Музична добірка:

"Billie Jean" Michael Jackson;

"The Pink Panther Theme" Henry Mancini;

"Childhood" Michael Jackson;

"Vals Alisy" Dakh Daughters.

Розділ тринадцятий

А ще до цирку:

подруга Лада

Богдан

Алла Іванівна.

Та інша купа непотрібних, перепонних людей.

Дем'яна забрали до лікарні, хоча цього дня ми мали б їхати до наступного міста. Але все пішло шкереберть і боюся задовго до божевілля мого друга.

Слід заспокоїтися, але мене протилежно пробило на сльози та й такі, що хотілося б остаточно в них потонути. А ще вони були жахливо холодними, фактично крижаними, наче замість тендітного водоспаду з очей викочувались і падали брили льоду. Кий пригортав мене до себе, а от я все плакала і чомусь шукала Соломію.

— Соломія поїхала з Дем'яном, — відповів мені Аврелій, тримаючи під руку Нелю, яка також не могла оговтатися після побаченого.

— Куди вона поїхала? — Мая раптом озвалася.

— Ну вона попросилася поїхати в лікарню разом з Дем'яном. Я теж чула, — додала Арія.

— А вона має на це взагалі право? — Мая спокійно запитала, хоча я розчула нотки неявного невдоволення.

— Взагалі-то так. А ти як ревнуєш, могла б перша визватися і поїхати, — Арія закотила очі.

— Але ж я думала, що мене не пустять.

— Ну, а Соломія не думала, а робила, — констатувала Арія і рушила до свого автобуса.

Маї однозначно прийшлося не до смаку таке самоврядування від Соломії, але вона не виказувала надалі свого невдоволення. Власне, змінити ситуацію вже не вийде, а от жовті чоботи з шаликом ніхто так і не забрав. Лишили Тернополю.

Зайшовши до нашої сімейно-згніздованої кімнати, я одразу подалася заварювати чай. От тобі й спокійний ранок. Мало не заупокійний, дозволю собі подібну словесну дуристику.

— Є пропозиція, Софіє, — звернувся до мене Кий, обіймаючи іззаду. Торкався кінчиками пальців моїх плечей і щось мугикав, лалакав, наче то якась музика. Співати, власне, йому не вдавалося.

— Яка пропозиція? — пакетик чаю хлюпнувся на стіл від моїх дрижаків.

— Поїдьмо до моїх батьків на кілька днів?

— Але ж у нас тур?

— Він ставиться на павзу.

— Чому?

— Бо Дем'ян у лікарні.

— Невже не можна знайти йому заміни? Ти ж знайшов мені заміну, коли я захворіла... — Кий надибав запалений горбочок на моєму плечі й легко натис на нього. — Ай...

— Вибач, хотів видавити.

— Ага. Але ти не відповів на моє запитання...

— Можна, але я не бачу у цьому сенсу. Тим паче я вже скерував, щоб повідомили про затримку...

Він впився губами спочатку в одне моє плече, а затим в інше, те, що боліло від його нещодавнього дотику.

— То виходить, що ми перериваємося на тиждень?

— Поки що так.

— А так можна було?

— Жартуєш? — він повернув мене до себе. — Звичайно ні. Але зробимо.

— Навіщо?

— Не щурься... А то складається враження, що ти мені не довіряєш.

— Буває.

— Смієшся...

Кий пригорнув до себе міцніше й аж так, що я вп'ялася своїм носом у комірець його сорочки. Не скажу, що відчула страшний дискомфорт, але і комфортом той його комірець зовсім не віяв.

— Я божеволію від тебе, Софіє... — його занижений, наче вічно трухлявий, нестійкий, хвилеподібний голос, впивався своїми вібраціями в мою шкіру і мені жаркішало. — Я хочу познайомити тебе зі своїми рідними, Софійко.

— А вони про мене знають? Про нас?

— Так. Ми ж знайомі з тобою вже дуже довго, забула?

— Власне "забула", бо того особисто я не пам'ятаю.

— Знаю...

Того ж вечора ми поїхали. Не багатослівно, правда?

***

Їхати нам довелося, чи вирішилося, де-факто поночі. Ми всілися до авта, за поясненнями Кия його сімейства, і рушили у напрямку села десь у рівненській області. Минали міста, села, селища, осередки життя в якомусь темному полі й прості яри, діброви, ліси та ріки. Змінний пейзаж поєднувався з незмінною дорогою, що то ламала наше авто, то лагідно заколисувала його своєю оманливою рівністю. Дорога до Рівного мала б бути рівною, а до Тернополя тернистою, але не так творяться назви міст і не так працює словотворення. Я гулялася словами, коли нудилася, от і в дорозі з нуду складала слова в слова, а потім зі слів складала мегаслова, щоб затим їх розкласти в мініслова. Кий не був особливо говіркий, як сідав за кермо, але тотальне мовчання викликало в мені виключне роздратування. І я вже почувала себе такою собі Кораліною, яку художник в останні роки їхнього спільно-полоненого життя, возив Україною. Чому Кий сказав мені, що художника ніколи не існувало? Чому, коли він справді був...

— Слухай, — не стрималася я й почала розмову, — а чому ти сказав мені, що художника насправді не було?

— Якого художника?

— Кораліниного. Її ж було викрадено і це документальний факт.

— А... ти про це. Я вважаю, що його не було.

