Мою увагу привернуло величезне вікно- два  метра в  висоту і три в ширину. Але скло було настільки  брудним, що крізь нього не  можливо  розгледіти нічого. А ось, величезне ліжко на якому я лежатиму, незвичайно велике. Такої пирини  в моєму домі точно не було, ще й набито соломою... Середньовіччя якесь! Солома була всюди: у подушках, у пирині, на підлозі.Чесне слово, в мене галюцинації. Навіть стіни обмащені глиною з тією ж соломою.  

Погляд сковзнув вгору, стеля була неймовірно висока, що лише додавало кімнаті моторошного вигляду. Ось невеличка тумба ручної роботи. Подряпана, але ще тримається з  чистого дерева.  На ній стояв кувшин, сподіваюсь з водою, бо пити   хотілось донестями. Біля тумби нічний горщик. Жодна річ в цій кімнаті не здавалася  мені знайомою чи звичною.

Опираючись на лікті старухи, побачила не високу шафу в кутку. Було  цікаво, що в ній приховує, там патаємний хід, як у фільмах? Але жаль, мої сили швидко мене покинули, падаючи на подушки головою  напівнепритомною, лише й встигла видихнути останнє повітря з легень.


- Прокидайся мила. До тебе гості. Треба  багато вирішити  питань.Ти потрібна мені сьогодні. Відкривай очі.
Жінка підняла мене, наче ляльку, одягла в пишну сукню , (хвала Богам ,що без корсета), заплела волосся в тугу косу, напоїла  гіркою  настоянкою і  повела довгим  темним коридором, так мені здалось. З її допомогою, спустились на перший поверх. Вона посадила моє  непокірне  тіло в крісло біля каміну і відійшла. 

Я чудово розуміла, що все  наче відбувається в уповільненому кіно.  Відчуття були схожі на ті, коли одного разу, заради цікавості, спробувала косячок. Жахливий досвід. Саме таке враження, ніби все навколо тягнеться, мозок пливе, тіло не слухається, а дії відбуваються всупереч  волі.

Залишалось тільки спостерігати. 
Через хвилину в зал ввійшли жінка в віці, з молодим худощавим парубком. Він був років двадцяти з коротко підстриженим русявим волоссям, пухкими губами й великими очима з пишними віями. Обличчя мажора з фільму, а от одяг.Біла сорочка й чорні кальсони  викликали у мене  усмішку. 

Жінка, що стояла поруч, мала сиве волосся, стягнуте в тугу гульку. Вона була напружена, втомлена і, здається, дивилася на мене з відразою.
Я почувалася пригніченою, ніби під прицілом, і водночас безпорадною.
А от хлопець…
Він, здається, хвилювався за мене.
Можливо, я була йому не байдужа?

— Бідна Лефф… Ми тільки дізналися про напад і одразу приїхали провідати тебе, — сказав він, голос тремтів.
Жінка зупинила його жестом, не давши підійти першою.
Вона повільно наблизилася до мене, роздивляючись мій стан, ніби я була прокажена. Потім, з огидною усмішкою, поплескала по плечу, стискаючи до болю.
Її кістляві пальці, здавалося, отримували насолоду від власного садизму.
Коли відпустила — зробила це з тією ж хижою насолодою.

 Я продовжувала сидіти безмовною лялькою ,спостерігаючи за чудовою грою акторів. Подивимось, вдасться  мені щось дізнатися більше чи побачити?
Якби я зараз могла, з задоволенням відповіла б цій відьмі. 

