Музична добірка:

"Zarina the Alchemist" Joel McNeely (From "The Pirate Fairy").

Розділ дванадцятий

Я зникла з цирку остаточно. Ні, я не полишила роботу і виступи, просто кожен мій вихід на сцену перетворювався на формальність. Всю енерґійність і творчий запал, я запалювала для Кия. У ньому берегла свою життєдайну силу і невичерпність любови, бо це виявилася єдина по-справжньому рідна мені людина.

Закрита у цьому, я переймала все більше і більше його у себе, лишаючи Софію десь на дорогах, якими ми їхали, їздили та будемо їхати. Я набувала більшої певности, що моє дитинство навіть не варте мого пізнання, бо, як говорив Кий: "Ти мала прекрасне дитинство. Тебе любили, дивуючись з твого таланту". А ще я була шалено розкутою дитиною, якій будь-що було у пригоду, та не обмежувалося батьківським "ні". У такому разі й правда немає потреби у спогадах, немає потреби силувати себе до того згадування, якщо поруч є людина, яка все пригадає за мене.

А потім одного вечора Кий сказав, що має якесь відео на своєму телефоні. Більше медіафайлів було на його комп'ютері, що згорів, а за час поки ми жили разом у комірці, порушуючи всі неписані правила цирку, Кий раптово віднайшов давнє видиво у закутках власної цифрової пам'яті.

Моя екранна дитячість розбудила дещо давно не бачене і ніколи донедавна не чуте — ностальґію. Вона не явилася мені конкретними образами, як я могла подумати, а знову була виключним відчуттям, однозначно приємним, хоча з деякою непевністю у своєму ядрі. І я ділилася цими почуттями з Києм, на що він мене заспокоював — так завжди буває із ностальґією, дивуватися цьому точно не слід. Навіть найприємнішим спогад завжди увінчаний цим сумом.

Дитинна Я крутила гулагуп і щось співала. Було не розібрати слів, добряче не почути мелодії — але щиро виділася моя п'ятирічність. І вона була глибоко щаслива у своїй простоті й неосяжності. Вона була безстрашна і цією безстрашністю кидалася в лице тому, хто фільмував її.

Невинне видиво викликало в мені почуття провини за те, що забула себе такою. Що не можу, як би не намагалася, її згадати, хоча б просто для Кия — я вже мовчу за себе. Мені ті спогади зайві. Я вже не чекала, що колись щось згадаю, а як згадаю, то неодмінно забуду, бо у тому немає зиску мені ні минулій, ні теперішній, ні майбутній.

Я давала Кораліну на цирковій арені в Тернополі, відчуваючи, як окораліненість більше мені не властива. Я грала полонену, полону не знаючи. Гуляла в насильство, його ніколи не переживаючи, у чому є безмежне щастя, безперечно, але ж раніше було геть не так. Я довго не могла прийти до висновку — чому в мені вирують такі двоякости? А головне навіщо вони мені? Я з підозрою ставилася до власного стану. Не довіряла внутрішньому чуттю власне себе і світу кругом, допоки не усвідомила — так чується щастя. Всебічне вдоволення. Жодної химери. Я прийняла відсутність пам'яти, зрозумівши, що насильно її не повернути. Лише терпіння і моя хробаконесса обов'язково закрутиться в лялечку, а потім нарешті вилупиться.

Ми з Києм не тіснилися в комірці, а жили там розлого. Нам було добре у коконі, що ми його виплели. І не буду лукавити, я почувала невимовне щастя від пожежі. Вона завдала болю моєму коханому, але водночас допомогла нам зблизитися. Тепер ми не тинялися одне до одного у пошуках підтримки, ніжности, чи сексу, а були поруч — навпроти, проти, на, в. Суцільний спокій, невимовна стабільність, вічність сну... і лише його тіло, душа, серце, щоб всі тулилися до мене щоночі. Щільніше. Тісніше. Між нами було забагато простору. Мені хотілося стати ним і, щоб він став мною.

Якими ж нестерпними були ті півтори години вистави, коли я мала сама виходити на сцену і щось там виробляти. Мені хотілося бути на землі. Я нарешті зрозуміла, що оцінка польоту зависока. Повітря не звільняє, а лише заплутує моє тіло, мою голову, а отже і пам'ять. Слід триматися землі.

І я впала.

На цій думці просто навмисне зірвалася вниз.

