Я була така захоплена власною перемогою, що не відразу помітила: скакун різко розвернувся й помчав у протилежному напрямку.

— Ні, ні, любчику, нам не туди! — Забідкалась я. — Невчасно тобі гратись саме тут! Та зупинись же! Як тебе розвернути?

Я намагалася якось скерувати норовистого жеребця, але все марно. Зрештою, не витримала — заходилася лаяти його, не добираючи слів. А той, наче скажений, тільки додав ходу — і понісся просто до обриву.

— Ні! Куди ж ти, дурне створіння?! — Вже кричала я, бачачи, як земля перед нами раптово обривається.

Сплигнути? Запізно. Якщо зістрибну зараз — переламаю все, що можна. Смерть або стрибок. Я волала про допомогу, але кінь не зупинявся.

— Ми ж розіб’ємося! — Зірвалось із вуст, коли він зробив останній ривок і… Стрибнув.

Ми перелетіли прірву, та від поштовху мене підкинуло — руки самі відпустили гриву. Наші тіла роз’єднались. Кінь вдало приземлився на протилежному боці, а я полетіла вниз, у темряву.

Крізь страх я встигла помітити, як тварина стоїть на краю й спокійно дивиться мені вслід. У його очах — жодної жалості. Ні краплі каяття.

Ступор зник, щойно спину пройняв гострий біль. Потім — руки, ноги. Я летіла все нижче, врізаючись у коріння, чіпляючись за кущі. Гілки били, та не ламали — немов пружини, вони гасили силу мого падіння.

Було боляче, але терпимо.

Я стрибала з однієї гілки на іншу, нічого не бачачи попереду. Це тривало вічність… Або лише кілька хвилин. І раптом — усе скінчилось.

Я зависла в повітрі. Не падала. Не боліло. Ніяких ударів. Але мене наче щось витіснило з власного тіла — так різко вибило повітря з легень, що я забула, як дихати.

Було пильно, незатишно і — надто яскраво.

Ледь прийшовши до тями, зрозуміла — я в підземеллі. Але що за містика?! Ні сонячного промінчика, ні ламп, ні навіть свічок — а навколо так яскраво, що ріже очі. Атмосфера — жахливо неприємна, липка й чужа. Але попри все це, я чітко відчувала: дитині мої пригоди не зашкодили.

Минуло кілька хвилин, поки дихання вирівнялось і свідомість змогла сконцентруватися на тому, що мене оточувало. Я змогла в вирі гравітації ,стати ногами на тверду основу землі .

Приміщення було добре освітлене — настільки, що з будь-якої точки можна було розгледіти найдрібніші тріщини на стінах. Усе складалося з жовтого бугристого каменю, що нагадував застиглу лаву. Кожна стіна — частина великої системи: тунелі перепліталися між собою, немов коріння старого дерева.

Я глянула вгору — неба не було. Як, зрештою, і виходу. Суцільне плетиво каменю, коріння й тіней.

Поки я розглядала це дивне місце, пролунав жіночий голос.

— Тобі призначений подарунок. Скористайся ним за призначенням.— Голос був ніжний, спокійний, монотонний. — Встигнеш — виживеш.

У кам’яній стіні безшумно відкрилася потайна ячейка. Усередині — ніж середнього розміру, схожий на мисливський. Я не вагалась ні секунди — взяла його.

Щойно глянула на витончені візерунки, вирізьблені на лезі, як усім тілом відчула небезпеку за спиною. Серце закалатало, ноги підкосились, а інстинкт самозахисту спрацював раніше, ніж мозок встиг щось осмислити.

Не озираючись на джерело небезпеки, я всліпу вгатила ножем у щось м’яке. Серце калатало, долоні тремтіли. Коли нарешті наважилась глянути, у що мені пощастило влучити, побачила — переді мною стоїть велетень з оголеним кам’яним торсом. Його очі з подивом дивилися на мене перелякану. Ніж був занурений просто в його груди — красиву, м’язисту, розписану червоними татуюваннями, схожими на шаманські знаки.

Його тіло… Ніби сам скульптор створив . Аполлон з живого каменю.

З його рук випала величезна сокира — зброя палача. І я миттєво зрозуміла: саме нею він щойно збирався знести мені голову. Це відчувалося всією шкірою ще кілька секунд тому.

Ноги підкосилися. Але… Зрани не текло ані краплі крові. Більше того — порізу майже не було. Я повільно витягнула лезо, все ще міцно тримаючи руків’я.

Рана миттєво затяглась, наче її й не було.

— Достатньо.— Прозвучав голос, хоч чоловік не ворухнув губами. 

Голос лунав у моїй голові, спокійний і владний. 

