Усередині маєтку панувала приємна напівтемрява, запах пряного чаю. Спокійно, але я відчувала — напруження. 

Віка одразу ж побігла на другий поверх, оглянувши сходи з вигуком:
— Нарешті цивілізація! Якщо я ще раз побачу річку, то лише в акваріумі. І то — з пластиковими рибами!

Я ледь усміхнулась, а Редвольд озирнувся на мене.

— Вона житиме тут.— сказав мені  спокійно.

— Вона — моя подруга. Вона допомогла мені знайти себе. І я не залишу її саму. — Я дивилась йому прямо в очі.

— А якщо я скажу, що  є сили, які не захочуть бачити поруч людину зі світу, якого тут не мало бути?

— Тоді ти станеш на наш бік.Заради мене. — Я підняла підборіддя трохи вище. — Ти ж сам сказав: я твоя. А вона — моя сім’я. Я її не залишу.

Редвольд замовк. А потім зробив крок уперед і торкнувся моєї щоки — не владно, не демонструючи сили. М’яко.
— Ти не залишаєш мені вибору, правда? — Прошепотів.
— Ні. Але, може, це й добре.

— Добре… — Він зітхнув. — Я спробую довіряти твоєму вибору. Але якщо щось загрожуватиме тобі — я діятиму.

— Навіть проти мене?

Він на мить затримав погляд.
— Навіть тоді. Але я сподіваюся, що не доведеться.

У той момент із ванної долинув жіночий вереск і крик.

— Віка... — Зітхнула я .

Редвольд усміхнувся.
— Тепер я точно знаю, що вона з твого світу.

— А ти думав, у нас усі мовчазні й покірні?

— Сподівався.

Ми обоє розсміялися — щиро.
Можливо, цей вечір таки стане передишкою перед тим, як усе знову перевернеться?

-Ти змінилася.— Сказав він тихо. 

— Бо більше не маю куди тікати.— Відповіла я щиро. — І не хочу. Якщо ми з тобою — не випадковість?

Він нахилився ближче.
— Ми не випадковість.

Я мовчала, слухаючи.
— Ти казав, що вибрав мене. Але чи це справді вибір? Якщо між нами — магічний зв’язок.

Редвольд не відповідав одразу. Його рука ковзнула до моєї, пальці доторкнулись ніжно.
— Ти думаєш, я прив’язаний лише через магію? 

Я кивнула. Це мене мучило.

Він повернув мою долоню до себе і поцілував у центр, повільно.
— Я бачив, як ти захищаєш тих, кого навіть не пам’ятаєш. Я бачив, як ти кидаєш виклик мені — не боячись. Як ти піклуєшся. І смієшся, навіть коли ледь стоїш на ногах. Це не магія. Це ти.
А якщо й справді щось зв’язує наші душі — то я вдячний, що саме з тобою.

Його голос був хриплим.

— І що буде далі? — Запитала я тихо. — Якщо все це — не гра?Не тимчасове?

Редвольд не відвів погляду.
— Далі буде ти і  я,ми.

Я не відповіла. Просто схилилась до нього й доторкнулася лобом до його . Чоловічі  руки обійняли мене, і ми так стояли посеред зали .  

За спиною щось гримнуло — здається, Віка сковзнулась у ванні. Але вона не кричала, а співала. 

І раптом усе  стало на своє місце.
Я була майже вдома.

Редвольд провів пальцями по моїй щоці, торкнувся лиця, а потім завмер, дивлячись в очі.

— Якщо скажеш "ні" — я відступлю.— Прошепотів. Його голос більше не був владним. Тепер у ньому звучала повага.

Я не сказала "ні".

Навпаки — моя рука ковзнула йому за шию, і я притягла його ближче. Його подих торкнувся моїх губ, і в цю мить світ навколо перестав існувати.

Поцілунок був  глибоким — з тих, які забирають подих і повертають до життя одночасно. Його рука ковзнула мені на талію, обійняла, і я відповіла тілом — ближче, сильніше. Мені хотілося бути поруч.

— Ти тремтиш.— Прошепотів він мені у волосся.

— Тому що не хочу, щоб це було сном. — Зізналася.

Редвольд підхопив мене на руки — легко, впевнено — і поніс до кімнати, за дверима якої панував запах лісових трав. Він опустив мене на м’яке ліжко, сів поруч, а потім просто ліг поряд, обійнявши. Його тепло огорнуло мене.

Це була не ніч пристрасті — це була ніч довіри. Ми лежали, притиснувшись одне до одного, говорили пошепки, торкались пальцями обличчя, плечей, долонь. І коли, нарешті, я заснула — його рука залишалась на моєму животі , ніби оберігала.


Ранок у маєтку був незвично тихим. 

