Музична добірка:

"Halley's Comet" Billie Eilish;

"Eleanor Rigby" The Beatles;

I. Scene. Tchaikovsky: Swan Lake Suite.

Розділ сьомий

Я відмикаю дверцята шафи. Ключ лишається стирчати у замку, а мені відкривається чарівний світ скляних фігурок. Я торкаюся одного собаки, потім величенької рожевої пантери, а хтось торкається окрайця моєї сукенки, піднімаючи її. Вирують дивні почуття, з якими мені не вдається впоратися прямо там, біля шафи. Що це за "я", що тримає руку над рожевою пантерою, дивуючись пальцям під її сукенкою? Чому їй так млосно і дурманливо від того? Така спека пробігає тілом. Таким холодом віддає скляна шкіра пантери й такою легкістю, тендітністю, губляться нічийні пальці під спідничкою моєї сукні.

Дивні сни — найкраще повертають до реальности. Вони на те і дивні, що ілюзорно правдиві. Оті шафа, скляні фігурки й руки під сукнею породилися вночі, аби погратись зі мною ранковою. Мною, яка кожного ранку нині, намагається згадати ту аварію, а заразом забутих батьків із дитинством. Я навіть не знала, де шукати відповідей. Де вони можуть ховатися від мене. Чому вони не відмикаються так просто, як відмикалися ті дверцята шафи з фігурками?

І знову — і знову нічого. Знову тиша на тому боці моєї пам'яти.

Так минули Суми й Чернігів.

Десь у Києві мені виповнилося двадцять чотири.

У Житомирі, раптово під подушкою, я віднайшла Миколаїв дарунок. Не знаю, хто його приніс. Може і справжній Миколай, навіявши хуртовину, навіявся і сам. Але з тим подарунком до мене повернувся один спогад. Там я наче мала, ще навіть не п'ятирічна, лежу у святкову ніч з напіврозплющеними очима, розглядаючи чоловічий силует, що нахиляється до мене і ховає подарунок під подушку, а потім ніжно цілує. Певно, то був мій тато.

У Рівному розпочали новорічно-різдвяні приготування/святкування, а Новим Рік зустріли у Луцьку.

До Луцька, словом, я їхала не сама. Не у своїй комірці.

Я їхала з Києм, попиваючи дитяче шампанське.

Кий водив свій фургон самотужки. Я допитливо спостерігала, наскільки він обережно, своїми тендітними руками, вивертає руля на поворотах і неспішно котиться дорогою невпинно вперед, вказуючи шлях всій впорядкованій колоні з фургона Соломії, автобусів та вантажівок. Ніхто не знав де я. Втекла від Дем'яна, з яким таки вдалося помиритися, але зиску з того було ніякого — я нудилася. Мая вдавалася до постійного усамітнення, а Левко вічно крутився поруч із Дем'яном, що відштовхувало мене ще далі від друга. Мені ж була цікавою компанія Кия до якого я дихала уривчасто, так, ніби у ньому зібрався весь кисень яким я можу дихати. Без нього мені ставало нестерпно. Це вже була деяка залежність. Нездорове здоров'я. Закохане кохання. Все зібралося у тому почутті. Моя Кораліна перестала шукати визволення. Я секундно забула про свої пошуки минулого — у мене все ввійшло до норми й тепер нічого не потребувалося. Лише Кий.

Ми приїхали до Луцька, коли новорічність готувалася снувати вулицями, торкаючись своїми сонними пальцями гуляк, а ті від одного її доторку, щоб падали у знемозі, готові до сну. Дитяче шампанське, що ми його пили у дорозі, пустилося бульбашками по моїх венах. Я мовчала про свої почуття до Кия щойно їх відчула. Думала, це трапилося після моєї хвороби у Харкові, але сильно схибила — з першого погляду, як у найкращих казках. А в Харкові ті почуття просто спалахнули, щоб я нарешті їх почула, щоб нарешті сприйняла. Вони пройшли крізь мене, наче блискавиця і тепер я тут — сиджу поруч з Києм, розглядаючи його крізь бульбашки шампанського і не можу припинити думати...

Як ми влягаємося на дивані під його вітражем.

Як ми торкаємося одне одного.