І ось настав час молодого хлопця. Чому «настав час»? Бо він чекав дозволу своєї матері-павучихи.
Коли вона дала знак, він метнувся до мене, майже впавши на коліна.
— Ред! Це непристойно! — вигукнула жінка, але він її не чув. Уже не звертав уваги на її накази.
— Нехай поспілкується. Їм потрібен час. Лефф пережила страшний момент. Вона ще під впливом ліків, — втрутилася стара, — і не дуже спроможна до спілкування. Потрібний спокій та час, щоб прийти до тями.
— Я сподіваюся, її честі не було завдано шкоди? Вона чиста? — запитав Ред у пихтихи.
Оце так турбота! Йому справді не дає спокою, чи я «чиста»? А як же моє здоров’я, пам’ять, взагалі — хто я така?
— Не хвилюйся. Ми все передбачили і встигли вчасно, — запевнила стара.
У дверях з'явився ще один персонаж - товстенький пузань у потертій мантії. Дядько- гриб. Різко наші очі уважно перевели погляд на гостя. А потім, несподівано юнак встав на одне У дверях з’явився ще один персонаж — товстенький пузань у потертій мантії. Дядько-Гриб.
Різко наші очі уважно перевели погляд на гостя. А потім, несподівано, юнак встав на одне коліно переді мною і ніжно поцілував тильну сторону моєї долоні.
В цей момент я нічого не відчувала. Абсолютно. Мов скляна.
Ні ніжності, ні радості — отрута притупила все. Хоч палкою бий.
Та одна думка не давала спокою: якби моєї гідності все ж таки торкнулися?
Стояв би він так на колінах переді мною? Цілував би мої руки ніжно, радісно?
Радію більш за все, що мій мозок працює більш-менш розсудливо.
— Поки бідолага майже нічого не пам’ятає, не так страшно, — сказала жінка, яка мене одягала.
— Думаю, нам варто трішки подорожувати. Оздоровитися — і все прийде до ладу. Це допоможе відновитися.


Ред став біля мене по праву сторону, ніжно торкаючись плеч. Відверто говорячи, інтимно гладити. Брр.
- Так, це допоможе зібрати всі думки.
- Зараз ви повінчаєтесь, а після подорожі, зіграємо весілля, - повернулись усі до товстяка.

 Він  продовжував стояти тихенько, не втручаючись в жіночі справи. 

Ред шумно і радісно хлопнув в лодоні, викрикуючи згоду. До мене підійшов коротиш- пузиш. Швидким рухом різанув мені палець, те  саме зробив з Редом. На жовтому листі священик поставив наші кроваві відбитки. Так закріпили шлюбні вузи. Дикий спосіб. 

 Назвали чоловіком та дружиною без всяких церемоній та поцілунків, квітів.

Мене знову  підняли, повели в кімнату й напоїли гірким відваром. Більше я нічого не пам'ятаю ...


Минуло  три  дні.  Гіркий відвар мені давали  раз на добу, всі ці дні я не покидала  кімнату. Мій розум блукав  у тумані -то наче присутній, то зникав десь далеко, ніби сон, що вислизає крізь пальці.

Ось  настав  день, коли мене нарешті вивели з тієї  задушливої, темної в'язниці. Я опинилась на палубі  справжнього дерев'яного корабля, схожого на середньовічний.  На мені -  біла сукня : Ось настав день, коли мене нарешті вивели з тієї задушливої, темної в’язниці.
Я опинилася на палубі справжнього дерев’яного корабля, схожого на середньовічний.
На мені була біла сукня: легка, зручна, не стискала рухів. Вперше за довгий час я могла дихати на повні груди.
От дивина. Закрила очі — я в ліжку. Відкрила — стою на краю палуби, морський вітер ніжно торкається обличчя.
Я прищурилася, намагаючись розгледіти, як люди махають своїм родичам з берега, як над пірсом ширяють чайки, як пливуть хмари високо в небі. Намагалася зібрати думки, віднайти себе.
Але все було глухо — ані емоцій, ані бажань, ані навіть запаху моря.
Мені одразу стало ясно: це дія тієї гидоти, якою мене напихала тітонька-пихтиха.
Останні дні вона ні на крок не відходила, уважно стежачи, щоб я все випила.
Але коли корабель відчалив, мені вдалося залишитися наодинці бодай на хвилину.

 Не вагаючись, я  штучно викликала блювоту, випльовуючи чорну отруту в солону воду. Ніби полегшало. Ледве  встигла витерти  краплини з губ, як на горизонті  знову з'явилися вона - п'явка в людському вигляді. Простягнула  мені ще одну  колбу, наказала  знову випити. Цього разу я не проковтнула, затримала отруту в роті,терпіла, очікуючи момент. Потім тихо виплюнула її ,коли ніхто не бачив. 

