Музична добірка:

"I Lost Something in the Hills" Sibylle Baier;

"I Go To Sleep" Sia;

"Kryvyi Tanets" Port Mone/DakhaBrakha.

Розділ п'ятнадцятий

Ми їхали до Львова геть без причини. Мені хотілося втекти від власне згаданого, а Соломіїні мотиви мені були не відомі. Я лише наважувалася кепкувати з неї, мовляв, її втомила наша вистава, всяке циркове дійство та інші робочі моменти від яких безумовно буває скрутно. А вона тільки злегка мені усміхалася і, поки ми неспішно котилися містом Лева, хитала головою на кожну мою дурницю. Мені хотілося заразити її своєю дурнею, щоб і вона почала вигадувати всякорізні слова та вислови. Бачила в ній прекрасний потенціал, але Соломія категорично мені відмовляла.

Ми тинялися львівськими двориками, заїжджаючи мало не до кожного в гості й здається саме таким макаром, опинилася майже у центрі. Ключовим було оце "майже", бо направду зупинилися десь у глибинах дворів. Я вже ні в чому не була певна.

— Софійко, думаю нам треба трохи перепочити, — Соломія заглушила двигун і підвелася зі свого водійського крісла.

— Соломіє, я теж так вважаю, — повторила за нею і тональність мовляння, і дії.

Жінка прийнялася складати свій стіл, рівняючи його з диваном, потім натискати якісь кнопки, аби врешті перетворити гостинні меблі на повноцінне ліжко. Весь час, поки вона щось конструювала, додавала, прибирала і лагодила, я стояла у закутку, спостерігаючи. Статна, поважна, сама собою суцільно сувора, але з магнетизмом у кожному своєму русі, жесті, слові — їй хотілося заздрити. Нею хотілося стати коли виростеш, але рости мені було вже запізно. Але з якою ж силою я бажала мати її волосся — чорне, тверде, наче таке, що ніколи не плутається. А ще мені хотілося мати такі ж невимушені губи з явними складочками. Таку ж шкіру, що пахне пудрою й очі, що сріблясто світяться. Я хотіла бути нею.

— Ну дивись, миленька, я нам вже послалася. Душ, думаю, ти знаєш як приймати, бо у К... така ж була... ця... технологія.

— Добре, — я лишила їй свою лагідну усмішку і, знявши кардиган, невимушено кинула його на диван.

— Почекай... — кутик Соломіїних губ запитально піднявся разом із бровою — що ти робиш?

— Знімаю свій кардиган...

— Навіщо? — кутик разом з бровою піднялися ще вище.

— Бо збираюся в душ і спати.

— Господи! — розсміялася Соломія, прикладаючи долоню до лоба. — Вибач. Я тобі не сказала... ти спатимеш у мене на ліжку. А на дивані я постелила собі.

— Ой... та, Соломіє, не треба було так. Ну то ж твоє ліжко, ти й спи на ньому, а я вже тут.

Ми почали одна з одною нескінченну лічилку хто ж, зрештою, спатиме на дивані, але через кілька хвилин такої баталії, що скінчилася нічиєю у вигляді двох кам'яно-паперових ножиць, ми таки здибали рішення.

— Окей, — підсумувала Соломія, — цю ніч ти спиш на ліжку, а я на дивані. Завтра навпаки.

Так і розійшлися. Вона собі заснула на софі, а я на великому, наче королівському ліжку, тої секундоньки, коли все місто за фургонними вікнами вже сунулося собі по ранкових справах: робочих, навчальних, туристичних, екстрених...

Я прокинулася десь по обіді на м'якому ліжку, в обіймах люблячої чорної ковдри з етнічним українським візерунком. Довго, з нестерпними муками, розбиралася де я є, і чому на годиннику якась аж надто не ранкова година, а потім як згадала! Почувся ясний острах в серцевині моєї душі, й цей острах все намагався дістатися якогось мітичного осердя, що аж стискало мені груди, унеможливлюючи спокійне дихання. Можливо, так відчувалося моє сердження, а можливо, так чулася образа, а чи ненависть. Я не могла досконало розібрати, що почуваю та й особливого бажання до того не виявляла. Врешті, думками й душею я була вже надто далеко від згаданого, тож через кілька непевних хвилин, воно мене не турбувало.