— Я безсмертний. І не намагайся більше тицяти в мене цією іграшкою. Вбивати тих, хто проникає в царство Рейхе, можу тільки я. Ти — одна з небагатьох, хто пройшов моє випробування,але в такій манері тільки ти . Ще ніхто не намагався нанести удар без бою.

— Ви хотіли… Відрубати мені голову? За що?

Мій голос тремтів, не мав упевненості — лише страх і нерозуміння.

— Так.— Коротко відповів він. — Усі, хто приходить сюди, хочуть одного — безсмертя.

— Але я… Я не за цим прийшла.

Тоді він простягнув свою величезну долоню й поклав мені на голову, легко стискаючи скроню. Світ перед очима закрутився, ніби сам простір стискався. Ми обоє побачили картину мого істинного бажання.

Його очі на мить спалахнули — не гнівом, а подивом. Його вразила моя відвага.

Він поклав другу руку з іншого боку — тепер моя голова опинилася між двома кам’яними лапами, немов у лещатах.


Йому варто було лише трохи сильніше стиснути — і мій череп тріснув би без жодних зусиль. Але замість болю перед очима попливли образи — одна за одною, мов кадри фільму.

Мужчини. Воїни. З очима, сповненими жадоби. Вони приходили сюди за безсмертям — і платили за це душею. Палач забирав їхні душі, залишаючи на кожній печатку. Вони не могли покинути цей світ — не потрапляли ані до раю, ані до пекла. Їхня вічна тюрма — тут, у камені Рейхе.

Цей палач був особливим. Його рани несли більше, ніж біль — вони були вироком. Тільки ті, хто приходив не для себе, а щоб врятувати когось іншого, залишалися неушкодженими. Як я.

Я не могла більше дивитися на безглузді, криваві смерті, що розгорталися одна за одною. Всі ці стогони, очі, повні страху — надто багато. Зібравши сили, я різко виштовхнула його гігантські долоні зі скронь. Зображення обірвалися. Світ повернувся.

Голова розколювалася від болю. У скронях пульсувало так, ніби зараз вони вибухнуть. Мене знудило — аж до блювоти. Я впала на коліна, стискаючи живіт, бо кожна втрата, кожна душа боліла в мені. Я бачила їх, чула їхній стогін. І не могла нічого  змінити .

Його голос знову задзвенів у голові, мов глухий удар бубна, викликаючи хвилю нудоти:

— Ти можеш віддати мені те, що стане для тебе дорожчим за власне життя. Те, про що ти ще не знаєш. І тоді всі ці душі здобудуть спокій.

Ціна була страшенно високою. Віддати невідоме, сліпо? Це схоже на угоду з дияволом. А одна така вже була — і я сплачую її наслідки.

Я змусила себе зосередитись. Уперше подивилася йому просто в очі.

— А я віддам тобі те, що дороге тобі.— Мовила я, піднімаючи руку з ножем, який досі міцно стискала. — Ось. Без нього ти не зможеш ні приманювати нових жертв, ні сіяти в людях жадобу. Це твоє серце, здоров’яче. Твоя наживка. Хоч ти й майстерно це ховаєш.


— Що мені заважає розчавити тебе просто зараз і забрати ніж? — Голос палача загримів у голові, але вже не лякав.

Я звела підборіддя, стримуючи тремтіння в колінах.

— Сам сказав — ти палач, не розбійник. А палачі не б’ються, вони виконують вирок. Свою свободу я виграла чесно.

В його очах промайнув вогник — чи то роздратування, чи то поваги. Він не відповів. І я пішла, тримаючи голову високо.

Душа співала. Я зуміла. Обіграла те, що здавалося невблаганним. Та радість ця була гіркою — з глибини пам’яті виринали всі сцени, які показав мені гігант. І ті, які  хитрий маг з старухою — колись стерли. Згадала все.  

 Знала, чому справді опинилась у цьому підземеллі. І яку жертву маю принести в майбутньому. Але про це — потім. Спершу слід вижити.

Палач не врахував одного: я відчула біль кожної душі, яка торкалася цього ножа. Протягом століття кожен, хто потрапляв сюди, тримав його в руках. І тільки той, хто добровільно віддавав ніж, міг вийти. Живим.

Отже, угода — так угода. Але цього разу — на моїх умовах. Було трохи безрозсудно ризикувати, та ризик завжди двосічний: або злетиш, або згориш.

Коли він запитав, як я планую знайти вихід, я збрехала, що бачила його у видіннях, якими він так щедро ділився. 

А наостанок я з усмішкою додала:

— Не будеш же ти виганяти даму без супроводу? Я обміняю ніж на свободу. Відчини мені двері, будь лицарем, хоч раз. Мужність ще ніхто не скасовував — навіть для палача.

