— Гаразд, до діла,— нервово потерла руки.
— Я підготую тобі одяг.
— Сьогодні вдягну чоловічий.
— Знову? Намагаєшся викликати у господаря відразу? — осміліла Юноелла.
— Так почуваюся впевненіше, — зізналась я.

Через кілька хвилин прийняла швидкий душ. Добре, що й туалет поруч — не доводиться бігати на двір. Переодягнулась і пішла за дівчиною.

На першому поверсі, біля каміна, зібралися справжні гіганти — широкоплечі, з обвітреними обличчями, на яких застигла холодна впевненість тих, хто звик до боїв і смерті. Їхні плащі з важких тканин спадали з плечей, прикрашені гербами або бойовими знаками. З-під важких металевих браслетів виглядали загрубіло-м’язисті руки, здавалося, ще трохи  і тріщатиме келих. Волосся деяких було зібране у тугі вузли, інших  спадало хвилями, та всі вони носили зачіски, що символізували приналежність до свого роду чи бойової касти.

Кожен рух  точний, стриманий, мов у хижака. Погляди  насторожені, але не порожні: у них пульсувала бойова кмітливість і гордість. Ці чоловіки не звикли програвати. Вони були ті, хто бачить смерть у вічі й усміхається їй у відповідь.

Редвольд серед них  не просто частина цієї зграї — той, за ким підуть навіть у пекло.

 Його погляд — здивований, пильний, пронизливий. Не сказав ні слова, тільки дивився.
Боже, що з ним таке? Він не зводить з мене очей...
Затримала на ньому погляд на кілька секунд, але щось у його очах змусило серце завмерти. Покірно опустила очі й швидко рушила вниз. Ця покірність і боязкість зовсім не вписувались у мої плани, але з моєю появою в залі все стихло.

Чоловіки, що стояли біля каміна, повільно повернули голови в мій бік. Їхні мовчазні, пильні погляди, як стріли. Обпалювали шкіру, ковзали тілом, залишаючи після себе морозний слід. Стало лячно. Напруга зависла в повітрі, мов натягнута тятива.

Вони були хижаками — досвідченими, стриманими, небезпечними. Один ковток страху і вони відчують кров.

Тіло затремтіло, розум затьмарився.
Треба тікати.
 

Зусиллям волі відігнала слабкість, стиснула руки в кулаки й змусила себе витримати вогненні погляди. Кожен крок вниз давався важко, мов ішла по лезу. Спина палала від напруги, але я не дозволила собі здригнутись.

На останній сходинці не витримала. Серце стукнуло в грудях, і я вилетіла з будівлі, наче куля, задихаючись від раптової свободи й сорому. Потрібно було якнайдалі  від них, від нього, від цього пекельного погляду, що бачив мене наскрізь. Вилетіла на подвір'я мов куля .

Слабачка!

Притиснулась спиною до стіни, не в змозі заспокоїти шалене серцебиття.

— Міра?
— Закрий ці кляті двері! — прохрипіла.

Подруга миттєво виконала наказ.

— Треба взяти себе в руки, — прошепотіла я, ніби вмовляючи саму себе.

— Ти й справді викликала фурор, — хихикнула Юноелла.

— Ох... Я думала, провалюсь крізь землю, — зізналась я. — Спокій мені тільки сниться. Ну, гаразд...

Приклала силу силену ,щоб відірватись від опори .
—Рухаємось далі, -підійшла до пораненого. 


Усе необхідне друзі вже підготували — залишалося тільки дочекатися моїх вказівок. Час пролетів швидко. Хоч цього разу поранених було небагато, та їхній стан був важкий: розпороті животи, відірвані кінцівки... Попрацювали на межі.

Сильна рука звично схопила мене й потягла. Я вже не пручалась. Цього разу йшла мовчки, сама. Коли опинилась у знайомому місці  і знайомих обіймах, сміливість залишила мене.

— Ти сьогодні чарівна, —прошепотів.

Він не квапив мене. Просто стояв поруч, мовчки, тримаючи за руку, переплітаючи наші пальці.

