Усередині маєтку панувала приємна напівтемрява, запах пряного чаю. Спокійно, але я відчувала — напруження. 

Віка одразу ж побігла на другий поверх, оглянувши сходи з вигуком:
— Нарешті цивілізація! Якщо я ще раз побачу річку, то лише в акваріумі. І то — з пластиковими рибами!

Я ледь усміхнулась, а Редвольд озирнувся на мене.

— Вона житиме тут.— сказав мені  спокійно.

— Вона — моя подруга. Вона допомогла мені знайти себе. І я не залишу її саму. — Я дивилась йому прямо в очі.

— А якщо я скажу, що  є сили, які не захочуть бачити поруч людину зі світу, якого тут не мало бути?

— Тоді ти станеш на наш бік.Заради мене. — Я підняла підборіддя трохи вище. — Ти ж сам сказав: я твоя. А вона — моя сім’я. Я її не залишу.

Редвольд замовк. А потім зробив крок уперед і торкнувся моєї щоки — не владно, не демонструючи сили. М’яко.
— Ти не залишаєш мені вибору, правда? — Прошепотів.
— Ні. Але, може, це й добре.

— Добре… — Він зітхнув. — Я спробую довіряти твоєму вибору. Але якщо щось загрожуватиме тобі — я діятиму.

— Навіть проти мене?

Він на мить затримав погляд.
— Навіть тоді. Але я сподіваюся, що не доведеться.

У той момент із ванної долинув жіночий вереск і крик.

— Віка... — Зітхнула я .

Редвольд усміхнувся.
— Тепер я точно знаю, що вона з твого світу.

— А ти думав, у нас усі мовчазні й покірні?

— Сподівався.

Ми обоє розсміялися — щиро.
Можливо, цей вечір таки стане передишкою перед тим, як усе знову перевернеться?

-Ти змінилася.— Сказав він тихо. 

— Бо більше не маю куди тікати.— Відповіла я щиро. — І не хочу. Якщо ми з тобою — не випадковість?

Він нахилився ближче.
— Ми не випадковість.

Я мовчала, слухаючи.
— Ти казав, що вибрав мене. Але чи це справді вибір? Якщо між нами — магічний зв’язок.

Редвольд не відповідав одразу. Його рука ковзнула до моєї, пальці доторкнулись ніжно.
— Ти думаєш, я прив’язаний лише через магію? 

Я кивнула. Це мене мучило.

Він повернув мою долоню до себе і поцілував у центр, повільно.
— Я бачив, як ти захищаєш тих, кого навіть не пам’ятаєш. Я бачив, як ти кидаєш виклик мені — не боячись. Як ти піклуєшся. І смієшся, навіть коли ледь стоїш на ногах. Це не магія. Це ти.
А якщо й справді щось зв’язує наші душі — то я вдячний, що саме з тобою.

Його голос був хриплим.

— І що буде далі? — Запитала я тихо. — Якщо все це — не гра?Не тимчасове?

Редвольд не відвів погляду.
— Далі буде ти і  я,ми.

Я не відповіла. Просто схилилась до нього й доторкнулася лобом до його . Чоловічі  руки обійняли мене, і ми так стояли посеред зали .  

За спиною щось гримнуло — здається, Віка сковзнулась у ванні. Але вона не кричала, а співала. 

І раптом усе  стало на своє місце.
Я була майже вдома.

Редвольд провів пальцями по моїй щоці, торкнувся лиця, а потім завмер, дивлячись в очі.

— Якщо скажеш "ні" — я відступлю.— Прошепотів. Його голос більше не був владним. Тепер у ньому звучала повага.

Я не сказала "ні".

Навпаки — моя рука ковзнула йому за шию, і я притягла його ближче. Його подих торкнувся моїх губ, і в цю мить світ навколо перестав існувати.

Поцілунок був  глибоким — з тих, які забирають подих і повертають до життя одночасно. Його рука ковзнула мені на талію, обійняла, і я відповіла тілом — ближче, сильніше. Мені хотілося бути поруч.

— Ти тремтиш.— Прошепотів він мені у волосся.

— Тому що не хочу, щоб це було сном. — Зізналася.

Редвольд підхопив мене на руки — легко, впевнено — і поніс до кімнати, за дверима якої панував запах лісових трав. Він опустив мене на м’яке ліжко, сів поруч, а потім просто ліг поряд, обійнявши. Його тепло огорнуло мене.