І, здається, він усміхнувся. Ледь-ледь. Але усміхнувся.

Емоції били через край. Палач, сам того не усвідомлюючи, піддався на мій трюк. І, перш ніж розібрався у ситуації, одна з п’яти дверей була вже прочинена. Я встигла вскочити в неї, не озираючись назад .

І опинилась… У тронній залі.

Темні, височенні стіни були оздоблені мечами, рунами й химерними символами. У глибині зали височіла гігантська брама, викладена з людських черепів — моторошна і вражаюча. Перед нею — черга. Чоловіки. Більше сотні. Всі чекали, ніби на прийом до останнього надійного бога.

Час від часу двері відчинялися — і тоді лунав крик. Жіночий — обурений, владний, несамовитий. За ним — чоловіче стогнання, скоріш за все, не від задоволення. У когось щось явно не вийшло.

Я уважно вивчала дівчину з кошиком ,яка вийшла з брами . Вона рухалась граційно, майже плавала у повітрі, мов trained жриця. Легкий нахил голови, усмішка, швидкий погляд — і двері відкривались ,варто підійти . А що як…

Тихенько вийшла з черги й почала нишком рухатись вздовж стіни. Мені пощастило — я тепер знала, де знаходиться службовий прохід. Та сама дівчина щойно зникла за вузькою завісою збоку зали. Я ковзнула слідом.

Всередині виявився невеликий коридор, заставлений кошиками з фруктами, тканинами, глечиками з пахощами. І — як не дивно — ще дві такі ж дівчини, що переодягались, поправляючи стрічки на грудях. Вони глянули на мене без здивування. Мовляв, новенька? Ну, заходь.

Не чекаючи запрошення, я схопила вільний кошик, закинула фрукти як вміла (ну, не художниця я, але вигляд був нормальний) і закрутила на стегнах тонку хустку. Дівчата тільки кивнули, мовляв, виглядаєш пристойно.

— Богиня злиться. — Сказала одна, поправляючи сережку. — Десятий вже не догодив. Поспіши, поки не почала ламати меблі.

Окей. Що ж, імпровізація — то моє друге ім’я. Я взяла кошик і з найзвабливішою ходою, на яку була здатна, наблизилась до охоронця. Він зміряв мене поглядом, хотів щось сказати — та я нахилилась і прошепотіла:

— Цього разу буде по-особливому. Вона мене чекає.

Не знаю, чого більше було в моїх словах — впевненості чи відчаю, але двері розчинились.

І я увійшла.

Всередині — напівтемрява, пахощі й величезна постать на  ліжку ,огорнута прозорими вуалями. Богиня Рейхе. Вона підняла голову, повільно, з втомленим роздратуванням.

— Ти хто така?

— Та, хто принесе тобі не тіло, а щось більш дороге — відповідь.

Вона зацікавлено нахилила голову.

— Слухаю.

Вона ліниво лежала на подушках — справжня богиня з кінофільму. Навколо неї сновигали дівчата, мов бджоли. Хто чим зайнятий? Усі метушились, бігали. Створювали тільки хаос. Мені вистачило п’яти секунд, аби ввімкнувся внутрішній гальмівний механізм роздратування.

— Мої вітання, богине. — Швидко пробурмотіла я.

Уявлення не мала, що потрібно зробити чи сказати, аби догодити їй. Що казати? Як отримати бажане і не знищити себе?

Рейхе хмикнула. В її погляді не було й краплі пошани.
А от її незручна поза лежання — це щось цікаве.
Я викликала в неї чергову хвилю роздратування? Вона так хмуриться.

Всередині щось здійнялося — буря протесту. Я твердо вирішила: не дам слабини.

— Я одна з тих, хто прийшов отримати своє.


Потрібно просто вистояти. Давай, сміливіше!  Підбадьорювала я себе.

— Як ти посміла ввійти? — Її брова здивовано злетіла вгору.

— Я пройшла випробування Палача, і шлях до тебе відкрито мені по праву.

— Чесна ти із собою, смертна?

— Ні, не чесна.

Думки про мого тирана витіснили всі сумніви й прикриті відмовками почуття до нього.

— А зі мною?

— Залежить від твого настрою.

— Що ж... Потіш мене, якщо наважишся.

Її бурштинові очі потемніли.

— Знімай це дрантя й іди до мене. Адже така твоя задача!

Вся моя впевненість і запал впали до нуля. Я не знала, як переступити себе і зробити хоч крок уперед.

— Мені довго чекати? Ти гальмуєш мій час.

