Музична добірка:

"Beetgenomen" Frank Churchill, Leigh Harline (Snow White And The Seven Dwarfs Original Soundtrack).

"Highway to Hell" AC/DC.

"White Rabbit" Jefferson Airplane.

Розділ шостий

Його подих збурював ураган. Його голос заколисував свідомість, пробуджуючи добре розпечене бажання. Здавалося кругом лишився тільки стогін. Скиглення про ніжність та ядучу лагідність. Шарудіння одягу, човгання взуття й посилена гучність дотиків. Певна річ — весь автобус чув ту неприховану, відверту пристрасть, що долинала з ванни. Особливо добре те чулося мені...

Дем'ян видав писк і я більше не могла терпіти. Ці його сексуальні експерименти, свідком яких я регулярно ставала, вже остогидли. Мені не вистачало нахабства постукати у стіну, за якою він зі своїм "кавалєром" пестилися. Лишалося тільки голосно бухикати, аби вони зовсім не забулися про мою присутність за стіною.

Я виглянула у вікно, вдивляючись туди, де мали б горіти віконні вогні Кия. І його фургон палав світлом, як того вечора, коли я кволо хворіла під його пильним контролем. Я піддалася своїм уніжнованим почуттям, мліючи від одного спогаду про нього. Вдавалася до запитання, як я могла так його не любити, майже ненавидіти? Але і було за що. За ту пихатість та якусь особливо-чуттєву зверхність. Він дратував цим, бо я й сама хотіла мати ті якости.

Тепер дещо заспокоювалася. Слід добре виспатися і налаштувати себе на подорож. Після двотижневих стоянок, їхати деінде видавалося важким випробуванням та, на щастя, до Полтави тікали недовгих дві години, але кількість транспортної техніки цирку, значно подовжувала подорож.

Я вляглася у ліжко, заспокоюючи себе тим віршиком про кішку й мишку, який почула від Кия, аж раптом Дем'ян за стіною прокричав: "Льова..!". Звуки нестримного кохання стихли, а от пульсація у моїх скронях значно посилилася. Я не могла у це повірити. Не могла сприйняти цю свою думку за правду, нехай навіть ймовірну. Мені так хотілося, щоб вони розчинилися за тою стіною і більше ніколи не з'являлися мені на очі. Принаймні Левко, бо Дем'янова компанія була мені все ж за приємність. Але ж Левко! Він здавався мені таким збоченим, самозакоханим. Широкий. Великим. Таким, що охоплює весь простір кругом себе і навіть не переймається з того. І тепер він був разом з моїм кращим другом в обіймах, торкався його. Кривдив?

Я не могла у це повірити. Однаково здавалося, що все це брехлива неправда.

Підвелася з наміром притулитися вухом до стіни. Я знала, що такого робити точно не бажаю, але це був практично єдиний спосіб вгамувати мою внутрішню допитливу лють. На протилежному від мого ліжка боці місця аби саме стати не було, тому я видряпалася на свій метровий холодильник і обережно притулилася до стіни. Ніколи не думала якою теплою вона є направду. Щиро кажучи, особливо ніколи не торкалася своїх стін. Влітку вони віддавали протилежним холодом, а щойно настав сезон крижаної прохолоди, стіни біля ліжка я закрила подушками. А виявилося, що до них можна було тулитися зимовими ночами. Вони гріли, але що то за магічні технології змушували їх жаріти?

Слухала. Вислуховувала. Прислухалася. І наслухалася. Між ними були виключні після-любовні теревені ні про що. Але мені не ввижалося. Голос, що муркотів в унісон з Дем'яном належав Левку. Не констатую, що мені полегшало, але і не погіршало.

Врешті, моя допитливість пішла, лишивши тільки лють, хоч і та швидко розсіялася.

Можливо, я навіть зраділа за Дем'яна, хоч зовсім його не зрозуміла.