— Але ж...

— Ти коли виходила на сцену з Левком... ти відчувала брак місця?

— Ну бувало, але не так, щоб критично.

— А знаєш чому? — Кий нахилився вперед, вдивляючись на дорогу.

— Чому? — я і собі встромила очі у вікно.

— Бо це була конкуренція.

— Тобто... ти вважаєш, що у всьому винна Кораліна?

— Так. Однозначно вона.

— Тож, дівчина винна у тому, що її викрали? — мене огортало дивне відчуття. Я наче зачаклована злою магічкою з "Красуні та чудовиська" перетворювалася на чайник, що от-от скипить, а окріп випустить на волю, прямо на міжніжжя свого коханого.

— Так, я ж сказав.

— Але як вона може бути винною?

— Подавала певні знати симпатії, а якщо він був не зовсім при глузді, розцінив це як натяк на дещо більше, от і сталося.

— Але ж їй було чотирнадцять. Вона фактично була дитиною. І художник, як доросла людина, мав з нею або поговорити, або не зважати на її знаки уваги, — я намагалася говорити спокійно. Все ж це наша перша сварка, або щось накшталт, і мені бажалося не перетворити її в останню й остаточну.

— А невже дитина не може кохати?

— Може, звичайно, але на те і є дорослі, щоб прослідкувати дане явище та коли виникає загроза, захистити дитину. Батьки, наприклад. Вона була сиротою?

— Ні. Вона мала батьків.

— Тоді чому її не захистили? Вони ж батьки...

— Софійко, ти звичайно мудра дівчина, але уявлення про батьків у тебе занадто романтизоване. Вони не всі прекрасні. Багатьом взагалі на своїх дітей байдуже.

— Окей, давай полишимо цю частину розмови. Так, а яка конкуренція?

— Мистецька. Я помітив, розглядаючи всі чотири картини написані за той час художником, що перша і наступні три відрізняються. Тобто, перша, можливо написана художником, а можливо вже Кораліною. Бо, до прикладу, роботи самого художника зовсім не схожі на роботи зроблені за полону дівчини. Плюс, малював він відверто погано. Шаблонно.

— Тож, ти думаєш це вона тримала його у полоні?

— Думаю, вони обидвоє опинилися в полоні одне одного. Але вона там відіграла вирішальну роль.

Мені більше до вподоби "роля", а не обрублена "роль", але Кий словами не грається, а от змістами й символами ще і як.

— Так навіщо тобі це? Я думав ти все зрозуміла ще тоді, після смерті...

— Так, але чомусь захотілося повернутися. Почути це не в стані афекту й горя.

Далі їхали мовчки. Я навіть словами не гралася. Нудьга.

Було вже зовсім нічно, коли наше авто заїхало до скромного селища, через яке проходили залізничні колії та містилася затишна станція. Оминули гарну церкву й миттю виїхали на дорогу, що наче от-от закрутить в коло хатки по правий бік від себе. По цьому Кий несподівано повернув праворуч, заїжджаючи до невеличкого двору, де у сараях навпроти двоповерхового будинку, жили-були різні свинтуси, кози-козульки та моцні корови. А ще може півні й кури з індиками в прикуску, тобто за компанію. Кий кивнув мені головою, запрошуючи на вихід, і щойно я ступила у купу снігу, лялечка утворена хробаконессою пустила невиразну тріщинку — спогад.

— Я тут колись була?.. — не пляновано з мене вирвалося запитання.

— Ти згадала? — у жовтому світлі ліхтарів Кий видавався нестерпно рідним.

— Так, — я усміхнулася.

— Що саме? — коханий підійшов ближче, залишаючи між нами певну відстань, аби у мене був простір для повноцінного спогаду. Не знаю чи це пов'язано, але відчуттєво це схожі речі.

— Я пам'ятаю, як приїжджала сюди на автобусі... а потім хтось брав мене за руку і вів сюди. Це тато?

— Ні, це я тебе сюди привозив і приводив. Я брав тебе маленьку з собою до батьків кожного травня, коли у нас були канікули й один раз ти тут була навіть на Різдво.

— Не пригадую...

— Не все одразу, — Кий взяв мене за палець.

— Ти спеціяльно мене сюди привіз? Припустив, що я згадаю?

— Частково. Я просто хочу, щоб ти знову побачилася з моєю мамою. Вона тебе дуже любила. Можливо навіть більше, ніж своїх дітей.

— Не кажи так. Такого не буває. Всі батьки люблять своїх дітей.

— Я вже говорив, що у тебе наївні уявлення про батьків?

— Так, тому не повторюйся.

Я відчинила двері двоповерхової будівлі, що вели до мого минулого. Передчувала приємні дитячі спогади від яких однозначно буду плакати, бо це ж всіма хвалена ностальґія? Світло сумувати за дитбудинком чи коледжем, мені не випадало ні нагоди, ні бажання, а от за цим періодом в цирку, кільканадцять років опісля, сумувати я однозначно буду. Богдана ж воліла б лишити десь в одному часовому вимірі, що й коледж.

Я ступала знайомими сходами у пофарбованому в зелений під'їзді. Чому ці під'їзди, або потворно зелені, або невиразно сині? А основне — пласкі за своїм кольором, що навіть білі, фактично голі стіни, мали б приємніший оку післясмак, а чи післязір...