— Дозволь зняти з тебе цей... Одяг.

Він питає? Мені не здалося? Не кидає грубо у воду, не розриває одяг одним рухом?

— Я… Я сама. Дякую, — розгублено відповіла. Слова застрягли в горлі.

Редвольд уважно стежив за моїми невмілими рухами. Іронічно: я вмію проводити складні операції, робити ідеальні, непомітні шви, але не вмію розстібнути ґудзик на сорочці. Жах.

Повільно, один за одним, я доходила до середини. Зосередилася на дурних кружечках. Поруч його гарячий подих і пильний погляд. Вологе повітря та прохолода ,пробігли шкірою мурашками — особливо тепер, коли залишилась без свого звичного «захисту».

Від глухого, збудженого рику у грудях Редвольда моє тіло пронизали тисячі крихітних розрядів. 

— Ти мене навмисно зваблюєш? — його хрипкий голос змусив мене подивитись на нього.

 Відірвати погляд було неможливо. Гарний.

Грубі пальці повільно провели доріжку від моєї долоні до плеча — несподівано ніжно, лагідно. Наш подих змішався.

— Я зустрічав багато жінок за своє життя, але жодна не була гідна твоєї краси. Жодна не пахне, як ти. Жодна не мала такого світлого волосся… І такої ніжної шкіри, — прошепотів мені на вухо. — Довірся мені, моя крихітко.— Він простягнув руку.

— Готова? — несподівано запитав він.

— Так... — відповіла розсіяно, майже не усвідомлюючи, що кажу .

Першим було м’яке торкання тильної сторони його долоні до моєї щоки. Потім він легко взяв мене за руку й сплів наші пальці. Якби я тільки знала, чим усе обернеться — не наважилась би на цей крок. Але зараз було запізно. Моє обличчя палахкотіло, мов розжарене вугілля.

Ми підійшли до глибокого басейну, і в грудях защеміло. Страх, що таївся всередині, ожив. Я була надто виснажена, щоб боротися з ним. Потрібен був план… Втечі? Та куди втекти  від себе?

Що він зробив зі мною? Його дотики  наче закляття, його голос — прив’язка. Ще зранку я хотіла стерти його з пам’яті, а зараз… Чи справді ще ненавиджу?

— Зізнайся, ти відчуваєш до мене потяг не менший, ніж я до тебе? — нахилився ближче. Його голос був небезпечний, обволікаючий.

— Скажи це, Міра, — прошепотів, мов спокушаючий демон.

Моє тіло напружилося, серце забилося ще сильніше. Я трималась за нього, бо інакше впала б. Що я роблю? Це ж ворог… Хіба не так?

— Це занадто жорстоко, —  прошепотіла, гублячи впевненість у голосі.

Він не відповів. Просто схилився й торкнувся моїх вуст — глибоко, мовчазно, невідворотно. У поцілунку було стільки пристрасті, що я втратила здатність думати. Хотіла його. Тут і зараз. Мені було байдуже, хто він. Байдуже — ким я була раніше.

— Не тут… Благаю,— видихнула я крізь тремтіння.

— Ходімо в кімнату, — сказав він, поглянувши в очі. Його голос був хрипкий, але стриманий.

Редвольд мовчки зняв із себе сорочку й накинув її мені на плечі. Захист. Погодження. Знак поваги.

Я дозволила собі дихнути глибше і зробити крок за ним.
Ми ввійшли в його кімнату і відразу наші губи з'єднались  в шаленому  поцілунку. Цілувались і поступово  пересувались  до ліжка.  Наші руки   не переставали рухатись  по тілу один одного . Дійшовши до ліжка, стояли уже зовсім  голі. Я притискалась  до Редвольда  всім тілом.  Його великі руки  гладили  мене, то по круглим сідницям ,то по всьому тілу. Його мужність стояв, мов  кіл і  упирався мені в живіт. А потім,  мужчина  повалив  мене на ліжко, обережно, притримуючи  за спину. Повільно розвів   мої  ноги і припав  губами до моєї квіточки- вперше. Я застогнала від охопленого задоволення .
-Яка ж ти смачна .-Заричав вібраційно. 
Моє тіло в прямому сенсі  завібрувало  від  його ніжних ласк , ловлячи феєрверки. Напевно, переживаючи  відчуття, схожі на мої, Редвольд  мов  дикий звір  зайшов  в мене на всю довжину і почав  несамовито  швидко рухатись.
Я завелась з пів-оберту. Мене  конкретно накрило, так сильно ,як ніколи . Зриваючи всі окови, всі обіцянки, всі плани.

