Музична добірка:

"Хованки" Tember Blanche;

"Дівчинко" Krutь;

"My future" Billie Eilish.

Розділ перший

У мене був золотий ключик. Маленький, невиразний, покрутивши який дверцята шафки зі скляними іграшками всередині, прочинялися. Мені було п'ять рочків, коли він подарував мені того ключика. Він говорив, що як я буду добре себе поводити, слухатися його і нікому не розповідати про нас, то коли я виросту, він подарує мені всі іграшки з тої шафки. Який же м'який і праведний був його голос. І який колючий, нестійкий, поверхневий він є насправді.

Я виросла.

Де обіцяні іграшки?

***

Серце шаленіло від хвилювання. Я не знала, що мені робити. Як взагалі люди це роблять? Вже думаю, що треба мати деяку флегматичність, аби так просто, на весь голос, щоби всі почули, прокричати ті декілька слів. І коли я от-от маю їх прокричати, хоча б промовити, я знову захлинаюся слиною. Мені знову забракло сили, тож я проїжджаю свою зупинку і знесилено їду далі, аби причепитися на хвоста жіночці з величезним пакунком продуктів, яка вже за кілька світлофорів і переходів кричить: "На зупинці!". Я виходжу на багатолюдну вулицю і крокую тротуаром назад — додому чалапати хвилин п'ятнадцять, якщо не довше. На вулиці листопад. Під ногами бруд, а на траві рештки першого снігу, що вже танув. Поглядом оглядаю балкони радянських будинків — стає сумно. "Чому воно все сіре?" — ставлю собі запитання, що відповіді не потребує. У кожного своє пояснення. Своє бачення цих будинків — мені ж просто бракує барви.

Я крокую бездумно. Але отакої тупої бездумности для мене не існує, тож вирішую якусь побутову задачку виду: "Дано пилюку на вершечку високої шафи. Яка вірогідність протерти весь бруд, не впавши з двох стільців?". Або ще: "Дано волосся на килимі та пилосмок. Доведіть, що пилосмок не здатен вибрати все волосся з килима." Я хочу барви! Барви не тільки будинкам, а й мені. Барви, як на цирковій афіші, що висить над дорогою, кидаючи в сірих перехожих свою кольоровість. Згадую свої сни, бо вони завжди барвисті, казкові, рухливі. Моє ж життя статичне, наче вічна павза.

Зовсім скоро має прийти Богдан з роботи, тож я знову думками повертаюся до побутовостей — приготую млинці з м'ясом і на тому все. Він мене любить. Дуже любить, навіть кохає. А от я... я люблю, але не сильно. Якось по-простому. Як рідну людину, але не кохану. Мені з ним добре ото і все.

Вдома рибки. Голодні, у мутній воді створіння. Я не люблю їх, але Богдан обожнює, тож ми тримаємо тих мовчунів. Він сам і доглядає за ними, тільки просить мене говорити з рибами, бо вони ж чують. І говорити тільки хороше, бо риби ж відчувають. Мене це обурює, але я мовчу — коли він нервується є ризик зустрічі з його сестрою. Неприємна жінка з лютим характером і дурним язиком, яку треба тримати подалі від наших ніжних рибок. Богдан рідко гнівається і ніколи не вивільняє руки для нерівносильної бійки — за нього подібним займається люба сестричка.

Я кидаю продукти на кухню й одразу рушаю до рибок. Я вже звикла з ними говорити. Здається, лише вони мене розуміють і знають силу моїх переживань, бо подібно до мене мовчать. І вони наче говорять до мене. Наче кличуть мене на ім'я, щойно бачать мій прозорий силует. Я дивуюся їм кожного разу як кидаю корм і думаю, що хотіла би стати рибою. Такою. Хатньою. У рибок немає імен, тому я кличу їх за номерами. Жовту першою, строкату другою, смугасту третьою, а двох сомиків четвертими — вони завжди плавають парою.

Що мені розказати про себе? Мені двадцять три роки. Я дівчина свого хлопця, подруга своєї подруги, колишня студентка хореограф коледжу мистецтв та сусідка сусідки Алли Іванівни. Я просто людина, що існує в цьому світі, живе у певному вимірі власного буття і щиро боїться Всесвіту, в якому довелося опинитися. А ще я з плоті й крови — про що з полегшенням забуваю.

"А що ти любиш?" — запитують мене рибки.

А я не знаю. Давно не знаю. Роблю щось, а чому те роблю не відаю. Сиджу вдома, ходжу в магазини, готую для хлопця, читаю книжки (переважно казки, фантастику, фентезі, трилери — все що відганяє реальність, підсовуючи псевдореальність) і танцюю. Потайки. Танцюю геть усе: від гіп-гопу до балету. Певно, саме це і люблю — танцювати. А ще протягом року займаюся, потайки від усіх, (навіть від рибок), повітряною акробатикою, якої мене вчить подруга Лада після своєї роботи у цирку. Рухатись — єдине, що у мене виходить не вбого, бо скільки себе пам'ятаю, маю добрячу розтяжку і пластику. І тому щиро вірила, вступаючи до коледжу, що знайшла справу свого життя. Можливо. Якби ж не страх.