— Ти не зник.— Прошепотіла я, більше собі, ніж йому.

Ми ще трохи полежали, перш ніж я змусила себе встати. Віка, як завжди, чекала, коли все стане "цікаво". І, схоже, дочекалась.

— О! Нарешті! — Її голос  пролунав у коридорі. — А я вже подумала, що вам там ковдра до обличчя приросла!

Я вийшла у коридор, тримаючи пояс халата, а вона дивилась на мене з тією самою театральною образою, яку демонструвала ще з дитинства.

— Віка... — Почала я обережно.

— Ні, ні! Все добре! — Підняла руки. — Просто поки хтось тут насолоджується сном на драконі, інші мерзнуть у чужій кімнаті з мишами! Хоча ні, навіть миші мене покинули. Напевно , не та компанія. 

У коридор вийшов рудий маг, обтираючи вологе волосся рушником. Очі блищали від стриманого сміху.

—Ти згадувала мене?-Звернувся до Вікторії .

— Ще б! Я взагалі думала вийти заміж із принципу, — Огризнулась вона, але щоки в неї почервоніли.

Він зробив крок ближче, серйозно нахилив голову, вивчаючи її.

Віка мимоволі запнулась, потім запхала пасмо волосся за вухо.

— Я... Хочу, щоб ти приніс мені сніданок! — З викликом відповіла вона, склавши руки на грудях.

— Із задоволенням. Але пам’ятай — наступного разу скажи слугам . Це значно ефективніше, ніж монолог про мишей.

— Монологи — моя зброя,. — Буркнула вона.

Він відступив, ще раз глянувши на неї з якоюсь м’якою увагою. І вперше я побачила Віку трохи розгубленою. Вона озиралася, наче не знала, куди подіти руки.

— Слухай, а ти завжди такий… Самовпевнений? — Нарешті запитала Віка.

— Лише тоді, коли бачу, що це викликає реакцію, — Відповів він без напруження. — А твоя — безцінна.

— Та я взагалі не реагую! — Вигукнула вона, роблячи крок назад. — Це просто...  Відповідь організму на дратівливий чинник!

— Якщо я — дратівливий чинник, то, може, я тебе трохи поцілую, щоб не було сумнівів?

— Що?! — Віка зробила ще крок назад, уперлася в стіну й відчула, як серце шалено забилося. — Ти не смій…

Він спокійно наблизився, нахилився зовсім близько й прошепотів:

— Не смію... Без дозволу. Але скажеш «так» — і я забуду про сніданок.

Віка ковтнула повітря.

— Тоді починай зі сніданку, рибалко. Бо я жінка з принципами.

— А я чоловік, що вміє чекати.— Усміхнувся він .

Він розвернувся й рушив до сходів, а Віка залишилась стояти в коридорі, ще хвилину кліпаючи, як після грому. Потім озирнулась на мене.

— Мені треба щось із цим робити. Із собою. Із ним. З усім!

— Почни зі сніданку. — Порадила я, намагаючись не сміятись.

— Із вина. — Поправила вона.

— Ще ранку не було.

— Тим більше!Це ми ще до музики не дійшли. — Огризнулась вона, але вже без злості. — А ти, бачу, теж не зник.

— Я маю причини залишатися. — Відповів Редвольд на порозі, дивлячись тільки на мене.

Моє серце стислося. 

— Гаразд.  — Зітхнула Віка. — Якщо вже всі такі багатозначні, то я піду шукати каву. А ще краще — щось із бульбашками.

Вона зникла за рогом, а я лишилась на місці, дозволяючи собі ще кілька секунд тиші.

Редвольд підійшов ближче. 

— Їй буде важко. — Сказав тихо.

— Вона звикне. Віка — сильніша, ніж здається.

— Як і ти.

Я кивнула, ховаючи усмішку.

— Нам треба буде поговорити з магами.- Продовжив він. — Є рухи з Північної межі.  І ще…  Один із полонених, згадав твоє ім’я.

— Моє? — Я насторожилась.

— Так. 

Я застигла. Усередині все похололо, хоча сонце вже підіймалось. 

— Мені потрібна твоя довіра. Повна.

— Вона в тебе. Тільки… — Я подивилась йому в очі.

Редвольд узяв мою руку.

- Але вибір — за тобою.

Я нічого не відповіла.
З виглядом голодної вовчиці я сіла  за стіл і вчепилася в тарілку юшки.

 З’їла все так швидко, наче то був не сніданок, а останній шанс вижити на цьому місці. 
Але щойно і Вікуся потягнулася по добавку, вторгся Аердан. 
— Ти що твориш? — Здивовано прошепотіла вона, коли він зупинив її руку прямо на півдорозі до ополоника.
— Поїси пізніше. Тобі зараз не можна багато. Шлунок не пробачить.
— Шлунок сам попросив ще. — Обурилась подруга. 
— Пізніше! — Голосно, як вирок.
— Жаднюга.
— Пішли, покажу місцевість.
— Ну хоч ложечку… — Благально простогнала.

