— Цієї миті ми — друзі. Ніхто більше не посміє вас карати чи змушувати. Але мені потрібна ваша допомога. — Я провела поглядом по їхніх обличчях. — У нас є небагато часу, щоб навести в цьому замку або ідеальний порядок, або хаос. А потім... Ви вільні. Кожен із вас зможе обирати власний шлях. Скористайтесь цим шансом. Поки господар не повернувся, я не обмежуватиму вас: у вільний час займайтеся тим, що вам до душі. Але якщо ми не встигнемо — нас усіх чекає небезпека. Він не має дізнатися про вас. У жодному разі.

Поневолені здивовано вдивлялися в мої очі. Я вже тричі встигла пошкодувати: чи не надто владно говорю? Чи не наражаю їх на небезпеку через власну злість?

— Сьогодні — ваш день. Відпочиньте, приведіть себе до ладу. Ви отримаєте чистий одяг, гарячу їжу і тепле ліжко.

 

 Так день за днем, майже тиждень, замок змінювався до невпізнання. Молодий Едріс виявився чудовим флористом — він висаджував квіти в горщики, поєднуючи кольори і форми так, що здавалось, ніби у стінах оселилася весна. Юноелла купувала все потрібне, а ми прикрашали кімнати і коридори різнотрав’ям, засаджували алеї, клумби, прибирали сухостій, ремонтували фонтан.

Позбулися дикого плюща, демонтували старий сарай, завели птицю.

І я була приголомшена, коли побачила масштаб території. Я вважала, що ми десь у скелі… Та ні. Цей замок височів над поселенням, і мав величезні землі, аж до самого лісу.

 

Навмисно не згадувала про «смачну» їжу — бо то була радше кара, ніж трапеза. Няня-повар готувала… М’яко кажучи, несмачно. Пробач мені, стара, якщо твої руки ще пам’ятають образи, та їсти ті страви було справжнім випробуванням. Вона була глухоніма, з вічно похмурим поглядом. На кухню мене не пускала, а щойно я з’являлась — косилася злобно, мовчазно, але промовисто. Бувало, я лишалася голодною, боячись отруїтися її кулінарією. Те було не готування — то було знущання.

Коли ж Юноелла привела до мене чистих, наляканих гостей, я простягла кожному по дві монети. Наперед — про всяк випадок. А що як доведеться тікати ще до вечора, не встигнувши розплатитися? Так, я взяла ці гроші без дозволу. Але що з того? Одне покарання більше — одне менше. А тим часом у їхніх втомлених очах спалахнув вогник надії. Спершу не вірили — потім поклялися служити мені вірою і правдою. А я хотіла дати їм щось більше за монети. Я запросила їх до вечері.

Дарма, що Юноелла схвильовано шепотіла: «Так не годиться». Раби — не прислуга, мовляв. Але я ж не забула, що таке людяність. І не зраджу її — хоч би де я була.

І от — де ще я могла побачити справжню Мон’єль? Вистачило п’яти хвилин, аби вона порозумілася з німою нянею — і вмовила ту приготувати вечерю. Не будь-що — делікатес: запечену качку з фруктами, що пахла дитинством і святами. По очах гостей було видно: вони не вірили у свою вдачу. І водночас — світилися щастям.

Майже однією родиною ми сиділи за столом, сміялися, дозволяючи собі бодай на мить забути, де ми й хто. І навіть стара няня, мовчазна і сувора, приєдналася. Неймовірне стало можливим.

А потім — ніч. Втомлені, ситі, наповнені якимось новим теплом, усі розійшлися по кімнатах. А зранку розпочалася робота.
 

День за днем замок змінювався до невпізнання. Минуло три тижні — і кожен з них був як один довгий, насичений день.

Пошкоджені меблі оживали під руками шкутильгавого, але моторного Юджефа — старого, мов сама пам’ять замку. Сейт, мов зачарований, вручну плів килими, на яких оживали пейзажі — тиша лісу, широчінь степу, відлуння річки. Я мала спокусу використати старі килими на щось більш демонстративне — перевернути цей дім догори дригом. Але не змогла порушити пам’ять господині. Моя злість не варта її спокою.

