На наступний день .

Коридор здавався безкінечним.
Дивно, що на шляху нікого не зустрічали — неначе всі вимерли. Де всі? Навіть нема в кого попросити про допомогу.
— Не йорзай. Згодом все роздивишся, — чоловічий голос прозвучав над вухом.
Редвольд штовхнув ногою важкі дерев’яні двері, і ми спустилися по сходах униз.
Здавалось, постав мене хоч троє — не зрушимо їх, але чоловікові не довелося навіть напружитися.
Я навіть злякалась, усвідомивши, яка в нього міць і сила, фізична підготовка.

Кімната була схожа на кам’яну печеру, всередині все освітлювалося зеленим кольором з перламутровим відтінком — гра переливів зачаровувала, схоже на північне сяйво.
Які спецефекти вони використовують?
— Подобається? Це наше місце сили. Тут ми відновлюємо своє тіло.

Начальник поставив мене на ноги. Здивувала тепла кам’яна підлога.
Інноваційний підігрів підлоги? Занадто реалістично.
— Не пручайся.
Чоловік обережно позбавив мене єдиного захисту від зовнішнього світу.
— Тремтиш, наче кішка. Не бійся. Крім нас нікого тут нема. І не потрібно соромитись переді мною — я все чудово розгледів вночі.

Спробував прибрати мої руки, якими я намагалась прикритись, хоч трохи, але марно.
— Це моє тіло, і я вирішую, прикривати його чи ні.
— Давай допоможу прийняти ванну, — спокійно перевів тему.
— Я не хочу, — запанікувала я. — Там глибоко? — заглянула.
— Ні, це джерело підлаштовується під твоє бажання. Подумай, яку глибину хочеш — так і буде.

Налякав чоловічий сміх — він рознісся луною по всій печері.
— Ти знущаєшся? Побажала по коліна?
Вода — жижа зеленкуватого кольору — і справді зменшилась у басейні до колін.
А що? Я боюсь будь-якої глибини. Як це спрацювало?
— Не бійся, ходи, — протягнув руку.

Звісно, відмовилася від допомоги. Тоді він сам схопив за зап’ястя і потягнув у басейн.
Варто було зануритись, як чоловік міцно розвернув мене до себе спиною й обійняв.
Відчувала себе полонянкою, та вода заколисувала, піднімаючись до грудей.
— Досить, уже глибоко.
— Ти в безпеці зі мною.

Зручніше примостившись, Редвольд поклав великі руки на плечі й ніжно почав масажувати.
Уммм… Це виявилося конче необхідним.
Всесвіт зупинився. Закрила очі й замуркотіла від задоволення.
— Ось така кішечка мені подобається.

Не перетинаючи кордонів, він повільно намилив моє волосся. Пальці рухалися лагідно, впевнено, немов намагаючись стерти не бруд, а тінь, що осіла в мені. Масажними рухами він проминав шкіру, не поспішаючи — ніби питав дозволу на кожен дотик. І я, сама не розуміючи чому, дозволяла.

Ніжно провівши долонями по спині, зупинився. Я відчула — він міг би більше, та не став. І в цьому була незрозуміла сила.

На мить захотілося подивитися йому в очі. Переконатися, що там — не хіть, не зверхність, а щось людське. Але я передумала.
— Чому ти такий ніжний, турботливий зараз зі мною? — дивилася на піну навколо нас.

Цей деспот поклав руку на груди і злегка пригорнув, посміхаючись, спостерігав за моєю реакцією.
— Ти завжди будеш для мене готова. Навіть якщо сперечаєшся чи опираєшся. Твоє тіло говорить за тебе.
Спритно розвернув до себе обличчям.
— Така тендітна. Забагато запитань. Найбільше, що мене зараз цікавить, — утримував за талію, притягуючи ближче до себе, — це твої спокусливі губки. Хочу відчути їхній смак, відчувати твоє бажання. Чути твої крики під собою. Хочу, щоб ти була моєю.

Мої брови насупились, коли затримала погляд на його пухлих губах.
Треба підіграти збоченцю — інакше не вибратись із цього полону.

Начальник стиснув моє підборіддя так, що перехопило дихання.
Кожен його дотик жалив, оголював душу, ламав струни. Робив беззахисною.

Розум відмовлявся вірити, що цей деспот може бути адекватною людиною. Ще й мову в мене відняло — адже що можу вдіяти перед ним?

Внизу живота запульсувало. Ну чому? Чому я так реагую на ворога — так швидко й безвідмовно?
Наче сама собі не належу.

Всередині мене якась частина згорнулась у клубок і забилась у куток.
Невже я відчула його губи на своїх — і зірвалась у прірву?
У саму вирву небезпечного полум’я?