Але маг  її не пожалів — узяв за руку і витягнув із-за столу. З тумбочки витяг якісь плетені тапки з ліан — розміру "принцеса на виріст ",  обережно присів біля її ніг і взув. 
Його пальці тремтіли — може, від хвилювання? 
— Завтра ти матимеш власний гардероб.
— А я вже звикла до цієї сорочки. - Мабуть його. - Вона як тепла обіймашка, тільки без емоцій.
— Можеш залишити. Мені приємно. Але ти заслуговуєш на краще.
— Тут взагалі магазини існують?
— Ні.
— А ти що, сам шьєш із листя і чарів?
— Ні. - Відповідає коротко. 

Він повів нас  назовні. 
— Там — криниця. Питна вода. Не отрута, просто вода. Там — річка, де ти хотіла  зкупатись. Безпечно лише ось тут.
— Але ж ти казав, магії тут нема.
— Це не магія. Це я. Розставив пастки. 
— О, супер. Пастки. Я ж так люблю ловити лапу на капкан.-Язвила подруга. 
— У воду заходь спокійно, там мілко. Але ліворуч — не ходи. І праворуч — теж не ходи.
— Угу. Типовий рай на землі: крок туди — дракон, крок сюди — болото смерті.
—  Мене не буде вдень. Приходитиму ввечері.
— І що мені робити тут на самоті, серед твоїх “не ходи туди” і “не торкайся цього”?
— Готуй їжу.
— Ага. Тобто це не притулок. Це кулінарне вигнання? 

"Піди. Зараз. Не сперечайся." Я здригнулась. Голос прозвучав у голові. "Вигадуй причину. Терміново. Спати." 

Я озирнулась — Аердан ще щось бурмотів Вікусі, яка вперто тягнулася за ним. 

— Я… Піду приляжу.— Пробурмотіла. — Мабуть, після всього цього мені раптом… Ну… Крутиться голова.

— Що? — Перепитав Редвольд, здивовано. —  Що тебе турбує? 

-Просто швидко втомилась. 

-Ти тільки прокинулась, - здивовоно підішла блище до мене Віка, - ти захворіла? 

 

  Хотілось пошуткувати : «Вагітність, пожружко», — але язик не повернувся. Не зараз. Не при всіх. Не тоді, коли навіть я сама не знала, що з цим робити.

Редвольд дивився на мене довше, ніж треба. Йому не сподобалась моя раптова зміна. І мені — теж.

Я швидко послалась на гормони і перший у житті стрибок крізь простір. Компанія вмить посерйознішала, в очах з’явилась обережність.

Я скористалась цим і без зайвих слів відступила до маєтку. Тільки-но лягла, як усе навколо почало повільно розчинятися. 

Олена.

Мені стало так образливо. Я була голодна, брудна, змучена. Бігла, як могла, крізь сльози, біль і злість. Спершу звернула праворуч, оббігла великий дім, а тоді, не тямлячи себе, завернула за стару будівлю — і влетіла прямо в чиєсь тіло.

Воно було величезне. Чоловік. Чорт забирай, та він ніби був виліплений із граніту. Справжній велетень. Він встиг мене підхопити на льоту, щоби я не гепнулась і, не зламала собі шию, і притиснув до себе — міцно, мов у ведмежі обійми.

І я... Обняла його у відповідь.

Мої руки самі посковзнули під його крила, шукаючи ще більше тепла, ще більше опори. Це була несвідома спроба врятуватися. Захопитись за щось живе й нерухоме, мов берег, коли тебе кидає хвилями.

І в ту мить я вперше за довгий час відчула захищеність. Спокій. Мовби світ на секунду зупинився, давши мені видихнути.

А потім — накотила паніка. Лякаючий, дикий страх. Він нічого не зробив. Просто тримав мене — виснажену, худу, майже прозору. Просто дихав рівно й глибоко, його подих колисав. А я — дихала ротом, хапала повітря, мов риба, викинута на берег.

Отак просто — у чоловічих обіймах. У ворога.

Бо всі чоловіки для мене були ворогами.

І саме в цю мить я найбільше хотіла зупинити час.
Я не знала — усі проблеми почалися з цієї хвилини чи, навпаки, на мить зникли. Час зупинився. Звуки, шурхіт, навіть дихання світу — все зникло. Лише його голос пробивався крізь тишу.

— Хочеш, я заберу тебе з собою? Хочеш поїхати зі мною?

Він не почув відповіді. Бо я не змогла її дати. Усе, на що вистачило сили — підняти погляд і подивитися йому в обличчя.

