Квінт зупинився біля нового помешкання. Крізь щільні рогожі на вікнах пробивалося м’яке, ледь вловиме світло. Навколо будинку вже почали проступати обриси майбутнього саду: з’явилися акуратні грядки та клумби. У сутінковому повітрі витав густий, принадний аромат домашньої їжі.

— Дивись-но, Рах, наша господиня взялася за справу ґрунтовно, — напівголосно сказав він, погладивши звіра по загривку.

Звір, здавалося, зрозумів його. Обережно ступаючи могутніми лапами, він принюхався до свіжих пагонів, намагаючись нічого не пошкодити.

Квінт штовхнув двері. Повільне полум’я вогнища танцювало на стінах, освітлюючи переображене житло. На сірих каменях тепер висіли яскраві рогожі із хитромудрими візерунками; на столі блищав чистий глиняний посуд. У кутку, на пишному оберемку сухої трави, була розстелена велика груба шкура — власне місце для Раха.

Тіая стояла спиною до входу, чарівно пахнуче вариво у великому казанку повільно булькало під її рукою. Квінт безшумно підійшов ззаду, маючи намір обійняти дівчину, але вона заговорила першою:

— Як тобі наш будиночок? — запитала вона, не обертаючись.

— Ну от, я хотів тебе ніжно налякати, а ти все зіпсувала, — Квінт усе ж притягнув її до себе.

— Я почула вас ще на сусідній вулиці, — вона розвернулася в його обіймах, лукаво примружившись. — Ти тупаєш, як стадо диких тварин, а Рах сопе так, ніби за ним женуться граки.

Карах, який уже встиг обжити своє місце в кутку, задоволено заурчав. Йому тут явно подобалося.

— Сідай, будемо вечеряти, все готово, — розпорядилася Тіая.

Квінт опустився на м’які подушки, і в його долонях опинилася важка миска з гарячою юшкою. Шлунок відгукнувся вимогливим бурчанням — день видався по-справжньому паскудним, і він ані крихти в роті не мав.

— Я трохи прикрасила кімнати, — Тіая обвела рукою простір.

— Так, ми помітили. Дуже затишно, — відповів Квінт, жадібно зачерпуючи густе вариво. — Завтра я принесу провізію. Скажи, що потрібно. До речі, де ти взяла продукти для цього дива?

Тіая схвально кивнула:

— Принеси, звісно. Це я позичила у мами, треба буде віддати. Ти в домі здобувач, тож твоя частка — полювання. Трави я вирощу сама, а решта на тобі.

— Навіщо на полювання? — здивувався Квінт. — Я можу надрукувати будь-яку їжу в харчовому синтезаторі. До того ж я на службі, часу на полювання Зовсім немає.

Дівчина недовірливо примружилася:

— Ти повинен вміти полювати й добувати їжу сам. Ти ж чоловік.

Квінт поставив миску на стіл і зітхнув:

— Як швидко у нас назрів конфлікт культур.

— Не розумію. Це як?

— Бачиш, люба, у моєму світі кожен отримує блага — ну, тобто здобич — за те, що він робить свою роботу. Розумієш? Я служу на заставі. Я п’ятнадцять років учився це робити.

— П’ятнадцять років? — Тіая здивовано округлила очі. — Це довго. Ти, мабуть, великий майстер.

— Дещо вмію. Але більшість цих речей ти поки не зрозумієш.

— То розкажи мені.

— Звісно. І розкажу, і покажу. Присядь поруч, — він обняв її за плечі. — Моя робота — це і є моє полювання. За неї я приноситиму додому все, що нам потрібно. І ти зможеш сама обирати, яку «здобич» мені замовити. У мене є можливості зробити наш побут набагато простішим.

— Добре, пане мисливцю, — погодилася вона. — Ти запам’ятаєш, що треба вполювати?

— А це не обов’язково, — Квінт підніс до її обличчя комунікатор. — Скажи, як сильно ти мене кохаєш?

Тіая розгубилася, але слухняно прошепотіла:

— Я дуже тебе кохаю.

Квінт натиснув кнопку, і пристрій у його руці точно повторив її голос. Дівчина здригнулася і відсахнулася.

