Квінт гнав транспортер дном каньйону, на межі можливостей оминаючи масивні валуни. На задньому сидінні, притиснувши вуха і вчепившись кігтями в обшивку, сидів Рах, який заскочив у кабіну в останню мить. «Він ішов пішки й не міг піти далеко», — гарячково думав Квінт, налаштовуючи комунікатор на пошук сигналу.

— Ох ти ж... — вирвалося в нього, коли прилад видав результат. — Двадцять кілометрів відмахав!

Екран комунікатора блимнув, відображаючи два пропущені виклики. Перший — від Скарда. Той, увесь заляпаний машинним мастилом, здивовано дивився в камеру:

— Ти куди це летиш, герою?

— Ордо потрапив у засідку граків, — кинув Квінт, не відриваючи погляду від дороги. — Наздоганяй!

— Та щоб йому ніколи не просохнути! — вилаявся Скард. — Давай координати, виїжджаю з аванпосту.

Другий виклик прийшов від Зігми.

— Квінте, що сталося? Я задрімала...

— Ордо в засідці, поранений.

Зігма миттєво зібралася, сонливість як рукою зняло.

— Що від мене потрібно?

— Скажи доку, хай готує свої залізяки. І повідом префекта.

Зв’язок почав перериватися, перешкоди спотворили зображення, але Зігма встигла кивнути й відключилася.

Точка на карті стрімко наближалася. Квінт скинув швидкість. Рах перестрибнув на переднє сидіння і утробно загарчав, оголюючи ікла.

— Що, чуєш цих гадів? — Квінт міцно вхопив караха за загривок, утримуючи на місці. — Не поспішай, друже. Треба діяти обережно.

Але карах не збирався чекати. Він вистрибнув із транспортера просто на ходу і, притискаючись до сухої землі, миттєво розчинився в тінях глибокої розщелини.

«Ну, ти точно не пропадеш», — подумав Квінт. Він заглушив мотор і вибрався з машини. Ціль була Зовсім поруч.

Обережно визирнувши з-за скелі, Квінт почув одиночний постріл, що луною прокотився каньйоном. Картина попереду не вселяла оптимізму. З десяток граків кружляли в повітрі над темним входом у невелику печеру. Нападники то каменем падали вниз, то знову злітали в небо, зрідка кидаючи вглиб грота отруйні шипи. На камінні вже нерухомо лежали тіла п’яти граків, а навколишні скелі були густо заляпані їхньою темною кров’ю.

Квінт припав до прицілу гвинтівки. Оптика була чудовою: поле бою бачилося як на долоні. Переключившись у снайперський режим, він вибрав ціль — грака, що ширяв на найвіддаленішій дистанції. Точка в прицілі блимнула, підтверджуючи захоплення. Квінт плавно видихнув і натиснув на спуск.

Почувся глухий хлопок. За секунду голова грака розлетілася кістяними бризками, і його тіло безформною ганчіркою рухнуло вниз.

— Мінус один.

Інші навіть не помітили втрати — жага крові й бажання дістатися затиснутого в кут офіцера засліпили їх. Точка знову блимнула. Другий грак, так само на периферії, втратив голову.

Раптом краєм ока Квінт помітив рух. До нього, ховаючись у складках каменю, повзли двоє супротивників.

«А ви не такі вже й ідіоти, — майнула думка. — Заслін у секреті залишили».

Квінт різко розвернув ствол і вистрілив майже не цілячись. Один із граків із діркою в грудях повалився на каміння, але другий встиг стрибнути. У польоті він метнув смертоносний шип. Снаряд із противним свистом ударився у валун за кілька сантиметрів від голови капітана. Шип увійшов у породу і задимівся, із шипінням роз’їдаючи міцний камінь.

«Потрапить у мене — хана», — пронеслося в голові. Квінт розтиснув пальці, випускаючи марну в ближньому бою гвинтівку. Перш ніж вона торкнулася землі, у його руці вже тьмяно мерехтів меч. Грак усією масою обрушився зверху. Квінт встиг побачити величезні фасеткові очі й перекошену пащу, перш ніж тіло супротивника напоролося на лезо. Удар був такої сили, що приголомшеного капітана відкинуло до стіни, а зверху навалилася важка туша, заливаючи його липкою смердючою кров’ю.