І в ту ж мить мокрі доріжки на моїх щоках зникли. Його велика, тепла рука ніжно стерла кожну крапельку сльози. Його очі… Вони заглянули просто в душу, побачили мене наскрізь і перевернули з ніг на голову все, що ще залишалося цілим усередині. Права рука обережно витирала мої сльози, ліва — гладили по спині, заспокоюючи, як ніхто й ніколи.

Мене ніколи не приваблювали чоловіки великої статури. Та й у цьому світі я взагалі боялася всіх — чоловіків, жінок, навіть дітей. Я звикла тікати, ховатися, звикла бути здобиччю. Жити в напрузі, мов зацькований звір.

Але він… Він зупинив час.

Цей велетень — з тілом, наче скеля, здавався найпривабливішим чоловіком, якого я коли-небудь зустрічала. Його обличчя було трохи круглим, але гарним у своїй м’якості й спокої. І в ньому не було хижацтва. Лише тиша. 

Його обличчя випромінювало спокій і впевненість. Широкі, гарні брови надавали йому серйозного вигляду, а повні губи… Вони вабили, мов квітка бджолу. Та найбільше — очі. Живі, глибокі, чорні, мов ніч, у якій хотілося загубитися без слів.

Я ще міцніше притислася до його грудей — і несподівано для себе самої погодилась. Всім серцем. З ним — хоч на край світу.

— Покажи, де твій дім. А решту довір мені. Я повідомлю твоїм, що відтепер ти належиш мені.

І тут — наче грім у голову. Мовби блискавка розірвала думки.

Я різко зробила крок назад і замотала головою.

— Тихо, тихо... — Сказав він, простягаючи руки, щоб заспокоїти мене.

Та вже було пізно. Розум накрив хвилею страху. Безглуздо, беззахисно — просто віддати себе в руки іншому чудовиську. Можливо, такому ж небезпечному, як ті, від кого я тікала. А може — й гіршому. Бо я досі не знала, хто він насправді.

Не встигла я отямитися, як він схопив мої руки й потягнув до своїх губ. Це були найсолодші губи, яких я коли-небудь торкалася. Те, що я відчула в ту мить, було зовсім новим, незнайомим.

Поцілунок був недовгим, але мій розум відмовився працювати. Я не хотіла відриватися від його тіла — такого бажаного, такого живого. У животі закружляли метелики. Уперше.

— Р-р-р. Ідемо. — Пробурмотів він, і це рикуче звучання було таким  красивим...

Він першим перервав цю ніжність. Першим повернув мене в реальність  і повів у невідомому напрямку. Тоді я не надала цьому значення. А може, просто не захотіла. Бо хотіла казки. Хотіла магії. І саме це — відбувалося.

Я не могла зрозуміти, ким він є насправді. Людиною? Чи... Ящером? Вовком? Ведмедик!

— Драконом.— Відповів він, ніби почув мої думки.

— Для мене ви всі — ящери. І пси. Про інших я взагалі мовчу. — Прошипіла я з викликом.

— Можливо, саме це й врятувало тебе.— Його голос став серйозним. — Якби вони дізналися, звідки ти насправді... Лише боги знають, що тоді було б.Ти голодна? Щось болить?

Я кивнула, підтверджуючи його здогади.

— Потерпи трохи. Треба дістатися до схованки. Я подбаю про тебе.

Це було дивно. Я тягнулася до його руки — наче сама не своя — поки ми нишком пробиралися між будинками, мов злодії. І лише тоді помітила: на його зап’ясті — татуювання у формі кайданів.

Коли ми нарешті дісталися до його прихистку, у печі вже чекала гаряча вечеря. Я не змогла стримати вдячності.

 В’язень? Цікаво, за що  тримали в темниці?

Мене не дуже цікавило, як він почувається. Але я не змогла стримати цієї цікавості. Що б я не робила , тремтіння в тілі не проходило. Очевидно, стрес зробив своє: психіка не встигла оговтатися, і тіло не слухалося.

— І чому ж вони так завзято тебе переслідували? — Запитав він, уважно дивлячись на мене.— Ти знаєш, хто за тобою полює?

— Ні.— Відповіла я тихо. — Знаю одне: моя інтуїція рятує мене. Вона завжди підказує, коли час тікати.

Я знала, що вся ця погоня — частина заздалегідь спланованої гри.  Це не піддається логіці. І навіть зізнатися, що все це — моя провина, що ці біди почались через мене… Я не в силі.

— Як тобі вдалося вижити? — Запитав він, уважно стежачи за моїм обличчям.

Я вдихнула глибше, вдивляючись у темряву за вікном.