Я підіймалася східцями, ступаючи настільки обережно, наскільки мені дозволяла моя розпукла від спогадів і поворотів до минулочуття, Втома. Почувала себе винною у власній безсилости, що навіть піднятися не могла на другий поверх якоїсь радянської будівлі, де ні сходи, ні стеля високими не "творилися". Хотілося нарешті опинитися в ліжку та заснути, слухаючи як їдуть машини за вікном, а селом гуляють нічні волоцюги, яких загризають собаки. Хотілося спокою, а не пізньовечірнього знайомства з батьками мого коханого — я виснажена.

До моїх ніг підбігла кицька. Вся п'ятниста, хоча домінантно білошерстна. "Няв" — немовлятство ямбічно воскресало. Подієвість дитинства знову поверталася до мене, хоча деформовано. Думаю, це результат дорослости — здається, що то була не я. А оця "Я" — не "я". Хоча може краще свою дитячість величати високобуквенно? Я однозначно впадаю у деякий сюр, плутаючи дійсність з оксфордською нісенітницею.

— Ти дуже любила її п'ятнисту бабцю, — Кий говорив до мене з нижчої сходинки.

— Про що ти?

— Про котика, Софійко. Коли тобі було рочків п'ять, ти буквально з рук не випускала бабусю цієї кішки. Тягала вічно за собою.

А Кий не випускав мене зі свого поля зору. Поглядом тягав за собою.

— Ну ми йдемо?

— Дзвони у дзвіночок, — він усміхався, наче насміхаючись з мене.

— Я не можу. Я нікого не знаю.

— Ти всіх чудово знаєш. Вони, як твоя родина, — подумав, — вони є твоя родина.

Мені полегшало і потеплішало. Я маю родину. Від цієї думки, хай навіть не такої реальної, як мені того хотілося, врешті приємнішало десь у грудях, а може поза ними, ближче до спини й самого хребта.

Та я врешті не наважилася натиснути на того джмелика, що побудить всіх мешканців дому. За мене це зробив Кий, але хвилювання не послабшало. Я чула полеміку свого серця, ноги кицьки, що заходилися тридольним маршем під моїми лапами, та чиїсь, наче вантажінкові кроки.

Двері було відчинено з деякою злобою, а за дверима перед нами постала тендітна, навіть дещо невиразна жіноча фігура. Здавалося, що вона розпливалася у тому, в що була вдягнена і де стояла. Її погляд мильний, наче ті її очі спеціяльно залили водою і відчистили до блиску, але блищання геть не щасливого.

— Вітаю, неньо, — мовив мій коханий, ступаючи перед мене, — впізнаєш?

— Це Софія? — жінка добряче здивувалася, наче я якесь господнє чудо, чи, Боронь Боже, сам Господь-Бог. Думаю, вона однозначно є прихильницею певної віри.

— Так, неньо, це саме вона, — піднесено відказав Кий і повернувся до мене.

— Господи! Моя Софійко... заходь. Заходь, моя мила дитино. Як же я за тобою сумувала!

Жінка притисла мене до себе, наче я вугрова настоянка, а вона Зина Іполитівна. Я ще не встигла промовити жодного слова, та неня вже наговорила мені стільки приємностей до вуха, що хотілося плакати. Буквально залити її своїми слізьми, аби врешті потопити всю будівлю, щоб не з'явилося ненароком якоїсь Королеви, Білого Кролика, Капелюшника чи Блакитного Хробака. А особливо, слід боятися Задзеркалля! Коротко — я остерігалася всього у тому домі, але водночас не боялася нічого. Така от неґація страху і його затвердження.

— Добрий день, — я врешті привіталася, мало не вдавившись своїми слюнями при цьому.

— Та вже вечір, дорогенька, — засмішилася жінка.

Кий вхопився заносити наші речі, а я все ще трималася за руки з його мамою. Та жінка мене відверто не відпускала і не було б це так дивно, якби ж я її пам'ятала. Відсутність будь-яких спогадів з її милістю до моєї дитинности, лише зрощувала незручність між нами.

Врешті жінка зайшла до квартири й запросила мене за собою, тепер же без торкання до жодної частинки мого тіла, хоча подушечку мого мізинчика, вона довго не могла відпустити. Я заходилася все розглядати кругом себе, але почути вільне повітря квартирного простору, мені не вдалося, оскільки Кий вже підхопив мене за талію. Я лише прошепотіла йому: "Не треба зараз", як він патосно крикнув:

— Брате!

Я зиркнула за плече Києвої матері, коли там і справді вийшов якийсь чоловік. Він був чи наляканий, а чи заспаний, але великого захвату від того, що його брат завітав у гості, хлоп явно не відчував. Ба більше, побачивши мене, мужчина миттю сховався за поворотом, від чого добряче розсмішив свого циркового брата.

— Ну чого ти? — Кий спокійно взяв того чоловіка під руку і вивів до мене, хоч я того не бажала.

Чоловік врешті підійшов до мене, стримуючи всякий позирк на свою гостю.

— Як тебе звуть і хто ти така?

— Мене звуть Софія, але...

— Що за дурне ім'я! Що воно значить?

— Хіба ім'я має щось значити?

— Ну все... — перервав наш діялог Кий, — Царко, не вдавай, ніби ти її не знаєш.

