Музична добірка:

"Happier Than Ever" Billie Eilish;

"Дівчинко" Krutь;

"Little Susie" Michael Jackson.

Розділ чотирнадцятий

Якою ж чорною може бути ніч. Здається такої чорноти просто не існує в природі. Я нічого не бачила.

Потроху світлішало. Я стояла посеред кімнати, закутана в ковдру та чекала, коли потемніння в очах остаточно мене полишить. Поки стояла моя персональна темінь, картинки з минулого мене не турбували, але щойно все розвиднілося та з вікна праворуч полилося ліхтарне світло, спогади почали надходити знову. Вони наче лавиною, цунамі, шаленим потоком вітру, вдарялись об мене — били, лупцювали. Я глянула на Кия.

Йому було двадцять три, мені п'ять.

І він... це неможливо. Це було не правдою. Чимось фантастичним у найгіршому розумінні.

Хоча мені здалося. Я переконана. Мені ж наснилося.

Я повернулася в ліжко. Вкрилася по самі вуха ковдрою, просякнуту холодом і спробувала заснути знову.

Мені не вдалося, бо я розревілася. Лежала в самих сльозах, витираючи їх ковдрою.

Його запах... який же він гидотний... Я не могла дихати поруч із ним. Пробивало на нудоту. На блювання.

Це всього лише наслідки сну. Моя реакція на надто реалістичний сон. Ото і по-всьому. Треба просто порахувати овечок. Я маю одну вівцю, а за нею вже біжить інша.

Обірваний вдих. Схлип.

І далі рахую.

Все буде добре.

А коли він наче ненароком терся своїм передом об мою голову... пригадую. Мені тоді було не більше чотирьох, а можливо і менше. Я ж нічого не розуміла. Я ж тоді думала, що це така гра. Він мені пояснював. Я не розуміла, але мої метелики все розуміли. Тоді то я їх і вигадала. Або вони мене вигадали.

Я знову підірвалася на ноги. Паніка. Вигадка. Не правда.

Тоді чому я плачу?

З ним треба поговорити про це.

Але навіщо, якщо це все не правда.

А як правда, то він однаково заперечуватиме.

Треба було вловити правду за комір і подивитися їй в очі, але як це зробити? Як згадати те, що і так згадалося, але оповите часом і тепер видається неправдою?

Кий спав.

Флор. Того чоловіка звали Флором. Я пам'ятаю, як він тисне мою трирічну долоню у легкому вітанні. Вони з Києм навіть чимось подібні. Я б навіть сказала, що вони якісь близнюки, але ж Кий не має близнюка. А його брати...

Та нічого його брати мені не зробили! Це він і Флор, і Кий, але для чого придурюватися?

Але звідки у мене такі категоричні свідчення? Чому я вирішила, що моє видіння це правда?

Бо це, хай тобі грець, тупа правда!

Я відчиняю двері кімнати й темний, нічим не освітлений коридор наповнюється десятком спогадів. Ним я тікала на кухню від кицьки, яка хотіла мене з'їсти, або продати за рибу. Ним я стрибала, граючи Білого Кролика, поки Аліса наздоганяла мене. Цим коридором я йшла з Флором за руку після...

Я минаю туалет, відчиняю двері ванної кімнати й перед входом заливаюся слізьми. Опускаюся на коліна і вглядаюся у того дельфіна на стіні. Тут це сталося вперше. Тут. Саме в цій кімнаті він — Флор/Кий, вперше мене торкнувся. А я не змогла дати відсіч! Я мовчки стояла і слухалася його. Сідала, як йому було треба, підіймала ногу й опускала її. Терпіла. Мовчки. А серце стукотіло, набирало швидкості, неначе готувалося до вильоту. Безвихідь. Там були тільки він і я. Там не було нікого, навіть якщо фізично хтось і перебував у квартирі — зі мною був лише він. Мені так страшно! Боялася, що він зробить зі мною щось гірше. Я вже знала, що може бути гірше. Мені було п'ять, я це добре пам'ятаю, мені було всього п'ять років, але вже знала, що роблять дорослі за зачиненими дверима. А також я знала, що діти цього робити не повинні. Тоді чому він робить це зі мною? Того першого вечора мені було п'ять... п'ять! Я була дитиною.