Номі, міцний, як дуб, мовчки переставляв меблі за моїми примхами. Без нього я б нізащо не втілила задумане. Редвольд, певно, ще не здогадується, що на нього чекає. Його фортеця змінилася до невпізнання — і з кожною зміною я ніби викреслювала з себе страх.

Та найбільшим відкриттям став Лонтрест. Хто б подумав, що цей мовчазний кремезний чоловік викує з заліза виноградну лозу такої краси, що серце зупиняється? Тепер вона в’ється вздовж сходів — символ нової крові, що тече цими стінами.

Тепер замість закіптюжених смолоскипів — витончені свічники. Солом’яні матраци й подушки, що пахли затхлістю, поступилися м’якому пір’ю. На кріслах — лисичі шкури, біля каміна — ведмежа. Здавалося, сам дім зітхнув, прокинувся, потягнувся зі сну. Як шкода, що цей затишок — лиш тимчасова відлига перед бурею.

Чай ще парував у чашках, коли пролунало шепотіння:

«Наближається. Не сам. Готуйся. Два дні залишилось...»
 

 

Чашка випала з рук і розбилась на підлозі, розірвавши спокій.
— Ви чули?! — Крикнула я, ховаючи тремтіння.
Тиша. Напружена, важка, майже священна.

— Чому ви не чуєте цей шепіт?.. — Намагалась знайти тверду землю під ногами.

Юноелла обійняла мої руки.
— Що саме ти чула? — Її голос був стривоженим, але спокійним.
Не потрібно було пояснень — вони відчули все.

Я опустила руки. Горло стисло, слова застрягли — прощатися виявилось найтяжче.
— Ми залишимось з тобою, — Сказав Номі.
— Ні! — Крикнула я, суворо. — Ви вільні. Як і домовлялись. Він не пробачить. Я не дозволю, щоб вас знищили разом зі мною.

Юноелла мовчки кивнула — знала, коли сперечатися не варто. Я пішла — залишила їм шанс піти тихо, а сама замкнулась у кімнаті. Вікно, ніч, скло. Порожнеча. Сльози котились безупинно.

Він повертається.
Так рано. Так неочікувано.
Чому не загинув? Чому не лишився ще хоч на тиждень?
Тепер, коли я нарешті... Нарешті знайшла своє місце тут.

 

Коли Юноелла сповістила про його прибуття, я вже не плакала. Просто... Обрала найсуворішу сукню. Монахиня, не жінка. Навіть взула чешки — зручні для втечі,якщо пощастить . Та щойно ступила на сходи — тканина обійняла талію, підкреслила стегна. Може, варто було переодягтись? Здавалось я занадто провакаційно одягнута  .Та було вже пізно.

Він чекав унизу.
Його погляд — лезо. Мовчання — вирок.
— Вже не очікував твоєї появи. — Мовив він.
Світ зупинився.

Він підійшов ближче. Я приготувалась . Думала поб'є...
Та натомість — дотик до талії. Губи — до маківки.
— Стій тихо.— Наказав.

І враз — шум за спиною. Солдати.
Я вирвалась.
— Вам не дозволено входити в дім! — Вдарила словами, як батогом.
Вони мовчали. Він — теж. Мене бісила його ніжність і спокій . Потрібна була провокація . Мені точно потрібна депортація.  Тож залишилась важка артилерія ,напад  .А тоді я побачила кров на їхньому одязі. І відчула запах... Знайомий, болючий.

— До купелі! — Мказала я твердо.

Редвольд знову підійшов. Легкий дотик. Поцілунок.
— Чекаю пояснень. Хто вони? Чому стоять за тобою?

Я не знала, що сказати. Розгублена. Злякана . Всі плани рухнули . Як тепер злити ,якщо вони під більшою небезпекою чим я?! Зрадники!
— Повернусь. Чекаю звіт.— Кинув на прощання.