Дорогою до Полтави, я вирішила зайти до Дем'яна. Почуте минулої ночі за стіною, все ж не полишало мене. Хотілося якимось дуже ніжним, ввічливим чином, розпитати його про те, що мені чулося. Але я розуміла, що зробити це ось так у лоба, буде геть не тактовно, тож довелося вигадувати.

Направду, то була зовсім не моя справа, але мені так кортіло перемкнути свою увагу з Кия на щось інше. Наступного дня я вже знову стану до роботи, але нині не певна, що робота зможе мене достатньо відволікти. Я все одно буду шукати цілковито Кия, а чи його очі, а чи його розуміючий погляд. Всі наші розмови про ту виставу, більше нічого не значили. Вони були лиш приводом, зайвою причиною, зайти до нього на філіжанку зеленого чаю.

Дем'ян відповів на моє стукання майже відразу. Було зрозуміло — він чекав на когось, щойно ми прибудемо до Полтави. Прибирав на своєму столі, поки я вмощувалася на краєчку його ліжка.

— М'яка у тебе ковдра, — я почала розмову.

— Ага. Щойно змінив, — він збирав увесь свій посуд до таза, аби згодом помити тарілки у ванній.

— Когось чекаєш?

Він не відповів. Принаймні одразу. І від того здалося, що відповіді не варто чекати. Хотіла була вже щось мовити, як він раптово озвався:

— Знав, що ти зайдеш.

— Жартуєш? — я лукаво підняла куточок губ.

— Чому ж?

Я зауважила дуже знайомий мені предмет на краєчку стола і зухвало, зовсім нетактовно, запитала.

— А пробочку ти не забув прибрати?

Дем'ян, до краю наляканий, спинив своє розвішування пальт і кофтин на гачки. Згодом, коли спокій йому таки не вдалося відновити, він повернувся до мене зі словами в очах і на язику, що наче погроза полетіла на мене:

— Ти все чула.

— Що саме?

— Вчора, — він не вивертався з мого погляду, а протилежно прикипів до нього.

— Чула.

— І ти...

— Вас певно весь автобус чув.

— Лайно, — тільки й просичав Дем'ян.

— Я не хочу тебе змушувати щось розповідати, та і нема сенсу, але просто хочу тобі висловити своє застереження. Не думаю, що Левко саме той, кому варто довіряти.

— Якщо ти йому не довіряєш, це ще не означає, що я не можу йому довіряти.

— Ти просто занадто відкритий до людей. Думаю, тобі варто дещо ретельніше підбирати...

— Не треба мені вказувати який я! — паперовий стаканчик, що міцно стискала його рука, здавився по краях.

— Вибач. Просто Левко небез...

— Я сам вирішую з ким спілкуватися, зустрічатися, трахатися і ти, і ніхто, не має на те права!

— Ну чого ти? Пробач. Я певно заділа тебе за живе...

Але він вже не зупинявся.

— Мені набридло слухати вас усіх. Левко, Славко, Марко чи Марічка, та я, сука, маю право на це! Я ж тебе не тюкаю за трахання з Києм!

— Шо?!

— Хоч це дивний вибір.

— Що ти сказав? З ким я?..

— Потім. Йди.

І він буквально силою випхав мене зі своєї кімнати. Ще кілька хвилин я непорушно стояла у коридорі, втупившись поглядом у номер Дем'янової кімнати, що перекосився і ледве тримався, аби не впасти. Він на додачу грюкнув дверима, що я аж підстрибнула, відчувши той поштовх позаду себе. Карталася за те зухвальство, яке собі дозволила і роздумувала як мені помиритися з другом. А поки думала крокуючи до власної кімнати, за вікнами непомітно виринули спальні полтавські райони, що у ту листопадівську пору вже добряче переповнилися сірістю та сирістю. Кожен людський крок за вікном моєї комірки, видавався боленосним. Я ж також минулого року, о цій самій порі, йшла своїм Києвом з магазину додому, аби поговорити з рибами. І я так само переступала калюжі й брудятину під ногами.