Витерла сльози. Зайшла до кімнати по сумку, телефон та одяг. Вдягнулася у тій же ванній.

Проходячи повз вітальню, таки згадала як дивилась мультик "Рожева Пантера".

Запах риби з холодильника дочувався в коридорі. Я накинула пальто і вийшла з квартири.

А далі бігла.

Перестрибувала сходинку за сходинкою, а коли опинилася на вулиці, перед машиною, зрозуміла, що не взяла ключів від авта. Але я не могла залишатися з ним. У тому місці лишатися мені не було сили. Мене трусило і я знала, що це зовсім не кульмінація. Що скоро мене накриє величезна, нестримна, всюдитемна хмара дитинства. А може мине?

Моя метелик скерувала бігти до дороги. До зупинки, бо може якийсь нічний рейсовий автобус буде їхати й підхопить мене. Відвезе, аби лише Флор/Кий не знайшов Софію. Більше ніколи. Нехай забуде мене, як я забула себе. Бо тепер моя черга пам'ятати.

Дзвонила Соломія. Посеред ночі — ночі, коли я утекла від Флора. Коли я залишилася одна, без нікого рідного поруч, мені подзвонила Соломія, наче відчуваючи неладне. Насправді ж, вона також дізналася правду.

— Так? — я намагалася заспокоїти своє тремтіння у голосі.

— Флор — це Кий, — Соломіїн голос тремтів і я відпустила власне тремтіння їй у відповідь.

— Я знаю...

— Не плач, — чулося, що Соломія підбирає слова, — а... ти краще тікай. Куди ти там можеш. Не знаю, давай в якийсь готель. Я тобі зніму номер зараз. У Тернополі багато ж готелів має бути. Чи то краще зняти квартиру?

— Я не в Тернополі.

— А де?

— Ми в якомусь селі, в рівненській області. Десь біля Острога.

— Господи! Що ви там забули?! — Соломія мало не кричала.

— Ми тут були у Ки... Флорових батьків.

— Якщо то взагалі вони...

— Я знаю... — я розревілася, всівшись на лавку зупинки.

— Окей, — Соломія зробила глибокий вдих у слухавку і я уподібнила власне дихання до її. — Все буде добре, мила моя. Отак глибоко дихай, а я за тобою приїду. Спробую якомога швидше. А ти тікай.

— Я вже втекла. Сиджу на зупинці.

— Піди до когось додому попросися. Ти змерзнеш.

— Вони можуть видати мене Кию.

— Флору. Його називали Флором, коли ми були малими.

— Тобто?

— Я тобі все розкажу пізніше, Софійчику. Вкутайся у щось. У все, що маєш.

— Добре...

— Ой... а слухай. Ви приїхали туди на..?

— Не вийде. Я забула взяти ключі від його машини.

— Не повертайся! Я їду.

Після вона вимкнулася. Я лише почула, як гудить двигун її фургона.

Сиділося мені відверто важко. Було холодно і вогко. Ноги страшно замерзли, хоча я зігрівала їх як моглося. Врешті не витримала і, виклавши з сумки всі речі, що мала із собою, запхала туди свої не роззуті ноги. Тепліше не стало. Тішило лише, що я ще чула свої пальці та навіть могла ними рухати. Я забилася в самий куточок зупинки, ховаючись від нових поривів вітру, що все поривався потрапити до моєї імпровізованої хатки.

"Ну... мене хоча б вовк не з'їсть. Я ж збудувала собі цегляну хатку, як третє порося Нуф-Нуф, здається", — говорила сама до себе.

