Раптово мене ніби прошило струмом. Я різко розплющила очі й сіла, вдихаючи повітря, що здавалося надто холодним, надто щільним. У грудях було щось не так — як відлуння чужого болю. Ні, не чужого. Вікторія.

Її тіло палало всередині мене, наче ми були з’єднані невидимими жилами. Вона зникала — я це знала напевно. І якщо я нічого не зроблю зараз, її просто не стане.

— Ні. — Прошепотіла. — Ні, я не дозволю.

Мої ноги самі винесли мене до водоймища. Я стала навколішки, тремтячи, але не від страху. Я більше не боялась.

— Рейхе! — Крик вирвався з глибини горла. — Слухай мене, Богине! Велика, Могутня, будь-де! Чуєш мене? Я прошу!д

Повітря навколо здригнулося. Над головою мигнув вогник — сріблястий, тонкий, як лезо.

— Врятуй її!

— Ти покликала мене. — Пролунав шепіт. 

— Врятуй її, прошу… — Я говорила подумки, губами, шкірою. 

—  Коли прийде час ,ти не зволікатимеш і виконаєш мій наказ . Приймаєш?

— Так. — Відповідь вирвалася з мене без жодної паузи.

-Це тобі мій подарунок, провідник. Але ти повинна зняти свій кулон. Він мені не подобається,для переходу завада. -Хитрила богиня .

Я без вагань  зняла подарунок Редвольда і покдала біля камня. 

Богиня зникла. 

 

Над джерелом раптом з'явилася маленька чорна пташка й почала кружляти, злегка тремтячи крилами в повітрі. Вона цвірінькала тихо, майже заклично, ніби намагалася щось мені сказати.

Я вагалася. Джерело пам’яталося мені не як порятунок, а як пастка. Рейхе ледь не втопила мене в ньому. Ще трохи — і не було б мене взагалі. Але пташка... Вона не зникала. Вона ніби тягнула мене ближче. 

Я зробила крок. Потім ще один. Повільно, обережно, мов на тонкому льоді. І коли вже стояла майже над самою водою, вона спалахнула синім — глибоким, яскравим, як полум’я крижаної блискавки.

На поверхні з’явилось відображення — не моє. Її. Віки. Її очі були заплющені, вона дихала важко, але була жива. Жива. Я притисла долоню до грудей, серце калатало.

— Мені потрібно до синього джерела… До нього… до Віки. Її тримає той… Той, хто володіє водою. А це… — Я стиха зітхнула. — Це той самий рибалка .

Пташка зависла прямо переді мною, розправивши крила, ніби питаючи: «Ти йдеш?»

— Але як я потраплю туди сама? — Прошепотіла я.

Небо відповіло тишею. Пташка відлетіла на кілька метрів, знову зупинилась, і… Дивилася. Чекала.

Можливо, я не зможу перемогти. Але зможу спробувати. Бо вона — моя сестра. І вона мене не покинула б.

— Добре. — Видихнула я. — Йдемо. Якщо це шлях — я йду.
 

Світ спалахнув. 

 

Я ніби провалювалась крізь глибину — не вниз, не вгору, а у щось інше, старе, як сама земля. А тоді — різкий поштовх. Я впала на коліна.

Камінь був вологий і холодний. Навколо пахло , сіллю, старим мохом і водоростями. Я відкрила очі.

Печера.

 

-Віка!

Вона лежала на природному кам’яному виступі, закута в шкуру . Лице бліде, вії довгі й чорні, але груди все ще піднімалися. Вона дихала. Ще дихала.

— Віка… — Прошепотіла я й зробила крок уперед.

— Не варто.

Голос був тихим, але наповненим силою. Я озирнулася. З темряви, мов із самої води, виринув Рибак.

 

— Ти перейшла. Без зброї. Без захисту. Пахнеш Чорним драконом. — Його голос лунав, мов гул глибини. — Чому?

— Бо вона — моя сім’я. — Я ступила ще ближче, не зводячи погляду з Віки. — І я не дозволю їй вмерти. 