Чоловік врешті подав мені долоню на вітальне стискання і щойно ми потиснули руки одне одному, кинувся навтьоки. Кий тряхнув мені головою, говорячи цим: "Не зважай", але я вже не зважала. Я була достатньо втомленою, аби ні на що не зважати.

— Проходьте, дітки, — мовила до нас Києва мати, — проходьте, я вам пиріжки напекла, і ще багато всякого зробила.

Кий вже завертав до кухні, але я миттю заперечила.

— Ні, — прозвучало не так глухо, як я плянувала те вимовити.

— Чому, дитинко? — Києва мати підходила до мене якомога ближче. — Тобі тут не подобається? Ой... а колись ти так любила це місце...

— Ну, по-перше, я не пам'ятаю, а по-друге, ми дуже втомилися з Києм. У нас сьогодні був складний день, тому я вважаю, що найкраще для нас зараз це поспати.

Не знаю, де взяла в собі стільки сили й внутрішню певність, аби так ствердно і чітко говорити, коли все моє тіло бажало цілковитого мовчання і занурення в сон.

— Ах, так, я все розумію, — жінка повернула коридором праворуч, — ідіть за мною.

Це була цілком мала квартирка, з двома спальними кімнатами, однією вітальнею, де мешкала сама жінка, а в тій решті ночували брат Кия Царко і сестра, яку того вечора ми не застали.

— Проходьте сюди, — жінка вказала на кімнату в кінці коридору, — тут живе Зоряна, але наразі вона у місті. Буде післязавтра, тому матимете змогу спокійно поспати тут.

— А помитися?

— Праворуч від тебе двері до вбиральні та ванної, — відповіла жінка і пустила свою, здається вже традиційну, усмішку.

Вона відпустила нас, а ми відпустили її, зачинившись у кімнаті, здавалося навіть не більшій за мою циркову комірку. А що було далі оповіді не піддається — ми просто поснули на якомусь ліжку, навіть його не розстеливши.

Я прокинулася рано і першою. Квартирою гуляв сором'язливий протяг, що боязко торкався моїх щиколоток. Гуляючи ранковим коридором, що лише потроху наповнювався ранковим світлом, мені натрапилося на кухню — маленьку, декору явно радянського. Разом зі мною квартирою тинялася киця, а коли я підійшла до холодильника, малеча загуляла між моїх ніг. Має бути щось для неї дуже смачненьке за холодними дверима. За ароматом, що сочився з холодильника, я приблизно вже візуалізувала, що саме смачненьке запримітила для себе моя нова подруга, а відкривши холодильник, від приємного смороду мало не впала. Це пахла риба, повішена і сушена прямо в холодильнику. Риб'ячі голови звисали над продуктами в мисках і пакетах, що деякі з тарілок були зовсім не прикриті. Я опустила очі донизу, на кицьку, яка протилежно підняла на мене свої світлі, ориблені зіниці.

— Ти хочеш рибки?

Кішка наче хитнула головою.

— От все ви розумієте коли треба, а коли не треба, так удаєте, що не чуєте і мови людської не розумієте.

Я дістала їй одну рибку і кинула до миски. А затим сіла поруч неї, обіпершись на батарею.

— Кажуть, ти онука однієї кішки, яку я дуже любила малою, — почала я говоріння з кицькою. — От якби ж ця твоя бабця була живою... Я б із нею поговорила, порозпитувала те і се. Бо я ж не пам'ятаю нічого. Кий, певно думав, що як приїдемо сюди, то я все одразу пригадаю, але не все так просто, мила моя киця. От я сиджу і нічого не пригадую.

Сиділа так і колись. На тому ж самому місці й говорила з кицькою...

Спогад! Згадала. Так легко, швидко, наче ота сцена була зі мною і в мені завжди. Наче вона ніколи не забувалася. Потім пригадувала ще щось навмисне. Вийшла до коридору, прогулялася ним кілька разів, і таки пригадала, як стала свідком любовних утіх Києвого брата. Дивним він був одначе. Був і є. Займався сексом із дівчиною і не зачинив двері кімнати! Хоча тоді, пригадую, було літо і я гуляла вулицею, тож у домі бути не мала. Цікаво, як довго я буду пригадувати різні деталі свого дитинства і чи пригадаю бодай половину до кінця життя? А чи моє власне дитинство залишиться загадкою для самої мене? Я не могла допустити цього. Треба якось штучно будити ту хробаконессу, що ніяк не може вилізти метеликом зі свого кокону.

Доблукалася, що всі й попрокидалися. Києва мати готувала для нас сніданок, поки я під проводом коханого вивчала решту квартирки. Він запитавсь чи я пам'ятаю, як у вітальні читала журнали його мами й дивилася мультики по телебаченню, на що я неґативно похитала головою — не пам'ятаю. Поки не час це згадати, хоча лялечка хробаконесси тріснула знову.

Ми вийшли на подвір'я, але і там нічого не пригадалося.

— Це дуже дивно. Я думав, що до тебе почне повертатися пам'ять щойно ти потрапиш до цирку, але, бач, зовсім ні.

— Сама не розумію чому. Це мене так засмучує... — я тулилася до Кия, поки ми підіймалися сходами до квартири.

— А мене як... ти не можеш розділити зі мною світлі спогади про своє ж дитинство.

— Я згадаю, обіцяю. І кожен спогад розділю, посмакую і ще раз переживу — наново.