— Я... Я... О! Це ж несправедливо — лежати на таких подушках, найпрекраснішій богині, як ви! Ваша неймовірна величносте, дозвольте мені їх збити для вас. Через таку незручну позу, ваша спина, мабуть, вже дерев'яна? Моя б точно заніміла! Це ж треба — такі тверді й набиті подушки… Вони з соломи? Що це за неподобство? Про пухові не чули? Сором, сором!

— Що?!- Перепитала Рейхе. — Ти хочеш сказати, мені — богині — не створили ідеальні умови?!

— Зовсім ні! — Швидко відреагувала я, прикусивши язика. — Просто... Ну... Я ж смертна, земна, спина у мене звичайна, я відразу помічаю такі речі. А ви — ідеал, і вас не має нічого відволікати від величі. Хіба зручно керувати світом, коли під попою солома?

Богиня втупилась у мене поглядом, у якому ще блимав гнів — але й пробивалась зацікавленість.

— Ти справді думаєш, що можеш купити прихильність дотепністю?

— Я вірю, що гумор — це теж зброя. Особливо, коли ти гола перед богинею, яка хоче, щоб її... ублажали.

Рейхе розсміялась. Голос її був низький, тягучий, як мед, що капає з ложки — і так само липкий.

— Смілива. А головне — інша. Не така, як ті сто дурнів за дверима. Добре. Подивимось, що в тебе є, окрім язика.

Вона клацнула пальцями, і навколо нас зникли всі служниці, подушки стали пуховими, кімната потонула в теплій тіні.
Рейхе не встигла й отямитись, як я вже підбігла і заходилась вибивати подушки. Богиня з таким полегшенням видихнула, ніби століття провела в дискомфорті. Не гаючи часу, я розпушила всі подушки й вразилась: вона зовсім не могла рухати ногами, а спина в неї була скута, ніби закам’яніла.

— Дозволите поглянути на вашу спину?

Ось він, той самий момент «ублаження» — зачіпка знайдена.
Я не могла відвести погляду від змученого тіла, яке століттями волало про допомогу. Воно вимагало негайного втручання.

Не чекаючи дозволу, я взялась до огляду — вже не богині, а пацієнтки. Обмацала ноги, зухвало перевернула її  на живіт, і почала оглядати спину.

— Тепер зрозуміло, чому стільки невдоволення. Всі навколо що, сліпі? А ви, богине, німі? Стільки служниць, і жодна не бачить, як вам боляче?

Її хребці були не на місці, а через пережаті нерви тіло мало б шалено боліти. Коли я спробувала натиснути на спину, вона ледве не завила від болю.


— Я можу допомогти зняти біль. Можливо, буде трохи боляче, але згодом…

— Роби, як вважаєш за потрібне, смертна.—  Кинула вона.

У цей момент вона була для мене не богинею, а пацієнткою, що потребувала допомоги.

— Спочатку ми повернемо хребці на місце й приведемо вас до тями.

Всесильна послухалась. Я розтерла шкіру до червоності й вправила хребці. Богиня стогнала. Але жодного разу не зупинила мене, не заверещала, не пручалась. Я залишилась задоволена своєю роботою. Поступово перейшла до рук і ніг — розтирала, вправляла суглоби .

Пацієнтка хрускотіла, ніби її ламали, а не збирали заново. Але я добре знала, що роблю, тому не боялась помилитися.

— Ну ось. Поворушіть ногами. Так. Добре. Тепер потрібен спокій і жодних різких рухів. Все, що я зробила, має залишитись на місці, і незабаром біль мине. Відпочивайте. 

 Принесла  теплу ковдру  з тумби  і вкрила мов маля .

— Тілу не варто витрачати сили на підтримання температури. І чаю гарячого б вам .

— Ти зцілила мене, смертна. І звільнила — своєю турботою, добром. У твоєму серці стільки чистоти, що ти готова жертвувати собою заради інших. Уперта. Але ти зробила неможливе. Справа не у твоєму вмінні лікувати, а в бажанні допомогти — нічого не очікуючи навзаєм. Всі прагнули мене ублажити, догодити, виконати моє бажання. І в результаті мені ставало тільки гірше. Моє тіло рік за роком кам’яніло від болю, я вже не хотіла жити. Я втомилась від цього за століття. Раз на рік моє тіло ламалося через прокляття, і зцілити мене могла лише чиста душа. Як у тебе. І ніхто донині не зміг мені допомогти… Бо бачили тільки свої бажання. Ти зробила це не через правила цього підземелля. Бачу в твоїх очах запитання?

- Прокляття?

-Більше немає моїх страждань і болю. -Відповіла богиня.-Цей морок усе приховував, а печатка мовчання не дозволяла мені навіть натякнути на біль. Ти зняла її дивовижним способом. Колись її наклав мій брат. 