— Воно вкраде мої слова і душу?

— Ні, воно просто запам’ятає, а я потім усе виконаю.

— Це точно не чаклунство? — вона була вкрай серйозною. — Я не люблю магії.

— Ні, це технологія.

— Складне слово, — зітхнула Тіая. — Будемо вважати, що ти полюєш дорогою туди й назад. Мені так легше. Я не розумію, навіщо ви все ускладнюєте, якщо світ навколо дає все необхідне. Головне — брати стільки, скільки треба, і не більше.

Квінт усміхнувся:

— Ти розумна дівчина. А поки я хочу додати в наше житло ще дещо від себе... з твого дозволу.

— Тільки цур без шумних і незрозумілих штук, — попередила вона.

— Обіцяю.

— Їж давай, поки гаряче, — вона викрутилася з його рук і поставила перед Рахом величезну миску. Карах із задоволенням заплямкав у своєму кутку. — У тебе сьогодні все було спокійно?

— Так, — махнув рукою Квінт, — нудьга смертельна.

Тіая мовчки відійшла до стіни й повернулася, тримаючи в руках розбиту гвинтівку — ту саму, яку Квінт кинув у прірву.

— Наші воїни полювали поруч із тим місцем, де знайшли це, — вона протягнула йому понівечений метал. — Вони бачили, як минув твій «нудний» день. І все мені розповіли.

Квінт відкрив був рота, але вона припинила будь-які виправдання жестом:

— Убити десяток граків і ледь не загинути — це, звісно, дуже нудно. Я розумію. Але ніколи більше мене не обманювай.

— Я просто не хотів, щоб ти хвилювалася...

— Ніколи, — жорстко і безапеляційно повторила вона.

Квінт опустив очі й кивнув:

— Обіцяю.

— Ось і добре, — Тіая знову усміхнулася. — І цей твій конвлі...

— Конфлікт культур, — підказав він.

— Так. Давай забудемо про нього сьогодні.

Вранці, коли Квінт уже застібав спорядження, на сусідній вулиці заревів двигун. Піднімаючи хмару пилу, біля самого ґанку різко загальмував транспортер.

З кабіни вивалився Скард. Судячи з його вигляду, ніч у нього видалася бурхливою — терпкий запах вина відчувався за кілька метрів.

— Привіт щасливій парі! — відсалютував він, похитуючись. — Підвезти... вас? — він із побоюванням покосився на караха.

— Давай-но краще я поведу, а то ти занадто шумний, — Квінт м’яко відсторонив друга.

— Резонно, — погодився Скард, перебираючись на пасажирське сидіння.

З будинку вийшла Тіая з великим глиняним кухлем. Вона підійшла до машини й протягнула його Скарду.

— Випийте це, будь ласка. Від вашого аромату мої трави рости перестануть.

Скард, збентежено кашлянувши, відпив. Його обличчя вмить просвітліло.

— Яка благодать! — він осушив кухоль залпом. — Наче на світ народився.

— Поки дістанетеся, настій подіє остаточно, — Тіая злегка вклонилася, поцілувала Квінта в щоку і сунула йому в руку шкіряний мішечок. — Це для Ордо.

Вона пішла в будинок, не озираючись.

— Кремінь дівка... ой, вибач, дівчина, — пробурмотів Скард.

— Ти навіть не уявляєш наскільки, — зітхнув Квінт, демонструючи йому розбиту гвинтівку.

— Я тебе зрозумів. Конфлікт культур?

— Саме він, зараза, — Квінт усівся за штурвал і рвонув із місця.

Біля воріт застави їх чекав префект Юст.

— З’явилися, офіцери! Ну, з тобою-то все зрозуміло, — кинув він Квінту, а потім впритул подивився на Скарда. — Ану, ти...

Скард набрав повні груди повітря і видихнув прямо в обличчя начальнику.

— Дивно, — спантеличено вимовив префект. — Перегару немає. Ти що, не пив уночі?

— Ніяк ні, ваша високородносте! — браво козирнув Скард.

— Неймовірно. Ти — і не пив?