Чи мені просто хотілося, щоб воно мене полишило? Я знову тікала від того, що боліло і страшило мене найбільше. Тепер я це розумію і добре відслідковую, хоч однаково дозволяю собі подібну втечу. Краще тікати свідомо, ніж сліпо.

Соломія ще спала, коли я вийшла з душу. Тепла вода і шампунь з ароматом якихось солодощів, добре мене розважили та заспокоїли. Щоправда, хотілося їсти. Але нахально відчинити холодильник у фактично чужому домі?.. Віяло безтактністю, тож кілька хвилин, можливо навіть ввічливих п'ять, я сумирно чекала. Думала вже її, цю жінку, що наче мала дитина завернулася по самі вуха в ковдру і мирно спить, немирно розбудити. Але от дилема, я навіть не знаю, що є виявом більшої безтактности — розбудити людину в якої гостюєш, чи зазирнути, хоча б краєм ока, до її холодильника. Однозначно, другий варіянт здався мені навіть дуже пристойним. А коли дверцята холодильника самі собою (клянуся) прочинилися, будь-яке неґативне забарвлення дії знебарвилося.

У холодильнику ховалися від мого голоду сирі яйця, тарілочка якогось, певно запеченого м'яса, овочі та незліченне різноманіття сирів. А на самому вершечку, у бежевій коробці з рожевою квіткою, ховалося найсмачніше, з підписом:

"Якщо я буду спати і тобі буде ніяково мене будити (а я знаю, що буде). Смачного :)".

На смак медовий пиріг з вишнями був як і раніше — найапетитніший у світі. Я моментально пригадала цей десерт родом з мого циркового дитинства. Як після виснажливих репетицій, якими керував сам... Флор, ми з друзями бігти до нашого кафе по всякі смаколики. Я неодмінно, незмінно, просила нашу добру кухарку, відрізати мені шмат того пирога. Не пам'ятаю її ймення, але відмінно знаю, що жінкою вона була доброю і завжди до мене привітною аж поки не поїхала. Щось таке сталося з її сином, що вони врешті забралися, а у мене не стало одного друга і жінки, яка готувала найсмачніший медовий пиріг з вишнями.

Я подумала поганості, від чого апетит різко перебився. Знову майнув мені у спогадах той Флор, а саме його молода педофілова величність. Припустила жахливе — я можу бути не єдиною жертвою його домагань. Нас же було так багато дітей! Значно більше, аніж зараз. Здається, деякі наші вистави були навіть дитячими. А чи мали батьків ті инші діти? Цього я вже не пам'ятала.

Соломія прокинулася щойно закипів чайник. Її заспані вічі видавалися мені аж надто добрими — вони ранні зовсім позбавлені денної суворости.

— Доброго ранку, — Соломія засміялася, — чого ти так на мене дивишся?

Я потрусила головою, зганяючи із себе ніяковість.

— Нічого. Я просто...

— Їси мій пиріг? — Соломія підвелася з дивану і миттю, з якоюсь особливою, лише їй властивою незграбністю, підійшла до мене, тримаючи руки на поясі.

— Це ти зробила? — я здивувалася і здивовано поклала здивований шматок пирога собі в рота, відчуваючи як виснажливо солодкий мед поєднується з явною кислістю вишні.

— Так, я. А що не смачно?

— Та ні, навпаки дуже смачно...

— Робила за рецептом нашої кухарки Дари, пам'ятаєш її?

— Так, пам'ятаю. І навіть дуже добре. Це ти нагадала мені її, — я зморщила носа, що видалося мені надто дивним порухом.

— Правда? — а вона надто близько підійшла, чи то мені так здалося...

— Ага... — я вже не кусала свого пирога.

— Отже, — ця репліка поступила якось надто різко, — нам треба буде сьогодні, бажано зараз, як поснідаємо, чи вже пообідаємо, серйозно поговорити. Ти не проти?

Я знову згадала причину нашої візити до Львова, і події минулої ночі, тож ясно потускніла. Звичайно я була не проти, але не відчувала, що таки готова до подібної розмови. Врешті, тема, що її збиралася порушити Соломія, не найприємніша, якщо взагалі не огидна.

