-— Гаразд, до діла. — Нервово потерла руки.
— Я підготую тобі одяг.
— Сьогодні вдягну чоловічий.
— Знову? Намагаєшся викликати у господаря відразу? — Осміліла Юноелла.
— Так почуваюся впевненіше. — Зізналась я.

Через кілька хвилин прийняла швидкий душ. Добре, що й туалет поруч — не доводиться бігати на двір. Переодягнулась і пішла за дівчиною.

На першому поверсі, біля каміна, зібралися справжні гіганти — широкоплечі, з обвітреними обличчями, на яких застигла холодна впевненість тих, хто звик до боїв і смерті. Їхні плащі з важких тканин спадали з плечей, прикрашені гербами або бойовими знаками. З-під важких металевих браслетів виглядали загрубіло-м’язисті руки, здавалося, ще трохи — і тріщатиме келих. Волосся деяких було зібране у тугі вузли, інших — спадало хвилями, та всі вони носили зачіски, що символізували приналежність до свого роду чи бойової касти.

Кожен рух — точний, стриманий, мов у хижака. Погляди — насторожені, але не порожні: у них пульсувала бойова кмітливість і гордість. Ці чоловіки не звикли програвати. Вони були ті, хто бачить смерть у вічі й усміхається їй у відповідь.

Редвольд серед них  не просто частина цієї зграї — той, за ким підуть навіть у пекло.

 Його погляд — здивований, пильний, пронизливий. Не сказав ні слова, тільки дивився.
Боже, що з ним таке? Він не зводить з мене очей...
Затримала на ньому погляд на кілька секунд, але щось у його очах змусило серце завмерти. Покірно опустила очі й швидко рушила вниз. Ця покірність і боязкість зовсім не вписувались у мої плани, але з моєю появою в залі все стихло.

Чоловіки, що стояли біля каміна, повільно повернули голови в мій бік. Їхні мовчазні, пильні погляди — як стріли. Обпалювали шкіру, ковзали тілом, залишаючи після себе морозний слід. Стало лячно. Напруга зависла в повітрі, мов натягнута тятива.

Вони були хижаками — досвідченими, стриманими, небезпечними. Один ковток страху — і вони відчують кров.

Тіло затремтіло, розум затьмарився.
Треба тікати.
 

Зусиллям волі відігнала слабкість, стиснула руки в кулаки й змусила себе витримати вогненні погляди. Кожен крок вниз давався важко — мов ішла по лезу. Спина палала від напруги, але я не дозволила собі здригнутись.

На останній сходинці не витримала. Серце стукнуло в грудях, і я вилетіла з будівлі, наче куля, задихаючись від раптової свободи й сорому. Потрібно було якнайдалі — від них, від нього, від цього пекельного погляду, що бачив мене наскрізь. Вилетіла на подвір'я мов куля .
 

Слабачка!

Притиснулась спиною до стіни, не в змозі заспокоїти шалене серцебиття.

— Міра?
— Закрий ці кляті двері! — Прохрипіла.

Подруга миттєво виконала наказ.

— Треба взяти себе в руки.— Прошепотіла я, ніби вмовляючи саму себе.

— Ти й справді викликала фурор.— Хихикнула Юноелла.

— Ох... Я думала, провалюсь крізь землю. — Зізналась я. — Спокій мені тільки сниться. Ну, гаразд...

Приклала силу силену ,щоб відірватись від опори .
-Рухаємось далі . - Підійшла до пораненого. 


Усе необхідне друзі вже підготували — залишалося тільки дочекатися моїх вказівок. Час пролетів швидко. Хоч цього разу поранених було небагато, та їхній стан був важкий: розпороті животи, відірвані кінцівки... Попрацювали на межі.

Сильна рука звично схопила мене й потягла. Я вже не пручалась. Цього разу йшла мовчки, сама. Коли опинилась у знайомому місці — і знайомих обіймах — сміливість залишила мене.

— Ти сьогодні чарівна. —Прошепотів.

Він не квапив мене. Просто стояв поруч, мовчки, тримаючи за руку, переплітаючи наші пальці.