Спілкування із рибками перервав стукіт у двері. Це стукотіла настирливість Алли Іванівни й сама Алла Іванівна, які прийшли попередити, щоб ми не шуміли сьогодні ввечері — до неї вкотре має навідатися уявний товариш, чи товаришка. Вона старенька, хвора людина, тож я спокійно відповідаю киванням голови та зачиняю двері, полегшено зітхаючи хоч знаю, що цим попередженням наше спілкування не завершиться. Алла Іванівна стримує двері рукою і, поправляючи свою сиву накручену шевелюру, говорить:

— Яка ти гарна. Красуня! Тобі б бути моделлю, а чи артисткою.

Я шаріюся, дякую і від цьої приємної незручности застигаю на місці — мені бракує сил, аби безсовісно зачинити двері прямо перед носом жінки з приємностями в кошику. Хоча вона далеко не завжди бувала такою. Алла Іванівна могла собі дозволити колючі висловлювання на рахунок моєї нетактовности й поганого виховання, бо я часто забуваю із нею вітатися. Так, є у мене така звичка — проходити повз знайомих, не вітаючись. Кажу всім, що погано бачу, але направду просто не хочу зайвого разу нагадувати комусь про себе. І люди охоче вірять, і перші вітаються зі мною як є потреба. Але Аллі Іванівні подібне не до вподоби, тож вона ображається.

Мені б бути артисткою... Засліпленою глядацьким коханням та вибуховими оваціями. Бути повною протилежністю себе. Тої, що боїться. Сцена — це увага людей, Алло Іванівно. А саме через людей я і полишила навчання на хореографа. Я знайшла себе, Алло Іванівно — я дівчина свого хлопця, подруга своєї подруги, сусідка своєї сусідки і мама своїх майбутніх дітей.

Я приготувала вечерю і, занурившись у ковдру, понуро вхопила очима вогник газу, що його запалила, аби трохи зігріти повітря на кухні. До повернення Богдана з роботи лишалася ще година, тож думи самотности взялися мене замовляти. Схотілося палити, хоча я ніколи такого не робила. Схотілося напитися, хоч і це мені не відоме — хотілося зробити бодай щось заборонене гарним дівчаткам, але внутрішня "дорослість" спиняла — стримувала.

Свої думи скерувала на гарну і зовсім не заборонену раціо ідею — скупатися. Гаряча вода надала б мені сили дожити день у спокої та покорі, якою я так славилася. Тому наробила бульбашок, кинула шоколядну бомбочку і, скрутивши волосся кольору молока в дульку, рибою пірнула у воду.

Телефон зайнявся вібрацією. Комусь знову треба почути мій тендітний голос, що неначе помірне, принцесове співання, заспокоює подорожнього. Дзвонила Лада — моя подружка. Питалася як мої справи, що роблю нині, й цими вихідними. Я знову відповідала щось зручне для неї, аби видаватися гарною дівчинкою, аби вона хотіла зі мною дружити. Яка ж це дурість, але чи могла я тоді знати, що це справді дурість, а не поганість моєї натури? Не могла. Я такою виросла, так мене виховали. Щоправда, я зовсім не пам'ятаю цього виховання. І я говорила про це Ладі, коли та цікавилася моїми дитячими спогадами. Вона розповідала про поїздки на море з батьками, про хлопчика в дитячому садочку, якому дуже подобалася, а потім поверталася до мене своїм довгим профілем із численними запитаннями про моє дитинство.

"Не пам'ятаю" — відповідалося якось само собою.

Вона махала руками, мовляв, як таке можливо? А я здіймала плечі на підтвердження свого незнання, скручуючи якось неконтрольовано губки качечкою. Я добре пам'ятаю себе тільки з п'ятнадцяти років, а все що було до цього віку — мряка. Лише деколи, наче у стані напівсоння, я згадую щось яскраве. Таке кольорове, неначе мерехтіння веселки. А ще згадується чиєсь смолянисте волосся закручене подобою спіральки, що торкається моїх щік. А потім якийсь удар і крик. Чи тої людини, чиє смолянисте волосся я так туманно бачу? А чи мій власний? Якби ж згадати минуле було так просто... Та на моє забуття є свої причини. Так пояснювала моя психологиня у дитбудинку.