— У мене була хранителька. Магиня. Донья. Вона знайшла мене в лісі в той день, коли впав літак. Я нічого не пам’ятала. Була змерзлою, побитою… З іншого світу. Вона дала мені притулок, лікувала, вчила виживати. Вона була, як янгол — стара була , слабка, але добра. Вона вірила, що я зможу повернутись додому. Але сил у неї ставало все менше…
Він слухав мовчки. Жодного слова не перебив. 

— І одного дня... — Я ковтнула комок ,що встав у горлі. — Її просто не стало. Вони прийшли... Спалили дім. Шукали артефакт, який вона нібито ховала. А я... Я втекла. Як завжди. Як навчила. Як вмію. І з того часу — самотня.

Його долоня накрила мою. Велика, тепла, з тими самими татуюваннями-кайданами .

— Ти не винна.— Сказав він . — Виживання — не злочин. Це... Сила.

Я знову подивилась на нього. Цього разу — уважніше. Він був диким. Занадто великим, щоб вміститися в цей світ — як і я. Але в його словах була тиша, якої мені завжди бракувало. Тиша, що лікує.

— А артефакт?.. — Обережно спитала я. — Вони не припинять, поки не знайдуть його.

— Вони вже знайшли. Але не зрозуміли, що з ним робити. — Він трохи посміхнувся. — І, мабуть, ніколи не зрозуміють. Бо він — не просто річ. Він... Пов'язаний із тобою.

Я напружилась. Що це означає?

— Поясни. — Прошепотіла я.

Він зітхнув, нахилившись ближче.

— Донья не лише прихистила тебе. Вона — заховала всередині тебе щось велике. Давню силу. Можливо, навіть частину свого життя. Вони шукають артефакт... Не знаючи, що він — дихає. І що він — уже зробив свій вибір.

— Я... — Голос у мене зірвався. — Я не маг. Я нічого не вмію.

— Ще ні, — відповів він,— але в тобі — ключ. Тепер уже не тільки до твого світу. А до нашого. І якщо ти знову втечеш… — Він подивився крізь мене, — вони зруйнують усе.

Я мовчала.  Я не обирала це. Але й тікати більше не хотіла.

— Якщо я лишусь... — Прошепотіла я, не вірячи власним словам. — Якщо довірюсь...

Він торкнувся мого підборіддя, підняв погляд.

— То ти не будеш сама.  Я ж не скривджу тебе! — Пролунав хрипкий, але цілком спокійний чоловічий голос. — Подивись на мене!

 

-Я не знаю, ким стану.— Прошепотіла . — Але якщо ти й далі будеш поруч… Може, я знайду ту, ким була. Або стану кимось новим?

— Не поспішай.— Відповів він. — Ти не маєш ставати нічиєю героїнею. Не маєш рятувати світ. Просто… Лишайся живою. Це вже перемога.

Його голос був тихий, але сильний. Він говорив те, що я ніколи не чула раніше. Не вимагав. Не спонукав. Дозволяв бути. І цього вистачало.

— У нашому світі нічого не лишається непоміченим. Те, що ти є — уже змінює хід речей. — Він замислено зиркнув у вікно. — Але ця зміна не має бути болючою. Не для тебе.

— Ти говориш, ніби знаєш більше, ніж кажеш. Ти знав Донью?

Він на мить замовк. Вогонь відблискував у його очах.

— Я знав її… Дуже давно. Ще до того, як вона стала самітницею. До того, як втратила все. Вона була сильною. Мудрою. І дуже впертою. Як і ти.

Я посміхнулася крізь несподівані сльози.

— Вона казала, що я як буря — навіть не знаю, скільки руйную навколо, поки не навчусь тримати себе.

— Тепер у тебе буде шанс навчитися.  І я тобі допоможу. Якщо дозволиш.

— Добре.— Сказала я, майже нечутно.

 

Він підвівся й підійшов до кутка, де стояло невелике, скромне ліжко з хутром замість ковдри. Перевірив щось   і озирнувся до мене.

— Відпочинь. Ти маєш набратися сил. — Його голос звучав спокійно, але з м’якою турботою. — Це твоє місце на цю ніч.

— А ти? 

— Я — тут. — Він упав на підлогу  майже беззвучно, наче велика кішка, й витягнувся на спині. — Звик. До тісноти, до холоду. А поруч — безпечніше.Він повернув голову й подивився на мене довго й серйозно.- Ти маєш відчувати спокій, а не напругу. 

 Турбота така щира, що в грудях защеміло.

— Добраніч.

— Добраніч… — Прошепотіла я, вкладаючись на вузьке ліжко. А він лишився лежати поруч, просто на підлозі, так близько, щоб я відчувала його подих, але досить далеко, щоб не злякати.

І вперше за багато днів, я заснула. Без страху.