 Дихати ставало все важче — подихи ламались, перетворювались на хрипке задоволення. Простір довкола ніби сповільнився, обернувся туманом. Реальність відступила, лишивши тільки його — цього чоловіка і ритм, якого не могли контролювати.

Свідомість розмивалась, мов хвиля накривала й тягнула у глибину, де не існувало страху, тільки захоплення і відчуття абсолютного злиття. На межі втрати себе, я тремтіла від напруги, яка от-от мала звільнити все моє єство.

Він не зупинявся. Наче і сам опинився в цій шаленій вирі, продовжував, поки не досягнув своєї межі — голосно, пристрасно, без стриманості. Це було наче вибух. Сильний. Пронизливий. Очікуваний.

 Він не поспішав змінювати положення, залишаючись у мені. Обіймав і  огортав своєю присутністю. Його губи ковзали до моїх грудей, пестячи чутливу шкіру, і хвиля нових дотиків змусила тіло здригнутись. Немов метелики, відчуття розлітались у животі, легкі й п’янкі.

Я гадала, що після такої бурі, наш вечір вичерпав себе. Але помилилась, усе тільки починалося.

Редвольд дав мені простір, і я, ще оглушена хвилею емоцій, нарешті доторкнулась до нього. Моя рука повільно досліджувала його тіло, ніби вперше торкалась живого вогню. Він мовчки спостерігав, задоволено посміхаючись, а коли я, не стримавшись, прошепотіла:

— Неймовірний…

Я відразу пошкодувала про ці слова, щоки спалахнули, і я стрімко підвелась.

— Мені треба в туалет, — пробелькотіла, вислизаючи з-під важкого тіла.

Він спостерігав за мною, поки я, мов сполохана мишка, ховалась у ванній. Схилившись над раковиною, я намагалася впорядкувати думки, заспокоїти дихання. Та лише кілька хвилин потому, двері тихо прочинились.

— Я вже божеволію без твоєї присутності, — промовив він, стоячи на порозі.

Я обернулась. Його погляд був палким, але лагідним. Він підійшов ближче, притримав мою шию, і його пальці торкнулися потилиці — обережно, трепетно. Я відступила… Та вже за мить сама зробила крок назустріч.

Його поцілунок був глибоким, уважним. Він смакував мої губи, мов скарб, і я розтанула в його обіймах.

Коли розплющила очі, вже сиділа на бортику ванни, обхопивши його торс ногами. Його руки впевнено підтримували мене, немов я  найцінніше, що він тримав у житті. Світ зник, залишились тільки ми.

—Я...

Нестерпна насолода накрила. 
-Що таке моя люба ? -спокійно  знущається, дражнить.

Але не дає бажаного .
Серце летить на надзвуковій швидкості в низ живота .
-Хочеш щось сказати ,моя крихітко ?-кусає мочку вуха.
-Ох...!
Його рука перемістилась на груди ,повільно випробовує  на м'якість .
Наш подих завмирає. Його погляд зосереджується на моїх губах ,що  говорить сам за себе.
Остаточно повелась на його маніпуляцію погляду .
Потім ,схопив за волосся в кулак і запрокинув голову назад , притягуючи до себе. Здригаюся всім тілом, відчуваючи дике бажання  чоловіка.