Лада завжди питала: "Як це бути сиротою?". А я завше відповідала, що звичайно. Якби я знала життя з батьками, тоді б могла пояснити життєві переживання сироти, але ж я завжди була одна. Лада скаржилася на своїх батьків, які постійно докучають їй з питаннями про дітей і заміжжя, з чим подруга не поспішала, але не може уявити бодай одного дня без мами, чи тата. А я напроти не можу уявити жодного дня з мамою і татом. І моя реальність її лякає, а мене її. В одному мені пощастило точно — я не відчуватиму болю, коли батьки постаріють і помруть. На неї ж чекають ці душевні муки і мені її шкода. Всіх шкода, хто має батьків, бо врешті приречений їх втратити. Я б ніколи такого не пережила.

Вона поспіхом кидає слухавку, бо їй треба тікати на репетицію і я знову лишаюся наодинці. З вечором приходить полегшення, але разом з тим — вечір наближає нестерпність ранку. Важкість ранку. Вода потроху холоне, тіло вбирається вологістю, а голова вже пухне, паморочиться. Час виходити, але мені бракне сили аби підвестися. Я кисну у воді, заплющую очі й пірнаю вглиб. Лежу так кілька хвилин і чекаю спокою. Рясна пишність піни зменшилася, вкривши поверхню води помірною білою плівкою. Я пускаю бульбашки носом — я бавлюся, думаючи чи бавилася так дитиною. Аж раптом світило ванни затулила чиясь чорнява голова. Щось таке знайоме та нудотне. Зовсім неприємне, скоріше протилежно відразливе. Голова наближається до мене, а я занурююся ще глибше. До мене нахиляються дрібні кучері. Чорні кучері спіральної форми.

Це спогад!

Але чому він такий неприємний? Чому я його так боюся? Невже спогад дитинства може бути страшним?

Богдан фактично насильно дістав мене з води. Він дивився на мене очима сповненими щиро-дитячого здивування, мало не пирскаючи зі сміху. Я відзеркалила його емоцію, хоча сміятися зовсім не хотіла. Хлопець огрів моє мокре чоло поцілунком і вийшов з ванни, подавши мені кольорового рушника. І жодного слова.

Це, певна річ, підсвідомість гралася зі мною. Звідкілясь виринув глибший спогад про ті чорні кучері, перетворивши каштанове волосся мого хлопця на ілюзію кучеряшок. Моїм тілом стікали краплини води, а холод у квартирі нагадував про себе шумними сиротами, що бігли шкірою, перестрибуючи родимки та прищики. Я поспіхом витерлася, вдягнула поношені спальні штані з якоюсь випадковою футболкою і вийшла з ванни, лишивши спогад стікати до каналізації разом з мильною водою.

Богдан вечеряв. Побачивши мене в коридорі, виставив пальця вгору та взявся за наступний млинець. Все ж із ним добре. Спокійно та якось зовсім затишно. Жодної колючости у ньому не було — завжди милий, безмежно добрий, люблячий і цілком терплячий. Неначе нічого його не турбувало у тому, що коїлося довкола. На людей ніколи не ображався, лише говорив, що то було не гарно і по-всьому. Я дивувалася йому, бо щиро не розуміла, як людині вдається завжди лишатися настільки оптимістично-флегматичною у своїй правдивій подобі — без масок і подібного непотребу. Я теж видавалася людям такою ж оптимістичною, безмежно спокійною жінкою, от тільки це було неправдою. Щиросердечна я ненавиділа людей, навіть більше, їхню вічну дурість. І деколи, та навіть і часто, я відчувала огиду до оптимізму Богдана і його непохитності. Мене він дратував, але я цього ніколи не показувала — просто шкірилася і переважно тікала геть, подалі. А подалі означало переважно на кухню — туди, куди Богдан заходив не часто, бо не любив готувати. Я теж не фанатію від цієї справи, навіть зовсім, але кого це цікавить, коли тобі довелося народитися жінкою? Це обумовлено вашою статтю, дівчата. Згадую слова Таїсії Іванівни, яка не припиняла говоріння про обов'язки жінки. Ми, юні дівчатка дитбудинку віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти, сиділи за зношеними партами кабінету навпроти чоловічої вбиральні, слухаючи лекції по "Статевому вихованню".

"Ви зобов'язані готувати!" — валувала вона своїм високим, бридкувато-потужним голосом.

"Ваша біологія відрізняється від біології чоловіків, тому відмовляти чоловікові в сексі — погано".

"Тільки ваш чоловік має право бачити вас у відвертому одязі!".

"Якщо чоловік б'ється — подумайте, що ви зробили не так".

"Ніколи не беріть на себе роль голови сім'ї, бо чоловік піде від вас".

"Якщо ваш чоловік вам зрадив — це ваша провина"...

І ще тисяча слів від тої рагулиці.