Робила все можливе і неможливе, аби тільки забути. Забути те, що кілька годин, чи хвилин тому згадала! Мені не хотілося того пам'ятати. Мені не бажалося, аби спогади надходили до мене. Але вони пливли. Нестримно. І деколи я навіть не розуміла, що це саме спогади, що це не вигадки. А від декотрих споминів мені навіть ставало не зрозуміло, як це я могла не пам'ятати. Я ж ніби завжди це знала. І спогадів тої ночі навернулося стільки, що аж не вірилося, яким громіздким, переповненим подіями, було моє життя.

Я ж виступала! Була солісткою в одній дитячій виставі про котика та мишку. І я була кішкою, а Флор був мишею-фокусником. А бувало і я була мишею, а він котом...

І мені згадалася моя комірка, але чомусь у тому спогаді я плачу. Сама в кімнатці зі своїми портретами, які для мене зі скла робив Флор. І ці портрети були схожими на цілі вітражі, калейдоскопні візерунки. Вони були красиві. Але я сиджу серед них та плачу, бо мої батьки купили собі новий фургон, але для мене там місця не знайшлося, тож я й надалі жила у тій тісній, переповненій нудотним рожевим, кімнатці з купою дурних портретів.

Був там і один особливий портрет, що з'явився дещо пізніше. Це був мій дванадцятий день народження, а мої татко і мама навіть не привітали мене зранку. Вони з'явилися того дня по обіді з конвертом грошей. Подарунок я прийняла і холодно з ними попрощалася, навіть не пригостивши тортом, який зранку приніс мені Флор. Та і мої батьки великого бажання лишатися зі мною не мали. Вони навіть не знали, що саме того ранку я "втратила цноту".

Флор зайшов до мене рано того дня народження з кольоровою цифрою дванадцять на тортику. Я раділа йому. Я була відверто у нього закохана! Бо він був єдиною людиною, яка виявляла до мене цікавість.

Я пригостила його чаєм, я розрізала тортик і поклала йому шматочок. Я піклувалася про Флора, як би те робила любляча людина. Він же увімкнув Майкла Джексона "Billie Jean" на своєму телефоні й прийнявся танцювати. Флор був напрочуд пластичний, рухливий, а пародіювати Джексові рухи йому вдавалося без зайвих потуг, наче він народився для таких танців. Я неохоче, більш із не здатности відмовити, доєдналася до танцю, а вже танцюючи ми поцілувалися. І мене дванадцятирічну цей поцілунок зовсім не здивував, він здається, був напрочуд нормальний, наче буденний. Ми цілувалися отак "по-дорослому" вже не вперше, тож я навіть з великим задоволенням робила це ще раз і ще раз. Але потім він почав робити щось дивне. Точніше, робити все як завжди — класти мене на ліжко, торкаючись при цьому місця, де мають бути у дорослої жінки груди й пестити, як він це називав, "хвостик" моєї мишки.

"Коли я торкаюся мишки, — говорив він мені, — тобі приємно, але ще приємніше стає, якщо я торкнуся хвостика...".

Й опісля цих слів я уявляла собі метеликів, що літають наді мною. Не знаю чому саме метеликів, але тільки вони вилетіли мені на допомогу, коли це сталося вперше — тоді у ванній. Невиразні, дурні, наче сліпі, бо деколи вдарялися одне об одного, метелики.

От і того разу я прийнялася їх собі уявляти, але щось пішло не туди. Мої метелики звично літали — плавно-плавнісінько, а потім різко, усі як один, попадали. Флор дістав зі штанів оту свою штуку.

"Я лише спробую, — шепотів він мені під емоційні вигуки Майкла Джексона, — ти ж знаєш...".

І він не договорив. Уже був у мені. Вже робив все те, що робили дорослі між собою. Мені було дванадцять і я досі не розуміла при чому в цих справах я. Я ж була дитиною. У нас же було просто кохання...

"Все ж, ти вже не маленька. У тебе вже почали рости груди й волосся, я бачу, на тілі теж з'явилося. Його вже час навіть поголити, щоб мені було приємніше, і тобі також".

Флор розмовляв зі мною, поки вдягався і допомагав одягатися мені.

"Тож, на знак твого дорослішання, я дарую тобі цю картину. Вона повністю зроблена зі скла, як і попередні, але тут є не лише ти, але і я разом із тобою".