  Декілька секунд затримую на ньому свій погляд, зістрибую з опори  і сама повертаюсь спиною до спокусника.
-О ,Боги ! -ричить .
Залишки розуму покинули голову. Підставила безсоромно сідниці  блище. Видаю глибокий стогін насолоди  і він прийняв це за дозвіл  ,перейшовши в активну фазу дій.
З полегшенням видихнула ,коли відчула закам'янілого горця. Він наче почав збільшуватись в розмірах,  заповнюючи весь простір. Проникаючи всередину.

Не витримала і голосніше  застогнала.  Спочатку він дражнив повільно і обережно ,потім темп  наростав. Я спеціально рухалась в такт, хотіла  зірвати з нього кайдани стриманості. Низ живота приємно стиснуло, спина сама вигнулась назустріч. Руками схопила за шию і плечі Редвольда ,притягуючи блище. Дихання збивалась ,поштовх за поштовхом руйнували всі стіни . Ми віддавались цій шаленій пристрасті не рахуючи часу ,не жаліючи один одного.  Тиран виривався з полону, мов дикий звір.
Хотіла сказати обережно та передумала.

 Шалена нестриманність топила  мій лід. Мій зір затуманився. Дозволила собі продовжити гру рухів не запитуючи дозволу. Напевно мої довготривалі крики чув весь замок. Та хто ж таке витримає спокійно? 

Ось воно ,звільнення. Прокусивши губу до крові ,взлетіла за межі всесвіту забувши повернутись на землю.
Редвольд міцно тримав ,щоб не впала і не поранилась, мабуть це божевілля ... Та неконтролюючи спазми,викликали літаючі зорі перед очима і стан невагомості. Стало добре, легко.  Я відчувала в собі чоловіче пульсуюче  бажання, відчувала його душу...


-Яка ж ти невгамовна. Моя. Єдина.


Сьогодні ,я  дозволила цьому чоловікові бути в моєму серці...

Ми разом ступили за борт ванної. Тепла вода торкнулася шкіри, стікаючи тонкими струмками з камня. Я першою підставила обличчя під краплі — вони освіжали й заспокоювали водночас. Редвольд став позаду, обережно торкнувся спини, обійняв. Його тепло огорнуло, немов м’яка ковдра в нічній тиші. Я знову потрапила в полон не тільки рук, а й відчуттів, якими він вмів володіти.

— Міра, — прошепотів, нахиляючись ближче, — хочу тебе…Не можу тобою насититись. — Задихався біля мого вуха. — Що ти робиш зі мною, крихітко?

Здоровенний , на нього дивлюсь запрокинувши голову.  Широкі плечі ,великі руки ,міцний торс .  А цей погляд ? Наповнений спокуси і пристрасті ,похоті ,бажання .
-Редвольд.-Ковтаю його ім'я повільно .


Відчуваю себе жертвою ,яку зараз з'їдять.  Звіриний ,жадібний погляд,надмірна увага , змушує підкоритись. Його вмілі рухи змушують вскрикнути і закрити очі.  Схопилась за чоловічі руки ,щоб не впасти, але Редвольд легко  хапає під лікоть одною рукою утримуючи майже на вису . Ми стоїмо один до одного надто близько,щоб відчувати його чоловічий  запах, яскравий , відвертий . Більше не промовляю ,а ні слова. Тим часом він робить зі мною неймовірні речі.  Принюхується до моєї шиї і ловить вібраційні стони.  Підкоряюсь всім інстинктам і божеволію в руках тирана.

Відчуття ,коли  входить в мене ,залишаючи вологу доріжку бажання ,зриває всі канони правильної поведінки. З трудом можу зберегти відчуття прострації.І ось він знову  невгамовно скорочує наближення дикого захвату. Солодкої хвилі ,цунамі. Мій чоловік напрягся, вигинаючи спину ,щоб насолодитись моментом єднання ,яке накрило нас одночасно  в дуже короткий час. Всі органи стискалися в спазмах ,зміцнюючи ейфорією цієї митті .

