Зненацька я почула нервовий шепіт молодої пари в метрі від себе.
— Чіо, що нам робити? У мене ж немає документів! Вони затримають мене й відправлять прямо до канцлера. Я не можу повернутися. Ти ж казав, що домовився, і перевірок не буде!
— Знаю, моя любове, — прошепотів хлопець, — я щось придумаю, не переживай. Я не віддам тебе їм. Ми подолаємо це разом. Звідки там з'явився цей Чорний Дракон? Дідько б його! — злобно виплюнув він.

Здається, ніхто не радий такій персоні, як цей Чорний Дракон. Якщо моторошне прізвисько відповідає його натурі — чудово. Ось що зіграє мені на руку для порятунку... і, можливо, я доб’юся депортації до названого батька, якому все поясню. Він допоможе мені повернутись у мій світ.

У голові промайнула чудова ідея. Повільними боковими кроками я наблизилася до пари, продовжуючи дивитися вдалечінь, щоб не привертати уваги. Швидко й непомітно всунула дівчині в руку свої документи, попередньо проколовши собі палець об щепку з корабля. Міцно притисла її руку, змазавши кров’ю. Боковим зором побачила, як дівчина занервувала. Вона хотіла подякувати, але я стисла її долоню, подаючи знак — мовчи. Дівчина зрозуміла, що ми обидві в небезпеці, але кожна — у своїй. Здавалася розумною: схопила свого хлопця і повела до виходу. Непомітно показала йому мій «подарунок», я ж продовжила дивитися вдалечінь із кам’яним виразом обличчя. Повільно повернулася на своє місце, де мене залишила пихата тітка, ніби нічого не сталося.

Я вже не думала про наслідки, якщо мене зупинить варта. Головне — врятуватись від цих убивць. На мою вдачу, ніхто з трійки моїх «родичів» нічого не запідозрив. Я спокійно зробила останні кілька кроків у нове, небезпечне життя. Корабель причалив до порту. Залишалося кілька хвилин. Люди запанікували, заметушилися в нервовій хандрі. Усі насторожилися через появу Чорного Дракона.

Тітка повела мене до каюти, щоб привести до ладу — а точніше, напоїти новою дозою. Через хвилину ми вже стояли в черзі, а ще за пів години — біля кабінету для реєстрації даних.
— О, як нам пощастило! Начальник зробив перерву, і його нарешті замінили. Тепер усе пройде набагато швидше, — шепотілися жінки.

Ось тут мене й накрила тривога. Добре хоч, що досі ніхто з них не перевірив, чи дійсно при мені документи. Вони були цілковито впевнені, що я тримаю їх при собі.

Коли дійшла наша черга, вартовий не пропустив мене. Тоді справжня паніка охопила моїх «родичів». Піднявся скандал. Тітка намагалася негайно вирішити проблему, доводила, що документи вкрали. Але виявилося, що моє ім’я вже було внесено до реєстру, причому двічі, і обидва рази підтверджене моєю кров’ю.

Емоції тітки зіграли мені на руку — її одразу відвели на особисту перевірку. А мене, вдову і Реда повели довгим коридором до начальника. Я розглядала дерев’яні стіни, увішані картинами: на одних — дракони в польоті, на других — у битвах із демонами, на третіх — оголені жінки, над якими кружляють дракони. Художник чудово передав емоції та грацію цих істот. Усі вони здавалися живими. Мені навіть захотілося мати одного такого дракона. Їхня луска переливалася під різними кутами: з червоного в перламутровий, із сірого — в чорний. Навіть велика паща з гострими зубами не лякала — навпаки, притягувала.

Якби могла, я обов’язково познайомилася б із таким створінням. Але дракони — вигадка. Як і цей світ. Я знаю лише один справжній світ — мій, на планеті Земля. І все це схоже або на затяжний сон, або на шизофренію. Але я повернуся. Обов’язково.