— Розумієте, пане префект, тут склався певний конфлікт культур, і я...

— Конфлікт чого? — розреготався Юст. — Ти й культура — поняття несумісні! Квінт, зайди до мене, — кинув він уже серйозно, прямуючи до будівлі. — Скард і конфлікт культур, ха-ха!

Квінт увійшов до кабінету. Префект дочекався, поки зачиняться двері, і поклав долоні на стіл.

— Сідай і розповідай.

— Що ви хочете знати конкретно?

— Ти ж прочитав архівні матеріали?

— Прочитав, — Квінт схрестив руки на грудях.

— І що тебе збентежило, капітане? — питання було з підвохом.

— Інформації було багато. Я чекаю, юначе.

— Це іспит?

Юст тонко усміхнувся:

— Іспит — це коли вельможа зі столиці кидає в натовп чотири золоті дублони, а п’ятий підбирає брудний безпритульний. Єдина думка цього хлопчака — як отримати тарілку каші. Він не дивиться на вельможу з повагою, він дивиться на нього як на годівницю.

Тон префекта ставав дедалі жорсткішим, погляд — холоднішим.

— Звідки ви знаєте про дублони? — Квінт похолов.

— Відповідай на питання, капітане! — перервав його Юст.

Квінт зібрався з духом:

— Чому імператор Юстиніан Перший заснував Касту Амон? Чому вони почали вивчати технології, відмінні від тих, що Імперія отримала від раси Адохай? Хто такі ці Адохай і що насправді було в Договорі?

Префект підняв руку:

— Достатньо. Не можу сказати, що здивований... Я приємно здивований, Квінте.

— Я правильно відповів?

— Саме так. За багато десятиліть ти перший, хто поставив правильні запитання.

Юст дістав зі столу важку, непримітну коробку. Всередині лежала табличка з дивного матеріалу, схожого на чорний камінь, поцяткована дрібними літерами давньої мови.

— Це копія першої частини Договору. Читай.

Давню мову Квінт знав з Академії — нею підносилися літургії на славу Трону. Напис свідчив: в обмін на технології Імператор зобов’язується почати експансію і розширити владу на всю галактику. Також Імператор зобов’язаний за першою вимогою надати ресурси расі Адохай для їхніх потреб. Ресурси включали колосальні обсяги енергії та рідкісних мінералів.

Квінт підняв очі на префекта.

— Читай далі, — кивнув Юст.

«Раса Адохай залишає в галактиці своїх Вартових — Вежі. Імператор зобов’язаний створити військові застави для їхньої охорони. Натомість даруються технології гіперпереходів і потужні джерела енергії. Династія оберігається від виродження. Обраним надається Дар Дохай».

— Що таке Дар Дохай? — запитав Квінт.

— Потім. Це зараз не так важливо, — відмахнувся Юст.

«У призначений час Адохай з’являться і зажадають виконання своєї частини договору». На цьому текст обривався.

— А друга частина?

— Тобі поки зарано.

— Звідки така довіра до мене?

— Ех, капітане... — Юст встав, розправляючи плечі. — Важко нести таку ношу наодинці. Потрібна зміна. Тепер ти посвячений у таємницю сили Імперії. Але є нюанс: після укладення договору Адохай зникли. Їхні кораблі знайшли порожніми, вони дрейфували в порожнечі.

— Дивно.

— Більш ніж дивно. Але Вежа оживає. Поклик посилюється. Наші «продавці чудес» можуть з’явитися будь-якої миті. Саме тому Юстиніан наказав розвивати альтернативні науки — щоб нам було що їм протиставити, якщо вони зажадають занадто багато.

— Значить, Імператор не збирався виконувати договір до кінця?

— Ми цього не дізнаємося. Але він передбачив можливість опору. Ладно, підемо провідаємо Ордо і зазирнемо до Зігми. Вона хотіла доповісти щось важливе.

Префект поправив старий кітель.

— У неї є теорія, як пробити захист Вежі, — згадав Квінт.

— І ви мовчали?! — вигукнув Юст. — Ну як діти, чесне слово! Пішли швидше. Дуже сподіваюся, що наш маленький геній має рацію і цього разу.