-Так не можна робити ,ти в курсі?
-Як?-Посміхається .
-Я хочу освіжитися .-Ноги підкосились . -Почекай. 
Редвольд припинив спокушати .
-Не зупиняйся. -Ледь не втратила рівновагу ,хапаюсь за  сильні руки .
-Так продовжувати чи зупинитись ? - Посміхається 

-Не смій зупинятись !-Наказувала .

 

***
Минула неділя самотності. Життя текло повільно, мов крізь пісок  хвилина за хвилиною. Редвольд зник ще до сходу сонця, не залишивши й сліду тепла в ліжку. Разом із лідерами земель, яких я пам’ятала з того дня, він вирушив на кордон — боротися з нечистю, яка проривала захисний бар’єр.

Ніхто не давав мені чіткої інформації, мовби навмисно оберігали від істини. Та, спостерігаючи щодня за пораненими, я бачила: ситуація — кривава й небезпечна.

Сьогодні я сиділа на порозі замку, просто дивлячись, як люди метушаться в підготовці до свята. Думки пробігали швидко, не затримуючись надовго. Усе довкола — темне, сповнене "драконів", істот, загроз. Мені страшенно хотілося втекти — від усього. Від людей. Від чужих рук. Від контролю.

Я досі мов вовченя в бігах, насторожена, скута... Але одна ніч і ранок змінили щось у мені. І тепер я запитую себе: чи є тут для мене місце? Хоч одна причина залишитись?

А в голові все ще звучать його слова, хрипкі й шалено ніжні:
— Хочу тебе всю. Надто солодка. Моя. Моя дівчинко. Моя пара.

Невже одна ніч здатна змінити людину настільки, що тепер я раптом так сильно бажаю побачити його знову?

Свято  лише раз в рік — розповідала зранку Юноелла. Добровольці, чоловіки, п’ять днів скачуть на своїх улюбленцях, і ніхто не знає напевне, чи зможе дістатися до місця й отримати Сосуд Бажання. Лише один — найсильніший, найвідчайдушніший  зможе перемогти в нерівному поєдинку перед  брамою  Богині.

Кажуть, багато хто зникає в чарівному лісі,  повертається без пам’яті або взагалі не вертається. А деякі  з важкими ранами, без трофею, без бажання його здобувати далі.

Та все ж... Випробування того варті. Адже Сосуд дає лише одне бажання.

А яке ж моє бажання? Повернутись у той день, коли ми вилітали? Чомусь ця думка болить. Надто сумна.
Навіть якщо я зможу це зробити — чи будуть мої дівчата поруч? У безпеці?
Чи точно тоді ніхто не сів би в клятий літак?

Сосуд не воскрешає мертвих. Він лише дарує минуле, відкриває майбутнє або створює нове.

— Міра?
Хтось обірвав мої думки.

— Перепрошую?.. — Озирнулась.

Переді мною стояв старий. У жахливому одязі — рваному, подертому, забрудненому. Він скидався на квазімоду — сиве, довге волосся спадало до лопаток, обличчя все у зморшках, руки й ноги — в подряпинах, ранах, брудні, мов після битви. Горбатий .

Та найбільш дивним був його голос — молодий, дзвінкий, ніби з уст хлопця. Він зовсім не пасував до цього вигляду. І хоч я не виходила за межі замку, бачила чимало воїнів — старіння в цьому світі не мало бути таким стрімким.

У його руці — ковба. З нею щось не так: у ній ворушилась густа, чорна рідина. Вона притягувала погляд. Магнетична. Я не могла відірватись. Хотілось торкнутися. Випити.

І все інше — дивний дід, його слова, навіть власні думки — відійшло на другий план.

— Що ж… Варіантів мало. Треба ризикнути. — Промовив він у простір.

Я чула його, але ніби крізь туман. Образ старого розмивався. Чула ще ,що часу обмаль...

— Чому я хочу випити цю жижу? — озвучила ,невзмозі   відвести очей від неї.


Раптом старий різко відвернувся від мене, напружено вдивляючись у порожнечу. І тільки тоді я усвідомила , ніхто крім мене більше не бачить. Навколо проходили люди, та жоден не звернув на нього уваги.
Мабуть гіпноз діяв, поки він тримав мій погляд. Варто було йому відвести очі — світ прояснився, ніби мене випустили з чарівного полону.