І я добре чую його запах, що виходить з його шкіри та входить до мого носа і жодного повітря між нами — суцільна щільність.

Мені його буде замало навіть там. Настільки, що я захочу мати його у собі — я з'їм його, аби він став мною, а я ним.

— Про що замислилася? — Кий перервав моє фанатичне думання, заглушивши фургонів двигун — приїхали.

— Та ні про що...

— Здається все ж думала про щось, — він підморгнув мені, наче весь час читав мої думки, бачив їх реальними образами, уявляючи разом зі мною.

— Думала про Кораліну і художника.

— І що ж придумала? — Кий підвівся зі свого водійського місця, рушивши до кухні.

— Ніколи не замислювалася який сексуальний потяг існував між ними, — я навмисне заділа цю тему. Хотіла спровокувати його на відвертість. Я знудилася мовчки його жадати.

— Звичайно, — він навіть чай заварював якось по-особливому.

— Але здається, я його зовсім не відчуваю, — вдала задуму, — можливо це тому, що я сексуально неактивна?

Він перестав заливати чай окропом. Стояв до мене спиною, але я фізично відчула, як він почервонів. Та і я добряче зашарілася.

— Можливо, тобі треба лишитися з Левком наодинці, аби відчути до нього якийсь потяг?

Чи це не спроба відморозитися від мене? Я певно перестаралася. Було так незручно, ніяково в дечому навіть лячно. Він і досі стояв спиною до мене, ніби у пориванні сховатися.

Хотілося втекти, тож я різко підвелася — двері на вихід за чотири неспішні кроки, або два з половинкою, якщо ступати широконого.

— Пробач, треба вже йти спати. Все ж сьогодні вистава...

— Завтра, — він нарешті до мене повернувся.

— Уже настало завтра...

— Я скасував виставу на сьогодні. Квитки не продалися, тому перенесено на завтра.

— Все одно, слід спати, я піду, — я наче питала, а не стверджувала. Та він завбачив питальність мого тону.

— Почекай, — Кий підійшов до мене, простягаючи чашку із зеленим чаєм. — Я заварив чебрець, як ти любиш.

— Так...

Я вхопилася за чашку обома руками й несміливо підвела на нього очі. Від мого розпеченого зухвальства не лишилося нічого. Я була геть розгублена і не знала, як діяти. Але Кий ніжно торкнувся мого ліктя із запрошенням присісти на диван.

Я всілася на м'яку іграшкову фею, тим самим трохи зім'явши їй крильця. Дещо пролила чай собі на штани, але не критично. Кий взявся відтирати пляму, але я відмовилася. Я не хотіла збурювати в собі нову бурю. Ми просто гарні друзі.

— Софійко, — Кий торкнувся мого підборіддя пальцем, повертаючи моє лице до себе.

— Що? — я відклала ганчірку, якою ретельно витирала пляму минулої секунди.

— Я знаю, що ти відчуваєш.

— Так?..

— І я відчуваю теж саме.

Мені було страшно. Ніколи нічого подібного не траплялося зі мною. Я маю на увазі таку хімію, що вирувала між нами. До Богдана я мала доволі скупі почуття, лише деколи ніжність. Він сам закохався в мене, сам почав зі мною стосунки, сам вирішив, що нам слід жити разом. Я була цілковито пасивною — корилася його волі. Мені було зручно, не страшно, безпечно за межами наших стосунків, а от всередині я не почувала особливої свободи, направду. Хоча про свободу у той час я навіть не думала, а просто впадала в залежність, бо хіба існує щось інше?

— Ти маєш на увазі... — продовжила я.

— Ніжність.

— Ніжність?

— Так. А ти відчуваєш щось інше?

Я таки відчувала і дещо інше. Не лише ніжність, але я геть не розуміла, як йому про це сказати. Я вже намагалася.

— Власне я відчуваю і ніжність, і захоплення тобою.

— Так само і я, — він усміхнувся.

Я більше нічого не бачила кругом себе. Відчувала лиш своє серцебиття, Київ невідривний погляд і вітраж, який відчуттєво суто тої миті змінює своє зображення, наче весь наш фургон це калейдоскоп, а хтось великий крутить його, розглядаючи візерунки. І ми теж частина того малюнку. Мені нестерпно хотілося поцілувати Кия. У ті його прямі губи, що були складені у ніжну лінію. Я витріщалася на його вуста.