Клубок нудоти підкотив до горла — від убитого йшов жахливий сморід. Насилу зіштовхнувши з себе вмираючого ворога, Квінт вихопив меч і одним коротким рухом відтяв граку голову.

Тим часом від основної групи відокремилися ще двоє. Важко махаючи крилами, вони почали заходити на капітана. Гвинтівка валялася осторонь, часу на перезарядку не залишалося. Квінт виставив меч перед собою, гарячково вихоплюючи з кобури пістолет.

У цю мить довга тінь розпласталася в повітрі. Рах потужним стрибком врізався в одного нападника, попутно приголомшуючи хвостом другого. Усі троє кубарем покотилися землею. Пістолет нарешті опинився в руці Квінта. Ледь торкнувшись землі, Рах різким рухом перегриз горло першому граку — струмінь крові зблиснув на сонці. Другий замахнувся для кидка, але перший постріл Квінта відірвав йому кисть, а другий — перетворив голову на місиво.

Карах коротко глянув на господаря і метнувся до входу в печеру. Квінт підхопив гвинтівку. Прицілюватися вже не було потреби: граки щільним строєм намагалися прорватися всередину. Два постріли — і два тіла покотилися схилом. Четвірка, що залишилася, вперто лізла в зів печери. Квінт прицілився, натиснув на спуск... Глухе клацання.

«Осічка!» — гвинтівку заклинило гільзою.

Відкинувши зброю, він кинувся вперед. Знову ледь помітною блискавкою пронеслося тіло Раха, що встромив ікла в чергову тушу. До входу залишалося десять кроків. Квінт подолав їх за мить. Помах меча — і лезо з антиматерією, не зустрічаючи опору, розсікло спину й кістки найближчого ворога. Останній із граків обернувся, і меч увійшов йому просто в роззявлену пащу. Істота захрипіла і, завалюючись, перекрила своїм тілом прохід.

Переступивши через мерців, Квінт опинився всередині. У слабкому світлі, що пробивалося зПокликні, він побачив Ордо. Той сидів, притулившись до стіни. Одна його рука висіла батогом, знівечена величезною раною, іншою він з останніх сил вчепився в горло хрипкого грака, що навалився зверху. Квінт підскочив і зніс голову останньому ворогу. Фонтан крові залив Ордо. Туша почала осідати, але затиснутий у кігтистій лапі чорний шип усе ж встромився в ногу пораненого.

Ордо дико скрикнув. Шип пробив гомілку наскрізь і буквально прикував її до землі. Від рани вмить пішов їдкий дим, шкіра довкола почала стрімко чорніти. Квінт відштовхнув меч і відтягнув тушу вбік.

— Секунду не встиг! — закричав він, дивлячись, як тьмяніє погляд товариша.

Квінт знав: отрута грака вбиває за дві-три хвилини. Він безсило дивився на вмираючого друга.

З-за його спини показалася закривавлена морда Раха. Те, що сталося далі, Квінт пам’ятав як у тумані. Карах підійшов упритул до пораненого, втягнув носом повітря і зубами вирвав шип, що стирчав у нозі. На довгих іклах звіра зблиснули бурштинові краплі. Рах повільно занурив свої зуби в ногу Ордо.

Страшний крик розірвав тишу печери, тіло пораненого вигнулося дугою. На мить в очах Ордо майнув нелюдський жах, і він знепритомнів.

ЗПокликні почулося ревіння мотора і свист турбін — це прибув човник. Ще за хвилину в печеру протиснувся Скард. Він завмер, оглядаючи побоїще. Над закривавленим Ордо схилився Квінт, затискаючи величезну рану на нозі товариша. За метр від них сидів Рах, повернувшись до всіх спиною і голосно чавкаючи над тілом грака.

— Мене зараз вирве... — прошепотів Скард, затуляючи рот долонею.

— Потім про шлунок подумаєш! Бери його! — рявкнув Квінт.