Люди, не ахайте! Я живу, а не літаю! Радійте. Кораліна звільнилася з фізичного, психічного, а головне надуманого полону, де надуманим було все, починаючи від художника і його картин, закінчуючи самою Кораліною. Мною. Я себе вигадала!

Люд явно не оцінив мого фокуса, а потім ще й неспішного кроку сценою, та почав волати. Хтось горлопанив невігластва, хтось викликав швидку, бо подумав, що я настільки сильно забилася, що від больового шоку тіла власного не чую.

Як же ви помиляєтеся, людоньки! Так, як я відчувала власне тіло тої миті, його не відчував ніхто і ніколи. Бо я щосекундно марила як цього тіла буде торкатися Кий, пестити кожну його ідеальну родзинку. А на мені з одягу лишиться лише рожевий бант, наче знятий зі спини Смерти. І Кий знову і знову стискатиме мої плечі своїми дорослими, дужими пальцями, крутитиме пасмо мого волосся собі на пальця, та під кінець торканням своїх вологих губ, пеститиме кожен міліметр моєї фарфорової шкірочки.

До мене після вистави полізли колеги. Нумо розпитувати чи жива я, чи все добре, чи може я забилася? Я сказала, що кинулася донизу навмисне і слід було бачити Дем'янове лице, що він його скривив, перекривив, сплюндрував тою мармизою невдоволення. Мая насупленими бровами щось намагалася мені передати, у той час, як Арія перезиралася з Соломією, яка мала найбільш занепокоєний вигляд.

— Так, а нашо ти впала? А якби страховка не витримала... — Арія намагалася зі мною поговорити.

— Витримала б, — я заспокійливо їй усміхнулася і пішла собі далі, навіть не перевдягаючись у буденне. Лише накинула пальто і рушила спокійно до Кия, який за домовленістю чекав на мене в кімнатці з шоколядними тістечками.

— Софія, ну ти ж пам'ятаєш... — Дем'ян говорив пошепки, наче побоюючись чогось.

— Пам'ятаю, але все буде добре.

Мені не обридало всміхатися, а хотілося протилежно сміятися. Безжально хохотіти прямо в рота кожному, хто мав достатньо нахабства чіплятися до мене зі своїми запитаннями.

— Ти якось змінилася, — Дем'ян обережно підходив до мене все ближче і ближче.

— Ніяк.

— Змінилася, — констатувала Мая.

— Я тебе довго не знаю, але здається таки змінилася, — доєдналася Арія.

— І як же? — всередині мене все бурхало і розпалювалося, але я не слухала цю внутрішню нестримність.

— Тобі стало байдуже, — бовкнув Дем'ян.

— Так. Мені стало легше, розумієте? Я відпустила свої переживання, свій біль і неможливість жити зі спокоєм, знаючи, що є щось невідкрите мною. І я колупала те минуле, але доколупатися не вийшло. І я б знову втекла кудись звідси, як я зробила до цього з Богданом. Але мені допоміг Кий. Він мене почув. Він виявився тим минулим і тепер я маю його — і минуле, і Кия. Розумієте?

Напруга спала моментально. І з мене, і з друзів. Я обійняла кожного і кожен обійняв мене.

Нарешті я — це я. Дем'ян — це Дем'ян. Мая — це Мая. Соломія — це Соломія. Арія — це Арія. Кий — однозначно Кий. Інакше і бути не може.

З друзями йшли до автобусів. Трохи переговорили й про щось позитивне домовилися. Ніколи я не відчувала такої легкости, навіть невагомости, тільки не тої космічної, що віє смертю, а земною. Невагомість лялечки, що от-от перетвориться в імаґо і заживе.

— Я радий, що у тебе нарешті все добре, — Дем'ян мало не плакав. — Бачу, що ти щаслива.

Я кинула погляд у своє вікно, де крізь вже махав нам руцями щасливий Кий.

— Так...

— І він ніколи таким щасливим не був, — підсумував Дем'ян, аби врешті розплакатися, а потім розсміятися.

— Ти чого? — розгублено запиталася Арія не так в Дем'яна, як у мене. А коли я повідомила їй на вушко причину такої поведінки, жінка з розумінням кивнула мені й обійняла Дем'яна.

— Все добре, — прошепотів мій друг.

— Добре, — погодилася Арія.

— Добре.

Моє "добре" було останнім.