Рибак нахилив голову, як хижак, що вивчає здобич.

Я кинулася до неї, впала на коліна біля того виступу, де вона лежала. Віка злегка здригнулась.

— Чуєш мене? — Я торкнулася її плеча, обережно. — Віко, це я. Міра. Прокинься… Будь ласка, чуєш?

Очі не відкривались, але пальці сіпнулись. Дихання пришвидшилось. Я притислася чолом до її скроні, вбираючи її жар, мов розпечений камінь.

— Ти не мусиш робити це сама… Я тут. Я поруч.

За спиною знову залунав голос Рибака:

— Вона — на межі. Її тіло вже не бореться, лише душа лишилася впертою. Але вона не впустить мене. Вона боїться.

Я розвернулась до нього з проханням.

— Ти можеш її врятувати?

— Так. Але тільки з її згоди. Це закон. Навіть для мене.

Я кивнула, вдихнула глибоко, знову схилилася до Віки й притислася вустами до її вуха.

— Ти можеш  не знати, де ми. Але… Я не дам тебе втратити. Є хтось, хто може зцілити тебе. Це не ворог, Віко. Я знаю, як це звучить… Але він може допомогти.

Її повіки затремтіли. Губи — ледь-ледь, невпевнено — ворухнулись.

— …Міра?..

— Я тут. — Сльози бриніли в голосі. — Все добре. Дозволь йому. Будь ласка.

— …Боляче…

— Я знаю. Але це мине. Просто дозволь. Лише доторкнутися... 

Пауза. Дихання знову сповільнилось. Тиша нависла важко.

І тоді — ледь чутне, мов останній подих:

— …Гаразд.

Рибак ступив ближче. В його очах не було торжества — лише глибока, спокійна увага. Він схилився, поклав долоню на чоло Віки — і щось світле, ледь помітне, мов промінь крізь воду, пройшло з його руки в її тіло.

Віка здригнулась, стиснула мої пальці — і вперше за весь час вдихнула на повні груди. Колір повертався на її щоки.

Я не відпускала її руки.

— Я з тобою. — Прошепотіла. — Завжди.
 

Віка здригнулася, наче в неї вливали тепло, і її очі нарешті розплющилися — повільно, важко.Вона кліпнула, вдивляючись у мене, ніби не вірячи. А потім... Усміхнулась.

— Міра?.. — Голос був хрипкий, зламаний, але в ньому жевріло життя. — Ти жива… Ти справді… тут?

Я сміялася й плакала водночас, знову притискаючи її до себе.

— Тут, дурненька. І ти — теж.  

— Я знала… Що ти прийдеш… — Віка тремтіла, але її пальці впевнено вплітались у мої. — Я... Чула тебе… 

— Ти була на краю. Ще трохи — й я б тебе втратила. Але тепер усе добре. Тепер ти — в безпеці…

— Ну, відносно. — Озвався рибак позаду, спокійним, надто спокійним голосом.

Я підвела голову. Його погляд був тепер не лише глибоким, а й владним. 

— Ти її врятував. — Я кивнула. — Дякую. Справді. Але тепер ми підемо.

— Вона не піде. — Прозвучало це без злоби, без сили, але так остаточно, що в грудях холод пробіг.

— Що ти таке кажеш?..

— Вона прийняла мою магію. Віддала згоду. Її життя тримається тут — у моєму володінні. Тепер вона — частина мого царства. Моя дружина. Остаточно.

— Що?..

Я озирнулася на Віку. Її очі стали великими, нерозуміюче розгубленими.

— Я… Нічого не пам’ятаю… — Прошепотіла вона. —

— Ти сказала “так”. — Сказав чоловік  тихо. — Ти прийшла до мене сама, тоді, коли межа між світами була тонкою. І ти сама з’єднала себе зі мною . Я врятував тебе. 

Я рвучко підвелася на ноги.

— Ти сказав... 