А внизу підпис: "Я виросту, і ми одружимося".

Яке ж він хворе недоладдя!

Я вже остаточно змерзла, сидіти отам на зупинці. Хотілося нарешті зустріти схід сонця, але взимку чекати на нього — марна справа. Щоб якось зігріти закрижанілі пальці рук, я на них сіла, але вже після кількох хвилин такого сидіння, почула біль. Мені пекли від холоду кінцівки і я не знала, чи радіти цьому, чи плакати. Хотілося заснути й закрижаніти.

Я чекала на Соломію і я мала її дочекатися. А щоб дочекатися і врешті не змерзнути, вирішила танцювати.

Спершу бавилася якимись нудними, найбільш звичайними рухами. То ногу виставлю і нахилюся до неї. То руку підніму догори й лірично окину поглядом. А головою як поведу вліво, то навіть якось не так самотньо стане — там речі мої на лавці складені.

"Місяці жду." — заграла мені в голові скрипка Михайлєва.

Чекаю на Соломію танцюючи. Рухами підігріваю своє тіло. Таночком відганяю погані спогади та наганяю добрі.

"Мені без нього лячно." — підіграє скрипка, лише ці звуки мені не до вподоби. Бо нічого мені не лячно. Бо я зовсім нічого не боюся. І від холоду танцюю, і вже чую, як розмерзається тіло моє у мені.

"Сніг забіліє в самотнім саду —

Серце заб'єсь доброзичливо і вдячно."

Я вже розлого кружляю зупинкою. Від кутка до кутка, від лавки до входу і від входу до лавки. Руки літають і ноги за ними. Чекаю, коли настане соло ніг.

"Пусто і тоскно ніччю в селі."

А як затанцюватися то навіть не так тоскно, і пустота наповнюється життям.

"Я тут чужий і настроєний ворожо."

Але як придивитися до села. Як споглядально влучити в нього своїми очима, що також танцюють, то не таке воно вже й чуже мені. Хоча це ж я чужа йому. Це ж мене село не приймає до своїх хат і воно ж ворогує до мене.

"Дивлюсь з порога на далекий ліс

І хочеться бути замість Дуная сторожем."

А ліс то далекий. Від зупинки крокувати кілька кілометрів. Ліс невмирущий. Наче вічний. І мені хочеться бути вічною. Але танцюючи втомлююся. І руки вже добре не підіймаються, та ноги плутаються, так відчувається безсилість. А хочеться бути якоюсь річкою, що тече собі вічно і ніколи не спиняється, ні від утоми, ні уві сні.

"І хто повірить — що я народився тут!"

Я різко спинила свій танець. Ніхто. А я таки тут народилася. Я і мої метелики родом саме звідси.

"Скільки вдень на селі галасів.

Який чужий, чужий мені цей статут.", — якИй чужИй, чужИй менІ цЕй статУт.

Я повторюю ритм Михайлєвої скрипки кожним своїм рухом — ногами, руками, головою, тулубом. Крутиться і гнеться все моє тіло.

"Дитинячих відчувань не зосталося.

Око не звикне, в темряві мені лячно.

Боже, сніг ледве біліє в саду.

На душі — якась моторошність. Мрячно."

Отут я вже не танцюю.

"Місяця жду."

Жду.

"Кожне "сьогодні" визначає не тільки прийдешнє, але й минуле", — заговорив до мене мій розумний, усезнавець-спостерігач В.Д. Здається, він один з тих, хто щиро мною опікувався весь час і слухав, бачив, відчував, читав. Можна я називатиму тебе своїм батьком?..

Я жду зараз, бо дочекаюся пізніш, бо потерпала раніш.

Жду.

— Гей, дівчино! Чого ви тут одна і посеред ночі? Вам допомогти?

До мене намагався докричатися чоловік звідкись згори. Я вже подумала чи це не якийсь Бог прийшов по мене.