— Дозволь зняти з тебе цей... Одяг.

Він питає? Мені не здалося? Не кидає грубо у воду, не розриває одяг одним рухом?

— Я… Я сама. Дякую.— Розгублено відповіла. Слова застрягли в горлі.

Редвольд уважно стежив за моїми невмілими рухами. Іронічно: я вмію проводити складні операції, робити ідеальні, непомітні шви — але не вмію розстібнути ґудзик на сорочці. Жах.

Повільно, один за одним, я доходила до середини. Зосередилася на дурних кружечках. Поруч — його гарячий подих і пильний погляд. Вологе повітря та прохолода пробігли шкірою мурашками — особливо тепер, коли залишилась без свого звичного «захисту».

Від глухого, збудженого рику у грудях Редвольда моє тіло пронизали тисячі крихітних розрядів. 

— Ти мене навмисно зваблюєш? — Його хрипкий голос змусив мене подивитись на нього.

 Відірвати погляд було неможливо. Гарний.

Грубі пальці повільно провели доріжку від моєї долоні до плеча — несподівано ніжно, втомлено-лагідно. Наш подих змішався.

— Я зустрічав багато жінок за своє життя, але жодна не була гідна твоєї краси. Жодна не пахне, як ти. Жодна не мала такого вогняного волосся… І такої ніжної шкіри. — Прошепотів мені на вухо. — Довірся мені, моя крихітко.— Він простягнув руку.

— Готова? — Несподівано запитав він.

— Так... — Відповіла розсіяно, майже не усвідомлюючи, що каже.

Першим було м’яке торкання тильної сторони його долоні до моєї щоки. Потім він легко взяв мене за руку й сплів наші пальці. Якби я тільки знала, чим усе обернеться — не наважилась би на цей крок. Але зараз було запізно. Моє обличчя палахкотіло, мов розжарене вугілля.

Ми підійшли до глибокого басейну, і в грудях защеміло. Страх, що таївся всередині, ожив. Я була надто виснажена, щоб боротися з ним. Потрібен був план… втечі? Та куди втекти — від себе?

Що він зробив зі мною? Його дотики — наче закляття, його голос — прив’язка. Ще зранку я хотіла стерти його з пам’яті, а зараз… Чи справді ще ненавиджу?

— Зізнайся, ти відчуваєш до мене потяг не менший, ніж я до тебе? — Нахилився ближче. Його голос був небезпечний, обволікаючий.

— Скажи це, Міра.— Прошепотів, мов спокушаючий демон.

Моє тіло напружилося, серце забилося ще сильніше. Я трималась за нього, бо інакше впала б. Що я роблю? Це ж ворог… Хіба не так?

— Це занадто жорстоко.—  Прошепотіла, гублячи впевненість у голосі.

Він не відповів. Просто схилився й торкнувся моїх вуст — глибоко, мовчазно, невідворотно. У поцілунку було стільки пристрасті, що я втратила здатність думати. Хотіла його. Тут і зараз. Мені було байдуже, хто він. Байдуже — ким я була раніше.

— Не тут… Благаю. — Видихнула я крізь тремтіння.

— Ходімо в кімнату.— Сказав він, поглянувши в очі. Його голос був хрипкий, але стриманий.

Редвольд мовчки зняв із себе сорочку й накинув її мені на плечі. Захист. Погодження. Знак поваги.

Я дозволила собі дихнути глибше — і зробити крок за ним.
 


Ми ввійшли в його кімнату і відразу наші губи з'єднались  в шаленому  поцілунку. Цілувались і поступово  пересувались  до ліжка.  Наші руки   не переставали рухатись  по тілу один одного  . Дійшовши до ліжка ,  стояли уже зовсім  голі. Я притискалась  до Редвольда  всім тілом.  Його великі руки  гладили  мене, то по круглим сідницям ,то по всьому тілу  . Його  член стояв, мов  кіл і  упирався мені в живіт. А потім,  мужчина  повалив  мене на ліжко  обережно , притримуючи  за спину. Повільно розвів   мої  ноги і припав  губами до моєї квіточки   . Я застогнала від охопленого задоволення.
-Яка ж ти смачна .-Заричав вібраційно. 
Моє тіло в прямому сенсі  завібрувало  від  його ніжних ласк , ловлячі феєрверки. Напевно , переживаючи  відчуття , схожі на мої  , Редвольд  мов  дикий звір  зайшов  в мене на всю довжину і почав  несамовито  швидко рухатись .
Я завелась з пів-оберту . Мене  конкретно накрило .