— Все залежить від згоди. Але вона зараз інша! 

-Ні вона, ні я не знали , що віддає себе назавжди!Закон діє не за пам’яттю, а за волею. — Спокійно відповів він. — Вона вибрана. І тепер вона — моя. Її серце ще прив’язане до тебе, але тіло і суть — вже належать мені.

 

Віка сиділа мовчки, вдивляючись то в мене, то в чоловіка . Її рука тремтіла в моїй.

— Я не хочу залишатися тут… Міро, скажи, що ми можемо якось інакше…

Я стискала її долоню, й у мені закипала лють. Але й страх.

Бо що, як він не бреше?

Віка озирнулась , в її очах ще туман від болю, але вже пробивалась стара добра іскра.

— Шо?! Дружина?! — Вона різко сіла, ледь не впавши назад. - Я на побачення не збиралась!

— Ти дала згоду. — Спокійно мовив рижий, складуючи руки за спиною. — У стародавньому обряді магія приймає лише тих, хто готовий залишитися.

— Готова?! — Віка підняла брови. — Я була готова до ванни з піною, а не до шлюбу з… з… Тобою! Хоч би обручку дав, чи шо!

— Обручкою стала магія . — Спокійно відповів він. — Ти її прийняла — отже, прийняла мене.

— Ну супер. Ти мене ще “рибонькою” назви — я тобі таких суші нароблю, що сам себе не впізнаєш!

Чоловік  завмер. І, здається, вперше спокійний вираз на його обличчі затріщав.

— Ти… Непроста.

— А ти спробуй мене утримати. — Блиснула вона зубами. — Магія , кажеш, з’єднала нас? Ну от зараз і подивимось, чи зможе вона втримати торнадо!

Я тихо  поклала долоню на плече Віки.

— Гей. — Прошепотіла я. — Він не викрадач. І не чудовисько. Він… Трохи дивний, але не хоче тобі зла.

— Та він мене вже «дружиною» обзивається! — Віка ще раз глянула на чоловіка, який стояв мов статуя.

— Послухай. — Я сіла навпроти неї, змусивши її поглянути мені в очі. — Він врятував тобі життя. І, здається, сам не зовсім розуміє, що з тобою робити.

— Звучить як перше побачення у Tinder. — Віка пирхнула, але трохи розслабилася.

Я перевела погляд на здоров'ячка.

— Можна… Без церемоній? Вона не готова. Ви можете її лишити у спокої, хоча б на якийсь час?

Він мовчав, а потім, ніби важко на щось зважившись, зітхнув:

— Я поважаю вибір. Її — і твій. Я врятував її не заради союзу. Але зв'язок утворився. Тепер вона частина моєї сім'ї. Вона може залишитися тут — як гість. Без зобов’язань. Та не надовго...

— Гість звучить краще. — Буркнула Віка. — Хоч чай буде?

Рибак підняв брову:

— У нас є кораловий відвар.

— Ну все, Міро, лишай мене тут. Життя вдалося.

Я розсміялася й міцно обійняла її.

— Ти знову пожартувала — значить, точно виживеш. Далі розберемося. Разом.Нам потрібно поговорити серйозно. Швидко і без паніки. Ми — не вдома. Ми… в іншому світі. Потрапили сюди випадково. Ти, я… і ще Оленка. Ми всі — попаданки.

— Ну, прекрасно. — Прошепотіла Віка. — Ще скажи, що дракони існують.

— Існують.— М’яко відповіла я. — І не лише вони. Тут магія, духи, інші раси. І тут небезпечно. Дуже. У кожної з нас своя загроза. Я ледве не померла. Я і ти . Тебе хтось захопив і хотів використати як… як приманку. А Оленку ще треба знайти. Вона зникла. Я не знаю ,де вона. 