Коли нас завели в кабінет, я побачила суворого чоловіка середніх років. Високий, широкоплечий, з брутальною чорною бородою й вусами. Його вигляд викликав тривогу. Краще з такими не зв’язуватись. Чорні брови, густі вії, по-чоловічому гарний ніс і насупленість додавали йому грубості. Довге волосся зібране в косу, боки виголені — справжній вікінг з книжки.

Він рився у паперах, перекладав сторінки великими руками. Чорний камуфляж із безліччю ножів, стріл, ланцюгів і дротів навіював не менший страх, ніж сам господар. Крізь тканину проступали м’язи, наче костюм був його другою шкірою. Командний голос вибив із голови всі думки.

— Що!? Без мене ніяк?! — гаркнув він, сердито, владно, майже вбивче. Стражі втягнули голови з острахом.

Щойно я ввійшла, ніби звідкись війнув крижаний вітер. Сукня затріпотіла, кілька пасм вибилися з зачіски. А потім… Він глибоко вдихнув і повільно видихнув, заплющивши очі. Відкрив їх — шалені зіниці вп'ялися в мене. Погляд ковзнув по губах, потім — тілом, і тільки потім на решту. Я ледь не втратила свідомість. Усе завмерло від його звірячого погляду. Навіть відьма схопила Реда за руку.

Начальник мовчки показав рукою: «сідайте». Усі слухняно присіли. Окрім мене. Я стояла, як камінь. Він здивовано подивився просто в очі. Підняв брову. Мабуть, не звик, що йому не підкоряються. Але мені було байдуже. Я хотіла тільки одного — ускладнити своє становище, аби точно повернутися в «родину» й урятуватись.

Ред спробував підтвердити мою особу, та ляпнув:
— Це моя кохана жінка!

Начальник грізно рикнув — аж вікна затряслись. Усі миттєво замовкли, аж очі з остраху заплющили. Він кинув папери на стіл, рішуче обійшов його й пішов до мене, не зводячи погляду. В його очах читалося бажання: присвоїти, покарати, принизити, заволодіти.

Він повільно обійшов мене, мов хижак, змушуючи всім тілом відчувати його силу. Його різке наближення змусило мене тихенько пискнути. І тоді... він втягнув повітря біля моєї шиї.
— Мамо… — прошепотіла я в думках.

Я тисячу разів пожалкувала, що не сіла, як усі. Він продовжував нюхати моє волосся, доторкнувся носом до шиї… і все. Крах. Ноги затрусилися. Його дикість викликала злість. Неначе варвар. Ні, гірше — тварина! Він не соромився присутніх, обнюхав майже всю. У мені прокинувся гнів.

— На ній немає запаху твого чи іншого чоловіка, — озвався він. — Шлюб не підтверджений. Отже, анульований.
 

Цей рокіт біля мого вуха змусив нервово ковтнути слину й стиснути кулаки до хрускоту. Насправді, я боялася сказати хоч слово, аби не розгнівати його ще більше. Відчуття підказувало мовчати й не перечити. Та й рано видавати, що я можу відчувати і реагувати. Хто знає, як мені посміхнеться вдача. Якщо питання з документами вирішиться — доведеться вигадувати план втечі.

Різкий ривок вивів мене зі стану роздумів. Він схопив мене жорстко, владно, грубо, самовдоволено. Однією рукою тримав мої закручені за спину руки. Коли він встиг таке провернути зі мною? Другою — схопив за голову, жадібно заповзаючи пальцями під волосся, щоб і натяку на втечу не залишилось. Розвернув до себе і притиснув свої губи до моїх. Зухвало, без краплі ніжності. Він буквально з’їдав мене, випивав усю життєву енергію. За одну секунду вижав із мене всі сили. Його поцілунок повністю захопив моє тіло, і мене охопила паніка. Я почала вириватися, опиратися, намагалася відштовхнути цього грубіяна. Але нічого не виходило.

