Дівчина була занадто спокійна, мов удав.

— Досить з мене! — вихопилось у мене.

Я підхопила простирадло, накинула на себе, як грецька богиня — вийшла щось схоже на сукню. Так краще, ніж голою бігати по хаті. Зупиняючи служницю, яка поспішила на допомогу. Тіло було слабке, але впораюсь сама.

— Я полонена? — запитала я.

Дівчина підняла на мене невинний погляд:

— Наказів не було. Лише нагодувати.

Цей погляд приховував більше, ніж здавався.

— Тоді проведи мене в ту кімнату, де я була спочатку. І дай одяг. Будь ласка.

З відразою глянула на тканину простирадла — воно ще зберігало аромат нічних спокус.

— Добре, господине.— Вона вклонилася з ледь помітною усмішкою.

— Не називай мене так. Мене звати...

Я вагалась. Назвати справжнє ім’я чи вигадане?

— Міра.

Моє ім’я — це єдине, що ще належить мені. І його я пам'ятаю точно 

— Як дивно звучить. Гарне. Можливо, ви принесете в цей дім справжній мир. Бо його тут давно замкнули під сім замків.

Я проігнорувала її слова. Не хотіла вдаватись у подробиці історій цього світу. Скоріше б забути, що він взагалі існує.

— А тебе як звати?

— Юноелла.

— Добре, Юноелла. Покажи мені дорогу.

Ми рушили довгим коридором. У світлі він здавався більшим, ніж коли мене несли. Тоді мозок працював інакше. Лише тепер я помітила — підлога брудна, замасляна, холодна, дерево дряпало босі підошви. Складається враження, що тут пройшовся табун слонів. Клінінг у цьому палаці просто ридає.

На білих мармурових стінах висіли обвуглені смолоскипи. Павутина звисала з високої стелі, прикриваючи колись чарівні статуї ангелів і богинь. Було шкода ці витвори мистецтва — бруд з’їдав їх, як час з’їдає спогади.

Кожні двері знаходились на відстані двадцяти кроків одна від одної. Кімнат — безліч. Навіщо стільки? Мабуть, кожна приховує свою історію...

Нарешті дійшли до кінця коридору. Юноелла легко відчинила важкі дерев’яні двері й жестом запросила мене всередину. Я спробувала зрушити їх — нічого. Як вони це роблять?

Переступивши поріг, я полегшено видихнула.

— Юноелла, мені потрібно вмитися. Принеси таз з водою, будь ласка?

Вона усміхнулась:

— У кімнаті є купальня. Йдіть за мною, моя господине.

— Я не... — Махнула рукою. Не мала сил сперечатись.

Простора купальня вразила. Веселкове вітражне вікно розсипало візерунки по всіх стінах. Яскраві промені бігали кімнатою, грались між собою. Це нагадало мені про дім. Я любила вмикати гірлянди не по сезону, запалювати свічки, вмикати проектор з зоряним сяйвом... І це теж пам'ятаю...

Дім. Що я знаю про нього? Мало. Лише уривки. Короткі кадри, мов спогади з чужого життя.

— Міра. Це працює так: варто доторкнутись до води або до бортику — і побажати температуру. Якщо хочете водоспад — ось тут. — Вона вказала на отвір у стіні. — Мило на поличці. Якщо будете щось потребувати — лише назвіть моє ім’я.

Нарешті я залишилась на самоті.

Довго спостерігала за веселковими променями. Потім доторкнулась до кам’яного бортика — і ванна наповнилась гарячою водою. Саме так, як я хотіла. Чудо. Це тобі не горщик під ліжком.

Позбулась простирадла. Пірнула у воду. Вперше за довгий час — спокій.

— Як чудово... Готова залишатись тут вічність.

Не пам’ятаю, скільки відкисала. Шкіра на пальцях зморщилась. Але я залишалась — доки не відмила з себе сліди і запах чужинця. Тепер думки були чисті. Як і тіло.

Тепер я знову я. Втома минула.

Взяла біле мило. Аромат троянди вдарив у ніздрі.

— Неймовірний запах. Де вони його беруть?

Минуло ще трохи часу. Нарешті я повернулась до кімнати — свіжа, бадьора, трохи навіть весела.

Ось тепер варто подумати. Як я потрапила сюди? Померла? Реінкарнація? Чи це квантовий стрибок у паралельний світ?

Я мушу знайти шлях назад...

Де мої дівчата? Що з ними сталося? Вони живі?..

Стільки питань.

Де знайти відповіді?
 
Несподівано до кімнати ввійшла служниця — без стуку, без натяку на манери. Це тут норма? Просто заходиш, коли заманеться, порушуєш чужий спокій, і нікого це не турбує? У цьому світі, здається, про особисті кордони ніхто й не чув. Іноді ж хочеться хоч краплі тиші, щоб не вривались у твоє життя так нахабно — ніби ти річ, а не людина.

Я вже сиділа з нахмуреним поглядом, і настрій був відповідний.

— Господиня, вас щось турбує? Можливо, щось болить? Вам потрібна допомога?

Серйозно? А зовнішній вигляд нічого не каже?

— Мені не сподобалось, що ти ввірвалась без дозволу. Наступного разу, будь ласка, стукай перед тим, як заходити. І чекай на відповідь.

— Ох… вибачте. Ми зазвичай діємо тихо, непомітно. Нас рідко хто помічає… Ми — як тіні: зайшли, вийшли, і ніхто не згадав.

Мені стало ніяково за різкість. Проте зараз мені потрібен був хоч якийсь контроль.

— Можна тебе про щось попросити?

— Що завгодно. Наказуйте.

— Ні, я не наказую. Я прошу. Просто — перед тим, як увійти, постукай і чекай, поки дозволю. Це допоможе мені почуватися… ну, бодай трішки вільною і в безпеці.

— Так, звісно, я зрозуміла. Обіцяю.

— Дякую. Це для мене справді важливо. Хоч маленький, але власний простір… Поки не...

Замовкла. Слова застрягли в горлі. Очі втратили блиск.

Та дівчина виявилась не простою. Без слів підійшла, сіла поруч і тихо взяла мої руки, почала обережно масажувати пальці — ніби говорила: я тут, усе добре, мовчимо разом.

— А де сам Редвольд? — спитала, щоб змінити тему.

— Мені не дозволено обговорювати з вами такі речі… Але... — дівчина завагалась. — Я принесла їжу. Спробуйте, вам потрібно підкріпитися. Ви така бліда… мов привид. Пробачте, якщо сказала щось недоречне.

— Нічого. Просто…

— Господаря, можливо, не буде місяць, а то й довше.

Служниця нервово закусила губу, вагалась — сказати чи ні.

— Демони прорвали оборону… Його брат, Вортон, важко поранений. Господар змушений був негайно виїхати на заміну, щоб втримати кордон…

Усередині мене спалахнула іскра радості — така щира, як ще ніколи за весь час перебування тут. Нехай не повертається. Нехай лишається там назавжди. У цьому світі теж війни? І знову демони… Чому я не здивована? Людей, які воюють, і справді інколи не інакше як демонами не назвеш.

Але зараз у мене з’явився шанс. Час. Простір для дій.

— Скажи чесно. Я полонена?

Я прибрала руки.

— Ні. Господар лише наказав не випускати вас із замку.

— Ось як… То все ж таки полонена, — видихнула з сумом.

Але є одне "але". Всередині замку я можу рухатись. А значить — і лазити куди не слід. І, можливо, ніхто мені за це нічого не зробить.

— Покажи мені все. Кожну щілину в цьому проклятому замку.


---