 Дихати ставало все важче — подихи ламались, перетворювались на хрипке задоволення. Простір довкола ніби сповільнився, обернувся туманом. Реальність відступила, лишивши тільки його — цього чоловіка і ритм, якого не могла контролювати.

Свідомість розмивалась, мов хвиля накривала й тягнула у глибину, де не існувало страху, тільки захоплення і відчуття абсолютного злиття. На межі втрати себе — я тремтіла від напруги, яка от-от мала звільнити все моє єство.

Він не зупинявся. Наче і сам опинився в цій шаленій вирі, продовжував, поки не досягнув своєї межі — голосно, пристрасно, без стриманості. Це було наче вибух. Сильний. Пронизливий. Очікуваний.

 Він не поспішав змінювати положення, залишаючись у мені. Обіймав і  огортав своєю присутністю. Його губи ковзали до моїх грудей, пестячи чутливу шкіру, і хвиля нових дотиків змусила тіло здригнутись. Немов метелики, відчуття розлітались у животі, легкі й п’янкі.

Я гадала, що після такої бурі, наш вечір вичерпав себе. Але помилилась — усе тільки починалося.

Редвольд дав мені простір, і я, ще оглушена хвилею емоцій, нарешті доторкнулась до нього. Моя рука повільно досліджувала його тіло, ніби вперше торкалась живого вогню. Він мовчки спостерігав, задоволено посміхаючись, а коли я, не стримавшись, прошепотіла:

— Неймовірний…

Я відразу пошкодувала про ці слова — щоки спалахнули, і я стрімко підвелась.

— Мені треба в туалет.— Пробелькотіла, вислизаючи з-під важкого тіла.

Він спостерігав за мною, поки я, мов сполохана мишка, ховалась у ванній. Схилившись над раковиною, я намагалася впорядкувати думки, заспокоїти дихання. Та лише кілька хвилин потому, двері тихо прочинились.

— Я вже божеволію без твоєї присутності.— Промовив він, стоячи на порозі.

Я обернулась. Його погляд був палким, але лагідним. Він підійшов ближче, притримав мою шию, і його пальці торкнулися потилиці — обережно, трепетно. Я відступила… Та вже за мить сама зробила крок назустріч.

Його поцілунок був глибоким, уважним. Він смакував мої губи, мов скарб, і я розтанула в його обіймах.

Коли розплющила очі — вже сиділа на бортику ванни, обхопивши його торс ногами. Його руки впевнено підтримували мене, немов я — найцінніше, що він тримав у житті. Світ зник, залишились тільки ми.

-А...- Нестерпна насолода накрила . Доторкнувся  своїм жезлом до моєї зірочки. 
-Що таке моя люба ? -Спокійно  знущається, дражнить  . Але не дає бажаного .
Серце летить на надзвуковій швидкості в низ живота .
-Хочеш щось сказати ,моя крихітко ?-Кусає мочку вуха.
-Ох...!
Його рука перемістилась на груди ,повільно випробовує  на м'якість .
Наш подих завмирає . Його погляд зосереджується на моїх губах ,що  говорить сам за себе.
Остаточно повелась на його маніпуляцію погляду .
Потім ,схопив за волосся в кулак і запрокинув голову назад , притягуючи до себе. Здригаюся всім тілом, відчуваючи дике бажання  чоловіка.