І коли вона вийшла з душу, з помитою головою тим же цукерковим шампунем, що і я; вдягнута в електрично синій костюм, певно для домашнього ходіння, мені значно полегшало — я відчула в собі суцільний спокій. Здається так на мене діє пиріг.

Соломія попросила присісти на складений диван і приготувала каву.

— Я говорила з Дем'яном, — почала вона.

— До нього вже пускають?

— Так, — Соломія не зводила з мене погляду.

— Тоді чому ми тут? Давай їхати до нього!

— Почекай, мила моя, — мало не іронічно мовила Соломія, — ти намагаєшся зараз уникнути розмови, а так не можна.

— Чому? Чому ми не можемо просто про це не говорити? Забути?

— Бо ти і так не пам'ятала цього стільки років, а я не знала і не могла тобі допомогти.

— Отут я не зрозуміла...

— Отож. Я говорила з Дем'яном на другий день як його відвезли.

— Що у нього було?

— Це були наркотичні речовини, які він регулярно споживав, а також його самовільна практика так званої "тульпи".

— Два запитання: які ще наркотики, і що це за "ту́па"?

— Наркотичні речовини він приймав у вигляді якихось порошків, а "тульпа" це, скажімо, друг. Уявний друг. Грубо кажучи шизофренія, але та, яку людина допустила свідомо. Це довгий процес — створення такого "друга".

— Це типу галюцинації?

— Абсолютно точно. Саме вони.

— І кого він уявляв?

— Левка. Дем'ян, за його словами, оживив Левка ще на другий день після похорону і відтоді зустрічався з ним щоночі. Спав. Грав у різні ігри, ну і подібне... ти розумієш.

Розуміла, але не могла цього сприйняти. Здавалося це якась неможливість — оце, що мені розказала Соломія.

— Але ж він був завжди нормальним, нічого такого...

— Софійко, а згадай, як швидко він оговтався після смерті Левка? Переважно люди, втративши когось важливого, кого вони любили, впадають у затяжні депресії, але не Дем'ян. І це, на мою думку, могло свідчити лише про його психічну нездоровість. Інше питання, що ні на чому подібному підловити його було фактично нереально, принаймні мені, скільки б я не намагалася — не виходило.

— Чому я цього раніше не помітила? Він же зранку бував таким сумним... може через...

— Бо прощався на цілий день з Левком-"тульпою"...

На кілька хвилин ми замовкли. Я не мала що сказати і як все почуте доповнити, але певна, доповнювати було нічим, окрім логічного запитання:

— Тож, Дем'ян божевільний?

— Лікарі сказали ні. Але вони припустили, що наркотики міг хтось підсипати, до прикладу в їжу... бо сам Дем'ян від вживання наркотиків відхрещується.

— Ти ж не думаєш, що це я робила? Мене і так звинувачували у смерті Левка, правда не знаю, як я можу бути дотичною до цього.

— Ні. Я взагалі не знаю чи це правда. І Дем'ян може брехати та лікарі можуть мати слушність.

— Думаю, якщо лікарі Дем'яну вірять, то і нам слід повірити.

Я відпила трохи кави, що вже дещо охолола. Мовчанка мені подобалася, принаймні вона не чіпала тої частини розмови, що я не хотіла розпочинати.

— Але це не те, що я хотіла обговорити, Софіє, — Соломія врешті порушила милу мені мовчанку.

— Після Львова треба буде заїхати до Дем'яна...

— Ти завжди так тікаєш від чогось серйозного? — Соломія суворо мені усміхалася.

— Я не тікаю. Ніколи.

— А зараз що ти робиш?

— Це погана розмова, просто.

— Я ще нічого тобі не сказала, а ти вже неґативно налаштована.

— Ну я ж знаю...

— Добре, — Соломія стишила свій голос до фактичного шепотіння, — я почну з себе. Ти мене пам'ятаєш?

— Тобто? Ну ось ти сидиш, і пів року тому ти також отак десь сиділа, тому звичайно пам'я...

— Ні, я не зовсім про це, Софійко. Я про дитинство. Ми росли разом, не пригадуєш?

— Нє-а... а якою ти була, опиши, будь ласка.