І тоді я побачила своїх друзів. Вони не пішли. Не скористались свободою...

-Ні...- Махала головою .-Навіщо ви тут?  Ви вільні .
— Нам не потрібна воля без тебе.— Сказав Мон’єль. — Ми залишимось. І будемо боротись.
 


- Дурні  ,як тепер його злити ,якщо ви в небезпеці ?

Що ви наробили ? Я просила...
-Друзі не залишають друзів в біді .-Сказав Юджеф.
- Нам не потрібне офіційне звільнення від рабства ,ти подарувала більше . Свободу всередині .-Підтвердив Мон'єль, поклавши руку на серце . -Ми  не залишимо тебе одну Міра з Землі .
Я довго ридала з відчуттям подяки за відданість ,але зараз вона погубить нас всіх.
-Давайте ,допоможіть мені ,зрадники .-Посміхалась міцно обійнявши кожного. 
Ці люди чітко дали зрозуміти ,як їх не свари ,друзі -не раби ,тікати не будуть.

 

Воїни,більше сотні. Чисті, вимиті і голодні . Ми с друзями працювали мов бджілки і ніхто нам не наказував ,ніхто не забороняв піклуватись про пошук  додаткового  одягу, про приготування їжі. 
Ми заполонили кухню ,щоб приготувати смачненьке з моєї земної пам'яті ,ще й максимально швиденько.

 Багато м'яса,тушкованої картоплі ,яку вважали не їстівною до мого рецепту.  Салати ,компот і навіть приготували млинці та спекли хліб замість звичайних  коржиків  . Такого вони точно не їли ,нічого не звичайного ,але не в цьому світі.
А ось ,як здивувались ,коли запросила за стіл ,всі дикувато повелись .Не знали, з чого почати трапезу. Ми з друзями розлили по кружкам напій недрл ,подібне на ром . В підвалі його цілий склад ,тож не пожалкували . Кожному запропонували скуштувати страву , крім одного , навмисно уникала господаря . Тут вже самообслуговування будь ласка . Не заслужив моєї особистої уваги . Навіть не дивилась в його сторону.  Але відчувала тиск зі сторони . Поки воїни їли ,ні одного слова ,крім нас ніхто не вимовив. 
Варто було запитати ,чи всім все сподобалось , Редвольд стиснув ручку залізної кухоль до скрегота металу. Все ж таки змусив повернути  погляд в його сторону ,тримався доволі довго ,скажу так. 

Скажу так: він не доторкнувся до їжі — навіть коржів не з’їв, хоча ті пахли на всю залу. Похмурий дракон чекав, поки я й у нього запитаю про самопочуття. Що, нетерплячість уже втрачено? Так дивиться на мене… Зараз сама зірвуся від злості. Ось який гордий: руки зчепив у замок на столі, твердий погляд… Усе ж таки манери вихованості присутні? Можливо, дикун не зовсім одичавів — щось іще стримує його. Впевнений у своїх воїнах, які тримаються стримано й тихо. І в мені — яка не дозволяла собі нічого зайвого, навіть щоб позлити господаря.

Та я не могла переступити через власні моральні принципи й почати навмисно фліртувати перед Редвольдом. Можливо, тоді б він мене депортував — за легковажність? Я й на пів метра не підходила ближче до чоловіків. Не торкалася навіть тоді, коли наливала напій. Усі відчували напругу, тому швидко причмокували те, що їм запропонували, — під чітким наглядом господаря.

Наш зоровий бій порушив звук вхідних дверей, які ледь не зірвалися з петель, коли забіг хлопчина. Молодий воїн намагався вдихнути якомога більше повітря. Він схилився, впершись руками в коліна, даючи собі хвилину перепочинку.

 


-Господарю… Втрати… Багато… Всі маги на кордоні — поранені… Головний цілитель… Само лікується… Допомоги — нема… Золотий дракон стримує прорив… Але потрібне підкріплення… Багато в стані неправильної регенерації…

Зал затих. Аж дзижчання мухи чути було.

