Ви занадто впевнені, щоб тримати мене біля себе, як собаку. Прийде час, і ви помрете від моєї руки, якщо хоч раз наблизитеся до мене чи доторкнетеся.
Начальник, довго не роздумуючи, перескочив стіл і вже міцно душив мою шию рукою, другою нагло поліз під сукню, досліджуючи.
Я крокувала заднім ходом, поки не врізалася в стіну.
Скоріше, мене врізав цей псих, вибиваючи повітря з легень.
— Тоді бажаю вдачі. Можливо, ти будеш першою, у кого вийде?
Єхидна посмішка самодостатнього самця змусила голосно рикнути.
Чоловік охоче подивився на мій рот, а потім на шию.
Я б не хотіла зараз дізнатися, що він думає в цей момент. Адже він ще ближче притиснувся до стіни біля мене, не залишаючи варіантів для втечі.
Його груба рука похітливо почала рухатися під моєю сукнею, направляючись вище по нозі до нижньої білизни.
Незважаючи на мій протест, він доторкнувся до самого таємного місця. Це було жахливо.
Перші дотики до мого тіла в такій грубій формі викликали негайну ненависть.
Чоловік заричав і тяжко задихав у моє обличчя.
Його товстий палець злегка торкнувся там, де стало зрадницьки гаряче.
Повітря в легенях категорично не вистачало. Здавалося, ось-ось свідомість мене покине.
Я не очікувала, що він зробить зі мною таке.
Відступивши один крок від стіни, я знову вдарилася об холодний камінь, але не відчула болю, навпаки, охолола від непристойних думок.
Що за гру він затіяв? Послабивши натиск на мене, а потім знову перейшов до свого?
Мені потрібне повітря, повітря і момент свободи. Інакше не витримаю таке знущання.

Мабуть, він відчув мої думки, а можливо, озвучила їх у голос?

Боляче не було, але точно — неприємно.
— Така маленька для мене… — Прошепотів.
Хвала богам, він відпустив моє горло, наче повідок. Відсунувся на кілька сантиметрів, але й далі утримував мене в полоні своїх рук, по обидва боки мого обличчя.
Злився? Здавалося, він прикладав усю силу Всесвіту, аби не вбити мене.
Начальник важко дихав, з опущеною головою і заплющеними очима.
Я ж мовчала, стоячи в цій клітці з рук, намагаючись бодай трохи зібрати себе докупи. Головне — не провокувати. Зараз треба підіграти. Я вже зрозуміла: розлютити його — небезпечно.

Не розумію, чому між ногами стало пекуче гаряче, коли він був так близько. Поки я не рухалась, відчувала його важкий подих. Низ живота зболів. Це був перший тривожний дзвін. Голова закрутилася. В очах потемніло. Я видала стогін — болісний, слабкий, але він привернув увагу тирана.

У кабінеті нікого не було. Інакше я вмерла б від сорому. Здавалося, мене нічого вже не збентежить, але ні — я боротимусь до кінця. Не здамся.

Не встигла як слід обміркувати думки, як начальник схопив мене за руку й потягнув до дверей. Відчинив їх ногою — різко, безцеремонно. Я полетіла слідом. Зачепилася за поріг і ледь не вдарилася об підлогу.

Але старі руки втримали — міцно, впевнено. Жінка обійняла мене.
— Щоб духу цієї дівки тут не було! А стару — депортувати негайно!
Що ж я зробила, аби заслужити таке знущання?

Вартова схопила бабусю — ту, якій я раптом стала рада — і поволокла коридором.
Жінка вирвалася й останнім ривком підбігла до мене. Всунула в руку дві маленькі ковби з чорною рідиною.
— Пий щодня по три краплі. Я знайду тебе, де б ти не була, і поверну! — Зі сльозами на очах додала.
— Ось кого боялася моя дівчинка… Вона була права. Права...
Я повірила її щирості.
— Пророцтво збувається. Тікай від цих крилатих, дівчинко! Тікай! — кричала вона, поки її не відтягли далі.

От і пророцтво. І поради від тієї, хто сама хотіла мене вбити.
Дуже логічно.

До мене теж дійшли — хапання за руки. Хотіли поволокти, як стару?

— Ні! Не чіпати! — Владно прорикотав знайомий голос.
— Щоб жоден волосок не впав з неї! Щоб жодного запаху — окрім мого!

Він стояв позаду, спостерігаючи за виставою?
Браво. Збоченець. Героїчно, нічого сказати. Хам, деспот, тварина! Ненавиджу! Позбудусь — при першій нагоді.

— Куди йти? — Різко рикнула я, не приховуючи виклику.

Не дозволю себе зламати. Не піддамся страху. Витримаю все. Я сильніша, ніж вони думають. Нехай думають, що хочуть. Зіграю роль дурепи.

Втримала погляд тирана — гордо, з викликом. Але цей гад вказав напрям тим самим пальцем, яким торкався мене. Це що, знущання? Знущання з моєї гідності?

О, боги… Де таку нахабність бачили? Він понюхав палець, а в погляді — обіцянка неминучої близькості цієї ночі.