— У мене є фото, — Соломія звернулася до шафки зачиненої на ключ і дістала звідти альбом, — ось. Праворуч ти з Флором на руках, а отут за ним виглядаю я.

На фото і правда маленька "я" сиділа на Флорових руках, широко всміхнена, з цілою купою невідомих дітей довкруж, деякі навіть мені знайомі й наче не безіменні: Вадим, Ірця, Поліна, Інна та ніби Ілля. А за Флоровою ногою направду ховалася маленька Соломія, значно менша за наших циркових друзів.

— Ти була такою маленькою... — щось дивне сталося з моїм голосом. Його наче хтось пилюкою вкрив, а може якоюсь іншою посипкою. То була пудра, від якої мій голос пом'якшав, набув невагомости.

— Ага, бабуся завжди мене заспокоювала, розказуючи як мені пощастило, що я виросту низенькою, але не вийшло — пубертат мене розтягнув, буквально!

Розсміялися. На світлині я була наче такою ж, як зараз. Однакове біляво-молочне волосся, та ж посмішка; майже ідентичний до мого сьогоднішнього, гімнастичний костюм. І незмінний Флор. Як я могла не впізнати його, щойно прийшла до цирку? Хоча я таки дещо відчула. Пригадую як тіло збурило тривогу, підняло попереджальний буревій, але я то зіґнорувала. Чому ж геть нічого мені не виринуло з пам'яті, щойно я вперше опинилася у своїй кімнатці — все ж було однаковим. Таким же, що і кілька років тому. Чому дитинство пригадалося так пізно, коли я вже не могла втекти назад до Богдана?..

— Вибач, — Соломія обірвала мої смутні роздуми. — Я маю розказати тобі все, що знаю, бо мене щиро гризе, що я нічого не розуміла так довго.

— Так само, як я нічого не пам'ятала...

— Так, Софійко, — вона накрила своєю долонею мою. — Ми народилися і виросли в цирку. Моя мама і тато не були якимись особливими. Тато був простим журналістом довгий час, а потім його взяли до цирку шукати різні історії для вистав і працювати над сценаріями. У нього, до речі, погано виходило все це вигадувати. Мама ж моя була гімнасткою і теж не з найкращих. Все життя в масовках, розумієш? Отак вони і познайомилися у цирку. Потім одружилися і народилася я. Через рік народилася і ти, але ми зовсім не дружили. Ти навіть бувало з мене кепкувала, бо у мене великий ніс та ще й з горбинкою. А ще ластовиння моє тобі не подобалося...

— Господи! Вибач... яка ж я була гадюча, виявляється! — на моїх розжарілих щоках можна було пекти раків.

— Та нічого. Це все Флор тебе налаштовував проти мене, розумієш? Ти йому моментально полюбилася, буквально з народження. І він взагалі дітей дуже любив, різних, але тебе якось особливо.

— А ти? Що було з тобою? — я перевела подих. — Він тебе також домагався?

— Ні. Він мене зовсім не чіпав. Не знаю навіть причини. Може я була не гарною дитиною для нього, чи ще щось таке. Здоровим важко розуміти хворих...

— А як дорослі реаґували на його "любов" до дітей? — як це паршиво звучало.

— Раділи, шанували його, хвалили. Він завжди з нами няньчився, розумієш? Постійно гуляв, розважав, кепкував навіть із нами над іншими дорослими. Він був сам, як дитина. І навіть коли ми вже були підлітками, а він тридцятирічним дядьком, Флор наче не виростав. Нам вже було не цікаво гуляти з ним у ті "кішки/мишки", а він все продовжував. Коли ж десь у тринадцять я його відверто послала разом з групкою інших дітей, він повністю перемкнувся на тебе. Не скажу, що він тебе і раніше не виділяв, але так воно і було, тож...

— Невже ніхто не підозрював, що він може не просто гуляти з дітьми?

— Ні, Софійко. Ніхто не підозрював, навіть я, хоча всім своїм дитячим серцем його не любила.

— Ти може щось таки відчувала...

— Ні. Я заздрила.

— Мені?

— Йому. Я хотіла з тобою гуляти. Я хотіла говорити з тобою про різні різності, розказувати тобі свої секрети, бо ти мені подобалася. Я хотіла бути твоєю подругою, але ти того не хотіла.