  Декілька секунд затримую на ньому свій погляд, зістрибую з опори  і сама повертаюсь спиною до спокусника ,розставляючи широко  ноги .
-О ,Боги ! -Ричить .
Залишки розуму покинули голову . Підставила сідниці  блище .Видаю глибокий стогін насолоди  і він прийняв це за дозвіл  ,перейшовши в активну фазу дій.
З полегшенням видихнула ,коли відчула закам'янілого горця голівку біля входу . Він наче почав збільшуватись в розмірах ,  заповнюючи весь простір  . Проникаючи всередину . Не витримала і голосніше  застогнала.  Спочатку він дражнив повільно і обережно ,потім темп  наростав . Я спеціально підставляла на зустріч сідниці  і рухалась в такт мужчині, хотіла  зірвати з нього кайдани стриманості. Низ живота приємно стиснуло, спина сама вигнулась назад . Руками схопила за шию і плечі Редвольда ,притягуючи блище. Дихання збивалась ,поштовх за поштовхом руйнували всі стіни  . Ще один більш сильний, тиран не витримав, припідняв за стегна і випустив  своє  сім'я в мене ,шаленим потоком  . Виривався з полону ,  мов дикий звір .
Хотіла сказати обережно  та передумала.

 Шалена нестриманність топила   мій лід .
Редвольд   зжав затверділі вишеньки  соски і покрутив. Мій зір затуманився  .Продовжила гру рухів не запитуючи дозволу  . Напевно мої довготривалі крики чув весь замок.  Та хто ж таке витримає спокійно ?В районі низу живота здавило тисками . Ось воно ,звільнення . Прокусивши губу до крові ,взлетіла за межі всесвіту .
Редвольд міцно тримав ,щоб не впала і не поранилась  . Не контролюючи спазми викликали літаючі зорі перед очима і стан невагомості .  Стало добре , легко.  Я відчувала в собі чоловіче пульсуюче  бажання і дивувалась його витримці . 
-Яка ж ти невгамовна. Моя. Єдина.
Сьогодні ,я  дозволила цьому чоловікові бути в моєму серці.

Ми разом ступили за борт ванної. Легко тепла вода торкнулася шкіри, стікаючи тонкими струмками з кам’яного дощика. Я першою підставила обличчя під краплі — вони освіжали й заспокоювали водночас. Редвольд став позаду, обережно торкнувся спини, обійняв. Його тепло огорнуло, немов м’яка ковдра в нічній тиші. Я знову потрапила в полон — не тільки рук, а й відчуттів, якими він вмів володіти.

— Міра, — прошепотів, нахиляючись ближче, — хочу тебе…Не можу тобою насититись. — Задихався біля мого вуха. — Що ти робиш зі мною, крихітко?

Здоровенний , на нього дивлюсь запрокинувши голову.  Широкі плечі ,великі руки ,міцний торс .  А цей погляд ? Наповнений спокуси і пристрасті ,похоті ,бажання .
-Редвольд.-Ковтаю його ім'я повільно .
Відчуваю себе жертвою ,яку зараз з'їдять.  Звіриний ,жадібний погляд,надмірна увага , змушує підкоритись . Його вмілі рухи змушують вскрикнути і закрити очі.  Схопилась за чоловічі руки ,щоб не впасти, але Редвольд легко  хапає під лікоть одною рукою утримуючи майже на вису . Ми стоїмо один до одного надто близько,щоб відчувати його чоловічий  запах,яскравий , відвертий . Більше не промовляю ,а ні слова.  Тим часом він робить зі мною неймовірні речі .  Принюхується до моєї шиї і ловить вібраційні стони.  Підкоряюсь всім інстинктам і божеволію в руках тирана .

Відчуття ,коли  входить в мене ,залишаючи вологу доріжку бажання ,зриває всі канони правильної поведінки . З трудом могла зберегти відчуття прострації .  І ось ,наче молот вгоняє в мене свій пристрій, невгамовно скорочуючи наближення дикого захвату . Солодкої хвилі ,цунамі . Мій чоловік напрягся, вигинаючи спину ,щоб насолодитись моментом єднання ,яке накрило нас одночасно  в дуже короткий час. Всі органи стискалися в спазмах ,зміцнюючи ейфорією кохання  .