— Допоможи мені врятувати доньку в моїй утробі від Золотого дракона.— Поспішила я перебити радість богині.

— Він упертий і не скориться. Я не можу допомогти тобі з цим у цьому світі. Ти промовила потужне закляття давніх богів. Його не можна зняти. Твоя донька приречена. Може, ти хочеш допомогти собі? Я можу зробити так, щоб ти залишилась у цьому світі. Тоді твоєму дракону не доведеться шукати те, на що витрачає купу сил . Побажай залишитися — від такого дару гріх відмовлятись.

— Якщо стоїть вибір між моїм особистим життям і життям дитини — я обираю друге.

— Ти добра душа. Безкорисливо допомагаєш і борешся за чуже життя. Ти знаєш, що скоро повернешся у свій світ ? Будеш там страждати без коханого? Забудеш його і всіх. Але муки порожнечі роздеруть твою душу й тіло. З часом ти збожеволієш. Це будуть болісні роки. 

— Я не хочу жертв заради себе. Але й смерті не бажаю.

— Я дам тобі те, за чим ти прийшла. Але не просто так — за плату.

— Хіба я не розплатилася з тобою?

— Плата не мені. Коли настане час — дізнаєшся. Воскресити тіло просто, а от повернути душу важче . Підійди. Пам’ятай: частина від мене, частина від тебе. Ти згодна?

— Ти ж сама сказала, що не можеш допомогти. То що ж?

— Я сказала — у цьому світі. Але не в твоєму. Я можу змінити повернення: не ти повернешся, а твоє дитя.

— Це означає?..

— Це означає: я перенесу дитину у твій світ, але він її і там може знайти... - Не договорювала .- Так ти виграєш час.

— Врятуй мою дитину. 

— Щойно ти народиш — не встигнеш навіть попрощатися, дитя перенесеться. 

Жіночі тонкі пальці торкнулися мого живота. 

—  Пам’ятай, якщо Золотий Дракон дізнається — буде в люті.

Тихі слова давньої мови, шепотом, відлунювали в моїй голові — чи то був вірш,  чи закляття. На правій руці раптом обпекло, і на шкірі, на місці опіку, проступило татуювання у вигляді колючого очерету.

— Запам’ятай, мила… Навіть ми, боги, безсилі, якщо душа мертва, а серце ще б’ється. Він дізнається і прийде до мене. І я дам йому те, що він шукає. Але змінити вже нічого не зможу. Лише доля розставить усе на свої місця.

Руки богині опустились, звільняючи мене з невидимих кайданів.

— Іди, людино з іншого світу.

Перед тим як увійти у дерев’яні двері, куди мене проводила одна зі служниць, мене зупинив голос Рейхе.

— Міро…

Я обернулась.

— Коли я тобі знадоблюсь — поклич. Я прийду. Але лише один раз. Це мій подарунок за твоє звільнення. Я допоможу. Не через обов’язок — від себе.

Рішуче штовхнувши двері, я опинилася на подвір’ї селища. Посередині стояв мій парнокопитий друг. Він фурчав і нетерпляче тупцяв копитом, запрошуючи наблизитися.

— О ні! Ти мене підставив. Я на тебе не сяду!

Кінь сам підійшов і опустився, щоби я не сумнівалась у його намірах.

— Жартуєш? Спершу скинув мене, а тепер думаєш, я така наївна? І не дивися так, ніби ти — людина. Ще скажи, що шкодуєш? Був би ти людиною.... О, боги!  Ти співпрацював з тим магом, тепер хочеш, щоб я вірила тобі? Не дивись на мене так!  Дідько б тебе! Хай буде по твоєму,-злилася, -тільки, прошу, не вбий мене цього разу.

Дочекавшись, поки я зручно вмостилася, тварина підвелася, і ми вирушили з покинутого, мертвого селища якнайдалі. Не знаю скільки ми йшли, але ніч впала зненацька, а сил рухатись не лишилося.

— Може, зробимо привал? Моє м’яке місце заніміло до болю.

— Фррр.

— Чому ні? Я втомилась і хочу спати.

Раптом пролунав скрегіт… І дзижчання. Тварина завмерла, напружилась.

— Що це?..

Я не встигла й слова сказати, як мій супутник різко зірвався з місця, мов ужалений, і полетів уперед. Його щось лякало — щось переслідувало нас. У нічній темряві я нічого не могла розгледіти, але страх стискав серце, а волосся ставало дибки.

Ми мчали так шалено, що здавалося — я от-от зірвуся. Але невидима сила змусила мене втиснутися в тіло тварини — ми стали єдиним цілим. Я мов приросла до неї, стискаючи сильніше.