— Тоді якщо ти нічого не знала і не підозрювала, то звідки знаєш тепер?

— Розказав Дем'ян.

— Коли?

— У лікарні. Я тоді з ним мило спілкувалася весь день. Він був привітний і наче трохи веселий. Я вже збиралася ввечері повертатися до цирку, але Дем'ян раптово мене зупинив проханням лишитися з ним хоча б до десятої вечора, поки він не засне. Тепер він боїться, що ота Левкова "тульпа" прийде по нього перед сном. Але це не єдина причина чому я мала залишитися — він хотів зізнатися в тому, що знає. Він, виявляється, дізнався зі слів Левка, що Флор робив з тобою та іншими дітьми.

— Я не одна хто постраждав від нього?..

— На жаль.

Я підсунулася ближче до Соломії.

— А хто ще жертви? Дем'ян сказав?

— Сказав, — Соломія зробила глибокий вдих перед зловіщо-виснажливим продовженням, — Левко.

Я не мала як коментувати почуте. Видавалося, що нею щойно мовлене, було радше маренням мого слуху, аніж якоюсь там правдою.

— Левко — це син нашої кухарки, — продовжувалося їй.

— Господи!

— Так, Софійко. Це нелегка історія. Взагалі... страшнюча.

— Чому він тоді повернувся в цирк удруге? Чи це не він повернувся, а Кий... Флор його повернув?

— Левко сам повернувся, щойно дізнався, що цирк відновлюється.

— Навіщо?! — це запитання я прямо викрикнула.

— Бо він кохав Флора, — контрастним шепотінням відповіла Соломія.

— Але як? Як він міг кохати того, хто його ґвалтував!

— А ти?

— Що я?

— Ти ж його також кохала, мила моя.

Цього не могло бути сказано і подумано. Але, на превеликий жаль, Соломія була в біса права! Я дійсно кохала цього покидька. Цього хворого, кволого, гидотного педофіла. Я була дитиною! Ми всі були дітьми, а він — гігантський здоровило, неспроможний до здорового контакту з дорослою людиною, робив свої блювотні речі з нами дітьми! І ця наволоч з мого дитинства, мала ще достатньо всратості, щоб "розшукувати мене"! Щоб страждати по моїй втраті! Чи втраті мене — немає значення, прискіпливий мій В.Д/В.П/В.Б і похідні внутрішньоголосі.

Я кинулася в Соломіїні обійми. Видала всю свою злобу, на яку лише віднайшла сили. Врешті, це була така злоба від якої можна було розпухнути й луснути. Це була ненависть, якої наплодилося так багато, що в ній губишся, топишся, нічого не відчуваючи. Від неї лише щелепу зводить, ото і по-всьому.

Тепер то я і зрозуміла, чому завжди від усього страшного і "не мого", тікала — я насправді злилася. Я тікала не від ситуацій, подій, людей та періоду в житті, а від самої себе. Від власного страху перед простою емоцією злості. І тоді, у п'ятирічному віці я вигадала тих метеликів, бо відчувала злість, але не могла її висловити. І щомиті, щоденно, щороку, поки все відбувалося, не припинялося, я знову і знову тікала від злості до метеликів, що заспокоювали, заколисували мене, а потім саджали до яйця, де я мирно спочивала. Ця вигадка врятувала мені життя. Життя, але не дитинство. Замість нього у мене тепер пустка, де водяться виключно метелики.

— Дати тобі заспокійливого? — Соломія лагідно виловила мене сачком з моєї пустки.

— Ні, дякую...

— Ти знаєш чому потрапила в аварію? Яка була причина?

— Ну це була аварія і мені дивом вдалося вижити та обійтися лише втратою пам'яті... ну там ще якийсь перелом був.

— Перелом руки, мила. І ви влетіли у вантажівку. Але я запитую причину.

— Цього не пам'ятаю.

— У тебе була сварка з батьками...

— А... звичайно. Це я згадала ще восени, ото коли чоловіка збило насмерть.

— А причину сварки пам'ятаєш?

— Ні.

— Твої батьки застали тебе із Флором за цим в перерві між твоїми виступами.

