Моя маленька розвідка розпочалась. Усі сумніви покинули голівку моєї провідниці — значить, маю зелене світло. Так! Ми заглядали в кожну кімнату, і мене накрив справжній шок. Паралізуючий, пронизливий — ті кімнати були покинуті, мов і я сама. Брудні, пильні, змучені самотністю. Їхня тиша — крик, а тінь — пам'ять про життя, яке давно згасло.

Дивно, але мені стало шкода ці занедбані куточки. Захотілось зробити для них щось добре. Освітлити морок. Надати їм нове дихання.

Що ж, часу в мене, схоже, більш ніж достатньо. А моя любов до чистоти — не просто звичка, а порятунок для свідомості. Це буде не лише корисно, а й стратегічно: доки прибиратиму — вивчатиму. Спостерігатиму. Запам’ятовуватиму.

Зрештою, за всіма законами казки, тут точно має бути кімната Синьої бороди — заборонена, з замком на сто ключів. І саме в ній, я впевнена, має бути потаємний хід. На волю.

Отже, пункт перший мого майбутнього плану: продумати втечу. Знати напрям, шлях, можливі схованки.

 Замок-фортеця здіймався на скелі, над самим поселенням. Три поверхи — і жоден не схожий на попередній. Щоб бодай оглянути все — піде два дні.

Я настільки зосередилась на деталях — куточках, переходах, віконцях, — що зовсім не звертала уваги на людей, які траплялись мені дорогою. Лише ввечері, зморена до краю, зрозуміла: не знаю навіть, хто ще тут живе.

Служниця, здавалося, й гадки не мала, що я її попрошу… Відпочити разом. Ми валялись на ліжку, регочучи над прийдешнім днем — і в цей момент вона побачила в мені не полонянку, не чужинку, а просто людину. Таку ж самотню, як вона. Вона помітила мою щирість. І ми… Подружились. Так, зі мною може бути просто.

— Юноелла, а чому ти досі не познайомила мене з персоналом? Я не проти потоваришувати з мешканцями.— Запитала я, грайливо поглядаючи на неї.

— Те... це... — Дівчина завагалась. — Крім мене, кухарки і двірника, ніхто не має права працювати у господаря.

Мої брови мимоволі поповзли вгору. А від слова кухарка мій живіт голосно наголосив, що ми давно не святкували зустрічі з нормальним обідом.

— Чому так? — Здивувалась я.

— Після смерті головної господині… — Юноелла опустила очі. — Господар дав вільну всім, хто того забажає. І майже всі пішли.

Мати Редвольда…

Ну, гріх не скористатись можливістю. Я б теж втекла.


З  мешканців замку залишилась лише одна — стара няня. Вірна, віддана, ніби частина стін цього дому. Вона б ніколи не залишила Редвольда.

— Як ти сюди потрапила? — Здивувалась я. Її присутність стала для мене новиною.

— Мене хотіли стратити на площі.— Тихо зізналася вона. — Того дня я намагалась вкрасти ліки для свого господаря. Він збіднів, захворів. А я… Я лиш хотіла віддячити за добро. Він був добрим. Навчив мене писати. Ніколи не кривдив. І я…

Вона замовкла, ковтнувши клубок болю.

— І Редвольд тебе викупив? — Перепитала я, вже знаючи відповідь.

— Так. Але не як плату. Мій господар сам надіслав мене сюди, як вдячність. А я ще й зарплатню отримую.

— Агу, наче річ: передали з рук в руки. Життя цікаве… — Гірко всміхнулась я.

— Ви думаєте, він жорстоко ставиться до слуг, раз усі повтікали?

Я лише підняла брови.

— Він не карає без причини. Його бояться, це правда, — повагу тут плутають із жахом. — Але сам господар і його покійна матінка, міссі Еледора, були добрі… На відміну від його батька. Того імені й досі ніхто не наважується вимовити.

— Яблуко від яблуні, — З’їздила я з сарказмом.

— Що це значить?

— Не важливо.— Буркнула, втупившись у стелю.

— Ви, певно, думаєте, що господар жорстокий і з вами? — Юноелла нахилила голову, вивчаючи мене поглядом.

— А хіба не так? 

— Він… Не може стримати свого дракона, коли ви поруч. Ми всі це відчуваємо. А ви — ні? Ви для нього...

— Досить! — Вибухнула я, і моя ледь стримувана лють стерла з лиця будь-яку дружність. — Ми закриваємо цю тему.

Але слова вже розірвали внутрішні шлюзи. Спогади вдерлися, наче вибух. Грубі, гучні, без дозволу.

"Моя. Ти — моя..." — Його голос, низький і гарячий, прорізав пам’ять.
-Залиш мене! — Мій власний рик, обпалений соромом звучав не дружньо.

Юноелла перелякано підскочила з ліжка й зникла за дверима.

А я…
Я затулила голову руками, розгойдуючись, мов човен на бурі. Спогади билися об череп, зриваючи внутрішній ґрунт. Це… це мої спогади?

Ні. Я не хочу. Я ненавиджу це!

Відчуття — його дотики, подих, напруга між нами — усе поверталось.
Наче не забулось. Наче жило в мені.