-Так не можна робити ,ти в курсі?
-Як?-Посміхається .
-Я хочу освіжитися .-Ноги підкосились . -Почекай. 
Редвольд припинив муки.
-Не зупиняйся. -Ледь не втратила рівновагу ,хапаюсь за  сильні руки .
-Так продовжувати чи зупинитись ? - Посміхається 

-Не смій зупинятись !-Наказувала .
Минула неділя самотності. Життя текло повільно, мов крізь пісок — хвилина за хвилиною. Редвольд зник ще до сходу сонця, не залишивши й сліду тепла в ліжку. Разом із лідерами земель, яких я пам’ятала з того дня, він вирушив на кордон — боротися з нечистю, яка проривала захисний бар’єр.

Ніхто не давав мені чіткої інформації — мовби навмисно оберігали від істини. Та, спостерігаючи щодня за пораненими, я бачила: ситуація — кривава й небезпечна.

Сьогодні я сиділа на порозі замку, просто дивлячись, як люди метушаться в підготовці до свята. Думки пробігали швидко, не затримуючись надовго. Усе довкола — темне, сповнене драконів, істот, загроз. Мені страшенно хотілося втекти — від усього. Від людей. Від чужих рук. Від контролю.

Я досі мов вовченя в бігах, насторожена, скута... Але одна ніч і ранок змінили щось у мені. І тепер я запитую себе: чи є тут для мене місце? Хоч одна причина залишитись?

А в голові все ще звучать його слова, хрипкі й шалено ніжні:
— Хочу тебе всю. Надто солодка. Моя. Моя дівчинко. Моя пара.

Невже одна ніч здатна змінити людину настільки, що тепер я раптом так сильно бажаю побачити його знову??

 

Свято буває лише раз на рік — розповідала зранку Юноелла. Добровольці, чоловіки, п’ять днів скачуть на своїх улюбленцях, і ніхто не знає напевне, чи зможе дістатися до місця й отримати Сосуд Бажання. Лише один — найсильніший, найвідчайдушніший — зможе перемогти в нерівному поєдинку перед воротами Богині.

Кажуть, багато хто зникає в чарівному лісі — повертається без пам’яті або взагалі не вертається. А деякі — з важкими ранами, без трофею, без бажання.

Та все ж... випробування того варті. Адже Сосуд дає лише одне бажання.

А яке ж моє бажання? Повернутись у той день, коли ми вилітали? Чомусь ця думка болить. Надто сумна.
Навіть якщо я зможу це зробити — чи будуть мої дівчата поруч? У безпеці?
Чи точно тоді ніхто не сів би в клятий літак?

Сосуд не воскрешає мертвих. Він лише дарує минуле, відкриває майбутнє або створює нове.

— Міра?
Хтось обірвав мої думки.

— Перепрошую?.. — озирнулась.

Переді мною стояв старий. У жахливому одязі — рваному, подертому, забрудненому. Він скидався на квазімоду — сиве, довге волосся спадало до лопаток, обличчя все у зморшках, руки й ноги — в подряпинах, ранах, брудні, мов після битви.

Та найбільш дивним був його голос — молодий, дзвінкий, ніби з уст хлопця. Він зовсім не пасував до цього вигляду. І хоч я не виходила за межі замку, бачила чимало воїнів — старіння в цьому світі не мало бути таким стрімким.

У його руці — ковба. З нею щось не так: у ній ворушилась густа, чорна рідина. Вона притягувала погляд. Магнетична. Я не могла відірватись. Хотілось торкнутися. Випити.

І все інше — дивний дід, його слова, навіть власні думки — відійшло на другий план.

— Що ж… варіантів мало. Треба ризикнути, — промовив він у простір.

Я чула його, але ніби крізь туман. Образ старого розмивався. Чула ще щось про тиждень до свята, про те, що часу обмаль.

— Чому я хочу випити цю жижу?.. — подумала. Але не змогла відвести очей..