Спогадами повертатися було значно приємніше, ніж жити у тому місці, дихати тим повітрям і направду говорити з рибами, чекаючи на Богдана.

Почався дощ, щойно ми колоною в'їхали до центру Полтави. Я продовжувала споглядати зі своєї двоповерховости на людей, що крокували містом. Тут вони видавалися мені геть іншими. Переважно наляканими дощем, але все ж інакшими. Якісь усі зібрані, робочі, а на окраїнах міста люди розслаблені, домашні. Я нудилася. Мимоволі згадувала кинуте Дем'яновим ротом безчестя про мене і Кия. Але те, що він говорив було щирою брехнею. Виявом його емоційности й деякої злості на мене, я його розуміла й анітрохи не образилася. Просто... Це було якось надто відверто, оте його "трахаєтесь". Навіть інтимно. Він наче знав, що після їхнього з Левком спільного купання, я заснула з покрученими думками про Кия. А ті думки породили сни, згадувати які мені нестерпно. Нестерпно вогко стає по всьому тілу.

Щойно ми зупинилися, до мене постукали. Я одразу впізнала у тому стуканні Дем'янову мініатюрну ручечку, яка, одначе, вміла дуже міцно стукати. Двері відчинила поспішно із вибаченнями та клятвами, що більше ніколи не ображу його, що ніколи не дозволю собі подібного тону у спілкуванні з ним.

— Привіт.

До мене озвався міцний жіночий голос. Я підвела очі, аби краще її розгледіти.

— Мене Неля звати.

— Ви мене заміняли, — я тільки й змогла констатувати.

— Так, — вона переминалася з ноги на ногу, вказуючи на своє бажання зайти.

— Проходьте, чи ви не надовго? — а я відверто не хотіла її приймати до себе.

— З радістю зайду, дякую.

Моя співрозмовниця була звичайною дівчиною з дещо замасльованим волоссям, що, однак, було акуратно зібране у низьку дульку. Вона дивилась на мене уважно, навіть прискіпливо, та не зводячи погляду.

— Чаю?

Софія добра господиня.

— Ні, дякую. Лише хотіла сказати, що ви велика артистка. Я думала, що більше ніколи не вийду на сцену після першого ж виступу.

— Чому ж? — я зацікавилася.

— По-перше, це дуже складна роль, в емоційному пляні. Ну а, по-друге, мені було складно фізично. І звичайно Кий.

— А з ним що?

— Він не переставав на мене дивитися, — мене кинуло в легкий жар, а вона додала, — контролював маю на увазі.

— Я зрозуміла.

— Ви просто так напружилися. Я все розумію...

— Що ти розумієш? — я не могла втримати своє невдоволення й відверту втому від безперервних натяків на "щось-точно-щось" між мною і Києм.

— Нічого, — швидко капітулювала вона.

— Це все?

— Ні. Соломія ще просила зайти тебе до неї по приїзді в Полтаву, а от ми і приїхали, тож...

— Я йду.

Не пам'ятаю чи зачинила двері, чи вимкнула чайник і чи взагалі перевдягнулася. Все те не мало жодного значення для мене. Я крокувала стоянкою, де по ліву руку від мене буденним шумом озивався торговельний центр. Після двотижневого перебування на території тихого стадіону, великий магазин дещо лякав своїм гупанням і безупинним рухом автівок. Хотілося поховатися. Прямо посмертно. Потойбічно зникнути. Зучинити хаос. Хапатися за смерть. Засмердіти вогнем, як засмерділа Кораліна наприкінці свого життя. Вона ж таки не вижила, але звільнилася від художника. Звільнила своїх метеликів.

Соломія жила у власному фургончику, дуже схожому на фургончик Кия, але її був значно порожніший. Складалося враження, що вона там бувала не часто, а як бувала, то зовсім не піклувалася про затишок. У Кия на дверях висіли різні прикраси, на підвіконні квітли квіти. Щойно вечоріло у Києвих вікнах спалахувало тепле, жовтувате сяйво, яке фантомно нагадувало мені моє забуте дитинство. А вдень вікна зашторювалися від безжального сонця. У Соломії ж нічого такого не було. Ззовні зовсім порожній дім. От мені й не хотілося туди заходити. Мені навіть не стукалося.