Я ковтнула повітря. Серце стислося.

Редвольд… Він мовчав. Але змінився. Здавалося, став більшим, темнішим, похмурішим. Брови зійшлися, погляд загострився. Та він не зірвався. Тільки… Затамував бурю.
-Допоможіть самим важким зустрітись з Богом Роном ,останні ...
Не знаю хто це ,але діло погань .
— Це означає добити слабких і важко поранених? — Не стрималась, перебила. 

Мій обов'язок прокинувся зненацька. Розум зажив іншим життям — професійним.

— Які втрати, воїне? — Не дала навіть шансу відповісти, якщо хтось і спробував би.

Підбігла до хлопця впритул, бо той мовчав, як істукан, і не відповів. Хай карає, якщо хоче. Якщо йдеться про чиєсь життя — я готова понести відповідальність. Схопила його за кофту й смикнула.

— Ніхто не бачив поранених, а їм уже смертний вирок? — Повернулась до Редвольда. — Ви в своєму розумі? Стратити мене можете згодом. Але якщо дозволю вам втратити бодай одного без огляду — не пощастить вам зі мною зв’язатись.

Знову до хлопця:

— Повторити питання, воїне? Чи ти глухий?

— С... с... Сотня десь. Може, менше... — Заїкався він, зиркаючи на свого господаря.

Відпустила його кофту. Відскочив назад.

Хто я? Жінка, яка не має поняття про їхні війни, про їхній світ, але ставить «нежіночі» запитання. Не зважаючи на реакцію, чітко віддала наказ:

— Розмістіть у правому крилі легко поранених, у лівому — тяжких. У центрі — критичних. Я сама надам їм допомогу. Друзі, — звернулась тепло до своїх, — будьте біля мене, я поясню, що робити.

— Номі, приготуй воду, чисту тканину, терту кропиву, листя подорожника. Ножиці, голки, нитки, недрл. І шини — ті, що я вам показувала.

Тараторила, роздаючи завдання, чітко усвідомлюючи масштаб і можливі типи поранень. Я була готова.

Редвольд повільно встав зі свого місця. Підійшов.

— Жінко, ти в своєму розумі? Маєш уяву, що намагаєшся контролювати? Це тобі не пил витирати чи меблі міняти! — Схопив за підборіддя, змушуючи подивитися на нього.

Я не відвела очей. Ще більше підняла голову, звузивши погляд:

— Сумніваєшся? В людині, яка любить свою справу? Я виросла в родині лікарів і знаю, куди ставити клізму таким, як ти. Але звідки тобі знати про мої вміння? Тобі потрібна лише іграшка для похоті. Сосуд. Жінка ночі.

— Тебе треба поставити на місце, жінко.

— Ти можеш принизити мене перед своїм народом. Але не сумнівайся — я можу допомогти. — Голос став тихим. — Якщо твій єдиний варіант — добити того, хто був тобі сином у бою... Знай: цього я не пробачу. Якщо моя душа вже зламана тобою — це ніщо в порівнянні з тим, якщо ти власноруч уб’єш невинних.

— Будеш торкатись чужих чоловіків? — Рикнув, погляд з-під лоба.

— Якщо хочеш — стій зі мною. Але якщо твоя дитина помре від твоєї байдужості, тоді ти диявол без серця. І знай — моя ненависть не матиме меж. — Дивилась прямо в очі. — Я лікар.

Редвольд стиснув кулаки до хрускоту. Жовна заграли. Але мовчав. Потім коротко кинув воїнам:

— Ваша кімната — на подвір'ї. Відпочиньте. Завтра в бій.

— На другому поверсі замку.—  Втрутилась, не відводячи погляду. — Не відмовляйтесь від гостинності господаря. Кімнати готові.

Воїни дивились на нього. Чекали остаточного слова.

— Робіть, як сказала Міра.—  Голос його потеплів.