 


Раптом старий різко відвернувся від мене, напружено вдивляючись у порожнечу. І тільки тоді я усвідомила — його, схоже, ніхто більше не бачить. Навколо проходили люди, та жоден не звернув уваги.
Мабуть, його гіпноз діяв, поки він тримав мій погляд. Варто було йому відвести очі — світ прояснився, ніби мене випустили з чарівного полону.

— Дурепа... — буркнув він, знову повернувшись до мене, цього разу напружено. — Дала тобі занадто багато еліксиру. Стерла пам'ять твого минулого життя.
— Хто? Про кого ти?
— А він… впертий, — бурмотів далі, ніби не почув. — За тебе трощить бар’єр, не шкодуючи драконячої сили. Але не встигне. Не дізнається...

— Про що не дізнається? — прошепотіла я, знову зосередившись на ковбі, яку він тримав у руці. Темна рідина всередині пульсувала, наче жива.

— Слухай уважно, — голос став холодним, владним. — Йди. Біжи. Повзи. Помри, якщо треба. Але звільни! Забудь — і згадай, коли настане час.

Він продовжував говорити щось, та слова ставали розмитими, мов крізь воду. Усе, на чому я могла зосередитись — ковба. Мені було не просто цікаво, мені треба було її. Як дихання.

— Тільки ця сила приборкає Чорну Гриву, — сказав старий і простягнув мені ковбу, його рука була вкрита гнійними ранами, а очі палахкотіли дивним світлом. — Дарую тобі краплю своєї сили. Вона захистить на початку. Виконай призначення тієї, яка втекла й поміняла вас місцями. Поганка втекла від мене, але ненадовго.

Я тремтіла. Від страху чи напруги — не знала. Старий блискавично різонув свою долоню й мою, стискаючи наші руки в кривавий замок.

— Як тільки звільниш мою Господиню — забудеш усе. Покинеш цей світ.
Ти — моя остання надія. Поки я відновлюсь.

Він відкрив ковбу пораненим пальцем і, не чекаючи моєї згоди, з силою влив мені в рот чорну рідину. Вона була знайома. Занадто.

— Моя кров сильна. Вона покличе тебе, коли настане час. А зараз... забудь, що бачила мене.
 

-— Міра! — грубо рикнув Редвольд.

— Я?.. — озвалась розгублено, ще не отямившись.

Він підскочив до мене, схопив за плечі так сильно, що я зойкнула від болю й здригнулась під його дужими руками.

— Ти поранена?!

— Ні... — не розумію, про що він.

— Твоя рука! — Редвольд втупився в неї, зіштовхуючи мій погляд вниз. Але рука — ціла, жодної подряпини. Чиста.

Він різко наблизив обличчя, втягуючи повітря, мов хижак, і зненацька вигукнув:

— Боги... В тобі відчувається отрута! Ти випила її?! СВІДОМО?!

Гнів у його голосі наростав, мов буря. М'язи на обличчі напружились, очі палахкотіли.

— Ти хочеш стерти все? Забути мене?! Після того, що між нами було?!

Він тряс мене, немов намагаючись витрусити відповідь із тіла, що здавалося ватяним, безвільним.

— Охоронці! — загорлав раптом, і до нас підбігли його люди. — Усіх! Усіх, хто не вберіг її — стратити негайно!

— Ні! — зірвався з моїх вуст крик, слабкий, охриплий. — Не карай їх! Це... це не вони!

Світ перед очима хитався, як у тумані. Я не розуміла, чого він від мене хоче, чому говорить про подругу, чому в ньому стільки болю й люті.

— Навіщо, Міро?! Ти ж обіцяла! Я вже майже знайшов її! Твою подругу! Ти ж казала, що допоможеш! — в його голосі злість змішалась із відчаєм.

Подруга?.. Яка подруга?.. Яке обіцяння?.. Хто він для мене?..

І тоді з моїх губ, ніби з глибини душі, народились останні слабкі слова:

— Це... не я...— ледь чутно вирвалося з моїх вуст.

Очі Редвольда розширились. Він затих на мить, немов у нього вибили ґрунт з-під ніг. Його руки ослабли, і я похитнулась вперед. Світ завалився набік — усе розпливалось, ніби крізь воду.

