Симфонія була божественна. Імператор насолоджувався кожною нотою твору стародавнього композитора, дозволяючи музиці заповнювати простір величезних покоїв. Мимоволі диригуючи тонкими пальцями, він перебирав у повітрі невидимі струни, немов сам ткав це полотно звуку.

Раптом світло ламп стало тьмяним, болісно-жовтим. Музика не затихла, але тепер вона здавалася спотвореною, ніби долинала з-під товщі води. Навколо з’явився в’язкий, брудний туман, більше схожий на застояні сутінки. З цієї імли почала народжуватися постать — нелюдська, загрозлива, пульсуюча, немов саме втілення первісного страху.

Імператор застиг із піднятою рукою. Туман сплів примарне крісло, що точно копіювало те, у якому сидів правитель, і зловісний гість не поспішаючи опустився в нього.

— Ви стали надто часто мене відвідувати, — Імператор змусив себе усміхнутися — награно й безтурботно, хоча всередині крижаними голками колов мерзенний жах.

— Час... — почувся приглушений голос, що вібрував десь на межі чутності. — Настає час виконувати обіцяне.

— Я вам особисто нічого не обіцяв, — відрізав Імператор.

Постать повільно підняла кінцівку, точно скопіювавши позу людини із застиглою в повітрі рукою.

— Твій предок дав слово і отримав бажане. Настає час жесту у відповідь, — прошелестів безбарвний голос.

— Жест у відповідь знищить галактику! — люто кинув чоловік.

— Це лише мала частка майбутнього...

— Я нічого вам не винен! — повторив Імператор, відчуваючи, як холоднішають кінчики пальців.

Сутність видала звук, схожий на тихий сміх — сухий і безрадісний.

— Звісно, винен. Ви дуже передбачувані істоти. Ти ж відчуваєш елемент нас у собі, чи не так?

Обличчям Імператора пробігла хвиля судомної злості.

— О так, людино... відчуваєш. Ми візьмемо те, що належить нам за правом.

— У вас немає жодних прав на цю реальність і на цей час! — Імператор схопився з крісла, стискаючи кулаки.

Знову цей тихий, вкрадливий сміх.

— Ну звісно є, людино. Все, що тебе оточує, створено з нашою допомогою. Ми просто хочемо свою частку.

Імператор відчув, як глибоко всередині нього, у найтемніших закутках свідомості, прокидається щось моторошне, прадавнє і нестерпно могутнє. Ця істота всередині нього ворухнулася, впізнаючи гостя. Поки що в нього вистачало сил протистояти цьому поклику крові, але бар’єри тоншали.

— Я не буду вашою іграшкою!

— Ти не іграшка. Ти — інструмент.

— Навіщо вам усе це?! — зірвався на крик Імператор. — Навіщо?!

— Це не важливо, — постать плавно встала з примарного крісла. — Ми уклали договір і візьмемо своє. У тебе ще є трохи часу, людино. Ми вже в дорозі.

Туман почав стрімко розсіюватися, і постать розчинилася в м’якому світлі свічок. Музика композитора знову зазвучала чисто, але тепер у ній чулися лише похоронні мотиви. Імператор закрив обличчя руками. Він відчував їхнє наближення. Сутності, що створили велич його предків, йшли, щоб забрати борг.