Так ми скакали крізь найстрашнішу ніч мого життя — ніч Тіней. Щупальця темряви от-от мали поглинути нас, лишивши по собі лише попіл.

Темна мла наздогнала нас і безжально розпанахала живіт  моєму спутнику, своїми гострими кігтями.

Я закричала… 

Мій супутник голосно заржав і встав дибки, охоплений тривогою.  Потім все зникло. Страхи, біль, морок — залишились позаду.На шаленій швидкості кінь раптом звалився кубарем — і тільки дивом не впав на мене. Моє ж падіння виявилося куди неприємнішим: просто у крижану воду.  І саме це, хоч як дивно, врятувало мені життя.

Бо тоді як тварина гепнулась на землю, майже непритомна,роздавила б мене .

З рота чорногривого йшла піна, а дихання було таким частим, що здавалося — серцебиття коня гуркотіло на відстані. Він захлинався. Втомлений до краю, поранений, майже мертвий.

— Зараз, милий… Зараз я допоможу…

Мокра до нитки, тремтячи від холоду, я вибралася з води — наче й ніколи її не боялася. Скинула з себе промоклу сорочку й, майже повзаючи, дісталася до свого рятівника, мого друга. Сил майже не залишилось, але я поспішала: вичавила воду  з рубахи на його морду, в рот . Потім знову поповзла до потоку з єдиною надією — що це допоможе промокнула тканину водою.

Намочивши тканину, я знову підійшла до коня, накрила його вогке тіло й почала заспокоювати. Не пам’ятаю, як з останнім подихом впала на нього — просто втратила свідомість.

— Пані, прокиньтеся! Ви вся змерзли! Як вас занесло сюди в такому вигляді?

— Не бурчи… Голова тріщить…

— Дякувати Богам, ви прийшли до тями! Швидше знімайте це лахміття — в плед, хутко!

Я й зробила, як сказали. Не соромлячись подруги, повністю роздяглася — ноги трусилися, зуб на зуб не попадав. Але інакше — запалення легень було б гарантоване. Озиратися на всі боки в пошуках чужих поглядів навіть не спадало на думку. Яке тут, до біса, сором’язливість?

Приємна тепла тканина обгорнула мене, стираючи  залишки страху — того самого відчуття, що за мною стежать…

— А де Чорногривий?

Я озирнулася — ні його, ні слідів не було.

— Тут нікого не було, Міро.

— Як це — нікого? Він же був… Чорногривий. Великий… Він знепритомнів, коли…



— Міро, я знайшла тебе одну, біля струмка. Водою пахло, холодом тягнуло — але нікого поруч не було. Навіть слідів.

Я сіла, тулячи плед до себе, наче він міг захистити від думок. Серце калатало в грудях.

— Ні… Я ж… Я точно пам’ятаю. Його піна на морді, важке дихання, копита… Я… Я ж на ньому сиділа. Я говорила з ним!

Подруга лише тихо опустила очі. Не вірила? Чи боялася сказати, що думає?

— Це був не просто кінь. — Прошепотіла я. — Він… Він розумів мене. Він вибрав мене. І… зник.

— Може, він був посланий, щоб урятувати тебе?

— Або… —  Я стисла плед сильніше. — Він мене від чогось захищав. До останнього.

Хвиля холоду пробігла по шкірі — вже не від води, а від думки: якщо він був не просто тварина… То хто він був насправді?
 

— Я кликала тебе, коли ти стрибнула в воду, але ти ніби оглухла. Може, тобі щось здалося від стресу? Можливо, ти й досі у маренні? Ти так відчайдушно кинулася … Я думала, ти потонеш. Знаючи твій страх глибини — я була в шоці. А потім... Потім ти якимось дивом, наче ужалена, опинилася на березі й знепритомніла. Напевно, від шоку? То наш володар тобі настільки неприємний, що ти вирішила прощатися з життям? А потім передумала?

— Я не...

— Розумію, Міро. Тобі здається, твоя пара ставиться до тебе жорстоко. Але він, навпаки, дуже м’який із тобою. Тобі пощастило. Його Величність сьогодні повернувся на ці землі — і такий розлючений, що тебе не було в замку. Ух, нам дісталося. І замкові… Там такий погром...

— О, ні!

— Бережи нас Рейхе... Він нас уб’є, якщо дізнається, що ми тебе не вберегли і дозволили тобі втопитися. Він усе бачив, — Без упину торохтіла подруга.

— Він теж подумав, що я...?

— Ми всі так подумали. Тому коли він побачив, що ти жива, наказав мчати до тебе. А сам… Пів палацу розніс.