— Я не можу згадати... — я розгублено крутила головою.

— Все нормально, не переживай. Може тобі й не треба цього згадувати. Не треба. Це значить, що ти не готова.

— Але мені хочеться згадати... я маю все згадати, але... але я не можу.

Сльози закочувалися мені в рота, солонячи язик. Це було жахливе почуття безвиході, неспроможности до заспокоєння.

— Вибач, вибач, Софійко, — тулила мене до себе Соломія. — Я не хотіла тебе засмучувати, але ж було треба. Треба, бо коли ти знову переживеш хоча б частину з того лайна, що пережила тоді, тобі стане легше. Тоді ти зможеш відпустити.

— Але я не хочу відпускати! Як я можу пробачити цьому ідіоту?!

— Не пробачити, а відпустити. Це різні речі. Тобі й не потрібно його пробачати, це навіть погана ідея. Відпустити це коли ти приймаєш ситуацію, робиш з неї певні висновки й більше не повертаєшся. На це потрібен час, але також сили, аби туди повернутися. І це добре, що ти дещо вже згадала!

— Розкажи мені, що було далі. Після того, як Флора застали мої батьки. Вони його якось покарали?

Я підвела очі на Соломію, сподіваючись, що вона ствердно закиває головою, але послідувала протилежна реакція.

— Ні. На жаль, ні. Вони сварили тебе. Так, Софійко. Вони сварили тебе, а ти намагалася до них докричатися. Ти їм все почала розказувати й про перший випадок домагання і про те, як він терся об твою потилицю своїм статевим органом, коли ти була ще маленькою.

Мене от-от мало вивернути і я вже була готова це зробити, шукала місце для свого блювання, але Соломія продовжила далі.

— Флор просто стояв. Наче вкопаний і нічого не міг сказати. Ти плакала, кидалася батькам в ноги, але вони тобі все повторювали: "Збирай речі та ми поїдемо звідси". А ти від тих слів заходилася ще більшим плачем, поки твій батько не мовив: "Не думав, що у мене виросте шлюха!".

Я згадала. Кожну хвилину, секунду того скаженого крику, що здається розігнав усіх глядачів у залі. І я згадала, як падала батьку в ноги, не жаліючи колін, що потім боліли, наче я їх вщент порозбивала ізсередини. І поки я вислуховувала, благала, плакала і все, УСЕ розказувала, Флор стояв на тому ж місці, спостерігаючи за подіями, навіть не натягнувши штаней! Батько мене не чув, а потім, коли я вже вкотре не корилася його команді заткнутися, він схопив мене за волосся і добряче ляснув по щоці своєю лапою. На цьому обривається спогад, а огризки, що виринають у мене далі, в одну логічну історію вибудувати не можу. Воно переплутане з болем, страхом, істерикою та безвихіддю. Я не хотіла полишати цирк, бо щиро не уявляла свого життя без нього. Я лише хотіла, щоб мама і тато захистили мене від Флора, щоб покарали його і назавжди кудись вигнали. Та хоч убили — мені було байдуже, аби ж він ніколи у світі, ніколи-ніколи мене не торкнувся ні словом, ні ділом. Я вже все розуміла. А потім ми їхали якоюсь машиною і батько не припиняв свого сваріння, звинувачуючи мене у розпусній поведінці. Я кричала йому, що мала лише п'ять років, коли та наволоч торкнувся мене вперше, а до цього... але батя наче глух щоразу, як я починала говорити, і лише повторював: "Закрийся, закрийся!". А мати? Що мати?! Сиділа собі й мовчала, наче нічого не сталося. Сліпа?

Один глухий, а інша сліпа!!! От вам і парочка...

Певно я весь цей час перебувала у своєрідному ступорі, але Соломія терпляче чекала на моє повернення. І ця її відданість моїй трагедії, та навіть не трагедії, я не хочу влаштовувати тут виставу, хоч до того лежить уміння мого тіла — це мій досвід, моя особиста історія, однозначно не найкращого наповнення. Вона страшна, серйозна і небезпечна, але моя. Можливо про це прийняття говорила Соломія?

— А що з Левком? Ти мені так і не дорозказувала цього, — зібравшись із духом я озвалася до подруги.