Варто було Редвольду відсторонитися — і я втратила щось тепле й потрібне.
— Мені подобається, як ти втрачаєш контроль над собою.

Стала жалюгідною для себе, до болю зжала пальці в кулак.
Як не ненавидіти себе після такого?

— Тобі потрібен спокій. Ти ще занадто слабка. — Говорив, наче пручався власним думкам. — Твій розум під дією дурману від отрути. Щоб не нашкодити твоєму здоров’ю, — переконував нас обох, — потрібно перевести дух.

Його голос змінився — став грубішим.
Так, і справді, потрібно направити думки в правильне русло.

 

Але все пішло не за планом.
Редвольд схопив мене за волосся і міцно притягнув до себе, цілував, вимогливо чекаючи на відповідь. Нетерпляче стискав у обіймах. А потім — задоволено заричав просто мені в рот.

Не витримавши агонії, що розгорілася внизу живота, я сама потяглася до нього. Сама! Не в змозі більше себе стримувати, вчепилася в плечі цього диявола й, охоплена несамовитістю, впустила в себе його меч.

Боги… Це було божевілля!
Мої рухи були дикими, порочними. Я зірвалася остаточно. Обхопила його ногами, міцно, щоби не втік, і володіла ним — шалено, наче хижачка над хижаком.

Якби руки чоловіка не тримали мене, я б утонула, здіймаючи хвилі навколо нас.
Я володіла ним. І він дозволяв це. Тепер я знала, до яких струн можу доторкнутися, яку ниточку варто потягнути.
Нехай принизливо. Інших варіантів поки не бачу. Я хочу врятувати себе. А для цього — треба перемогти в цій битві.

Феєрверк пристрасті накрив нас одночасно.
Його сім’я — гарячим струменем — заповнило моє лоно в той самий момент, коли м’язи судомно стискалися.

Я задихалась у ритмі з ворогом. Викрикувала його ім’я. І згорала в агонії.

Свідомість знову зрадила, залишила мене — не надто вчасно. Та вона й не питала.

…
Прокинулась у незнайомій кімнаті, в чужому ліжку. Не те щоб я звикла до власного — бо й не мала його — але це місце було… Чуже.

Неподалік пролунали жіночі голоси. Вони звучали звідусіль — близько, здалеку, зліва, над вухом.
— Хто тут?..
"Він уб’є будь-кого, хто подивиться на тебе…"
"Не відпустить…"
"Ти — його власність…"

— Покажіться! — закричала я.
"Чужа… Чужа…"

Від страху закричала ще раз, розганяючи морок. Темрява затопила тіло, розум, кожну клітинку.
Я піджала ноги до підборіддя й почала гойдатися, мов навіжена.
Руками затулила вуха — в кімнаті нікого не було, а голоси все ще знущались.

Тіні затіяли гру, у якій я була слабкою.

— Господиня, вам зле? Можу допомогти…

Усе стихло.
Це був людський голос.

Набравшись сміливості, я розплющила очі — переді мною стояла молода дівчина.
Її обличчя виражало щиру тривогу. Служниця — бо вдягнена відповідно: сіре просте плаття, яке я не раз бачила на прислузі , гладко зачесане волосся, зібране в гульку, без прикрас. Людина. Справжня людина. Значить, я ще не остаточно збожеволіла.

Вона нерішуче підійшла ближче, тримаючи в руках тарілку з їжею.
Скільки я вже не їла? Навіть не пам’ятаю, коли востаннє.

— Господар наказав вас нагодувати. Тут варене м’ясо, овочі, бульйон… — Перераховувала.

Повільно провела долонями по зморщеному простирадлу, шукаючи в тканині опору, хоч щось знайоме в цьому чужому просторі. Варто було згадати того покидька — і в обличчі спалахнув жар. Не від збудження. Від сорому. Від злості. Від того, що досі не можу витерти з шкіри відчуття його дотиків.

— Господар Редвольд… Сам наказав приготувати вам сніданок. Зазвичай він не складає меню — цим займається його годувальниця…

Редвольд. Редвольд! Я сама викрикувала це ім’я — а тепер воно ріже слух.

— Он як — проявив турботу, аби я не голодувала? — в животі забурчало. — Цікаво, а сам де? Награвся — і пішов присвячувати дорогоцінний час роботі? Де я взагалі? — Невдоволено кинула я в обличчя бідолашній служниці.
Про голоси, мабуть, краще не згадувати. Може, привиділося. Стрес.

— Це кімната господаря, — тихо відповіла вона. — Він велів прислужувати вам, доки не повернеться.

З великим зусиллям сповзла з ліжка — тіло виявилося неймовірно слабким.