Редвольд мчав у наш бік, мов ураган. Здавалося, все навколо гинуло під його кроками. Ще мить — і він уже переді мною, схопивши за передпліччя так сильно, що синця не уникнути. Струсив так, що я дивувалась, як голова лишилась на плечах.

— Людська! Безрозсудна землянко! Тобі життя набридло?!

Я дивлюсь невинно і не можу вимовити й слова.

— З такою впевненістю та відчаєм стрибати… Ти ж боїшся води? Чи справи справді настільки серйозні?

Я кидаю погляд на воду й розумію — справді опинилась у ній якимось незрозумілим чином. І це було зовсім не так, як розповідають. Дивно: я навіть не відчула глибини чи особливого холоду. Якби не ставок — тварина б розчавила мене.

— То мої старання перебороти твій страх не були марними? Але за це тебе слід покарати. За безвідповідальність. І нахабство!

— Покарати?

Мої очі широко розкриті, невинно дивляться в палаючі зі злістю очі Редвольда.
Він мовчки підхоплює мене на руки — не грубо, але рішуче — і перекидає через плече.

— Спусти! — Бурчу й б’ю кулаками по його спині. — Варвар! Ти нічого не тямиш!

Але він навіть не здригнувся. Я злилася, лаялася, знову й знову вимовляла образи, поки не втомилася. І коли здалася — замовкла. Тоді відчула тепло його тіла, запах шкіри й тканини. Стало тихо. Спокійно.
Я вмостилась зручніше, вчепившись пальцями в його сорочку, а потім несвідомо почала малювати візерунки на спині.
— Ти схоже розслабилася?— Пробурмотів він.
— Ага. І в мене найкращий вид у світі. — Відповіла, глянувши на його... спину. 

Раптово захотілося пожартувати — й я ущипнула.

Редвольд зупинився.
— Жінко... Ти серйозно? - Легенько, ледь жартома, плеснув мене по сідниці.

— Ай! Це що зараз було?!
— Попередження. Я ж казав — треба тебе провчити. Але... — Його губи смикнулись у лукавій усмішці. — Тепер я знаю як.

— О ні, не смій! 

Я крутилась, пручалась, сміялась і лаялась. Його плески були швидше жартівливими, хоча трохи дошкуляли. Але в ньому не було жорстокості — тільки гра і спроба показати, хто тут головний.

— Глупа жінко. Ти належиш мені. І тільки я вирішую, коли тобі залишати цей світ. 

— Я не річ! — Огризаюся. — А якщо знову таке зробиш — вжалю в інше місце!

Він сміється — рідко, хрипло, майже небезпечно. Я  сердита, засоромлена й чомусь... Задоволена.

— Я знайшов його.— Сказав він різко .

Моє дихання завмерло. Я знала, чим усе скінчилося — та хотіла почути це від нього.

— Він мертвий. Більше не нашкодить тобі. 

Редвольд провів руками по обличчю, ніби стираючи втому. 

— Прекрасно! — Відрізала я гордо, хоч брехня пекла в горлі. 

Він стискає кулаки і ставить на ноги перед собою. Уважно пронизує поглядом. А потім ...

Його поцілунок обпалює, несподіваний і надто грубий. Я штовхаю його в груди, б’ю, вириваюсь — і це лише збурює його ще більше. Він схоплює мої зап’ястки й притискає втримуючи однією рукою.

— Досить! — Хриплю я. 

Його очі блищать не гнівом. Але він тримає.

— Я тебе ненавиджу, проклятий дракон! 

Знову кидаю йому в обличчя, хоча голос зривається, і в грудях вже не лють, а щось інше. Щось тепле, страшне і небезпечне.

Його погляд темніє ще більше, але він не стискає, не тисне, не боляче. Він просто... Тримає.

— Можеш ненавидіти, — хрипко мовить він, — але я тебе не відпущу.

Я завмираю. Бо в цих словах — не лише владна звичка наказувати. Там страх. Там біль. І відчай. І це лякає більше, ніж його сила.

Його лоб торкається мого, і дихання змішується. Гаряче, глибоке. Його рука з моїх зап’ясть пересувається на щоку, і я відчуваю — дрижить.

— Ти могла загинути.— Прошепотів він. — Я не пробачив би собі...

Я дивлюся в його очі. Там вирує буря. І я вже не знаю, чия ненависть сильніша — моя до нього, чи його до самого себе.

— Я не стрибала. — Нарешті знаходжу голос. — Це не було самогубством... Це було... Щось інше.

Він мовчить. Просто тримає моє обличчя і дивиться, ніби хоче побачити правду.

— Редвольде... — Тихо шепочу. — Я теж боюся. І тебе. І цього зв’язку. Але ще більше — себе поруч з тобою.