— Левко, як я вже говорила, кохав Флора. І саме тому він перший, щойно цирк було відновлено, повернувся вже до Кия. Тут, власне дуже цікава історія з цими Флоровими псевдонімами, бо здається і Флор, то не його ім'я. Я навіть не маю уявлення, як він міг називатися насправді...

— А ти як потрапила до цирку? І звідки ця інформація про отой мій останній день перед аварією?

— Про той день я дізналася вчора від Дем'яна.

— Чому він мені нічого не розказав?

— Почекай, мила моя. Не так швидко, бо я не встигаю тобі всього розказати. Дем'ян, фактично весь цей час був на тих наркотиках, а також регулярно бачився з "тульпою" Левка, а той розказував йому все. Насправді ж, як виявилося, у чому мені дуже допомогли Лануся із Мартою, то були відео з камери, флешок і дисків, які Дем'ян тримав у себе в маленькій коробці. А цю коробку він, своєю чергою, вкрав з кімнати Левка у день його смерті, бо знав, що там зберігається щось дуже цінне для Левка. На тих відео були записані Левкові особисті переживання, типу щоденника. Матеріалу величезна кількість. Дем'ян пізніше пригадав, що "тульпою" був не Левко справжній, а Левко записаний на відео. Ти б бачила як поскляніли його очі, коли він це усвідомив... І на тих відео Левко, ще підлітком, зізнається Флору в коханні й постійно звертається виключно до Флора. Все йому розказує. Як провів день, тиждень, місяць, як і з кимось познайомився, навчився готувати борщ, вступив до універу. Дем'ян передивився майже кожен відеозапис.

— Але ж там Левко говорив до Флора... його це не дивувало?

— Дивувало і боліло, бо Левко ж зізнавався в коханні саме Флору, а не йому.

— А Дем'ян не знав хто такий цей Флор?..

— Не знав. А у день, коли дізнався, сталося його божевілля. То був відеозапис з першого робочого дня в новому цирку, коли Левко щиро дивувався новому іміджу та імені Флора — Кий. А затим Дем'ян пригадав усі ті розповіді про якусь дівчинку Софію Енґр, яку Флор завжди любив більше ніж Левка і постійно з нею проводив час, особливо закрившись у своєму фургоні. Левко страшно ревнував і так радів, що тебе не було в цирку, коли він повернувся туди знову. Він сильно посварився з мамою у той період і залишився один, а тут, порятунком з'являється Кий зі своїм "Цирком святої Софії".

— Чому я Енґр?

— А чому ти Енґрієнко?

— Не знаю...

— І я не знаю, Софіє. Цього мені Дем'ян не пояснив. Він після того, як згадав, просто розревівся і мене вивели з палати, як ворога, а не як друга. Він лише сказав, що Кий — це Флор, а Флор педофіл, в якого мінімум дві відомі йому жертви...

— Я і Левко...

— Так, — Соломія хитала головою, наче заспокоюючи себе цими монотонними хитаннями.

— А хтось іще був?

— Не знаю. Цього не знаю точно, може хтось і був, але обірвано всі минулі контакти...

— А ти як тут опинилася? Знову.

— Я написала Левку. Коли цирк відновився і вперше поїхав у турне, я не розуміла навіщо його відродили. Ходила навіть на деякі вистави, але нічого цікавого новий цирк не пропонував. По мені, те мистецтво, що творив тодішній цирк — було цирком в образливому розумінні. Спершу то були дитячі вистави, де грали не діти, як було у нас, а дорослі. Ну, ти розумієш, що це було щире аніматорство. А потім я побачила оту виставу-загадку, де типу діти бачать казку, а дорослі зчитують політичний підтекст. І ти її бачила. Я впізнала Флора. Мене дуже занепокоїла зміна імені спершу, але потім дещо відпустило. Та знаєш як буває... коли когось дуже сильно не любиш, постійно шукаєш у цій людині погане. І тут сталося аналогічне.

— Але я не розумію, чому ти не сказала мені про Кия від початку?

— Флора... хай його! Щодо того, що він не зовсім той, за кого він себе має, я тебе попереджала, але я не знала, що він творив з тобою. Я думала, що він більше зашкодить мистецтву як такому... І це одна із причин, чому я вирішила повернутися. Його бачення мистецтва багато в чому однобічне, хоча у цьому "однобіччі" полягає його талант. Та я не знала, що він педофіл.