Сніданок вже був на столі, мама Аліса за столом, кицька під столом, а ми перед столом. Їсти мені хотілося і достатньо сильно — настільки, що я залюбки б кинулася за ту засолену рибу, куштуючи почергово кожну, аж поки від солі не розбухне язик. Мама Аліса розсміялася, коли я налетіла на її яєшню із салом.

— Знаєте, взагалі я сала не люблю, — озвалася я, коли вже майже все доїла, — але це якесь неперевершено смачне!

— Я рада, дитино. Хоча малечею ти сало обожнювала.

— А що ще я любила? — я нахилилася до жінки ближче.

— З їжі найбільше ти любила смажені яйця, причому обов'язково, щоб по крайцях вони аж підгоріли й хрумтіли тобі. А в цілому... тобі подобалася наша поштарка, вона навіть якось подарувала тобі ляльку-поштарку. А ще ти любила їздити на велосипеді й танцювати у дворі з козами. Обожнювала шампунь "Кря-кря".

Я бачила, як загорілися її очі, як вони налилися вогкістю, а Кию аж дух перехопило від маленьких спогадів, що певно і його самого покинули.

— Дякую, неньо... — промовив Кий, щойно дослухав до кінця материну історію.

— Нема за що, любий. Ти мені, як син і Софійка, як дочка.

Як син?

— Вибачте? — я не знала, як коректніше поставити запитання. — Я думала, що ви його мама...

— Та все добре, люба. Я довгий час була нянечкою, а потім мама Кия сказилася на грошах і погане почалося.

— Гроші грішми, але це саме вона утримувала й утримує цирк... — не без патологічної вдячности відповів Кий. — Всі новітности й родзинки цирку куплені та вироблені за її гроші. А у нас там гігантські статки.

— У неї якийсь бізнес?

Кий чомусь спохмурнів.

— У мами дуже прибуткова робота. І навіть я не знаю яка саме. Це все тримається в такій таємниці, що видається просто дурним. Я буквально єдина дитина, якій взагалі цікаве її життя, але вона вічно крутиться, мнеться, ніби я щось погане для неї хочу.

— Ми навіть не знаємо, де вона перебуває наразі, — додала Аліса.

— Десь між світами, — іронічно пирснув Кий. — Моя мати скрізь і ніде водночас, і так було завжди.

А затим він підвівся та вийшов на вулицю. На тому розмову було завершено. Врешті, розмова точилася нелегка.

Знайшовся мій Кий на вулицях селища аж після обід. Йшов попід дорогою, насвистуючи собі якоїсь музики та буцав чоботами камінці, що стрімголов котилися льодом і снігом. Я пото́пала за ним, дала газу власним автоп'яткам, і наче шпигунка крокувала. Він минав хату, а за кілька секунд ту ж хату минала я. Він проходив зупинку, а я пробігала ту зупинку, слухаючи вдалині автобусне колосіння.

— Стій! — я вже не витримувала.

— Що? — змучено, наче я його чимось образила й на додачу побила, обернувся до мене Кий.

— Почекай мене... я ж не встигаю за тобою. Ще й село довге, я думала ти дійдеш до кінця і повернешся до мене, а тут...

— Так, воно довге, велике і здається належить виключно моїй матері.

— Тобто? — я підбігла до Кия й підхопила його під руку. — Сьогодні я хочу бути джентльменом, а ви, панночко, будьте моєю дамою.

— Хіба якщо дамою серця... — Кий нахилився до мене й поцілував у лоба.

— Агов, це не по-дамськи цілувати джентльмена у лоба!

— Добре.

Наш сміх закрижанів у крижаному лютневому вітрі й полетів до вирію за весною. Чи весна не приходить з вирію? А звідки тоді вона приходить?

— Хочеш я покажу тобі місце, де ти любила бувати найбільше? Щоправда, тоді було літо...

Ми рушили прямо, а затим повернули до вузької вулички. Дорога викладена бруківкою, а хати, що їх ми минали, з кожним кроком старішали й розвалювалися на очах.

— А чому ти сказав, що все село наче належить твоїй матері?

— Просто так сказав. У мене буває таке враження, що все до чого вона торкається, і все за що береться, неодмінно стає її майном і врешті гине. А це село помирає, бачиш?

— Думаю, воно помирає не через твою матір, а через вік і відсутність людей.

— А що, це добре по-твоєму?

— Ні. Але змінюються часи. Молодь їде до міст і це вже не новина. Ти ж не залишився тут замолоду? Ти поїхав.

— Я поїхав за іншої причини, а не тому, що не хотів тут жити.

— Добре. А хтось мав великі амбіції, хтось мріяв про далекі країни, хтось хотів заробити багато грошей і на старість повернутися. Ти не знаєш, як складатиметься життя далі. Можливо, і чомусь я в це вірю, люди через кілька років втомляться жити у шаленому темпі міст і почнуть повертатися до селищ.

— А як ні?

— Ну то ні. У цьому немає нічого поганого чи гарного.

— Світ вже ніколи не буде таким, яким був раніше, — сумно підсумував Кий.

— А ти ніколи не будеш молодшим і я ніколи не буду дитиною. А цей рік ніколи не повернеться знову. А оце дерево, — я вказала на міцний дуб за покинутою хатою, — це дерево ніколи не буде паростком знову. Проте на його місці буде щось інше за кілька століть, а на нашому інші люди, а цей рік змінить інше століття, інша доба...

