Дівчина була занадто спокійна, мов удав.

— Досить з мене! — вихопилось у мене.

Я підхопила простирадло, накинула на себе, як грецька богиня, вийшло щось схоже на сукню. Так краще, ніж голою бігати по хаті. Зупиняючи служницю, яка поспішила на допомогу. Тіло було слабке, але впораюсь сама.

— Я полонена? — запитала я.

Дівчина підняла на мене невинний погляд.

— Наказів не було. Лише нагодувати.

Цей погляд приховував більше, ніж здавався.

— Тоді проведи мене в ту кімнату, де я була спочатку. І дай одяг. Будь ласка.

З відразою глянула на тканину простирадла, воно ще зберігало аромат  спокус.

— Добре, господине.— вона вклонилася з ледь помітною усмішкою.

— Не називай мене так. Мене звати...

Я вагалась. Назвати справжнє ім’я чи вигадане?

— Міра.

Моє ім’я — це єдине, що ще належить мені. І його я пам'ятаю точно.

— Як дивно звучить. Гарне. Можливо, ви принесете в цей дім справжній мир. Бо його тут давно замкнули під сім замків.

Я проігнорувала її слова. Не хотіла вдаватись у подробиці історій цього світу. Скоріше б забути, що він взагалі існує.

— А тебе як звати?

— Юноелла.

— Добре, Юноелла. Покажи мені дорогу.

Ми рушили довгим коридором. Сьогодні він здавався більшим, ніж коли мене несли. Тоді мозок працював інакше, мабуть під дією отрути ... Лише тепер я помітила, підлога брудна, замасляна, холодна, дерево дряпало босі підошви. Тому і ніс мене на руках? Складається враження, що тут пройшовся табун слонів. Клінінг у цьому палаці просто ридає.

На білих мармурових стінах висіли обвуглені смолоскипи. Павутина звисала з високої стелі, прикриваючи колись чарівні статуї ангелів і богинь. Було шкода ці витвори мистецтва,бруд з’їдав їх, як час з’їдає спогади.

Двері знаходились на відстані двадцяти кроків одна від одної. Кімнат — безліч. Навіщо стільки? Мабуть, кожна приховує свою історію...

Нарешті дійшли до кінця коридору. Юноелла легко відчинила важкі дерев’яні двері й жестом запросила мене всередину. Я спробувала зрушити їх — нічого. Як вони це роблять?

Переступивши поріг, я полегшено видихнула.

— Юноелла, мені потрібно вмитися. Принеси таз з водою, будь ласка?

Вона усміхнулась:

— У кімнаті є купальня. Йдіть за мною, моя господине.

— Я не... — махнула рукою. Не маючи сил сперечатись.

Простора купальня вразила. Веселкове вітражне вікно розсипало візерунки по всіх стінах. Яскраві промені бігали кімнатою, грались між собою. Це нагадало мені про дім. Я любила вмикати гірлянди не по сезону, запалювати свічки, вмикати проектор з зоряним сяйвом... І це теж пам'ятаю...

Дім. Що я знаю про нього? Мало. Лише уривки. Короткі кадри, мов спогади з чужого життя.

— Міра. Це працює так: варто доторкнутись до води або до бортику  і побажати температуру. Якщо хочете водоспад ось тут, — вона вказала на отвір у стіні. — Мило на поличці. Якщо будете щось потребувати, лише назвіть моє ім’я.

Нарешті я залишилась на самоті.

Довго спостерігала за веселковими променями. Потім доторкнулась до кам’яного бортика  і ванна наповнилась гарячою водою. Саме так, як я хотіла. Чудо. Це тобі не тазик біля ліжка.

Позбулась простирадла. Пірнула у воду. Вперше за довгий час — спокій.

— Як чудово... Готова залишатись тут вічність.

Не пам’ятаю, скільки відкисала. Шкіра на пальцях зморщилась. Але я залишалась, доки не відмила з себе сліди і запах чужинця. Тепер думки були чисті. Як і тіло.

Тепер я знову, я. Втома минула.

Взяла біле мило. Аромат троянди вдарив у ніздрі.

— Неймовірний запах. Де вони його беруть?

Минуло ще трохи часу. Нарешті я повернулась до кімнати, свіжа, бадьора, трохи навіть весела.

Ось тепер варто подумати. Як я потрапила сюди? Померла? Реінкарнація? Чи це квантовий стрибок у паралельний світ?

Я мушу знайти шлях назад...

Де мої дівчата? Що з ними сталося? Вони живі?..

Стільки питань.

Де знайти відповіді?

 

Несподівано до кімнати ввійшла служниця  без попередження, без натяку на манери. Це тут норма? Просто заходиш, коли заманеться, порушуєш чужий спокій, і нікого це не турбує? У цьому світі, здається, про особисті кордони ніхто й не чув? Іноді ж хочеться хоч краплі тиші, щоб не вривались у твоє життя так нахабно, ніби ти річ, а не людина.

Я вже сиділа з нахмуреним поглядом, і настрій був відповідний.

— Господиня, вас щось турбує? Можливо, щось болить? Вам потрібна допомога?

Серйозно? А зовнішній вигляд нічого не каже?

— Мені не сподобалось, що ти ввірвалась без дозволу. Наступного разу, будь ласка, стукай перед тим, як заходити. І чекай на відповідь.

— Ох… Вибачте. Ми зазвичай діємо тихо, непомітно. Нас рідко хто помічає… Ми, як тіні: зайшли, вийшли, і ніхто не згадав.

Мені стало ніяково за різкість. Проте зараз мені потрібен був хоч якийсь контроль.

— Можна тебе про щось попросити?

— Що завгодно. Наказуйте.

— Ні, я не наказую. Я прошу. Просто, перед тим, як увійти, постукай і чекай, поки дозволю. Це допоможе мені почуватися… Ну, бодай трішки вільною і в безпеці.

— Так, звісно, я зрозуміла. Обіцяю.

— Дякую. Це для мене справді важливо. Хоч маленький, але власний простір… Поки не...

Замовкла. Слова застрягли в горлі. Очі втратили блиск.

Та дівчина виявилась не простою. Без слів підійшла, сіла поруч і тихо взяла мої руки, почала обережно масажувати пальці, ніби говорила: я тут, усе добре, мовчимо разом.

— А де сам Редвольд? — спитала, щоб змінити тему.

— Мені не дозволено обговорювати з вами такі речі… Але... — дівчина завагалась. — Я принесла їжу. Спробуйте, вам потрібно підкріпитися. Ви така бліда… Мов привид. Пробачте, якщо сказала щось недоречне.

— Нічого. Просто…

— Господаря, можливо, не буде місяць, а то й довше.

Служниця нервово закусила губу, вагалась  сказати чи ні?

— Демони прорвали оборону… Його брат, Вортон, важко поранений. Господар змушений був негайно виїхати на заміну, щоб втримати кордон…

Усередині мене спалахнула іскра радості,  така щира, як ще ніколи за весь час перебування тут. Нехай не повертається. Нехай лишається там назавжди. У цьому світі теж війни? І знову демони… Чому я не здивована? Людей, які воюють, і справді інколи не інакше як демонами, не назвеш.

Але зараз у мене з’явився шанс. Час. Простір для дій.

— Скажи чесно. Я полонена?

Я прибрала руки.

— Ні. Господар лише наказав не випускати вас із замку.

— Ось як… То все ж таки полонена, — видихнула з сумом.

Але є одне "але". Всередині замку я можу рухатись. А значить, залазити куди не слід. І, можливо, ніхто мені за це нічого не зробить.

— Покажи мені все. Кожну щілину в цьому проклятому замку.