Мені залишалося зовсім мало часу. З диким інстинктом виживання я круто розвернулася й побігла — куди очі бачать.

Йшла швидко, майже бігла, втікаючи від ката. У долонях стискала отруту — і подумки клялася: краще померти, ніж дозволити знущання.

Бігла крізь клумби й кущі, не помічаючи незвичайної краси. Сукня розвивалася, волосся спадало по плечах. Бігла, наче знала куди — поперед вартової.

Душу розривало. Усі в цьому світі використовують мене. Вказують. Керують. Що залишається мені? Хотіла б боротися… Але як?

Обіцяю собі: не зламатися. Не впасти на коліна — ні перед ким!

Мої роздуми обірвалися ганебно — я спіткнулася об камінь і впала. Єдиною опорою стали руки. Ударилася об бруківку, а ковби, які тримала, розбилися, порізавши долоні.

Кусок скла прорізав вену. Чорна отрута, мов магніт, увібралася в тіло.

Сльози текли градом. Не від болю — від моральної поразки. Хай усі думають, що це від порізу.

Коли мене різко, майже грубо підняли з землі, я засміялася — в лице тирану. І на мить здалося, що він злякався. Але лише здалося.

Чоловіча маска жорстокості знову застигла на обличчі, варто було тільки глянути в його вогняні очі.
— Безглузда дівка! Дивитися під ноги треба! — Голос тирана гримів у вухах, змішуючись із пульсом у скронях. — Хто ж тебе таку без ліку на світ пустив?

Образливо. До болю. До розпачу.

Червоне життя текло з руки тоненькою цівкою, ніби прагнучи звільнити мене з тілесної оболонки. Було легко. Тихо. Спокійно. Та чому ж мені не дають піти у це солодке забуття?

Його рука — важка, мов лещата — схопила моє зап’ястя, перекривши вену. З силою витяг уламки, щось бурмочучи крізь зуби. Кров вгамувалася, а з нею — і мій шанс на втечу.

Тиран однією рукою рвучко відірвав шматок тканини з моєї сукні, залишивши вирвану рану на вбранні — і на мені. Сукня втратила свою цілісність, як і я — свою цінність.

У нас відібрали право вибору. Право голосу. Право діяти. Право жити.

Він вправно перев’язав рану, наказавши покарати вартових — тих, хто не догледів його «ляльку». Я більше нічого не відчувала.

Не пам’ятаю, як опинилася в кареті — на його руках, безсила, мов тряпкова лялька. Лише кілька разів зустрілася з блакитними очима… Але ці погляди тривали мить.

Далі — порожнеча.

Останнє, що чулося крізь туман — роздратований голос начальника. Він лаявся. Злився. Але я вже тонула в безпам’ятстві.
***
— Скільки часу вони її труїли?
— Більше тижня.

Голос незнайомий.
— Вона дуже слабка. І фізично, і морально. А ще й  очищення… Її стан надто крихкий. Але це навіть добре — протиотрута швидше подіє. Щоправда, реакція може бути непередбачуваною. Її довели до краю.

— Гроші — запорука зламаних доль, — хрипко кинув той, кого я вже знала як тирана. — Ця отрута заборонена ще з часів старих воєн. Її важко дістати, без магії не обійшлося. Ти хочеш сказати, Радус?..
— Редвольде, ти сам відчуваєш — дівчина порожня всередині. В ній нема сутності. Відьму треба допитати негайно. Мене дивує, чому ти так тримаєшся за цю дівчину . Вона ж не дракон, не здатна спарюватись з таким як ти. 

— Сам не розумію… Ніколи такого не відчував. Але вже пізно. Вона залишиться зі мною. Від старої нічого не дізнаємось — її повісили розбійники ще два дні тому. Сам з’ясовуватиму.

Жахливо. Ось так просто — розіп’яли ту, що обіцяла знайти мене й врятувати.

— Як їм це вдалося? Це ж наші землі!
— Це не звичайні розбійники. Люди того, хто називався її батьком. Я віддав їх  — за законом. Старого зачарували. Коли я розвіяв чари — все стало ясно.

От і все. Тепер я — зовсім одна в цьому світі. Іронічно: кривдників наказано, та головний ще поряд. Скільки я пролежала без тями?..

— Залиш нас, Радус.
 

Почулися кроки — важкі, чоловічі. Потім скрипнули двері.

— Довго ще гратимеш у притворство?

Я розплющила очі. Біля вікна стояв чоловік — спиною до мене. Руки з'єднані за широкою спиною в замок. Він дивився вдалечінь — спокійно, стримано, але з тієї тиші війнуло страхом. Здавалося, переді мною стоїть не людина — скеля. Холодна й непорушна.

Куди втекти?

Думка народила дію. Я різко підхопилася з ліжка, безтямно кинулася до дверей, вхопилась за ручку… Але не встигла. Мене схопили й притисли до тієї ж самої ручки — до власного шляху порятунку.

Його рука — знову на моїй шиї. Міцна, безжальна, позбавляла змоги дихати.