Так я повторювала ще два дні поспіль. І тоді…
Вперше за весь цей час я відчула, як повертаються емоції.
Розум прояснився, тіло наповнилося силою. Прилив енергії нарешті привітався зі мною.
Я чудово розуміла, що мене отруюють. Але навіщо?
Останні два дні я провела в каюті — і це було на краще. Не доводилося грати роль мовчазної ляльки перед публікою.
Одного вечора, коли всі вважали, що я сплю під дією отрути, знайомі жінки вмостилися зручно біля мого ліжка і почали теревенити:


— Головне повернутися через тиждень, поки довіриний її батька нічого не запідозрив.
— Так, ми чудово все розіграли. І мій син також. Молоді, закохані, у весільній подорожі…
— Ти так хитро все придумала, сестро! — хіхікали вони.
— А слуги обов’язково донесуть усе дослівно. Залишилося лише зіграти весілля — і грошики наші.
— Ти не занадто багато їй даєш настоянки? Вона її не вб’є?
— Нам потрібно витримати місяць, поки листи на Реда оформлять. Потім повернемо нашу Лефф. Дівку все одно треба прибрати. На її перехід ніхто сили втрачати не буде.
— От дурень той Дукан! — хихотіли справжні відьми. — Магією Лефф ми змусили його повірити, що ця — його позашлюбна дитина. І хто б подумав, що спрацює!
- Терпіння ,сестро.Все буде. Перенести ту дівку, копію нашої Лефф, було не просто.Я витратила десятки чарівних літ на її пошук. Але вона того вартує. Як отримаємо грошики, змусимо цю дівку випросити у Дукана Священний Синій Камінь. Тоді я відновлю свою силу й  молодість ...


За що? Здавалося, кричала душа. Що поганого я вам  зробила? Це вони ... Це вони видали мене заміж за ...Мого брата ? Хвала Богам,  усе обійшлось лише  кров'ю з пальця, а не більше.

 Зібравши всі свої зусилля від почутого, намагалася дихати рівномірно не видаючи себе. Тільки одна  зрадницька сльозинка скотилася по щоці, впала на подушку. Добре, що я лежала до жінок спиною, вони не помітили.

 Тепер мені залишалось лише одне - вижити. Придумати план. Але пам'ять вперто мовчала, хто я, куди рухатись? Добре, що почула їх розмову, ким була, як потрапила сюди, чому опинилась в чужому світі. Ця отрута стерла багато спогадів, залишається опиратись на чужі слова.

  Всю ніч я крутилася в ліжку, складаючи в голові план втечі. Але варіантів майже не було. Я не знала законів, не розуміла правил життя в цьому місці.
«Що ж робити?» — шепотіла я сама собі.
«Може, просто почекати?» — звучав інший голос у голові.
«Почекати? І що далі? Мене знову віддадуть отруті чи знову зіграють якусь їхню гру?»
«Не панікуй. Подивись навколо. Дивись на все, що можна використати на свою користь.»
«А якщо це не допоможе?» — холодне тремтіння пробігло тілом.
«Тоді залишиться лише діяти… і молитися, щоб вижити», — відповіла я собі.
Нарешті мене вивели на палубу — подихати повітрям після стількох днів ув’язнення.
— Ти надто бліда, — сказали мені.

На обрії вже виднівся берег.
— Ми наближаємось до міста, — почувся чийсь голос.
Всім потрібно було пройти контроль документів, що підтверджують особистість.
Це можливо зробити тільки через магічний прохід, де обов’язково потрібна крапля крові та документ.
— Звична процедура, — запевнили нас.
Захист від злочинців і біженців.
Усі слухняно стояли на палубі й дивилися на пірс.
Поки я вдивлялася у берег — замки, пишні дерева, квіти, чайки, що співали свою пісню в пошуках їжі — пихтиха сунула мені в руку жовтий, потертий лист.
— Люба, потрібно пройти перевірку, — мовила вона. — Показати документ і підтвердити кров’ю, що ти — це ти.
Відвернувшись, жінка сама собі пробурмотіла:


—І чому саме сьогодні сам Чорний Дракон вирішив особисто все  перевірити? Щоб його темні з'їли... Завжди ж це робив мій вірний друг Нимо. Що за перевірка?  Шукають дезертирів?... Невже затягнеться? Ну  нічого. У нас усе чисто. Пройдемо, далі  в дорогу. Хоча, чого  я  тобі це  розповідаю? Дихай, дихай свіжим повітрям. І тримай  міцно документ, щоб пропахся тобою.

— Спокійно, — повторювала я собі, — ніяких панік. Усе під контролем. Потрібно лише показати документ, дати краплю крові… і пройти.
Пихтиха кивнула мені ззаду, ніби нагадуючи: «Не відволікайся».
Мої пальці стискали листок і документ, руки злегка тремтіли, але розум промовляв: «Виживеш — все буде добре».