Віка замовкла. Навіть іронії не лишилося. Я бачила, як вона обробляє сказане, ковтаючи думки разом із повітрям. Здоров'як теж слухав, не перебиваючи, а потім повільно заговорив:

— Ти змінилася, обрана Чорним драком. Стала зрілою і не одна... — Його погляд перейшов на мій живіт ,потім на  Віку. — І ти… Тепер я розумію. Ви не звідси,але не випадково . Ви — не частина нашого світу. Це і проблема теж.

Віка стисла губи, але промовчала.

— Я не хочу бути чужим у її долі. Не буду примушувати тебе до союзу. — Звернувся він до Віки вже м’якіше. — Але є одна умова: поки зв’язок живий, ти не зможеш покинути мої землі. Це не покарання. Це — захист.

— Типу домашній арешт, тільки з кораловим чаєм? — Зітхнула Віка. — Ладно. Але без обіймашок і «мила моя» — домовились?


Він мовчки стояв поряд, спокійний, мов скеля, з руками, складеними за спиною. Його руде волосся розсипалося хвилями по плечах, а в очах був погляд людини, що знає більше, ніж говорить.

— Послухай. — Віка звернулася до нього. — Я вже кілька разів хотіла тебе спитати, але якось не випадало моменту...

Він підняв брову, не відриваючи від неї погляду.

— Як тебе звати? — Просто запитала вона. — Ну... Справжнє ім’я. Бо я вже втомилась до тебе "Ей, ти" тикати. Незручно якось.

Його мовчання тривало довше, ніж вона очікувала.На мить у його очах майнула щось схоже на подив?

— Моє справжнє ім’я мені дала мати при народженні. Але у нашому світі воно вважається священним. Його ніхто не має права вимовляти чи запитувати, поки чоловік не знайде свою обрану.

Віка застигла, намагаючись осмислити почуте.

— Ти хочеш сказати, що... Це як пароль?

Він посміхнувся куточком губ.
— Це як душа. І ти її відкрила. Ти запитала — значить, я можу відповісти.

— Моє ім’я — Аердан.

Звуки навколо ніби затихли. Віка відчула, як щось змінюється у повітрі, мов сам світ на мить завмер. 

— Аердан. — Повторила вона повільно, смакуючи кожну букву.
— Дякую, що запитала. — Сказав він. — Тепер я маю право бути собою.

— Аердан... Звучить гідно для воїна. — Віка підморгнула. — Але я все одно тебе кликатиму «Рудий», коли злитимуся.

Він розсміявся вперше — щиро й глибоко, так, що у Віки завмерло серце.

Печера відкрилася з тихим подихом. Назовні панував зелений морок.

— Тут... Немов сонце ніколи нічого не спалювало, — прошепотала Віка, торкаючись вологої стіни.

Аердан затамував подих. Його рука зупинилась на талії Віки, обережно, ніби йому було дозволено лише на мить доторкнутися до неї. 

— Це місце — древнє. — Мовив він. — Його оберігали води та коріння. Воно зберігає правду тих, хто заблукав. 

Раптом він стиснув щелепи. 

— Він іде. — Прошепотів Аердан. — Чорний дракон. За Мірою.

Я  зблідла, тримаючись за серце. Очі блиснули спогадами і страхом водночас.

— Він не буде чекати пояснень. Якщо побачить нас тут…

— Не буде, — перебив рудий. — Ми перемістимось у мої володіння. В затоку між двома скелями. Там безпечно. Він прийде — і я сам його зустріну. 

Віка здивовано зиркнула на нього.

— Ти хочеш, щоб ми ховалися від дракона в домі рибалки?

— Це не дім. Це маєток. — З легкою образою усміхнувся Аердан. — З водяним садом, трьома рівнями, бібліотекою і… Однією дуже впертою нареченою.-Сміявся чоловік . Він жартував.

А потім нахилився до Віки і пошепки додав:

— Не турбуйся. Якщо він мій друг — то не торкнеться тебе. Якщо ворог… То побачиш, що рибалки теж мають кігті.

Його очі блиснули  вогнем, і хвиля легкої магії підняла пісок довкола. Печера стишилась — як перед бурею.