У кімнаті запанувала гробова тиша. Ніхто навіть не намагався мене захистити чи допомогти. Як дика кішка, я дряпала його долоню там, де могла дістати, пручалася. Стогнала від розпачу. Вижимала з себе звуки протесту — але це ще більше його збуджувало. Тиран впивався в мої губи, покусував, ще дужче притискаючись, не даючи мені вдихнути. Коли зрозуміла, що безсила — припинила опір. Він поглибив поцілунок, проникаючи язиком у мій рот. Я не відповідала. Тиран заричав, смакуючи мене. Стиснув ще болючіше мої руки й волосся. Хотілося плакати від болю. Ще дужче притискав моє тіло до свого. Я зненавиділа цих людей, природу, повітря, цей світ — усім серцем. І ця сволота відчула це. Він полегшив натиск, нарешті даючи мені ковток свободи.

— Дівчина залишиться зі мною. А ви можете продовжити свою подорож.

Я відчувала його жар і подих божевілля. Чоловічі голубі очі спопеляли мене, наче я — ніщо, і звати мене ніяк. Відтепер я — його власність. На мить здалося, що його зіниці змінилися з голубих на вогняні. Але, можливо, це лише марево.

— Але… — озвався Ред.

Павучиха нервово смикнула сина за рукав сорочки. У цю мить охорона схопила мого "чоловіка" за плечі та притиснула до сидіння. Виявляється, весь цей час усі залишалися в кімнаті? Як соромно і принизливо — ніхто навіть не пискнув, спостерігаючи за цією виставою. Де ж поділась уся хоробрість злодюг, які намагалися обдурити мого псевдо-батька? Що, вже й гроші не цікаві?

— Якщо у вас є додаткові питання, — грізно глянув на Реда, — у нас зараз активний набір. Як ви знаєте, ми воюємо з нечистю. Нам конче потрібні приманки, м’ясо, як ви розумієте.

Як справжня матуся свого сина, павучиха не дала йому відповісти, випередила:

— Ви що, ви що?.. — ласкаво залебеділа жінка. — Мій син ще не досяг віку для війни. Ми зробимо все, як ви скажете. Сьогодні ж вирушимо, а з Лефф, я думаю, ще зустрінемось.

— Лефф, значить? — смакував моє ім’я, відпускаючи з обіймів.

Тиран припинив тортури. Я злегка похитнулась від безсилля, ледь не впала на підлогу. Волосся прилипло до обличчя, скуйовджене, щоки палали, серце гупало скажено. Але я знайшла в собі сили вистояти. Гідно.

— Лефф тепер не ваша турбота. Забудьте про її існування. Усі вільні! — заричав так, що двічі повторювати не довелося.

Тиран підійшов до столу й почав переглядати документи, ніби нічого не сталося секунду тому. Тепер від нього йшов ще сильніший запах хижака — могутнього і некерованого.

Коли гостей виштовхнули з грубістю, мене навмисно залишили. Я чекала вироку. Чоловік підняв на мене вивчаючий погляд.

— Тиха, несмілива, дика, солодка! Мені подобається. Ти будеш моєю коханкою.

— Так коротко?

— Ні! — закричала я. — Ні його, ні ваша!

— Ні його, ні чия! Тільки МОЯ! — дико заричав начальник.

Його короткий погляд дав зрозуміти — я щойно здобула ще більшу проблему, ніж мала. Я не знала, що робити далі: стояти, бігти, падати, кричати чи благати? Хотіла щось пояснити, але не встигла. До кімнати ввійшов воїн і повідомив, що Павучиха наполягає на аудієнції. Вимагає повернути мене за законом: не мають права утримувати молоду, незайману дівчину в присутності чоловіка без супроводу родича.

Але чого я не очікувала — це наказу: завести мене в його маєток, закрити в кімнаті й не випускати до приїзду. Щоб чекала в ліжку, готова "зіграти й задовольнити".

Ось так. Варіантів більше немає.