Його губи горіли. А від мого поцілунку вони зовсім не охололи. Це був відчайдушний, хиткий цілунок з нестерпним почуттям невзаємности.

Я поглянула на нього. Він усміхався кволо. Зовсім не так, як усміхаються щасливі закохані.

— Щось не так? — я запитала попри біль у горлі, що стримував сльози.

— Ні, все чудово, Софійко.

— Чому тоді у тебе такий вигляд?

— Який?

— Нещасний.

— Я дуже щасливий зараз.

І я йому повірила. Повірила очам, які горіли вогниками любови до мене. Він все ж щасливий.

— Я теж.

Я знову нахилилася до нього, цілуючи вже більш ствердно, беззаперечно.

Його руки вхопили мене за плечі. Пізніше одна рука ковзнула спиною до талії і я вже зібралася опускати її нижче, дозволяючи Кию порушити мої особисті межі, але він різко спинився.

— Пробач, — мовив до мене, підхоплюючись на ноги.

— Що сталося?

— Тобі треба йти спати, а я тебе затримую.

— Все нормально, — я підійшла до нього, поклавши долоню на його плече, — я ж можу поспати у тебе.

— Сумніваюся, що вийде.

— Чому?

— Зранку має прийти Соломія і вона точно не хотітиме бачити тебе тут.

— Ага, добре. Тож, я піду?

— Так, Софійко.

Кутики його губ розплилися в широку усмішку і я поцілувала їх перед самим виходом.

Все втратило свій сенс. Що там сталося у моєму минулому? Маячня! Чому трапилася та аварія і хто був зі мною у день моєї напівсмерти? Дуристика!

Я була з Києм. А Кий був зі мною. Ми разом.

***

Ще з Полтави я регулярно тренувалася під покровительством Соломії. Вона наче слідкувала за мною. І навіть, коли я тікала непоміченою з шатра, о майже нічній порі, вона все одно поставала тінню десь позаду мене. Де була я, там була вона. Соломія перетворилася на такого собі Левка для Дем'яна, бо той теж тинявся за моїм другом, куди б він не пішов. Але Дем'яна це зовсім не дратувало, а от мені було некомфортно, хоч наше спілкування із Соломією приємнішало. Зрештою, вона могла б стати мені гарною подругою, якби я не мала відвертих проблем із довірою.

І ще якби вона відчепилася зі своїми: "Ще раз!", "Це було погано!", "Ти взагалі займаєшся?". Вона була гарною людиною до і після тренувань, але під час, перевтілювалась на тиранесу. А приблизно з Житомира вона прийнялася нестерпно критикувала мою Кораліну, бо, бачте, та припинила шукати виходу. Але нащо шукати вихід? Нащо займатися його відчайдушними пошуками, якщо єдиний вихід — смерть? Їй треба жити. Кохати у цьому житті, нехай кохання й було хворим. Страшним.

Особисто мені така Кораліна подобалася найбільше. Вона була легкою. Підйомною.

— Бо ти закохана, — Соломія допомогла мені підвестися, адже я перечепилася за власні ноги.

— Не правда. Кораліна змінилися не тому.

— Але я права?

— Я не збираюся говорити про своє особисте.

— Окей, — Соломія принесла мої чоботи. — Не забудь вимкнути світло.

— Але ж я не знаю як, — всередині взуття було як завжди теплим, завдяки маленьким грілкам, що Соломія клала мені всередину, щойно я роззувалася перед тренуванням.

— Дізнаєшся.

І вона вийшла з шатра, справді лишивши мене одну. Я погукала технарів, але ніхто не прийшов мені на допомогу, бо нікого справді не лишилося. Одна однісінька у цирковому шатрі. Лише я й мої невидимі глядачі, що кричать, свистять, радіють мені, наче якомусь диву, наче воскресінню Христовому. Мене зустрічає публіка, що сумувала за мною.

Я кланяюся їм у відповідь на овації та пояснюю, що ніяк не можу виконати соло — технарі пішли додому. Але мене однаково просять виступити.