Серце зробило кульбіт. Махнув рукою — наказ. Усі дружно вийшли. Зала опустіла.

— В мене є умова, жінко.

— Умова? — Здивувалась. — Яка?

— Нагодуй мене.— Голос охрип.

— Я... я... — Розгубилась.

 Варвар дивився на мої губи, так ніжно і жадно, що в грудях щось стиснулось.

Схопив за руку, потягнув до столу. Сів. Посадив мене собі на коліна, однією рукою тримаючи за талію.

— Не дивись так. Я отруйна.

Розсміявся. Відверто, глибоко.

— Мені подобається, що ти перейшла на «ти». В цьому щось є. Що з цього ти приготувала? — Озирнув стіл, ніби ми сімейна пара.

Схвильовано потяглась до печеної качки. Відламала шмат м’яса, піднесла до його вуст.

Він жадно відкусив, не відводячи погляду. А я — ледь не згоріла від сорому й хвилювання, милуючись, як він їсть із моїх рук.

-Ти дуже смачно готуєш.  А ця сукня ,щось новеньке. 
Схопив під руки  і одним рухом посадив на край столу .
-Ах!-Скрипнула. 
Чоловічі руки ніжно гуляли по талії  досліджуючи кожен сантиметр ,це пугало і подобались. 
-Сумувала  ?
-Ні!-Що з голосом ? Наче мале дівчисько пищу .


Мужчина нахилився, обпершись руками об стіл по обидва боки від мене, замкнувши простір.
— Твоє серденько так голосно б'ється, коли я поруч.
— Я боюся тебе.— Прошепотіла, та в животі ворушились метелики страху.

— Невже? — Його гарячий подих обпалив шию. Я здригнулася.

— Будь ласка... — Ледве вичавила, не знаючи, чого саме прошу: зупинки чи пощади.

— Що "будь ласка", Міро? — Прошепотів він, торкаючись вухом мого вуха. Тіло зрадницьки прогнулося, хоч у свідомості волало: "Втікай!"

 Що зі мною відбувається?.. Задихалась.

— Яка чудова реакція. І без чорної отрути... Це навіть приємніше. Скажи, думала про мене, моя дівчинко? Мріяла, як я торкаюся тебе?..

— Не треба... — Губами торкнулась його слів, як молитви. Але молитва не мала сили.

Його очі темніли.
— Ця жалюгідна сукня — єдине, що втримало мої ревнощі. Вона закриває тебе від чужих очей. І я радий. Бо ти — моя.
 


Схопив за шию в  легко  задушливій схватці  . -Твоє тіло, тільки моє. Тій запах ,тільки мій. -Прибрав з лиця мокру прядку волосся .
-Дихай моя дівчинка . Дихай. - Спокусливо  торкнувся губами до моєї нижньої губи  .
-Ах.- Простонала 
- Міра ,якщо будеш так реагувати ,боюсь не стримаюсь  і з'їм тебе прямо на цьому столі. 


Наче холодною водою окотило . Стало страшно ворухнутися ,щоб не спровокувати, бо весь час наче березнева кішка постидно  муркотіла  .

Відпустив. Відійшов. Залишив.
Мов ужалена, зістрибнула зі столу. На тремтячих ногах кинулася до виходу — подалі від збудженого варвара.

— Не роби того, Міро, що змусить мене шаленіти. Не торкайся їх особисто.
— Я лікар. Мої дотики — суто професійні, — кинула через плече. Схопилась за дверний отвір, махнула головою й вискочила надвір.

Відпустив. Хвала богам, відпустив...
Що зі мною? Ще кілька днів тому я ненавиділа його до сказу, мріяла про його смерть... А тепер? Чому шаленію від одного лише погляду? Не можу стримати цю енергію, що виривається назовні від найменшого дотику. Все тіло тремтить. Треба переключитися. Негайно.
Так, яка кількість роботи мене чекає?
— Велика, дівчинко, — Озвався внутрішній голос.

— О, Боги... — Аж сперло подих. — Невже не розрахувала сили?