Та вночі мене розбудив холод. Не зовні — всередині. Ніби щось охололо під шкірою. Я сіпнулася, розплющила очі — і не відразу зрозуміла, де я. Та знайоме дихання поряд заспокоїло.

Я обережно сіла й відкинула хутро. Рука мимоволі торкнулася лівого плеча — і я завмерла.

Шкіра там пульсувала. Ледь-ледь світилася синюватим відблиском. Не боліло. Не пекло. Але  тепло розповзалося тілом, змушуючи серце битися частіше. Зсунула сорочку з плеча — і ледь не зойкнула.

На шкірі проступив візерунок — тонкий, складний, мов малюнок колючої лози .Він змінювався, перетікав, жив. У самому центрі світилася крапка — точно там, де колись торкнулась рука Доньї, коли вона востаннє шепотіла мені щось незрозуміле.
Я лягла, загорнувшись . Сон вже не приходив. Погляд знову ковзнув до плеча — де вже згасла  дивна мітка. Вона світилась, коли хтось із переслідувачів був поруч. Рятувала. Попереджала. Захищала.

Але зараз вона теж загорілась. І поряд був лише Ральф.

Це мало означати, що все безпечно. Правда ж?

Я заплющила очі. Дихання Ральфа було глибоким, рівним — він спить на підлозі зовсім поруч. Але щось у мені все ще смикалося, як натягнута струна.

Мить — і я відчула: хтось торкнувся мого волосся. Ледь-ледь, мовби поправляв пасмо, що вибилося з-під хустки. Я ніколи не дозволяла  торкатися моєї голови після смерті Доньї. Це було… Заборонене.

Весь світ зібрався в одну точку.

Я не думала. Просто ковзнула рукою в рукав, де   носила тоненький ніж — і блискавично вдарила назад.

М’який опір плоті. Глухий видих.

Я скочила з ліжка, босими ногами й рвонула до дверей. Ліс прийняв мене темрявою. Я бігла. Без напрямку. Без думок. Лише інстинктами. Вже звикла .

Гілки били по обличчю, коріння збивало з ніг, але я не зупинялась.

Доки не настав ранок — і не сталося те, чого я боялась.

Руки схопили мене зненацька. Я борсалась, скреблась, кусалась, але тіло не слухалось. Мене притисли до шорсткого стовбура. Дихання гаряче й розлючене било просто в щоку.

— І куди ти зібралася тікати? На корм вовкам? Або ведмедям?

Ага, втекла, називається, від одних проблем — і одразу вскочила в нові. Стоячи в кількох сантиметрах від чоловічого, гарячого тіла, ще й під таким пильним поглядом, серце мало не вискакувало з грудей від страху.

— Я ж сказав, не скривджу. Сам злякався твого вереску. Ось і побіг за тобою — заспокоїти.

Притис мене до стовбура дерева, ніби намагаючись вгамувати і мій страх, і свій.

— Плече, чорт забирай, тепер болить.

 Ситуація здалась настільки  смішною. Ральф однією рукою притримував мене, а іншою — потягнувся до пораненого плеча, скривившись від болю. Кров уже просочила білу сорочку, місцями засохла .

— Треба обробити рану. — Сказала . — Все, відпускай. Більше не втечу. Все одно ж наздоженеш.

— Розумно.

Він повільно послабив обійми, не зводячи погляду з моїх зелених очей.

— Відпускаю. — Прошепотів так тихо, ніби боявся злякати.

— Так, так, швидше вже.

— Може, віднести тебе на руках в будинок — для впевненості, що не втечеш знову?

— Це вже зайве. Треба зняти сорочку і зупинити кровотечу.

Ральф спробував стягти сорочку, але вона вже встигла прилипнути до рани. Виглядало це незручно, напрягало. Я залишилася стояти біля дерева, спостерігаючи за ним. Треба визнати: тіло в нього було бездоганне. 

— Болить? Так тобі й треба! Будеш знати, як мене хапати!

— Я не хапав, лише доторкнувся до твого гарного волосся. Що в цьому небезпечного? — Буркнув він майже командним тоном. — Пішли до водойми. Намочиш водою й допоможеш зняти цю кляту сорочку.

У його голосі вчувався азарт? Чи мені вже здається?

Мовчки попрямувала до струмка, йдучи за ним, не проронивши ні слова. Без жалю, без емоцій, без особливого бажання — просто змочила тканину й притисла воду в долонях  до плеча, де рана.

Коли сорочка нарешті відірвалась від шкіри, ми обоє побачили глибокий поріз. Стало соромно за свою реакцію. Але ж я злякалася! Сам винен — не треба було торкатись мене. Я звикла до самооборони ,тому завжди тримала біля себе ніж. От і пірнула його ,відчувши небезпеку .

— Може, звернись до знахаря? Заший рану.— М'яко сказала я.