— Готові? — Запитав Аердан.

Міра мовчки кивнула, а Віка тільки зітхнула:

— Якби я знала, що поїздка на рибалку закінчиться палацами, драконами і одруженням… Я б узяла нормальні чоботи.

І в ту ж мить зелена хвиля закрутилася навколо них, і світ зник у блиску водяного порталу.

Ми опинились  в просторій залі, обставленій тканими килимами й вишитими подушками. Маєток виявився чималим, більше схожим на палац, схований серед заростей виноградних лоз і квітучих дерев.  Але розслабитись не виходило — напруга між усіма відчувалася навіть крізь стіни.


— Мені треба знати, що це за чортівня?! -Злилась Віка.
Я з силою вчепилася обома руками за подругу , відсторонюючись від людей, які, здавалося, дивилися на нас, наче ми худоба на ярмарку. Стояли по обидва боки, розглядаючи з жадібною цікавістю.

— Це якась помилка, інакше не поясниш, — прошепотіла Віка, стискаючи зуби.

Натовп гуркотів, наче хвиля. Їхні погляди давили, як гарячий вітер перед бурею.

І раптом із натовпу вийшла жінка. Не просто хтось — вона рухалася з такою упевненістю, що натовп сам поступився їй дорогою.

Висока, горда, мовчазна. Її темно-зелена сукня з довгими рукавами була всипана дорогоцінним камінням і тісно облягала талію. Волосся, зібране у строгий вузол, було перев’язане вишуканою пов’язкою з намистин. Її погляд ковзнув по подрузі, по мені — і врешті зупинився на Віці.

— Сьогодні — день вибору нареченої для мого єдиного сина. — Промовила вона гучно, наче кидала виклик самому небу.

Віка здригнулася. Я — теж. Бо за спиною матері стояв той самий двометровий маг.

Босий. У простій шкурі. Руде волосся спадало на плечі й далі — аж до пояса. Широкі плечі, м’язиста грудна клітка, мов витесана зі скелі. Але його очі… Спокійні, мов озеро вночі. І глибоко в них ховалася тиша. Не порожнеча — а щось глибше.

Усі дівчата опустили очі. Одна за одною, вони відходили назад, ховаючись у натовпі. Страх?    Щось більше? Наче цей чоловік був табу.

— Єдине, чого я не розумію, — сичала жінка, — навіщо йому ти в такий день? — Її погляд на Віку був сповнений зневаги, як отруйне жало.

Аердан, що стояв поруч, стиснув кулак.

— Це страшно озвучити.— Прошепотіла Віка, але голос її тремтів.
— То наважся. — З презирством виплюнула жінка.

— Бо я — гідна пара для гідного чоловіка вашого клану! — Викинула Віка, мов кинула камінь у ставок.

Натовп загув. Але не від підтримки — від шоку. Рудий не зводив з неї очей. Він не рухався, не моргав — тільки дивився.

Я згадала його слова біля печери. «У жодному разі не кажи перед моїм народом, що ти до мене щось відчуваєш. Інакше шлюб — неможливий.»

— Чим доведеш?! — Материн голос розрізав повітря, як клинок.

— Я… Я не знаю, як довести. Але знаю, що… Я ним захоплююся. Його силою. Його спокоєм. Його очима. І не він обрав мене — я обрала його.

Гул, який здійнявся, був гучніший за грім.

Рудий заплющив очі. Видихнув. Здавалося, зараз вибухне .

— Ну от і все… — Прошепотіла Віка мені на вухо. — Раз, два — і я вільна. Шлюб анулюють. І більше не доведеться це все терпіти.

— Ти наважуєшся стверджувати, що наш маг, — прошипіла мати, роблячи крок уперед, — вартий  захоплення тобою?!

Її голос був, як лід. Як суд. І натовп завмер. Повітря стало важким, як перед бурею. Я раптом зрозуміла — ось-ось усе зірветься.

Жінка зіщулилася, очі звузились до щілин. Вона зробила ще крок. Атмосфера загустіла.