— Міра?! — прорвалося з його горла. — Тримайся крихітко! 

Я відчувала лише тепло його рук, десь далеко, як спогад.

— Принесіть зілля очищення! — ревів Редвольд на весь замок, притискаючи моє безжиттєве тіло до грудей. Його голос зривався, звучав хрипко, як у пораненого звіра.

Він тремтів. Його руки стискали мене так, ніби міг повернути життя лише силою обіймів.

— Чому ти не довірилась мені?.. — Прошепотів, нахиляючись до мого чола.

Погляд його був дикий, очі налиті кров’ю. Він знав, що це не отрута звичайна. Щось древнє, темне .

Потім — нічого. Темрява обійняла, як ковдра.

.
***
-Воодии.-Пересохло в горлі.
-Хвала Богам прокинулась. - Голос дівчини дзвенів над головою .
Я лежала у ліжку, в напівсидячому положенні, коли молода дівчина обережно напоїла мене довгоочікуваною водою.

— Навіщо ти пила отруту? — спитала здивовано.

Я мовчала.
— Добре, — промовила м’яко, поправляючи подушки, — головне, що господар встиг…

Двері з гуркотом розчинилися. У кімнату влетів кремезний чоловік. Нахмурений, з довгою зарослою бородою, неохайною зачіскою, втомлений, але ще повний сили.

— Вийди! — гаркнув так, що голова розірвалася від болю.

Дівчина миттєво зникла з кімнати.

— Або ти поясниш, навіщо це зробила, або посаджу на ланцюг, — зловісно промовив він, нависаючи наді мною.

— Що вам потрібно? — перелякано вжалась у подушки.

Він вдивлявся в моє обличчя.
— Ви лякаєте мене… — прошепотіла я, ледь чутно.

— Покажи! Поділись спогадами! Негайно! — його голос гримів, як гроза.

«Хай дивляться… Тільки не торкайтеся…» — подумала я.

Та раптом — різко, немов ураган, щось увірвалося в мій розум. Болісне, нестерпне відчуття, ніби хтось намагався вирвати мої думки з м’ясом. Я закричала — чи від болю, чи від жаху самої себе.

В одну мить невидима сила штовхнула його геть. Він відлетів і вдарився об підлогу, та вже за секунду підскочив — хижо, мов вовк перед стрибком.

Я інстинктивно встала в захисну позу — мов сполоханий звір. Нас розділяло лише велике ліжко.

— Стій на місці, Міро, — загарчав він.

Я бачила його очі — божевільні, сповнені гніву, болю… і відчаю.

— Я вб’ю того мага раніше, ніж ти все згадаєш! — рикнув.

І щось у мені здригнулось — чи страх, чи нова сила, яка щойно прокинулася.
.

 



Між нами залишалось лише ліжко — тимчасовий бар'єр. Поки він оббігав перешкоду, я спритно встигала вислизнути. Ми мінялися місцями знову і знову, мов у небезпечній грі на виживання.

— Закрию тебе і посаджу на прив’язь, якщо продовжиш тікати! — гаркнув він.

— Я не собака!

— Якщо це тебе стримає — так і зроблю!

Мить тиші. Потім — новий удар.

— Знайду твоїх подруг… і віддам заміж. Це тебе зупинить?

Його слова зупинили мене. Серце стислося. Що він має на увазі? Погрожує тим, кого я, схоже, мала б знати?

— Ти не залишаєш мені вибору!

Він зробив великий стрибок і в одну мить опинився біля мене. Схопив — міцно, безжально. Я застигла. Сльози покотилися самі по собі, капаючи на підлогу. Наче береза на вітрі — хилиталась, обезсилена.

Його очі — холодні, хижі — пронизували до кісток. Я не рухалась. Руки обвисли, безсилі.

— Якщо ви хочете нашкодити тим, хто мене знає… прошу, не чіпайте невинних. Я зроблю все, як накажете…

— Твою Богиню… Ти хочеш моєї смерті, Міро? — хрипло сказав він. — Все така ж, як і тоді… Дбаєш про інших більше, ніж про себе…

Він важко зітхнув, узяв моє обличчя в долоні — великі, теплі, сильні.