Вони насилу витягли слизьке від крові тіло Ордо наПокликні. Назустріч уже бігли префект і Вал.

— Він живий? — префект підхопив Ордо під плечі.

— Поки так. Потрібно до дока! Швидше!

— Швидше! — закричав префект. — Тягніть його до човника!

Корабель злетів у небо і на форсажі пішов у бік застави. Скард окинув поглядом усіяне тілами поле бою.

— Це ти їх усіх поклав?

— Не всіх... — втомлено відповів Квінт. — Та й яка різниця.

— Знаєш, капітане... я б із тобою сам на сам вийти навряд чи ризикнув.

Квінт вклав меч у піхви й підібрав заклинену гвинтівку. Смикнувши затвор кілька разів і не досягнувши результату, він зі злістю жбурнув зброю в стіну каньйону.

З печери, облизуючись, вийшов Рах і спокійно поплентався до транспортера.

— Поїхали, — Квінт намагався вгамувати тремтіння в руках. — Сідай поруч, — Скард кивнув на пасажирське місце. — Твій апарат я потім заберу. Не треба тобі сьогодні кермувати.

Квінт кивнув і важко опустився в крісло. Ззаду тут же влаштувався Рах. Скард, з острахом позираючи то на звіра, то на капітана, взявся за штурвал.

— Скільки живу, а такої парочки ще не зустрічав.

— Усе буває вперше, — слабо усміхнувся Квінт.

Ззаду почувся хрипкий, майже людський смішок Раха.

— О боги... — здригнувся Скард, заводячи мотор. — Я сьогодні точно спати не буду.

Вони швидко дісталися застави. Ледь вискочивши з машини, Квінт і Скард попрямували до медвідсіку. Біля дверей мовчки стояли всі офіцери.

Префект глянув на Квінта:

— Переодягнися і вмийся. Виглядаєш так, ніби з самого пекла виліз.

Двері відчинилися, вийшов доктор Синтакс.

— Ну що, доку? — голос префекта здригнувся.

— Житиме, — відповів Синтакс, ворушачи своїми тонкими пальцями-щупальцями. — Я ввів його в медичну кому. Але пару тижнів він не боєць, а то й довше. Якби не отрута караха...

Усі обернулися до Квінта.

— Капітане, як ти змусив Раха віддати отруту?

— Він не давав отруту, — Квінт почухав потилицю. — Просто підійшов і прокусив Ордо ногу. Я навіть зреагувати не встиг.

— Дивовижно! — вигукнув лікар. — Отрута караха нейтралізувала токсин грака. Схоже, наш «домашній монстр» врятував йому життя.

— Значить, житиме... — промовив префект.

А потім, раптово побагровівши, закричав, трясучи в повітрі кулаками:

— Ну я вам влаштую! Розпустилися! Не застава, а бордель якийсь! Одні п’ють і жінок водять, інші зоопарк екстремальний влаштували! Третій на полювання ходить, а потім гори трупів після такого полювання! У мене серце скоро зупиниться від ваших витівок!

— Не зупиниться, Ваша превосходительство, — тихо вставила Зігма.

— А ти, жінко! — префект переключився на неї. — Вічно якісь стимулятори вигадуєш! Ось подам у відставку, піду на пенсію!

— Не підете, — не піднімаючи голови, сказав Вал. — Не залишите ви нас, убогих.

— І ви всі цим користуєтеся! — не вгамовувався префект. — Значить так... щоб завтра... ні, сьогодні... ай, та йдіть ви всі!

Старий розвернувся і, тримаючись за серце, пішов до себе.

— Пройняло діда, однак, — спантеличено хмикнув Тит.

— Ладно, розходимося, — Квінт попрямував до себе. — Ще один командир знайшовся, — засміявся Тит. — Далеко хлопець піде.

— Хлопець — молодець, — відрізала Зігма. — Він ще нами командуватиме, ось побачите.

Гарнізон розійшовся каютами. Увечері біля воріт застави стояли двоє. Квінт погладив Раха за вухом.

— Ну що, друже, пішли додому. Нас чекають.

Дві тіні — людина і хижак — неквапливо рушили гірською дорогою в бік міста.