— Це жорстоко...

— Милий Кию, твої судження про час дуже наївні, — злегка пожартувала я.

— Але мені не хочеться, щоб все так докорінно змінювалося. Я сумую за минулим.

— Можливо, у тому, що я не пам'ятаю дитинства є своя приємність? У мене немає по чому сумувати.

— Але з'явиться з часом.

— Однозначно.

— Ми прийшли, до речі.

— Оця розвалена хата?

— Саме вона.

Кий підштовхнув мене ближче до дерев'яних воріт. Сонце вже сідало, від чого суцільна посірілість замість переповненої життям хати, мала ще більш сумовитий вигляд. Увесь будинок, починаючи від своєї першої цеглинки й кінчаючи дахом, був загорнутий у смуток. Остаточно понура будівля з відчутним містицизмом у посмакові.

— Ти дуже любила це місце малою, — почав Кий, щойно я торкнулася воріт, — заходь.

У дворі була пустка. Нічого окрім снігу та бруду, хати й занепаду, а також якогось старого дитячого візочка посеред двору.

— Це була твоя коляска, яку ти собі запримітила малою отут і сказала, що будеш кататися на ній вічно.

Старий, винного кольору візочок із яскравими синіми ручками, за допомоги Кия підкотився до мене.

— Здається я пригадую, — щось всередині мене поворухнулося, наче то мій майже народжених метелик. — Лише це було літо і ти віз мене кудись. Це ж був ти?

— Так. Я возив показати тобі одну закинуту станцію і таку ж ферму. А ще там квітли бузок і яблуні з абрикосами. Був саме початок травня.

— Так... початок травня. І була ще якась вишня.

— Я ж тебе до неї привів, ходім.

Кий ступив уперед, крокуючи кудись за хату.

— Ти ж не в хащі мене тягнеш?

— Майже. І краще.

І таки краще. Прямо за Києм розрослася, щоправда, холодом поголена, але однаково плодюча й пишна, Вишня. Була наче постала з моїх снів, з моїх дитинних сновидінь, що ними я захоплено упивалася протягом всього дня, чекаючи наступної ночі, щоби побачити ті сни знову. Так, я пам'ятаю, що була жорстокою сплюшкою.

— Бачиш ці яруси, які наче утворені гілками? Ось перший поверх, — Кий вказав на дві найнижчі рівноярусні гілочки. — Це другий...

І так він підіймався поверхами все вище й вище, допоки не дістався верхів'я — шостого, святого ярусу.

— Отут ти завжди сідала й кричала мені: "Я — свята Софія!".

— Мене певно надихнула назва цирку... — сміялася я.

— Однозначно. Врешті свою "святість" ти бездоганно доводила на сцені.

— Я не знала, що виступала...

— Але ж твої батьки були власниками цирку, очевидно, що ти виступала, — Кий мило мені усміхнувся.

— Ні, не очевидно. Я думала, що відвідувала якісь заняття, ти й сам говорив, що вчив мене, але ж не виступати. Навіщо?

— У нас же діти деякі виступають. І їх достатньо багато. Чому тоді ти не могла виступати дитиною? Тим паче, що ти була дуже талановита.

— Можливо... врешті це насправді добре.

Мене штрикнуло запитання в груди, дуже колюче і тупе водночас.

— А до школи я взагалі ходила?

Кий дещо пом'явся, але врешті відповів.

— Ходила, але не у звичайну. Тоді ще не було гарної домашньої освіти, про онлайн навіть мови не йшлося, тому я спеціяльно для тебе та інших дітей наймав викладачку, яка їздила з нами та вас вчила.

— Ти наймав? Не мої батьки?

— Я на власні кошти її забезпечував. Я ж говорив, що батьки твої були зайняті весь час іншими справами.

— І що вони не мали часу на власну дитину?

— Так буває, Софійко.

Мої плечі приголубилися до Києвих долонь, коротким порухом відповіли на його тендітне торкання й опустилися донизу.

— Я хочу назад, — мовила я ствердно.

— У минуле?

— Ні. Я хочу їсти. Пішли назад.

— Тебе відвезти на колясці?

— Я не хочу сміятися, вибач.

Ми не сміялися. Йшли всю дорогу серйозні. Здається, моє уявлення про дитинство таки було наївним. Я була не потрібна власним батькам? Тато, мама, а ви були в моєму житті взагалі? Якийсь каламбур.

За вечерею, ми майже не говорили. Неня Аліса образилася на Києвого брата, бо той не схотів вийти повечеряти з усіма, а мене вона не доймала своїми запитаннями. Як усе пройшло і де ми гуляли, за тим столом, принаймні при мені, не обговорювалося, допоки я сама не порушила мовчанку, проханням показати мені фото моїх батьків, якщо такі маються десь у квартирі. І поки Кий шукав в старих альбомах потрібні фото, Аліса звернулася до мене.

— У нього було складне дитинство...

Жінка мала чуттєві, зморшкуваті губи, за рухом яких хотілося спостерігати, а потім довго й уважно фарбувати червоною помадою, запускаючи колір углиб кожної западинки. Коли бачу таких елегантних жінок, страх перед старістю спадає — вік навіть хочеться відчути на собі.

