Вона була такою маленькою. Такою беззахисною у тому цирковому безмежжі, куди її за крихітну руку завели батьки. Світле, навіть трохи жовтувате волосся. Ні, все ж кольору парного молока з дрібними кучерями, наче молочна пінка. Вона оглядала шатер. Там сидіння у глядацькій залі, що ховалися у темряві, пісок під ногами, що був там навіки посипаний, аби було м'яко. М'яко для неї. Для її малих ніжок, які будуть обережно ступати цирковим ґрунтом — будуть літати над ним, збуджуючи пісок. Що падатимуть прямо на його м'якість. І так ще багато-багато років, аж поки не зникнуть. Кудись подінуться. Щоб знову віднайтися. Але ті ноги будуть якимись іншими — вони наче зміняться. Фанатично літатимуть одчуваючи ревіння публіки, етнографічно досліджуючи оком фауну — іскорки летять. Публіка знову ожила, засяяла, запалахкотіла, щойно вона з'явилася тут. У ній і слабкість. І печаль. І вічність з порятунком.

Батьки тримають за руку оте дівча. Скільки тій щасливій мучениці років? Два? Ну може два із дрібною, трохи відкусаною половинкою. Вона перелазить до сцени, підтримуючи поділ своєї сукенки двома пальчиками — вказівним та безіменним, від чого середній непристойно стирчить, а мізинець, тягнеться та й тягнеться до нього, але так і не може дістати. Десь у тканині губиться великий палець, але він такий горбатий і неповороткий, що оспівувати його красу особливо не воліється.

Одна ніжка ступає на пісок і на дівчачому обличчі видніється оце суто дошкільне бешкетування без подальшого цупкого покарання. І чи це можливо? Карати настільки юне створіння за його несвідомі шкодництва і стервозність. Ага. Вона мала ту стервозність. Таку гостру, наче ніс Буратіно, хоч хто його зна, чи мав Буратіно гострий ніс, а чи той кінчався більше полого, майже рівнинно.

Трюки фокусника її заворожили миттєво. Дівчача увага була прикута до його рук, а її руки, несвідомо повторювали рухи фокусницькі. І від того все єство тішилося якимсь млосним чуттям. Чогось такого хиткого і теплого. Навіть трохи інфантильного хотілося тими далекими днями. Його завжди тягнуло до дитинностей. Можливо, через відсутність гарного, як часто влучають "безтурботного" дитинства, але вона, та дитинність, мареннями поставала в його найщиріших і найсвітліших мріях. І от вона така дитинна, така ніжна і лагідна. До всього відкрита, з готовністю почути кожне його слово, прийняти його за істинну істину. Його рука простягає їй якийсь дріб'язок від якого значна частина дорослих відмовилася б, і лише половина підлітків взяла б, виключно із люб'язности. Але вона тягнеться ручкою по той золотий ключик і свята усмішка злегка з'являється на її обличчі. Той ключик до святої дитинности, до любови, що її можна пізнати.

Її носочок натягується, ручки хапаються за гімнастичні полотна і вона здіймається над Флором. Вгорі робить трюки, дещо помиляється, колись щось пропускає, адже боїться і не наважується. Їй три і вона обережна, їй п'ять і вона розсудлива, їй вісім і вона аналізує всі ризики, їй десять і вона хоче довіритися, їй дванадцять і вона розгублена, їй п'ятнадцять і вона вже нічого не боїться, вона все розуміє. Їй шістнадцять і її немає.