— Не варто дражнити мого звіра такими іграми, дівчинко, — хрипкий голос, насичений загрозою й владою, наче належав хижакові.

Моє тіло миттєво обм’якло, розтануло в його дужих руках, перетворюючись на кисіль.

Начальник обережно підняв мене, ніби коштовну, але пошкоджену річ. Зняв із мене свою руку-капкан, поніс назад до ліжка. Поклав м’яко, дбайливо, навіть ніжно. Накрив ковдрою.

Це було не схоже на те, що відбувалося в порту.

— Тобі потрібен спокій, дівчино, — його голос став м’якшим, майже теплим. — Отрути в тілі ще багато. Ти надто слабка, щоби втекти. Зміцнієш — тоді пограємось. А поки… спи.
 

Нарешті я відчула на собі сильні, чоловічі руки. Вони прикували мої плечі до ліжка, утримуючи мене на місці. У кімнаті було надто темно, аби розгледіти його обличчя — лише тінь, лише тепло шкіри й гарячий подих.

Із перших дотиків світ завмер. Зникли зір і слух — залишились тільки тіло, напруга, бажання. Страх накотив новою хвилею, до нього додалась пульсуюча мігрень. Чергові судоми прокотились м’язами, неначе хтось випробовував мене на міцність.

Його тіло накрило моє повністю. І байдуже, що розчавить — хай буде так. Головне — вгамувати голод.

Матрац прогнувся під нами, утворивши западину, з якої не було виходу. Хотілось кричати, вириватись, кусати, вмерти — й одночасно притиснутись ще щільніше. Біль стала дикою, некерованою. Я вже не стримувалась — кусала його шкіру зубами, відчувала в роті кров, дряпала, виверталась, вигиналась.

Його сильні руки стримували, але це не полегшувало — навпаки, загострювало стан. Бажання зникло, лишилася тільки біль. Така потужна, що хотілося втратити свідомість. Я все розуміла — і не могла нічого з собою вдіяти.

Він — навпаки. Його стриманості вистачало на двох.

Коли накотила нова хвиля, я закричала. І тоді — мої руки зв’язали. Мовчки. Спокійно. Я не пручалась, навіть коли він підняв мене, закинувши на плече, наче мішок. Було байдуже — куди несе, що буде далі. Лиш би зняти цю ломку.

Але щось у мені прокинулось. Дике. Неприборкане. Я вирвалась із пастки, застрибнула йому на груди, обхопила торс ногами. Добре, що він встиг підхопити.

Обійняла його шию й жадібно впилась у плече.

— Дідько Богів! — пролунав бархатистий, хриплий голос.

"Синдром… куся?" — промайнуло в голові. Я впізнала запах. Ніколи його не сплутаю — він сам просився, щоб лишити на ньому мітки. Мітки? Невже я справді про це думаю?

Ніхто не поспішав звільнити мене з тісної петлі на шиї. А що буде, якщо вкусити за вушко? Хіба не найкращий хід?

Його руки ще міцніше схопили мене за стегна, притискаючи ближче. Я й справді була гнучкою — йому не встояти. О, Боги… Цей запах…

Притиснулась до нього впритул, уткнулась носом у шию. У його обіймах було безпечно. Легше.

І чим швидше він ніс мене, тим більше я дозволяла собі. Вже не дико — спокусливо, навмисно — кусала шию, зализувала ранки, цілувала плечі.

Він нарешті заричав — низько, з хрипотою, як дикий звір, що визнав свою пару. Його рик вібрував і тремтів.

— Не ковзай, дівчинко… — Пролунав наказ, хрипкий, як вогонь.
 

— О, та я ж неслухняна дівчинка… Як не ковзати? — шепотіла я зухвало.- Ой! — Вигук вирвався сам по собі, коли морозний вітер наче тисячами голок пронизав тіло.

Нова, різка біль прокинула в мені інстинкт самозбереження. Чоловіча рука рвучко смикнула мене за волосся, змушуючи відірватися від солодкого тепла.

Я зашипіла, як дика кішка, і ще до того, як зрозуміла, що сталося — мої ноги торкнулись крижаної підлоги.

— Ей! Я хочу на ручки! — Вередливо вигукнула, тупнувши ногою, яка тут же зрадницьки підкосилась.

В ту ж мить його руки зникли. І разом з ними — остання опора. Повітря свистнуло в вухах, і наступної миті я занурилася в крижану прірву.

Мене що, жбурнули в басейн? В холодний! Одну!?

Паніка блискавкою рознеслась по тілу. Бажання віддатися пристрасті зникло. Разом із бажанням вмерти. Тепер я волала до себе: «Роби щось! Ти не вмієш плавати!»

Спазми зімкнули м’язи, шок стискав серце. Я більше не бачила. Не чула. Лиш відчувала.

Тону.

Кілька судомних спроб хапнути повітря — марні. В легені вривалась холодна вода, обпікаючи зсередини. Мене тягнуло вниз. У темряву. У порожнечу.

Це кінець. Моя смерть. Холодна, тиха, неминуча.