Нічого не вдієш. Я вдаюся до танцю, до наземного виступу під звуки уявного оркестру. Хіба Михайль заграє мені своєї сумної мелодії, аби моє пурхання не чулося таким бідним, сиротинним на тій сцені.

Руку пускаю летіти повітрям. Я волелюбно хапаю кожну ниточку вітру над собою, бо лежу. Моя лірична героїня скавчить на землі, похилена над нею, наче застигла у прагненні поцілувати ґрунт.

"Вона зворушена, осинєплямлена —

Зі схвильованим носом.", — виграє мій єдиний музика Михайль.

Я відчуваю легкість плечей, намагаюся звільнити їх, але щось мені заважає. Щось плямисте, що нестерпно мене зворушує. Я потребую осяяння — розуміння хто заважає. І того кривдника шукає все моє тіло. Воно корчиться від знемоги, я втрачаю рівновагу і падаю щоразу, як намагаюся підвестися. Лишаються лиш органи чуття, аби вловити його — аби почути, а може відчути на запах. Один вдих, а за ним ще десять, але зовсім нічого. Кручу своїм схвильованим носом у тілесному паралічі й вслухаюся у тишу залі та одиноке лунання музики.

"Скільки тонів і рисок, як душа обламлена"

Підводжуся нарешті, чуючи голос того, хто тримає мене за плечі. Скільки тонів і рисок в його говорінні. Скільки барви! Моє фуете на піску мало не зривається у величне падіння, але я вчасно ступаю другою ногою на пісок. Ступаю, аби знову загубити того, хто тримав мене за плечі й відчутно скоро вчепиться в них знову. Душа обламлена...

"І обожеволені коси".

падають мені на плечі — ось, що мене тримало. Мої ж коси! Своїм спаданням хилили мене до ґрунту.

"Скільки блисків у погляді мій зір подибле,"

Може б варто було здатися? Перестати тупцювати на місці свого контемпу з елементами художньої гімнастики, і вдатися до силового тренування, але скільки блисків у погляді мій зір подибле — позирки моїх фантомних глядачів. Їхні світлі оченята. Тож, грай, Михайлю, грай далі!

"Коли ніж до пульсу діткнеться."

Дух ножа пролетів поруч зі мною, діткнувшись до дерев'яного пульсу дошки позаду. Дошку несправжню. Вдавану, але живу, як і моя публіка. Дошка миттєво ахнула, від болю похилилася, але встояла. Вона мій захисний щит, якого я ніколи не помічала, скоріш не знала про його існування. Моя зімпровізована солька перетворилася у справжню циркову виставу, де були я, Михайль, ніж і дошка.

"Час рану загоїть, час з очей блиски зсипле —"

Я танцювала себе маленьку. Себе дитину, якої не знала, але яку мало не вперше відчувала повноцінно. Ніж не завдав мені рани — мене захистила ота дошка, але чому все моє тіло кровоточить? Бо щит стояв позаду мене. Бо був знерухомлений. Бо переймав удари лиш тоді, коли я сама ухилялася від ножа, а від тих активностей збурювалася несамовита піщана буря. І в тій бурі мене раптово знерухомив ножовий удар. Тепер я стікала метафоричною кров'ю, вслухаючись у скрипкове "Час рану загоїть...". Піщана буря запилючила мені очі та лиш час те виправить. Але ж той самий час з очей блиски зсипле.

"Звичайний профіль зостанеться".

Звичайна, загублена, засоромлена, "всьогобоязка" Софія зостанеться. Вона лежить на піску, не знаючи чи танцювала насправді, а чи виключно в голові?

А хтось все ж заважає їй танцювати. Не лише коси. Хтось плете Софії ножем обожеволені коси.

Я опустила голову на коліна, шукаючи спокою. Хоча б внутрішнього, але дарма. У вухах все ще грала та Михайлєва скрипка, а тіло волілося до повторного танцю.

— Брава! — почувся жіночий голос з ряду позаду мене.

Я обернулася, аби впізнати свого справжнього глядача, але повертатися не довелося — Соломіїн голос впізнався самотужки.

— Ось про що я говорила! Я хотіла побачити цю безсилу силу!

— Я просто танцювала, — підвелася, витираючи з колін пісок, — для себе.

