

-Мої рани...болить все тіло .
Прикриваючи оголені ділянки тіла, я сіла обережно, ніби десь поруч могли бути ще примари. Витягла ногу, нахилилась — і застигла.

— Я... — Почав він невпевнено.
— Ти…? — Підозріло примружилась.
— Не можу вилікувати без твого дозволу. Тому пішов процес запалення дуже швидко. 
— Ти жартуєш?
— Ні. І взагалі, я нічого не зроблю без твоєї  згоди. Я не настільки варвар, як ти собі надумала.
— Ну ясно. Варварство — це виключно твій стиль спілкування.
— Ти моя обрана. Моя дружина. Ти маєш… Стати матір’ю моїх дітей.
— Пф-ф-ф! Це ти так романтично пропонуєш? Тобі треба терміново на курси з етикету й зваблення.
— Але я не можу навіть доторкнутись до тебе без дозволу,щоб допомогти .
— Вау. Тобто ти — ходяча загроза з інструкцією «тільки за згодою». Нарешті щось хороше в цьому жахітті.
— Я не хочу тобі нашкодити. Ти — моя дружина.
— Так, чула вже. Але знай: я заміж виходжу тільки по любові. З букетами, поцілунками, а не під землею в печері, гола й налякана! І дитина в мене буде бажана, а не «тому що ритуал».
— Тоді тобі буде нелегко у моєму світі. Але я намагатимусь захистити тебе, поки вистачить сил.
— Дуже благородно. Але зараз мені теж, між іншим, не п’ється шампанське.

-Чорт!.. — Прошепотіла крізь зуби.
— Що таке?! — Він миттєво опинився поруч, не торкаючись, але з такою напругою, що повітря між нами закалатало.

Я знову подивилася на всі рани. Те, що ще хвилину тому було більш - менш,  тепер наливалося темно-червоним кольором. Шкіра пульсувала, ніби під нею жили вогняні змії.

— Це… Як так швидко?! — Прохрипіла я.
— Я ж казав, магія тримається нестабільно, якщо немає згоди. Почалось зворотне — тіло ніби само себе відштовхує.

— Ідеально. Тобто я — як тостер із браком на заводі, так?
— Дай мені дозвіл. Я зцілю. Просто доторкнусь.
— Ага, і ще квіти подаруєш. І колечко.

Я спробувала звестися на ноги, але все пішло обертом. Серце билося так швидко, що вухам стало тісно на голові. Дихати ставало важко, а перед очима почали плавати тіні.

— Жінко! — Його голос був тепер зовсім інший: глухий, стримано-тривожний, як перед бурею. — Якщо зараз не дозволиш — я тебе втратю.

— Ну тоді… — Я спробувала зіронізувати, але слова вийшли кашлем і… Тьмою.