— Припиніть це! — Закричала я в порожнечу.
 

Наскільки я в полоні? Адже ніхто мене не відпустить ?
"Ні ,не відпустить ,ти його власність " . Знову ці голоси скрізь і ніде .
-Чого б мене просто не залишити в спокої ? 
"ти сама чула ,як він тобі говорив ,що не відпустить ."
-Згиньте,-кричала в пустоту ,-досить мене лякати !
Голоси замовкли , згодом напруга спадала .
-Я так зійду з розуму !-Розкачувалась зі сторони в сторону. 
 

Так, він більше не був грубим. Але й вибору не лишав. Не хочу думати про нього. Не хочу пам’ятати. Не залишає надії — тільки доводить до безумства.
Я мрію помститися. За те, що зробив. Такого не прощають.

Потрібно заспокоїтись, інакше... Ще трохи — і почнеться стадія шизофренії. Може, це наслідки удару в літаку? Ці голоси — галюцинації?
Вдих. Видих.

Добре. Я зроблю вигляд, що скорилась. Зіграю роль. А потім втечу.
Тримайся, дівчинко. Тримайся.

Втома взяла гору. Я змоталась клубком у кутку й заснула просто на холодній, твердій підлозі.


---

Ранок почався несподівано енергійно. Навіть ниючий біль у спині не зіпсував настрій. Я покликала Юноеллу — і без зволікання ми взялися до прибирання.

Драїли старанно — одну лише кімнату чистили цілий день. Кардіо могло б позаздрити. Лише, коли за вікном стемніло, ми нарешті перевели подих.

— Я вчора не звернула уваги, яке тут усе — ручної роботи: ліжко, двері, тумби... Але чому вікна не закриті шторами? І чому стільки покинутих речей?

— Раніше тут часто бували гості. Господарка влаштовувала частування, було людно... Але з остраху, що розгнівається господар, на вікнах ніколи не було тканини. Всі стежили, щоб вчасно вилетіти з кімнати.

— Вилетіти ? Від кого? Його ж давно немає в живих. Чого боятись?

— Прокляття.

Я хотіла запитати ще, але Юноелла вже замовкла. Схоже, розмова вичерпала себе.

Наступного дня ми натрапили на сундук, повний монет.

— У нас одна монета — це ціна за одного раба.— Пояснила Юноелла.

У цьому світі справді існувало рабство. І цього скарбу вистачило б, щоб викупити ціле поселення.

Виходить, я теж... полонянка? Рабиня? 

Але це ще нічого. Коли вона почала розповідати про закони, звичаї, раси — драконів, вовків, тьму... Я ледь не втратила свідомість.

— То у вас і справді... Багато рас?

— Така наша сутність. Такий наш світ.— Спокійно відповіла Юноелла.

Я більше не мала сил прибирати. Голодна, змучена, шокована — дотягнулась до ліжка й провалилась у сон, з якого прокинулась аж на другий  день.

— Юноелла! Нам потрібна допомога. Лише на перетягування меблів треба чоловічі руки. А ті килими в коморі — такі гарні, шкода, що лежать у пилюці. Їх треба вибити. Чому всі вони там, а не на підлозі?

— Усе, що купувала господиня, після її смерті мають викинути. Але, мабуть, не встигли. Килими не для підлоги — ними накривали ліжка.

— То це пам’ять?.. А я вже їм інше призначення знайшла. Де ж нам знайти чоловічі руки?

— Крім рабів, ніхто не має права заходити в дім без дозволу господаря. Це закон. Інакше — зрада.

І тут мені спала на думку ідея. Якщо вже він так втрутився в моє життя — я порушу його спокій. Вкраду частинку його світу.

Разом з Юноеллою ми взяли кілька монет і спробували вийти з замку.

Мене вдарило хвилею сили — і відкинуло назад. Я впала на сідниці.

— Що за хрінь?!

— Це... Магічне закляття. — Прошепотіла Юноелла. — Не дозволяє вам покинути замок.

— Ще й це...

Випробовувати долю вдруге не хотілось. Я вмовила дівчину йти саму. З грошима. По рабів.

Цілий вечір я не знаходила собі місця. Ходила по колу, ламала пальці від нервів. Вже стемніло, а її все не було.

— Боже, що я наробила?! Відправила дитину з купою грошей. Що, як її пограбували?.. Або — втекла?

Раптом відчинилися двері. Я озирнулась — і серце стрибнуло вгору.

— Юноелла! — Кинулась до неї, обійняла. — Слава Богу, ти жива!

— Господиня?..

— Не називай мене так. Просто Міра.

Я відчула, як сильно до неї прив’язалась. Вона — єдина, хто підтримував мене щиро. І я розплакалась.

— Міра, не плачте... Вибачте, що так довго.

— Все гаразд. Головне — ти ціла.

Після хвилини мовчання я перевела погляд на людей позаду.  П’ять чоловіків і жінка. Брудні, виснажені, в обірваних лахміттях.

Очі опущені, руки в мозолях.

Мені стало страшно. Що ж там діється, за межами замку?.. І як я могла відпустити її туди?..

— З цього дня, — вимовила я, зібравшись із силами, — ви більше не раби.