Цей гаденький усміх з’явився на його морді. Уважно дивився на мене.

— Чому ти ховаєш волосся під хусткою? Крім мене тут нікого немає. Якщо тебе щось бентежить — то дарма, я ж не кусаюсь.

— Не твоя справа.

Його голос звучав надто... Небезпечно. 

— Рідко зустрічаєш когось настільки ніжного й дикого водночас. — Сказав він тихо, не зводячи з мене очей.

Що це він таке будить у мені? Справжній вихор — гнів, страх, бажання...

— Скільки ти вже жив без жіночої ласки, що тобі ввижається щось ? Ми ж тут удвох у глушині — ось і фантазії полізли?

— Я не думаю про жінок. Боюсь, що моя близькість їм тільки зашкодить.

— А зараз що — раптове прозріння? Прокинувся із почуттям співчуття?

Я мовчки відірвала шматок тканини  з своєї сукні й перев’язала рану, як могла.

— Зелені очі... — Пробурмотів він. — Завжди такі злі на чоловіків?

Мене наче хтось зупинив у середині руху. Я й сама себе не розуміла.  Він не докоряє. Навпаки -оберігає.

Руки задрижали. Соромно. Я встала. От дурепа! Три кроки від нього !

— Вибач, що поранила тебе. — Кинула через плече. — Але наступного разу не підкрадайся мовчки.

У нього брова піднялася — така гарна, чітка, мов крило птаха. Я таких красивих брів ще не бачила!

— У тебе брови неакуратні, а волосся взагалі… Ходімо, приведу тебе до ладу. — Сказала, не обертаючись. — Що чекаєш?

— За мною ще ніхто ніколи не доглядав. — Тихо відповів він.

— У мене немає іншого способу компенсувати свою вину. Тож ходімо, поки я не передумала!

Може, я помиляюся, але щось у мені тепліє до нього. Проти моєї ж волі.

За кілька годин , Ральф уже сидів на стільці, а я розчісувала його зарості. Вичісувала шерстинки з густого волосся. Потім туго заплела косу, підрівняла брови, надала їм форми. З кожним дотиком він здригався, але не рухався, уважно вдивлявся в моє обличчя.

Я так захопилась, а він не відводив очей.  Руки тримав на колінах — спокійно, зосереджено.

— Сам собі не вірю. — Провів пальцем по готовій зачісці. — Думав, помру на самоті зі своїм прокляттям… А тепер доля з мене сміється?

— Та перестань. Я просто тебе причесала. Не важко було. Брови підрівняла, бороду трохи окультурила. Якщо хочеш — можу тебе зачісувати. 

--Дякую.
— Хм, за що?
— За те, що дозволила бути поруч.
— Ти з глузду з’їхав?

Напруга між нами відчувалась на кожному міліметрі шкіри. Я чула його дихання. В хатинці раптом стало тісно — не від стін, а від нього. Хотілось вийти на повітря.

Я втратила лік часу, поки розглядала промені заходу, що пробивалися крізь гілля.

— Для тебе це місце — як тортури? — Спитав Ральф, підійшовши ближче.

— Звикнути можна.

 

-Що в твоєму волоссі ? — Прошепотів  . — Чому ти його ховаєш, навіть коли спиш?

Я мовчала. Дихала уривчасто.

— Тому що... — Я стисла зуби, але все ж промовила. — Воно не було таким раніше . — Голос мій ледь не зірвався. — Поки Донья не зробила обряд.

 

—  Захист. І, схоже, він мене прийняв.

Я підняла очі. Він не брехав. На його грудях ледь світилась така ж сама мітка, як у мене.

— Але... — Я  затремтіла. 

 

Ральф опустив погляд, наче сам шукав відповідь. Потім обережно простягнув руку, але зупинився за мить до того, як торкнутись  під хусткою мого волосся.

—  Може,  тому що тебе більше не можна залишати одну?

Я ковтнула комок у горлі, відчуваючи, як мітка на моїй шкірі пульсує в унісон з його .

— Це... Не повинно було так статися.— Прошепотіла я. — Я не хотіла нікого прив'язувати. Ні до себе, ні до цієї сили. Донья сказала, що я маю лишитися осторонь.

 — Якщо ти дозволиш бути поруч ,все зміниться.

Його рука нарешті торкнулася мого плеча — обережно.  І сила не пручалась. Вона, як і я, ніби видихнула полегшено.

— Може, Донья саме на це й сподівалась?

Ми мовчали ще довго. А коли я, змерзла  , Ральф обережно вкрив мене своєю курткою. Його тепло — єдине, що тримало мене на поверхні. Вперше за довгий час я не почувалась самотньою.

— Ти боїшся? — Спитав він тихо, ледь чутно.