— Тому можливо він так ховається від усіх. Від себе особливо. Знаєш, дитинство дуже впливає на доросле життя. Я цього довгий час не розуміла, бо і сама мала складну і юність, і школярство. Мій батько пиячив сильно, а матері було не до нас із сестрою. Я виросла дуже заляканою, хоча завжди знала собі ціну та про неї думати й говорити не могла, через отой страх. І так все життя й провела. Мала чоловіка, але дітей не бажала. І не мала — аборти. Боже, скільки ж абортів я зробила! А коли вже захотілося мати дитину, та вже від зовсім іншого чоловіка, я не могла. Я не проти абортів, ні, не подумай. Але коли це розумно, коли це свідомо, а не коли це через страх. Я боялася, не могла відмовити своєму чоловікові, тому вигадувала, що вагітності не вдалі, що кожну вбиту дитину, я втратила, а не вбила. А вже потім, після сорока, я зустріла Кия та його братиків з сестричкою.

— Братиків?

— Так, так. Їх було четверо в сім'ї. Кий, Царко, Зоряна і Зорян. Зоряна із Зоряном були близнюками, а Кий з Царком погодки. Виходить так: Царко, потім на рік молодший Кий, а за ним ще на рік молодші Зоряна із Зоряном.

— Можна заплутатися, — я всміхнулася жінці, аби й вона злегка оживилася.

— Можна, але я одразу всіх запам'ятала, коли вони опинилися у мене на прийомі. Всі четверо. Я працювала медсестрою у Полтавській клініці, а вони з татком прийшли на прийом до мене. А через місяць я вже була їхньою нянечкою, або як вони мене називали "Ненею". Зорян вже не в нашому світі, на жаль... Війна забрала. Він був гарною людиною, миролюбною і дуже любив метеликів...

Настала деяка тиша, що розбавлялася легким Києвим шарудіння десь у вітальні. Він все ще шукав фото.

— Я нічого не знаю про дитинство Кия.

— А це важливо, моя дорогенька. Бо як не знаєш дитинства людини, то будувати серйозні стосунки — марна справа. Але не переживай. Я не здивована чому Кий тобі нічого не розказував про своє дитинство — воно складне і те, що знаю я, це лише мала частина того, що я бачила і що чула від них. Це травмовані діти. Всі. А їхні батьки негідники та ідіоти. Я навіть здивована як з цих дітей виросли здорові люди...

До нас зайшов Кий з невеликою стопкою світлин і товстим альбомом під пахвою. Мовчки простягнув мені знайдені знімки й сів навпроти.

Фото, що я тримала у своїх руках, датувалися 1993-1999 роками на звороті. Щоразу нова дата і новий Кий з моїми незмінними батьками. Їм вже було за сорок, коли я народилася, а от Кий квітнув і розпускався. Молодий він був напрочуд кумедний, але глибоко нещасний, наче підтомлений. До скону втомитися від життя йому не давала молодість. А от мої батьки... я нічого особливого не відчула. Аніякої глибокої емоції — чи то скорботи, чи навпаки освітленого суму. Пустка замість почуттів. Мама вродлива, маленька блондинка, сидить на якомусь стільці-кубі в гімнастичному костюмі з тигровим візерунком, а тато поруч із нею з батогом та в капелюсі. За ними стоїть мій Кий з пакунком у руках. То була гора квітів, що як повідомив Кий, подарували мамі колеги в ніч першопоказу.

І таких світлин, де були моя мати, батько та молодий Кий, у тій стопці містилося багато — однакових, невиразних, деколи навіть принизливих для Кия і надто жорстоких, хоча за словами мого коханого, нічого такого там не було, звичайні жарти. Останніми йшли знімки вже зі мною. Кілька фото, де маленька я згорнута у клубочок, сплю на маминих руках, у той час, як татко тримає мою маму на своїх лапах. А коли мої очі натрапили на Кия, з грудей покотився нестримний регіт. Камера схопила Києве зморщене лице та підставлені під мене долоні.

— Тут я дуже злякався за тебе і підставив руки, щоб ти не впала на підлогу, якщо твій батько вас не втримає, — Кий також сміявся, а я вже якось зовсім по-новому на нього дивилася.

— Дякую, — я відповіла йому і склала всі фото у стопку назад.

— Є ще дещо, що може тобі сподобатися і нагадати щось приємне, — у відповідь озвався Кий, — ходімо.

Ми вдвох перейшли до вітальні та настільки швидко, що я навіть не встигла подякувати Алісі за смачну вечерю. Тепер я стояла перед старою, можливо ще навіть до радянських часів шафою, оглядаючи речі за склом.

Ключиком, наче зі справжнього золота, Кий відчинив дверцята шафки й на мене вивалили свої скляні оченята, скляні фігурки. Декого я навіть впізнала, а саме собаку і безруку мавпу. За ними стояла велика рожева пантера з бантом на спині та капелюхом на голові, а по сторонах, купа статуеток скляних дівчат різних професій — балерини, піяністки, вчительки, лікарки та навіть циркової артистки. Була навіть ще одна невелика, навіть з усіх найменша, статуетка дівчинки за друкарською машинкою — письменниця.

— Це не письменниця, як ти могла подумати, — заперечив мені Кий. — Це науковиця. Вона пише наукову статтю про космос.

— А де це бачено? Я б сказала, що вона пише якусь книгу.

Кий клацнув язиком, хитаючи при цьому головою.