— Вибач, моя дівчинко… Я не хотів налякати. Це все… інстинкти…

Він притис мене до себе. Без вибору. Без сили чинити опір.

Лише зараз, так близько, я відчула його запах — свіже повітря, ліс, квіти… спокій. Безпека. І водночас — кров, пил, чоловіче тепло, що тривожило. Приємне і… чуже.

 

 


Він цілував моє лице — лоб, щоки, губи, очі. Судомно прибирав мокрі пасма з обличчя, намагаючись не завдати болю.

— Я не можу тебе втратити, моя дівчинко… Загину без тебе, чуєш? Пропаду без твого подиху, без твого тіла, без твого голосу. Я навіки у твоїй волі. Хочеш — убий мене, але не відпущу. Ні за що. Ти МОЯ. Навіть якщо не пам’ятаєш — все одно МОЯ!

Його голос тремтів.

— Дідьковий чаклун… Він посягнув на заборонене. На МОЄ. Я зроблю все можливе і неможливе, аби ти згадала. Тільки… не бійся мене, маленька…

Я дивилась на нього розгублено.

— Ти МОЯ, — повторив, цілував мої долоні, потім приклав їх до свого серця.

Моє серце відгукнулося на його гучний, сильний удар, але розум не розумів, чому.

" Дозволь його серцю  злитись з твоїм"-В голові ледь почула шепіт дивного голосу .
В грудях боляче защимило важким тягарем. 
Навкруги поступово з'являлися вогники голубого кольору .  Вони кружляли навколо нас створюючи бар'єр . Чоловік весь цей час не відводив від мене свого погляду . А потім, в висок вдарила пульсуюча біль .
"Після випадку з батьками ,мене забрав до себе  професор Давід ,кращий  друг сім'ї ,а потім мій куратор . Олена ,його єдина донька, відразу мене назвала сестрою при першій зустрічі .  Так ми завжди були разом  з того дня . Навіть в гуртожитку не роз'єднувались  ніколи. А як смішно ,що  біля душової чекали один одного в лютий мороз ,який просочувався через старі вікна  . Ми були однією душою. Проблема була в тому ,що Оленка закохувалась часто і розчаровувалась ,часто  . А  заспокоювати потрібно було мені ,  пів ночі поки не засне ,а останній час я  витрачала  на навчання . Моє існування залежало від емоційного стану подруги і це факт .  Коли поселили до нас Вікторію ,вдячна була навіть дідьку  за її появу . Та  була цілющим чарівником в таких справах. Згодом ,я позачергово старанно працювала  ,забуваючи про свої проблеми і потреби . Дівчата теж ,немов воїни захищали вже  мене ,коли потрібно було .  Зв'язок був надміцний ,інколи ми відчували на відстані ,якщо комусь з нас погано . Та в цьому світі зв'язок втратився і тепер Редвольд намагається нас воз'єднати . Але хто цей здоров'як? Він, наче здається не чужим ,але спогадів не маю . Мене лякає його поведінка -приручити ."

Наче зарядка акумулятора, відчуваю прилив сил і енергію  -це й  відчув  незнайомець ,коли повернулась свідомість . Вогники розсіялись,  не залишилось і сліду ,магія скінчилась.
Ми мовчали ,бо сказати було нічого . Сяйво зникло ,а  маленький спогад залишився . 
-Я майже натрапив на ниточку  однієї  . Але  спочатку знищу того стерв'ятника ,навіть якщо потрібно буде витратити свої сили . Як тільки наважився переступити поріг моєї домівки і нашкодити тобі  ? Тепер я відчуваю його запах остаточно   . Вибач ,що звинувачував . Занадто сильний бар'єр він поставив .
-Думаю ,не варто стояти на вашому шляху .
-І правда не варто. І кожен це засвоїть. 
Залишалось ковтнути ком в горлі і не сперечатись . Тільки  не знаю на довго мене вистачить?