— Що все це не справжнє? — Я на мить заплющила очі. — Постійно.

Його пальці ледь торкнулися краю хустки, але цього разу я не відвелася. Лише кивнула.

Хустка впала. Волосся розсипалося мені на плечі — густе, білосніжне ,мов сніг .

Ральф не сказав нічого. Лише дивився. Наче він усе життя знав, що я така. І саме такою мене й приймав.

— Тепер розумієш, чому я ховалась? — прошепотіла я. — Це не просто волосся.

— Це — частина тебе. — Відповів він. — І воно красиве.

Я не стрималась. Вперше за стільки часу — усміхнулась. Справжньо. Без захисту. Без хустки. Без тіні.

І цього разу — без страху.

Ральф мовчав ще кілька секунд. Потім повільно вдихнув — ніби вагався, але все ж вирішив сказати:

— Нам треба йти.
Я здивовано підвела очі.

— Хтось іде? 

— Так. Шукачі. Я відчуваю  їх за годину шляху. Йдуть по нашому сліду, швидко. У них щось... Що допомагає шукати не людей — силу. Твою силу.Це не втеча. Це відступ, щоб встигнути зробити хід. Ми знайдемо безпечне місце, а потім — я присягаю — вони тебе більше ніколи не торкнуться.-Я кивнула .
— Дай мені хвилину.

Він не спитав навіщо? Я знову зав’язала хустку — не для того, щоб сховатися, а щоб захистити те, що ще вчора здавалося слабкістю.

— Готова? — Спитав він, коли я зробила крок до нього.
— Готова. 


Ми йшли швидко, не озираючись. Ральф знав стежки краще за мене, і я просто трималась поруч, ступаючи слід у слід.

— Скільки в нас є часу? — Спитала я, коли ми перетнули вузьку лісову стежку.

— Якщо не сповільнимось — з півгодини. Але це лише здогад. 

— То що робимо?

— Ховаємось. У мене є місце. Старий перевал у скелях, прихований туманом і печаттю — його не знайти випадково.

Я кивнула. І саме в цю мить — десь далеко, за деревами, пролунав різкий звук. Вітер? Гілка? Ні.  

Я спіткнулась.

— Вони вже поруч? — Прошепотіла.

— Ні.— Ральф відразу підхопив мене за лікоть.— 

Але вони почали шукати активніше. 

Я прислухалась. 

Я несвідомо приклала руку, де під тканиною пульсувала мітка.

Ми знову побігли. Гілки били по обличчю, ноги ковзали по вогкій землі, але ми не зупинялись.

— Що? — Прошепотіла я, хапаючи повітря.

— Хтось попереду... Або щось.

Він ступив убік, потягнув мене за собою. Ми зникли під навісом гілок, за камінням, і завмерли.

— Шукачі.— Прошепотіла я.

— Так.— Ральф стиснув мою руку. — Але нас ще не помітили.

Пульс мітки стискався до болю. 

— Якщо зараз не рушимо — вони нас відчують. Навіть печатка не допоможе.

Я кивнула.
— Тоді — побігли.

І ми зірвались з місця.

Ми мчали крізь густий ліс, гілки різали обличчя, серце билося шалено, а думки кружляли в паніці. Печатка на моїй шкірі пульсувала, ніби живий вогонь.

Раптом Ральф різко схопив мене за руку і потягнув у темряву . Тіні Шукачів повзли лісом, мов хижі примари.

— Ще трохи.— Прошепотів Ральф.— І ми дійдемо до перевалу.

Я вчепилася в його плече, кожен крок болів, але відступати було нікуди. Туман почав огортати нас, як захисний плащ, стираючи сліди.

За мить ми опинилися на вузькому кам’яному  перевалі, прихований від світу. Тут повітря стало холоднішим.

— Сюди .— Сказав Ральф і потягнув мене далі, у вузький прохід між скелями.

Він обернувся, прислухався, а я бачила, як очі його палають в темряві рішучістю.
 

Всередині було тісно і прохолодно. Лише тонкий промінь світла пробивався крізь щілину, але цього вистачало, щоб бачити обличчя один одного.

Я притиснулася до стіни, намагаючись приглушити дихання. Пульс мітки на моїй шкірі наче стих.

За каменями чути було лише  вітер — ні звуку кроків, ні дихання переслідувачів.

 

-Вони пройдуть повз.— Сказав  Ральф. — Печатка приховає нас не на довго .

Я кивнула, відчуваючи, як холод каменю під спиною ніби вбирає мою тривогу.

 

— Коли це все закінчиться? — Тихо запитала я, не відводячи погляду від вузької щілини, крізь яку пробивався слабкий промінь світла.

— Коли ми знайдемо спосіб не ховатися, — Відповів він, зітхаючи. — Але поки — виживання.