Це була не ніч пристрасті — це була ніч довіри. Ми лежали, притиснувшись одне до одного, говорили пошепки, торкались пальцями обличчя, плечей, долонь. І коли, нарешті, я заснула — його рука залишалась на моєму животі , ніби оберігала.


Ранок у маєтку був незвично тихим. 

— Ти не зник.— Прошепотіла я, більше собі, ніж йому.

Ми ще трохи полежали, перш ніж я змусила себе встати. Віка, як завжди, чекала, коли все стане "цікаво". І, схоже, дочекалась.

— О! Нарешті! — Її голос  пролунав у коридорі. — А я вже подумала, що вам там ковдра до обличчя приросла!

Я вийшла у коридор, тримаючи пояс халата, а вона дивилась на мене з тією самою театральною образою, яку демонструвала ще з дитинства.

— Віка... — Почала я обережно.

— Ні, ні! Все добре! — Підняла руки. — Просто поки хтось тут насолоджується сном на драконі, інші мерзнуть у чужій кімнаті з мишами! Хоча ні, навіть миші мене покинули. Напевно , не та компанія. 

У коридор вийшов рудий маг, обтираючи вологе волосся рушником. Очі блищали від стриманого сміху.

—Ти згадувала мене?-Звернувся до Вікторії .

— Ще б! Я взагалі думала вийти заміж із принципу, — Огризнулась вона, але щоки в неї почервоніли.

Він зробив крок ближче, серйозно нахилив голову, вивчаючи її.

Віка мимоволі запнулась, потім запхала пасмо волосся за вухо.

— Я... Хочу, щоб ти приніс мені сніданок! — З викликом відповіла вона, склавши руки на грудях.

— Із задоволенням. Але пам’ятай — наступного разу скажи слугам . Це значно ефективніше, ніж монолог про мишей.

— Монологи — моя зброя,. — Буркнула вона.

Він відступив, ще раз глянувши на неї з якоюсь м’якою увагою. І вперше я побачила Віку трохи розгубленою. Вона озиралася, наче не знала, куди подіти руки.

— Слухай, а ти завжди такий… Самовпевнений? — Нарешті запитала Віка.

— Лише тоді, коли бачу, що це викликає реакцію, — Відповів він без напруження. — А твоя — безцінна.

— Та я взагалі не реагую! — Вигукнула вона, роблячи крок назад. — Це просто...  Відповідь організму на дратівливий чинник!

— Якщо я — дратівливий чинник, то, може, я тебе трохи поцілую, щоб не було сумнівів?

— Що?! — Віка зробила ще крок назад, уперлася в стіну й відчула, як серце шалено забилося. — Ти не смій…

Він спокійно наблизився, нахилився зовсім близько й прошепотів:

— Не смію... Без дозволу. Але скажеш «так» — і я забуду про сніданок.

Віка ковтнула повітря.

— Тоді починай зі сніданку, рибалко. Бо я жінка з принципами.

— А я чоловік, що вміє чекати.— Усміхнувся він .

Він розвернувся й рушив до сходів, а Віка залишилась стояти в коридорі, ще хвилину кліпаючи, як після грому. Потім озирнулась на мене.

— Мені треба щось із цим робити. Із собою. Із ним. З усім!

— Почни зі сніданку. — Порадила я, намагаючись не сміятись.

— Із вина. — Поправила вона.

— Ще ранку не було.

— Тим більше!Це ми ще до музики не дійшли. — Огризнулась вона, але вже без злості. — А ти, бачу, теж не зник.

— Я маю причини залишатися. — Відповів Редвольд на порозі, дивлячись тільки на мене.

Моє серце стислося. 

— Гаразд.  — Зітхнула Віка. — Якщо вже всі такі багатозначні, то я піду шукати каву. А ще краще — щось із бульбашками.

Вона зникла за рогом, а я лишилась на місці, дозволяючи собі ще кілька секунд тиші.

Редвольд підійшов ближче. 

— Їй буде важко. — Сказав тихо.

— Вона звикне. Віка — сильніша, ніж здається.

— Як і ти.

Я кивнула, ховаючи усмішку.

— Нам треба буде поговорити з магами.- Продовжив він. — Є рухи з Північної межі.  І ще…  Один із полонених, згадав твоє ім’я.

— Моє? — Я насторожилась.

— Так. 

Я застигла. Усередині все похололо, хоча сонце вже підіймалось. 

— Мені потрібна твоя довіра. Повна.

— Вона в тебе. Тільки… — Я подивилась йому в очі.

Редвольд узяв мою руку.

- Але вибір — за тобою.

Я нічого не відповіла.