— Та підніміть голову, я тут високо сиджу! — волав він мені далі, але якось доброзичливо, що й тікати бажання не вироджувалось.

— Вибачте, я вас не побачила.

Я усміхалася цьому чоловікові, який виглядав з вікна своєї фури, помахуючи рукою.

— То чого ви тут?

— Втекла, — я розсміялася.

— Втекли? А куди тікали хоч знали?

— Нє-а. Чого ж тут і сиджу...

— Може вас довести кудись? — чоловік великодушно відчинив двері своєї вантажівки.

— Ні. Я чекаю на свою колегу, вона має мене забрати.

— А довго вона ще їхати буде?

— Вона з Тернополя їде.

— Ой, та то години дві їхати... — чоловік сидів собі, терпляче думав, а потім додав, — сідайте хоч погрійтеся в мене. Ви ж на вулиці зовсім закачанієте.

Я погодилася. Ледве вилізла по тих сходах, з чого мій новий знайомий дотепно жартував.

— Тре' спортом займатися, пані.

— А я гімнастка, взагалі-то. У цирку працюю.

— І як же ви не можете вилізти нагору...

— Певно змерзла, ну а чи я не справжня гімнастка.

— Думаю, ви добра гімнастка, бо я ще не бачив, щоб хтось міг переступити з першої сходинки одразу в салон, — сміявся чоловік, — тому-то вам складно і вилізлося.

— Мене Софією звати, — я простягнула чоловікові руку.

— Мене Матвієм.

— Гарне ім'ячко.

— Сестра хотіла назвати мене Артуром, а мама розглядала Артемку, та я запротестував і тому стався Матвій.

Чоловік мав дуже гарну усмішку, якусь навіть трохи дитячу.

— А вам хто ім'я дав? — запитав Матвій у мене, поки виймав ковдру з шафки.

— Не знаю. Цього я не знаю...

— А ви запитайте. То, знаєте, дуже цікаво послухати про своє дитинство. Особливо як щось забули.

— Ні. Я вже достатньо згадала. Більше не бажаю...

— Вибачте, — Матвій простягнув мені ковдру, — я не хотів вас засмутити. Знаю, дитинство не найсолодша пора в нашому житті, тому...

— Та нічого, — я вкрилася зухвало з головою.

— Головне, щоб з вами були люди, яких ви любите і які люблять вас, розумієте? А ще краще когось коханого? Ви маєте таку людину?

— Я... — подумала про Флора, якого так сильно кохала, хоча коханням назвати те, що було між нами тепер язик відмовляється. Лиш повернеться вдарити задньоязикове "к", аж вмить застигає. — А ви? У вас є хтось, кого ви кохаєте?

— Так... ми ще зі школи з нею. Ну знаєте оце, коли ви обидва малі шпендики, але так одне одному подобаєтесь, що аж вчитися не хочеться, а просто ходити за ручку і на тому все. Навіть дивуюся деколи, яке інакше це шкільне кохання... не знаю як описати. Просто це кохання. У неї завжди були такі красиві очі, знаєте? Не сірі навіть, а якісь...

— Срібні? — озвалася я раптово.

— Так... от точно ви сказали, саме срібні, — Матвій уважно на мене глянув, — хочете чаю?

— Ні.

— У вашого кохання також срібні очі?

— Так. Так, у мого кохання саме срібні очі.

— Це так чудово! Я мав би зараз спати десь при дорозі, знаєте, але мені так не хотілося стояти. Стільки сили в мені було, тож я вирішив їхати, а тут ви мені трапилися. Думаю, це така наша доля з вами. А то б ви так сиділи ще довго-довго й ото чекали на свою... кого?

— Подругу.

— Подругу? Просто...

— Подругу, так. Ми колеги з нею.

— Вона теж гімнастка?

— Ні, вона якби нами всіма керує... тренерка.

— Зрозумів... — чоловік щось тикнув на панелі керування і звідусіль подув теплий вітер, — тож, коли саме має приїхати ваша кохана, вона не говорила?

— Перепрошую?

— Я запитав...

— Ні, ні, я чула запитання. Я про "кохана".