— Ти виросла і вже не бачиш у цій дівчині науковицю. А коли була малою сама ж дала таке пояснення цій статуетці.

— Цікаве бачення...

— А отут, — Кий дістав з нижньої полиці якийсь величезний, шкіряний альбом, — тут маленьке зібрання метеликів, яких любив ловити мій брат Зорян. Колись у нього була дуже велика колекція комашок.

Я боязко взялася за той альбом і краєм ока глянула на першу розгорнуту сторінку. Кладовище метеликів. Їх ціла купа і всі наче однакові, але й різні. Кожен з відтінком власної, неповторної, ідеальної унікальности.

— Навіщо? З якою метою він їх збирав?

— Не знаю. Вони просто для нього красиві.

— Та чи не можна милуватися їхньою красою в природі? Навіщо вбивати й тримати отак?

— Можливо тому, що живими вони будь-якої миті можуть полетіти геть?

— Однаково не розумію...

Я хлопнула альбомом і вручила його Кию, нічого не згадавши, окрім того блювотного сну про хробаконессу.

— Втомилася я. Піду прийму ванну і лягатиму.

— Я можу з тобою?

Увімкнула воду і та нестримно потекла донизу, перетікаючи скромними цівками з мого тіла на Києве тіло. Проста, геть не приваблива ванна кімната з поплиткованими дельфінами на стіні, зовсім не викликала того жару, що його можна очікувати від спільного приймання ванни. Романтика у тому місці була б зайвою, якби її не було між нами. Кий ще ніколи так не торкався моїх плечей, як робив це того вечора у тій старій квартирі, замкнувшись у ванній. Два сантиметри моєї шкіри він відміряв подушечкою пальця, а на третьому торкався нігтем. І так по колу. Знову і знову. Незмінно так, він обійшов кожну ділянку мого тіла, не лишивши порожнього, ним не вивченого, місця. І поки вода котилася нами, збираючись в одну велику калюжу зі спільного бруду і того, що вже встигли намилити, Кий не спинявся.

— Знаєш, коли дуже кохаєш людину, її хочеться з'їсти? — запитав він, злегка прикушуючи задню ділянку мого коліна.

— Ні... я цього не знала.

— А тобі колись хотілося когось отак з'їсти? — Кий непристойно підіймався все вище, від чого все кількасекундно непристойне, ставало виключно бажаним.

— Не знаю. Якось ніколи не думала про це...

— А от я пухну від голоду — так сильно хочу тебе з'їсти.

— Ти канібал?

Пожартувала якось невдало, бо від такої думки мене аж сіпнуло.

— Як тобі завгодно, мила моя.

Так звертається до мене Соломія...

Знову я відволікаюся і сіпаюся від дивних, зовсім не потрібних, зайвих речей.

— Можна я тебе помию? — питав Кий стоячи на колінах. — Скрізь...

— Ага, — майже беззвучно вимовила я.

Він намивав мені п'ятки, лоскотав своїми мильними долонями мені між пальців на ногах. Плив проти цівок води, що котилися мною. Розливався разом з водою, хлюпався, намилював мої литки, коліна, гомілки, стегна, сідниці, поперек, спину, шию, потилицю, тім'я, лоб, щоки, знову шию, але вже з протилежного боку, грудину, за нею груди, соски, ребра, живіт, лобок, клітор...

Я різко вхопилася за його руку. Він миттю спинився.

— Щось не так? — наче кіт дивився на мене. Мені ж хотілося сховати власні очі, наче я равлик. Та і самій сховатися в мушлю. Але її у мене немає. Може тоді в кокон до моєї хробаконесси, поки вона не вилупилася?

— Все нормально. Я...

Просто не можу пояснити. Таке буває. Все нормально. Деколи тобі просто не хочеться сексу і в тому немає нічого поганого чи соромливого, так само як і в бажанні його.

— Окей. Добре. Я зрозумів, Софійко.

Він мені усміхався та я усміхнулася йому у відповідь, але щось таке дивне коїлося з моїми метеликами. Вони наче всі позлітали, лишивши мене повністю оголеною. Злетіли, аби звільнити місце для моєї хробаконесси, що вже вилупилася. Вона злітала...

А в мене окрім рожевого шуму нічого не лишилося. Поки моя метелик вчилася літати, я вчилася згадувати.

Лягала спати. Засинала. А у вухах все ще стояв рожевий шум. Він не припинявся, але і не наростав. Динаміка незмінности, коли всяка незмінність, через свою незмінність, набуває руху, аби забезпечити цю незмінність. Простіше — аби залишатися на місці потрібно таки рухатися. Я засинала.

Це було дивне відчуття. Наче дещо щойно сталося, але пояснення цьому в моїй голові просто не існує. Бо я ще не знаю достатню кількість слів, аби описати те, що відбувалося. Але я пам'ятаю ці чорні, що смола кучерики. Вони нахилялися до мене, торкалися мого білого лиця, деколи змішуючись з моїм молочним волоссям. Потім все опускалися, опускалися, опускалися... Все нижче і нижче. Я спершу стояла, як цього вечора у ванній, а потім він сказав мені присісти навколішки та розставити ноги. Світло у ванній було дещо жовтішим, але завіса така ж синя, а на стіні незмінний дельфін. Інакші лише ми — Я і Кий. Йому двадцять три. Мені п'ять.