— Але ж після того, як я тоді поїхала, розповзлися чутки, чи ще щось таке? Ну всі ж мали знати...

— Ні. Вся трупа, і я в тому ж числі, всі наші кухарі, прибиральники, візажисти й подібні — були в залі на виставі, бо це була прем'єра, а на прем'єрі присутні всі. І це був вже мало не кінець вистави, твій фінальний вихід, а ти кудись пропала. Левко прибіг по твоїх батьків, (вони були в себе у фургоні), і сказав, що ти десь поділася разом із Флором. Він натякнув на ваші статеві контакти й утік. Левко був єдиним свідком, бо ти нікуди не запізнювалася, твій вихід мав бути аж за п'ятнадцять хвилин, а то і більше, бо публіка обожнювала номер клоуна. Левко знав і ревнував, тож вирішив зробити тобі таку погань, хоча пізніше, коли все обернулося саме так, він сильно себе гриз і днями ревів.

— Тобто, це фактично він винен у тому, що цирк припинив своє існування?

— Можливо. А потім я вирішила написати Левку, запитати як все було насправді, бо думала, що можливо він щось іще знає. Я ж знала лише, що твої батьки сильно посварилися з Флором і поїхали, залишивши цирк на Флора, а той не зміг його втримати й так, за два місяці, цирк взагалі припинив своє існування. Левко розказав не більше, ніж мені було відомо, а потім, коли я вже нічого від нього не очікувала, він промовляється про тебе. Говорить, що Кий знайшов тебе, зокрема з допомогою "дуполизів" і хоче повернути до цирку.

— Цікаво, як він собі це уявляв?

— Не знаю, але ж йому вдалося тебе якось повернути...

— Ну він говорив про чоловіка, що мене одного разу підстеріг, коли я виходила з магазину і підкинув мені квитки на виставу...

— Він тобі розказував? Коли?

— Це сталося якраз, коли згорів його фургон. Він приїхав, про все дізнався і в нього почалася істерика. Я його заспокоювала у себе, а потім він все мені розказав, як мене знайшов, що ми з ним давно знайомі, що фактично є рідні душі...

— От падло! А про ваш сексуальний зв'язок він щось говорив?

— Ні. Цього він не згадував, але здається він ніде і не збрехав. Я поїхала ж до його рідних, бо дізналася правду і тому він хотів мене познайомити із сім'єю.

— Я знала! Я відчувала, що він якийсь мутний, що не буває такого, щоб дорослий чоловік так дружив з малими дітьми. Він же, я от зараз згадую, постійно з тобою крутився. За ним бігав Левко, а Флор лише за тобою.

— Ти була ще не такою дорослою, щоб все розуміти... — я заспокійливо торкнулася Соломіїної щоки, але миттю зніяковіло прибрала руку.

— Ну я ж мала здогадатися зараз! Не бувало у мене такого ніколи, щоб я отак все кидала і поверталася кудись, лише через якесь там мистецтво та дівчину... Я кинула свою студію циркового мистецтва для дітей і пішла сюди. Це було через відчуття чогось поганого, якоїсь тривоги, розумієш?

— Так, Соломіє. Я теж відчувала цю тривогу. Я теж шукала тут ворогів спершу, бо знову ж через цю тривогу. Не знаю, що на мене найшло потім і чому ця тривога зникла.

— Бо ти закохалася.

— Фу...

Ми замовкли. Не пам'ятаю думок тої миті, окрім почуття огиди. Мені поганіло з кожною мовчазною секундою, поки Соломія не заговорила знов.

— Я не знаю, що з цим робити. Аби йти в поліцію у нас недостатньо доказів.

— А Левкові записи?

— Це лише слова. Хоч вони й можуть спрацювати. Та нам потрібні живі доводи.

— Якась безвихідь...

— Так, Софійко, але ми щось обов'язково придумаємо.

— Однозначно, — я різко підвелася, що аж в очах потемнішало, — а тепер я хочу забутися і просто без кінця гуляти Львовом.

Ми засміялися і цим сміхом затвердили взаємність мого бажання.