— Дурепа... — Буркнув він, знову повернувшись до мене, цього разу напружено. — Дала тобі занадто багато еліксиру. Стерла майже  всю пам'ять твого минулого життя. Але поруч з Чорним Драконом ,вона повертається ,цікаво...
— Хто? Про кого ти?
— А він… Впертий, — бурмотів далі, ніби не почув мого питання . — За тебе трощить бар’єр, не шкодуючи драконячої сили. Але не встигне. Не дізнається.

— Про що не дізнається? — Прошепотіла я, знову зосередившись на ковбі, яку він тримав у руці. Темна рідина всередині пульсувала, наче жива.

— Слухай уважно. — Голос став холодним, владним. — Йди. Біжи. Повзи. Помри, якщо треба. Але звільни! Забудь — і згадай, коли настане час.

Він продовжував говорити щось, та слова ставали розмитими, мов крізь воду. Усе, на чому я могла зосередитись — ковба. Мені було не просто цікаво, мені треба було її. Як дихання.

— Тільки ця сила приборкає Чорну Гриву.— Сказав старий і простягнув мені ковбу, його рука була вкрита гнійними ранами, а очі палахкотіли дивним світлом. — Дарую тобі краплю своєї сили. Вона захистить на початку. Виконай призначення тієї, яка втекла й поміняла вас місцями. Поганка втекла від мене, але ненадовго.

Я тремтіла. Від страху чи напруги — не знала. Старий блискавично різонув свою долоню й мою, стискаючи наші руки в кривавий замок.

— Як тільки звільниш мою Господиню — забудеш усе. Покинеш цей світ.
Ти — моя остання надія. Поки я відновлюсь.

Він відкрив ковбу пораненим пальцем і, не чекаючи моєї згоди, з силою влив мені в рот чорну рідину. Вона була знайома. Занадто.

— Моя кров сильна. Вона покличе тебе, коли настане час. А зараз... Забудь, що бачила мене.
 

— Міра! — Грубо рикнув Редвольд.

— Я?.. — Озвалась розгублено, ще не отямившись.

Він підскочив до мене, схопив за плечі так сильно, що я зойкнула від болю й здригнулась під його дужими руками.

— Ти поранена?!

— Ні... — Не розумію, про що він.

— Твоя рука! — Редвольд втупився в неї, зіштовхуючи мій погляд вниз. Але рука — ціла, жодної подряпини. Чиста.

Він різко наблизив обличчя, втягуючи повітря, мов хижак, і зненацька вигукнув:

— Боги... В тобі відчувається отрута! Ти випила її?! СВІДОМО?!

Гнів у його голосі наростав, мов буря. М'язи на обличчі напружились, очі палахкотіли.

— Ти хочеш стерти все? Забути мене?! Після того, що між нами було?!

Він тряс мене, немов намагаючись витрусити відповідь із тіла, що здавалося ватяним, безвільним.

— Охоронці! — Загорлав раптом, і до нас підбігли його люди. — Усіх! Усіх, хто не вберіг її — стратити негайно!

— Ні! — Зірвався з моїх вуст крик, слабкий, охриплий. — Не карай їх! Це... Це не вони!

Світ перед очима хитався, як у тумані. Я не розуміла, чого він від мене хоче,чому в ньому стільки болю й люті.

— Навіщо, Міро?! Ти ж обіцяла! Я вже майже знайшов її! Твою подругу! Ти ж казала, що допоможеш! —  В його голосі злість змішалась із відчаєм.

Подруга?.. Яка подруга?.. Яке обіцяння?.. Хто він для мене?..

І тоді з моїх губ, ніби з глибини душі, народились останні слабкі слова:

— Це... Не я...— Ледь чутно вирвалося.

Очі Редвольда розширились. Він затих на мить, немов у нього вибили ґрунт з-під ніг. Його руки ослабли, і я похитнулась вперед. Світ завалився набік — усе розпливалось, ніби крізь воду.