— Я зрозуміла і це був найкращий виступ, Софіє.

Мені хотілося тікати. Всередині бухнуло чуття, наче Соломія прочитала мого особистого щоденника.

— Наступного разу, якщо йдеш, то йди по-справжньому, — я образилася.

— Ти образилася?

— Ні... Мені просто не сподобалося, що ти за мною підглядала.

— Вибач, — Соломія нахилилася мені в ноги, наче щось вронивши, хоча нічого з її рук не падало, — ось, тримай.

— Це... як? — я здивувалася отримавши нізвідки взяту квітку собі в дарунок.

— Фокус, — Соломія усміхнулася. Її губи блищали.

— Ти фокусниця? — я розглядала свою рожеву гвоздику.

— Ні. Знаю лише цей фокус. Один знайомий навчив колись дуже давно, — усмішка трохи згасла, від чого і блиск дещо зійшов.

Я торкнулася пелюстки своєї квітки. Ніжний рожевий, місцями побілений, наче припудрений, колір бутона, пробуджував ніжність. Соломія певно хотіла мене задобрити і їй таки вдалося — мені сподобалася ця маленька тендітність на тоненькій зеленій ніжці.

— Мені час іти, — я звернулася до Соломії, впевнено вдивляючись їй в очі.

— Звичайно, — Соломія поправила комірець моєї кофтини й люб'язно всміхнулася. Якби ж такою милою вона була під час тренувань, а не лише по їх завершенню.

Я лишила її саму посеред циркової арени, вглядатися у темність над головою. Я теж любила ту безкрайню вершину циркового шатра, де зникала наляканою Кораліною. Соломії сподобалося моє соло, але що це за безсила сила, яку вона відзначила, але якої я навіть не усвідомила танцюючи?

Вулицею снував сильний січневий вітер, а я направлялася до фургона Кия. Дуполизи на мене більше не зважали — я стала постійним гостем їхнього боса, хоч це їм зовсім не подобалося. Ми домовилися з Києм про зустріч після мого тренування з Соломією. Я жалілася йому, що та мене геть не жаліє і я валюся з ніг щоразу після тренувань. Затівати тренування такого характеру щовечора після вистави — вбивство артиста.

От і того вечора я крокувала крізь невиразну хуртовину до Кия, аби пожалітися та заспокоїтися. Аби він мене заспокоїв своїми цілунками. Я сподівалася на гідне заспокійливе від нього...

Але Кия не було у фургоні.

Його не було і поблизу фургона.

Була тільки купа народу біля шостого автобуса.

Я не одразу зрозуміла, що сталося. Чому дехто плаче, а хтось навіть кричить. Це крик божевільного. Крик горевісний.

Я рушила туди.

З кожним кроком впізнавала все більше і більше людей. Неподалік від автобуса, обіймаючись, стояла Лануся і Марта. Трохи далі, покурюючи вишукану цигарку, за натовпом спостерігала Зина Іполитівна, що до неї поспішно підходив Михайль. Неля, моя харківська заміна, тинялася туди-сюди попід автобусом, а з автобуса вибігла Стефанія, емоційно щось розказуючи.

Я пройшла повз натовп, необережно штовхнувши візажистку Стефанію плечем. Я вибачилася, від чого дівчина помахала рукою, іншою витираючи сльози.

Народ зібрався на другому поверсі, біля туалету. Це був подібний до мого автобус, лише з помаранчевими шторами на вікнах, у мене ж вони були мінливі — то жовті, то сірі. Під ногами подібний до нашого килим, але запах зовсім не типовий для моєї домівки. Тхнуло чимось зовсім гидотним і я відчуваю внутрішню перепону перед описом цього аромату, цього смердіння.

У кінці коридору я впізнала міцну Соломіїну спину, якою вона прикривала все, що відбувалося у ванній. Вона вже була тут.

Чула Дем'яна.

Його стогони.

Він плакав.

Ззаду мене вхопила за лікоть Мая, намагаючись вивести, але я ступила крок уперед, неґативно хитаючи головою.

Соломія пропустила мене вперед, нічого не приховуючи.

Над Левком схилилися Кий, лікарка Ліда і Дем'ян.

Схилилися над його тілом.

Мертвим.