— Ти дика. Не з нашої крові. Не з нашого роду. Як ти посміла стати поруч із ним?

— Я не стала поруч. А от ви — навіть не запитали свого сина, чого хоче він?

Гул у натовпі переріс у шепіт. Люди обмінювалися поглядами. Чоловік із рудим волоссям — усе ще мовчав, але пальці його злегка здригнулися.

— Це мій син! — Випалила жінка, голос затремтів. — Йому судилося бути більше, ніж просто… Чоловіком для такої, як ти!

— Такої, як я? — Голос Віки знизився, став небезпечно спокійним. — Живої? Щирої? Тієї, що бачить його не за “призначення”?

— Ти — загроза. Йому. Клану. - Повисила  голос. 

— А може, ви боїтеся  жінки, яка не мовчатиме? — Прошипіла Віка. — Я не ваша  іграшка. І не його. Але якщо вже мені судилося бути тут — я не стану тінню.

— Досить! — Рикнула жінка. — Виганяйте її! Геть!

— Ви боїтесь мене. — Промовила Віка тихо, але її слова пройшли крізь натовп, як стріла. — Не тому, що я чужа. 

 

Натовп затих. Усім здавалося, що от-от щось станеться — або вибухне магія. Але тоді рудий чоловік зробив рух, який ніхто не чекав.

Він повільно вийшов уперед — величезний, босоногий, мов дух самої землі. Його очі палали, наче вогонь у надрах гір. І раптом, не відводячи погляду від матері, він опустився перед Вікою на одне коліно.

— Моя обрана. — Промовив глухо, але чітко. — Перед лицем роду, перед землею, яка мене породила, перед небом, яке мене вчило — я визнаю тебе.

Мовчання зламалося кількома здивованими вигуками. А потім — зойком матері.

— Ти не смієш! — Прошипіла вона, біла як полотно. — Ти не маєш права без згоди роду!

— Я маю. — Піднявся він на повний зріст. — Бо моє ім’я належить їй. Лише вона змогла  його вимовити. І якщо хоч хтось з вас торкнеться її — не врятує жоден оракул, жодна кров. Вона — мій вибір. Моє ім’я живе в її серці.

У нас з Вікулею  перехопило подих. Вона не знала, що сказати. Та в його очах не було ані краплі вагання. Лише  рішучість. 

Мати рибалки зробила крок назад, наче відчула, як хитнулася земля під ногами. Жінка 

 затнулася.  А тоді, з неба, наче розрізаючи простір, донісся низький рев...

— Ні, тільки не він… — прошепотіла я вглядаючись в зображення за вікном. 

Хмари на небі розступилися, і з них, немов зі світу іного, виринув Чорний Дракон. Його крила сягали ширини цілого майдану, луска відсвічувала темрявою.

Він знижався, повільно, велично, наче сам виносив вирок. Потім  я подивилась  на рудого. Потім — знову на Віку.

Він сів, склавши крила за спиною. І тоді… З його силуету ніби випливла людська постать. Високий чоловік із чорною довгою косою й очима кольору попелу. На ньому був одяг із тканини мов розпечене вугілля.

— Міра! Іди до мене.- Ричав на подвір'я маєтку.  Тремтячи, зробила крок уперед, а потім два назад.

— Він… Він прийшов за мною . — Прошепотіла. — А це означає, що всі маски спадають. І жодна брехня вже не втримається.

— Міра, хто він ? — Прошепотіла Віка, стискаючи мою руку. 

— Мій... - Не знала як відповісти. 

 

-Міра! — Його голос пролунував, як грім, змушуючи стіни здригнутися.

Я стояла поруч із Вікою, схопивши сестру за руку, шукаючи порятунку. Редвольд побачив цей рух і миттєво зупинився.

— Ти... Зняла його? — Рикнув він, наближаючись. — Без дозволу? Ти ж знаєш, що це не можна!

— Я… Шукала Віку. — Мої плечі  вжалися , але  очах не було каяття.