Так, Міро. Збирайся. Задню вмикати пізно. Ти маєш зробити неможливе.
Якщо тут і є Боги — хай допоможуть.

Вчасно до мене підбігла Юноелла з друзями.

— Ми все підготували.
— Добре. Почнемо.

Зав’язала хустку, щоб волосся не заважало, закотила рукави — і пірнула в роботу, не зволікаючи ні секунди.
Присутність друзів додавала сил. Незначні порізи довірила зашивати Номі. Глибокі — брала на себе. З переломами та вивихами допомагав Лонтрест — мій надійний оплічник. Його міцні руки творили дива не лише з металом. Старенький Юждеф накладав шини, юний флорист Едріс разом із Сейтом дарували усмішки пацієнтам, накладаючи перев’язки. Номі поїла поранених напоєм, що приглушував біль. Юноелла працювала, як справжня медсестра — подавала все необхідне, зупиняла кровотечі.

Всі були при ділі.

Цілий день повітря пронизували стогони болю. Але воїни відновлювались швидше, ніж я очікувала. Їхня регенерація... Це було диво. Я потрясена, та часу на роздуми бракувало. Обов’язково занотую спостереження — згодом.

— Друзі, запаліть смолоскипи. Темніє. Потрібне світло. Більше світла!

У моєму світі навіть у лікарнях не бувало такого обсягу роботи. Тут усе було інакше. Мов якась сила вселилася в мене. Я працювала без спочинку, віддаючи себе повністю.
Очі палали, руки діяли — я була у своєму елементі.
Знала лише одне: я лікар. Коли хтось потребував допомоги — я йшла, навіть серед ночі.

Нарешті, всі отримали допомогу. З полегшенням обвела поглядом залитий вогнями простір.

— Ви молодці. Ідіть, відпочиньте. На сьогодні все.

Друзі розійшлися. Я ще раз перевірила всіх поранених. Ледве дійшла до лавки — тіло втрачало контроль, і свідомість гасла від перевтоми...

 

 

Сильні руки підхопили й обережно притисли до теплого, міцного тіла.
Знайомий запах... Я вдихнула глибше, вбираючи в себе його аромат. М’язи розслабились. Свідомість дрейфувала в тишу.
Пізніше. Подумаю про все потім. Зараз — просто спокій.

Я не розплющувала очей, коли відчула теплу воду — тіло занурили в ванну. Дбайливі руки змивали кров, втому, біль. Усе минуле.
Я не чула жодного слова — лише дотик, лагідний, вмілий.
І тоді — шепіт біля самого вуха:

— Ледь не збожеволів, дивлячись, як ти торкаєшся їх… Так близько.

Тіло зреагувало миттєво. Спазм насолоди пронизав мене ще до того, як його рука, невидимо, але точно, торкнулась крізь тонку тканину сукні — туди, де пульсувало бажання.
Я видихнула — майже стогін.
О, Боги…

Він мучив ніжно, але невблаганно — не давав ні втекти, ні згоріти до кінця. Усе було наче в сні: рухи повільні, чуттєві, повні внутрішнього вогню.
Сукня луснула — і я опинилась у його обіймах, гола, така вразлива, така готова.

Коли він встиг роздягтись?
Його шкіра була гарячою. Його тіло — реальним.

— Редвольд... — Шепочу, сама не вірячи, що прошу. — Благаю...

— Скажи, що ти моя. — Голос глухий, хрипкий. — І я дам тобі все.

— Твоя... — Видихаю, тремтячи.

І світ розчинився.

Я відчувала його кожною клітинкою, втримувала ногами, стискала руками його шию, ніби боялась, що зникне. Царапала, кусала, благала і кричала — не від болю, від щастя.
Його тіло відповідало мені так, як ніхто й ніколи.
Мої сліди на ньому пульсували, немов нові мітки, що кріпили його до мене.

Хто над ким мав владу?
Яке значення це має?

Я не хотіла зупинятись.
Можливо, це сон. Бо в реальності так не буває.