— Міра?! — Прорвалося з його горла. — Тримайся крихітко! 

Я відчувала лише тепло його рук, десь далеко, як спогад.

— Принесіть зілля очищення! — Ревів Редвольд на весь замок, притискаючи моє безжиттєве тіло до грудей. Його голос зривався, звучав хрипко, як у пораненого звіра.

Він тремтів. Його руки стискали мене так, ніби міг повернути життя лише силою обіймів.

— Чому ти не довірилась мені?.. — Прошепотів, нахиляючись до мого чола.

Погляд його був дикий, очі налиті кров’ю. Він знав, що це отрута не звичайна. Древнє, темне, заборонене...

Потім — нічого. Темрява обійняла, як ковдра.


***
-Воодии.-Пересохло в горлі.
-Хвала Богам прокинулась. - Голос дівчини дзвенів над головою .
Я лежала у ліжку, в напівсидячому положенні, коли молода дівчина обережно напоїла мене довгоочікуваною водою.

— Навіщо ти пила отруту? — Спитала здивовано.

Я мовчала.
— Добре, — промовила м’яко, поправляючи подушки, — головне, що господар встиг…

Двері з гуркотом розчинилися. У кімнату влетів кремезний чоловік. Нахмурений, з довгою зарослою бородою, неохайною зачіскою, втомлений, але ще повний сили.

— Вийди! — Гаркнув так, що голова розірвалася від болю.

Дівчина миттєво зникла з кімнати.

— Або ти поясниш, навіщо це зробила, або посаджу на ланцюг.— Зловісно промовив він, нависаючи наді мною.

— Що вам потрібно? — Перелякано вжалась у подушки.

Він вдивлявся в моє обличчя.
— Ви лякаєте мене… — Прошепотіла я, ледь чутно.

— Покажи! Поділись спогадами! Негайно! — Його голос гримів, як гроза.

«Хай дивляться… Тільки не торкайтеся…» — Подумала я.

Та раптом — різко, немов ураган, щось увірвалося в мій розум. Болісне, нестерпне відчуття, ніби хтось намагався вирвати мої думки з м’ясом. Я закричала  чи від болю, чи від жаху самої себе.

В одну мить невидима сила штовхнула його геть. Він відлетів і вдарився об підлогу, та вже за секунду підскочив  хижо, мов вовк перед стрибком.

Я інстинктивно встала в захисну позу  мов сполоханий звір. Нас розділяло лише велике ліжко.

— Стій на місці, Міро. — Загарчав він.

Я бачила його очі,божевільні, сповнені гніву, болю… І відчаю.

— Я вб’ю того мага раніше, ніж ти все згадаєш! — Рикнув.

І щось у мені здригнулось чи страх, чи нова сила, яка щойно прокинулася.

Між нами залишалось лише ліжко, тимчасовий бар'єр. Поки він оббігав перешкоду, я спритно встигала вислизнути. Ми мінялися місцями знову і знову, мов у небезпечній грі на виживання.

— Закрию тебе і посаджу на прив’язь, якщо продовжиш тікати! — Гаркнув він.

— Я не собака!

— Якщо це тебе стримає так і зроблю!

Мить тиші. Потім новий удар.

— Знайду твоїх подруг…  І віддам заміж. Це тебе зупинить?

Його слова зупинили мене. Серце стислося. Що він має на увазі? Погрожує тим, кого я, схоже, мала б знати?

— Ти не залишаєш мені вибору!

Він зробив великий стрибок і в одну мить опинився біля мене. Схопив  міцно, безжально. Я застигла. Сльози покотилися самі по собі, капаючи на підлогу. Наче береза на вітрі  хилиталась, обезсилена.

Його очі — холодні, хижі, пронизували до кісток. Я не рухалась. Руки обвисли.