 

Редвольд випустив з грудей важкий, розлючений видих, але його очі не відривались від моїх. 

— Ти не розумієш, що робиш?! Ти хочеш порушити баланс і викликати наслідки, про які навіть не мрієш? 

Нарешті я  підняла голову, зустрівши його погляд.

— Я не боюся наслідків, Редвольд. Чому ти вирішив, що маю слідувати лише твоїм правилам?

Редвольд ступив ще ближче. 

— Тому що ти моя. І це не просто слова. Я вибрав тебе. Ти маєш зрозуміти, що це не лише твоя воля, а й моє право. 

І, незважаючи на всю його суворість, в його голосі можна було вловити і переживання.

-О, я не можу. — Вибухнула Вікуля, порушуючи напружену тишу, і, дивлячись на нас з таким виразом, що було неможливо не посміхнутися. - Як пощастило мені потрапити в таку захопливу казку! І як же я не люблю казки без хорошого кінця.

Вона скинула голову назад, ніби вона зовсім не в цій ситуації, і додала:

— То ви тут будете весь день сперечатися про власність і вибір? А як щодо того, щоб сісти за столом і випити? 

Ми з Редвольдом одночасно поглянули на неї, а її наївна, майже дитяча зацікавленість у ситуації зробила все навколо значно менш важким. Я не могла не усміхнутися, а Редвольд, хоча й не зменшив своєї суворої виразності, на мить пом'якшав.

— Редвольд, це моя Вікторія. - Шукала  в його очах розуміння. -Я знайшла її.

Віка закотила очі і знову додала, ніби не замислюючись:

— О,  якщо б у світі було більше вина і менше магії... 

Редвольд, нарешті, не витримав і зітхнув, а напруга в кімнаті почала спадати.

— Чи не переборщила ти з гумором? — Запитав рудий , намагаючись приховати усмішку.

Віка радісно підморгнула йому.

— Ти ще не знаєш, на що  я здатна. — Відповіла вона, кивнувши на мене погляд. — Але думаю, ви обидва зараз маєте потребу у тому, щоб все трохи спростити. Спокійніше.

Рудий замовк. Обидва чоловіки  наче перестали бути такими серйозними в цій обстановці, хоча тема залишалася далека від завершення.

Редвольд  зупинився в півметрі від мене, не порушуючи особистого простору. Почуваюсь винною. 

— Усі — за мною.  — Коротко кинув маг. 

— А, ой, веди вже! — Пожартувала Віка. — Чого стоїш, уставився? Потім на мене ще будеш усміхатись, як той закоханий олень. Пішли швидше, поки ці дикуни знову щось не влаштували. Я про твою товпу. 

Здавалося, рудий не одразу второпав її стиль спілкування. Але ми рушили. І хоч навколо було повно народу, всі чемно розступалися. Редвольд  стиснув мою руку — і я ступила вперед поруч із ним.

У стіні раптово відкрився портал — і ми без вагань увійшли в нього.

Лише мить — і ми вже зовсім в іншому місці.

Маг запропонував спочатку завітати до його маєтку, щоб ми могли обдумати все в спокійнішій атмосфері. Його голос був м’яким, але в ньому відчувалася влада, яку він не намагався приховувати.

Ми йшли з ним через вузькі вулички до величезного кам'яного палацу, що піднімався на березі річки. Його стіни виглядали міцно, наче оберігали від усіх бурь і катаклізмів цього світу.

-Чи розумієте ви, що відтепер все змінилося? — запитав маг. 

Тут його голос не звучав так впевнено, як на початку. Він ніби шукав можливість дати нам більше часу, навіть якщо ми ще не були готові до того, щоб остаточно прийняти це рішення.

— Треба б привести себе до ладу, а то  дефілюю як неандерталець у шкурі?  Тебе не хвилює мій вид?— Перебила  рудого Вікуся .

— Абсолютно не хвилює.— Усміхнувся.