— А хіба ні? — Матвій мав надто проникливий погляд, аби я могла його уникнути.

— Я... це взагалі не ваша справа.

— Вибачте, я думав, що ви все... ну знаєте. А ви... Напевно я просто помилився, — Матвій відкинувся на кріслі й заплющив очі.

— Та це ви мене вибачте...

— За що, пані?

— Вам стало незручно через мене. Через мою поведінку, — я вже мало не плакала. Точно не очікувала подібної реакції.

— Не треба вибачатися за те, що ви відчуваєте. Я вас розумію. Все добре. Я бачу, у вас складні часи в житті, але що ще я бачу, Софіє, так це вашу силу. Ви дуже сильною людиною мені здаєтеся.

Ці випадкові подорожні завжди знають найбільше і говорять найважливіше. Якесь всесвітнє колесо мудрих випадковостей!

— Як же ви це змогли побачити? — глузувала я з нього, сидячи вся зарюмсана та й у процесі рюмсання.

— Дуже просто. По вашому погляду.

— Невже за поглядом можна зрозуміти чи сильна людина?

— "Нужна", — ми заусміхалися і це була найбільш щира усмішка, яку мені доводилося шкірити незнайомцю.

— Вам дзвонять, — Матвій вказав на мою сумку.

— Так... — порискала і знайшла телефон з твердим підписом на чорному фоні "Соломія". — Привіт, де ти?

"— Я б із задоволенням до тебе приїхала, але ж ти не сказала, що це за село, мила моя".

— Ой, — я повернулася до Матвія, — а що це за село?

— Це О***.

— О***, почула?

" — Почула. Хто це там з тобою? Він небезпечний? Мені викликати поліцію?", — Соломія страшно непокоїлася.

— Ні. Це гарний чоловік, він мене не образить.

" — Добре. За двадцять хвилин буду. Проїжджаю Острог".

— Як ваш цирк називається? — запитав мене Матвій, як Соломія кінчила спілкування.

— Цирк святої Софії.

— Як церква прямо... я неодмінно колись прийду на вашу виставу та із задоволенням впізнаю серед артистів вас.

Він мило мені усміхався, дозволяючи сповна намилуватися його легкими ямочками на щічках. Цей чоловік — моя мила раптовість.

Тої ночі я познайомилася з найгіршим, найогиднішим чоловіком у світі, але однонічно, зустріла найпроникливішого — такого, що був мені потрібний для мого заспокоєння.

Пішов сніг — раптово, зовсім неочікувано. Мені вже хотілося весни, цвітіння, тепла, але на противагу знову повалив сніг. Я прощалася з Матвієм, дякуючи йому за слова підтримки й надії, поки Соломія чекала на мене біля свого фургона.

У Соломії було добре натоплено, а на столі лежали шоколядні тістечка та вергуни. Вона запитала мене, чи я не хочу трохи постояти, спокійно поїсти, а вже потім повертатися до цирку, та я відмовилася від стояння. Мені бажалося якомога швидше полишити це село і більше ніколи не повертатися, ні фізично, ні подумки. Краще просто тікати, ба більше, мене почали доймати тривожні явлення, де нововиявлений Флор прокидається посеред ночі, але мене поруч із собою не знаходить, тож яро кидається шукати.

Сніг за вікном тільки посилювався. Соломія вела фургон розмірено, розсікаючи снігову завісу, що щільніше й щільніше вкривала дорогу.

— Я маю тобі дещо розказати, Софіє, — Соломія твердо до мене звернулася. — Але для цього краще десь зупинитися. Може ти зараз поспиш, а потім у цирку ми з тобою поговоримо на цю тему? Як хочеш?

— Не хочу, — малозвучно обізвалася я, дожовуючи вергунчика.

— Тоді можемо поговорити іншим разом...

— Ні, я хочу поговорити, але я не хочу назад до цирку.

— А куди тоді?

— Не знаю... кудись, де красиво, затишно і не буде Флора.

— До Львова?

Ми повернули на Львів.