Його рука тремтить, і тільки тепер я бачу — він теж на межі. Не звір. Людина. Дракон. Хто б він не був — він живий. І я живу. Поки що.

— Пробач.— Прошепотів він. — За силу. За злість. За те, що не знаю, як бути з тобою, щоб не зламати.

Моя рука мимоволі торкнулася його грудей. Серце билося там, гучно, живо, тривожно.

 — Я не річ. Не злиття. Не пара. Я — я.

Він стиснув щелепи. Та не сперечався. Лише важко дихав, втримуючи себе.

Я поклала долоню на його щоку.

— Давай спробуємо з початку. Але не як пара. І не як господар і річ. А як ті, хто ще вчаться не знищувати одне одного.

Він кивнув, мов дитя. І вперше — не як дракон, не як володар, не як сила — просто як чоловік — обійняв мене. Мов боявся, що розсиплюсь у нього в руках.
Я відчула, як його дихання стало спокійнішим. М'язи розслабились, наче він щойно скинув тягар. Ми стояли мовчки. Я притиснулася до нього чолом, і шепотом запитала:

— Покажи мені…

Він здригнувся, не зрозумівши. Я підняла погляд:

— Покажи мені його. Справжнього тебе. Дракона.

Його очі звузились, зіниці стали тонкими, наче леза.

— Навіщо?

— Бо я хочу знати, з ким говорю. З ким сварюся, кого торкаюся. Я хочу побачити все — не тільки чоловіка.  Я не боюсь.

Він мовчав так довго, що я подумала — відмовить. Але потім його рука з ковзаючим рухом стисла мою. І голос, низький, трохи хриплий, пролунав:

— Ти не злякаєшся?

— Уже пізно. — Всміхнулась я. — Я тебе вже вибрала боятись. А тепер хочу знати — кого саме.
 

Редвольд дивився на мене пильно. Його зіниці горіли  світлом, у погляді миготіла боротьба — бажання і страх. Потім він повільно кивнув.

— Відійди.

Я зробила крок назад. Серце билося в грудях, але не від страху — від очікування чогось забороненого, величного.

Повітря навколо нього затремтіло, наче реальність дала тріщину. Темрява, немов тінь від згаслого сонця, стягнулася до нього, обволікаючи його фігуру. З його тіла почали зриватися іскри темної енергії, а кістки затріщали — не болісно, а владно, з первісною силою.

Його плечі розширилися, спина вигнулась, а шкіра почала вкриватися чорними лусками, блискучими, як обсидіан. Крила з розмахом вирвалися з його спини, затінюючи небо . Руки перетворилися на лапи з кігтями, що легко рвали б камінь. Морда витягнулася вперед, а з пащі — клуби диму.

Переді мною стояв Чорний Дракон.

Величезний. Давній. Загрозливий. І дивно прекрасний.

Очі — ті самі. Дивились просто на мене.

Я не відійшла. Не впала навколішки. Просто стояла, дихаючи важко, але рівно. І прошепотіла:

— Ти… Красивий.

Він не відповів, але я відчула: почув. Бо в його погляді промайнуло щось м'яке, майже ніжне.
Дракон злегка нахилив голову, і крила за його спиною затремтіли, збираючись до тіла, немов він намагався зробити себе меншим, менш загрозливим — для мене. Для тієї, хто не відступила.

Я повільно підійшла. Один крок. Другий. Шкіра на руках вкрилася мурашками, але страху не було. 

Торкнулась його лапи. Луска під пальцями була гладкою, гарячою, мов камінь, який довго гріло сонце. Він завмер. Навіть не дихав.

— Це теж ти. — Прошепотіла. — І я хочу знати тебе цілком.

Дракон закрив очі. Вогонь, що тлів у його нутрі, мов завмер, став глибшим, повільнішим. Він нахилив морду, і я обережно доторкнулась до його щоки — тієї, яку колись тримала в людському обличчі.

— Ти не звір. Ти — вітер, полум’я, нічне небо. Але ти також той, хто тримає мене за руку, коли мені страшно. 

Його подих обпалив мені обличчя, та я не відступила.

Раптом повітря знову змінилось. Із тіла дракона пішла хвиля магії — не темна, як раніше, а м’яка, майже світла. Луска почала відступати, крила зникали в тумані, контури стискалися й танули, як дим на вітрі.

І за мить переді мною стояв чоловік.

Редвольд. Високий, дихаючи глибоко, мов щойно вирвався з бою, вологий від поту. 

— Тепер ти знаєш. — Тихо мовив він. — Усю правду. І досі стоїш тут.

— Бо я не хочу бачити лише маску. — Відповіла я. — Хочу тебе. Всю правду. Всю темряву. Всю велич.