Мені здалося, чи між ними справжня хімія? 

— Це як? Мені аж стало весело. І справді — після того, що ми пережили, це не  дрібниця. 

— Спершу заспокоїмось . А там вже все вирішимо. Домовились?

— Домовились?! Та я смерджу водоростями, гаром і ще бозна-чим! Мені  терміново потрібно помитись. 

— Ти права. Вже йду шукати вам комфорт.

— До речі... — Віка примружилась. — Ти взагалі помічаєш, що озвучуєш усе, що в тебе в голові? Навіть після того, як дія ловлі вже скінчилась? -Підколола.

Рудий різко зупинився, розвернувся до неї — і я не встигла загальмувати: з розгону врізалася носом  свому дракону  в груди.

— Пахнеш... — Прошепотіла я, збившись з дихання. — Лісом і річкою.Вибач мене! 

— Все добре мила, головне ви в безпеці. Потім обсудим . Але не надійся ,що безкарно .

-Просто йди слідом за мною. І чітко по моїх слідах — інакше опинишся в ведмежій пастці, — погрозливо  посміхнувся Вікусі маг. 

— О, яка турбота! — Хихикнула вона.

Сліди його були гігантськими — Віка пробувала йти всередину кожного, але виглядала як маленька дівчинка, що грає в “крокодилом”.

— Стій, я втомилась! — Крикнула вона йому в спину. — Скільки ще?!

— Ще кілька кілометрів. — Спокійно відповів той.

— Та ти знущаєшся! — Віка встигла драматично впасти на коліна, перш ніж рудий підійшов і підхопив її на руки, як наречену.

— Так краще? — Весело запитав він.

— Постав мене, грубіяне! — Вереснула Віка, але в очах блищав сміх.

Майже одразу ми вийшли до чистого струмка.

— Я тут митися не буду! Там точно п’явки, піраньї і ще якась гадість!

— Не можу зрозуміти. Ти хочеш помитися, але не хочеш заходити у воду. — Знизив  тон рудий.

— Я просто... Боюсь водойм. Особливо після того, як ти мене «виловив». А раптом риба знову стрибне? А в будинку не ма ванної?-Прищурилась .

— Можу постояти поруч . Риби тут, чесно, нормальні.

— Не відходь, чуєш? І... І не дивись!

— Добре. Але тоді скажи, куди дивитись?

— В небо! А краще — закрий очі. Назовсім!
- А що, он річка — свіжа, весела, і риби компанію складуть! — Усміхнувся рибак, примружившись до сонця. — Одна навіть сказала, що має вільні плавники для шампуню.

— Дуже смішно.— Буркнула Віка. — А потім вони мене ще й лускою начистять? 

— Це вже як домовишся. — Підморгнув він, але, не чекаючи відповіді, легко, мов пір’їну, підхопив її на руки.

— Ей! — Вигукнула подруга , але сміх уже проривався крізь обурення. — Я сама можу йти!

— Та знаю, що можеш, — відповів маг з тією ж  веселістю,— але хіба ж я дозволю майбутній королеві водоростей намочити свої ніжки?  Маєток онде — і ванна там, обіцяю, без риб.

Віка здалася, та все ж буркнула:

— Якщо в тій ванні щось пропливе — клянусь, кину в тебе милом.

— А я ловитиму. Я ж рибак, не забула? — Сказав він з лукавою усмішкою, але голос його став трохи м’якшим.

Віка зітхнула, в у його обіймах. 

— І давно ти рибак? —  Спитав Редвольд. 

— Досить давно, щоби знати: деяку рибу не ловлять сіті. Її можна тільки дочекатися… Якщо пощастить. 

— А якщо не пощастить? — Прошепотіла Віка.

— Тоді доведеться вчитись дихати під водою. — Тихо сказав він. - Декому ...

Кілька кроків потому перед нами відкрився маєток — затишний.

 Але в цю мить він здавався менш важливим, ніж тепло, яке відчувається від мого дракона, що ніжно тримає за руку.