Коли з вечерею було покінчено, ми рушили на пошуки якоїсь вечірньої справи, щоб хоча б якось розігнати рутинну нудьгу. Грати у настільні ігри мені не хотілося зовсім, тож цей варіянт відпав, щойно Богдан устиг запропонувати. Спільне читання якоїсь книги мені теж остогидло, а перегляд фільмів псував мені сон. Хотілось чогось нового. Чогось не типового, не буденного, а докорінно иншого. І поки я думала, Богдан якось перемінився. Якийсь зовсім привабливий, навіть занадто. Давно я не почувала шалености від свого бажання до цього чоловіка. Все у ньому пашіло пристрастю, скажено мене ваблячи. Особливо волосся. Ніколи не помічала, що воно у нього крутилося. Не так, звичайно, як у тої примари з мого минулого, але крутилося. Скоріше хвилювалося.

Я полізла з поцілунками. Богдан, ошпарений гарячкою мого бажання, посунувся назад — я завжди була пасивною у таких штуках. Але не того разу. Тоді мені хотілося буквально роздерти його одяг, припасти губами до його ідеальної шкіри і цілувати, допоки не з'являться червоні плями від моїх засмоктань. Хотілось кусатися і я кусалася! Я випустила внутрішнє бажання і сама незчулася, як стала собою. Вперше у житті я не грала ролю. Вперше я по-живому бажала і діяла заради цього бажання. Було невимовно легко цілувати цього чоловіка, якого, нехай і так побіжно, хотілося. Богдан деякий час просто задоволено крехтів, не в змозі будь-що вдіяти й зрозуміти. Я чула його важке дихання, але воно мене зовсім не дратувало, як раніше — тепер тішило.

Богдан нахилився до мене і, вп'явшись у моє підборіддя своїми пухленькими пальцями, мовив:

— Давай щось незвичне? — його вії подовшали...

— Що саме? — мій голос пом'якшав.

— Якусь гру... Що ти любиш?

— Цирк — мимовільно вилетіло, хоча вже кілька хвилин крутилося й еквілібрувало на кінчику мого язика.

Богдан дещо здивувався, бо я ніколи не бувала на циркових виставах. І часто виступала проти, бо ті експлуатували тварин. Мене заворожувала лише повітряна гімнастика. Якби ж існувала вистава, або цілий цирк, де живуть виключно ці повітряні метелики-гімнасти!

Я благала його щодуху стискати мої плечі. Я була гімнасткою, а Богдан моїм тренером. Не знаю чому я так фанатично кохала подібні сюжети, де домінантою слугувало абсолютне насильство. Геть романтику. Гидка романтика! Я прихильниця садистичних настроїв. Але я почувала силу в собі — могутність це витримати.

Я ж завжди хотіла себе жаліти й раділа, коли мала можливість до саможалости. Я почувала в собі жертву.

Богдан хилився до моїх губ — скоро гра мала скінчитися. Волосся затуляло йому очі, дихання глибшало, інтимнішало, деколи зриваючись на легкий стогін. Я не зводила з нього погляду. Я заспокоювалась. От-от. Ще трішки. Мені хотілося співати у такі моменти, тож я завела своє: "Ла-ла-ла...".

Богдану дзвонили. Саме вчасно, бо він упав у знемозі на моє тендітне тіло. На дитяче тіло... за відчуттями.

Почуття легкої нудоти пробіглося від маленької цятки десь на потилиці до нижньої частини живота — воно ніколи не добігало до ніг. То наче кістка у горлі із солодким присмаком, що передувала нудоті. Тривога залила обличчя червоністю. Дихання призупинилося, відновившись у глибокому вдихові. У мене був золотий ключик. Маленький, невиразний, покрутивши який дверцята шафки зі скляними іграшками всередині, прочинялися. Мені було п'ять рочків. Мені було п'ять! Вперше! Я згадала щось так детально, немов цей спогад, ця подія, була зі мною завжди. І той спогад, що прийшов так скоро і так несподівано, немов відлуння, немов внутрішня пастка, більше ніколи не полишить мене. Можливо, настав час врешті все згадати?

Я побачила складені губи, що ледь-ледь торкалися моїх. Відчула легких солодкий сморід, що мішався з токсичним ароматом якоїсь риби?..

Мені хотілося затулити носа пальцями, але невідомий рефлекс, завадив дії. Видіння. Бачення, що от-от розвіється, зникне, а я намагаюся його схопити, не дати йому піти геть від мене, бо воно таке рідне й водночас нове. Але воно таки пішло. Зникло у моєму невідомому несвідомому.

Хто ти? Чиї губи я бачила перед собою? Що за аромат я так відчайдушно намагалася уникнути?

Повернувся Богдан і я знову стала собою. Відносно собою, бо направду зовсім не знаю хто я. Серединно відчуваю потребу в житті з яскравостями, в житті, якому б усі заздрили, навіть я сама. Але я не здатна на подібне, бо страшно. Було страшно.

Нині цікаво.

Чого я боюся?

Кого?