— Якщо ви хочете нашкодити тим, хто мене знає… Прошу, не чіпайте невинних. Я зроблю все, як накажете…

— Твою Богиню… Ти хочеш моєї смерті, Міро? — Хрипло сказав він. — Все така ж, як і тоді… Дбаєш про інших більше, ніж про себе…

Він важко зітхнув, узяв моє обличчя в долоні — великі, теплі, сильні.

— Вибач, моя дівчинко… Я не хотів налякати. Це все… Інстинкти…

Він притис мене до себе. Без вибору. Без сили чинити опір.

Лише зараз, так близько, я відчула його запах — свіже повітря, ліс, квіти… Спокій. Безпека. І водночас — кров, пил, чоловіче тепло, що тривожило. Приємне і… Чуже.


Він цілував моє лице — лоб, щоки, губи, очі. Судомно прибирав мокрі пасма з обличчя, намагаючись не завдати болю.

— Я не можу тебе втратити, моя дівчинко… Загину без тебе, чуєш? Пропаду без твого подиху, без твого тіла, без твого голосу. Я навіки у твоїй волі. Хочеш — убий мене, але не відпущу. Ні за що. Ти МОЯ. Навіть якщо не пам’ятаєш — все одно МОЯ!

Його голос тремтів.

— Дідьковий чаклун… Він посягнув на заборонене. На МОЄ. Я зроблю все можливе і неможливе, аби ти згадала. Тільки… Не бійся мене, маленька…

Я дивилась на нього розгублено.

— Ти МОЯ!— Повторив, цілував мої долоні, потім приклав їх до свого серця.

Моє серце відгукнулося на його гучний, сильний удар, але розум не розумів, чому.

" Дозволь його серцю  злитись з твоїм". В голові ледь почула шепіт дивного голосу .
В грудях боляче защимило важким тягарем. 
Навкруги поступово з'являлися вогники блакитного кольору. Вони кружляли навколо нас створюючи бар'єр. Чоловік весь цей час не відводив від мене свого погляду. А потім, в висок вдарила пульсуюча біль.
"Після випадку з батьками ,мене забрав до себе  професор Давід, кращий  друг сім'ї, а потім мій куратор. Олена ,його єдина донька, відразу мене назвала сестрою при першій зустрічі. Так ми завжди були разом  з того дня. Навіть в гуртожитку не роз'єднувались  ніколи. А як смішно було, коли  біля душової чекали один одного в лютий мороз, який просочувався через старі вікна. Ми були однією душою, одним цілим. Захищали один одного від будь-яких бід. Проблема була в тому ,що Оленка закохувалась часто і розчаровувалась. А  заспокоювати потрібно було мені,  пів ночі поки не засне,  останній час я витрачала на навчання. Моє існування залежало від емоційного стану подруги і це факт. Коли поселили до нас Вікторію, вдячна була навіть дідьку  за її появу.Та  була цілющим чарівником в таких справах. Згодом, я  позачергово старанно працювала ,забуваючи про свої проблеми і потреби. Дівчата теж ,немов воїни захищали вже  мене, коли потрібно було  Зв'язок був надміцний ,інколи ми відчували на відстані ,якщо комусь з нас погано. Та в цьому світі зв'язок втратився і тепер Редвольд намагається нас воз'єднати. Але хто цей здоров'як? Він, наче здається не чужим ,але спогадів не маю . Мене лякає його поведінка.

Вогники розсіялись,  не залишилось і сліду ,магія скінчилась.
Ми мовчали ,бо сказати було нічого . Сяйво зникло ,а  маленький спогад залишився . 
-Я майже натрапив на ниточку  однієї . Але  спочатку знищу того стерв'ятника, навіть якщо потрібно буде витратити свої сили. Як тільки наважився переступити поріг моєї домівки і нашкодити тобі? Тепер я відчуваю його запах остаточно. Вибач, що звинувачував тебе. Занадто сильний бар'єр він поставив.
-Думаю ,не варто стояти на вашому шляху. Вам краще знати ,що робити .
-І правда не варто. І кожен це засвоїть. 
Залишалось ковтнути ком в горлі і не сперечатись . Тільки  не знаю на довго мене вистачить?