Налякавшись голосіння артистів, які групою вийшли прогулятися парковкою, я стукнула. Навіть трохи бахнула, наче ногою. Соломія одразу ж відчинила мені двері, стримано вітаючи у себе.

Я зайшла. плянування фургона ідентичне до Києвого, лише знову ж порожнє. Нічого не оживало у тій кімнаті. На дивані, де у Кия лежали м'які іграшки та купезна купа подушок, Соломія тримала колючу ковдру. Я її навіть не торкалася, але та колючість відчувалася самими очима. На кухні порожньо — все сховано у тумби? А чи вона просто кухнею не користується? Там, де у Кия була затишна, пухка спальня — Соломія мала строгу кімнату для сну з чорною постіллю на ліжку, щоправда, з якимсь явно етно-українським візерунком. Нічого живого в її домі, і нічого живого у тоні, з яким вона до мене звернулася:

— Вам слід краще тренуватися.

Я повернулася до неї. Соломія саме стояла позаду. Висока й моцна, вона уважно позирала мені в очі. Було неможливо упиратися її погляду, і неможливо відвести власний. Слід було тікати очима деінде, але я вже бігла світлом її срібних очей у невідомому напрямку. Якби ж моя історія була фентезі романом, Соломія уже давно втрапила б у мою свідомість і тихо шорхала там своїми ментальними кігтями.

— Скільки годин на добу ви тренуєтеся?

— На репетиціях, — упевнено відповіла я.

— І все? — а от вона добряче здивувалася.

— Ну ще перед репетиціями розігріваюся.

— Цікаво... і як вам дали Кораліну? — вона шокувалася. — Ви маєте працювати кожен, ніч, ранок, обід...

— Полудень. Я зрозуміла, — навмисне її перебила й моментально пожалкувала.

— Ви мене перебили? — Соломія нахилилася до мене. Дорогою вниз мої очі перечепилися за її декольте.

— Перепрошую.

Якби вона наблизилася ще ближче, я б ступила крок назад, а потім іще, а потім іще. Ця жінка страховісна. Вона страшно неоднозначна. І колюча. І тому мені так хотілося від неї тікати.

— Просто мені не сподобалося як ви зі мною говорили...

— Розумію, — вона усміхнулася, і навіть по-доброму, але мене пройняло зовсім не теплом. — Але ж ви розумієте, що вам треба дуже багато займатися? Особливо після хвороби. Завтра вистава, а ви, переконана, не готові до неї.

— Чому ж?

— Невже ви забули як треба тренуватися? — і вмить її впевнено-солодавий тон мовлення, змінився на суцільне, напружене до ознобу, мовчання.

— У коледжі я займала так, як займаюся зараз, тому я все прекрасно пам'ятаю.

— Погано сказала, погоджуюся, — піт блиском виступи на її лобі.

— Мені можна йти?

— Рушайте, тільки прийдіть сьогодні на тренування до шатра о 18. До зустрічі, мила моя.

І вона повернулася до того тону, яким починала розмову. Ми не рухалися під час спілкування — непорушно стояли на вході/виході, а вона однозначно упиралася певними частинами свого тіла у двері, які от-от мала відчинити позаду себе. Мені не хотілося йти на ті тренування, та ще й до неї, але і відмовитися я не могла — вона мала абсолютну рацію, коли говорила про мою фізичну підготовку. Якщо сьогодні не потренуюся — завтра до власновбивчого вогню Кораліна не доживе.

***

На виході з автобуса мені стрітився Дем'ян. Ми нічого одне одному не сказали, а я лиш винувато зиркнула на нього. Мене подібне іґнорування добряче непокоїло, але зупинятися посеред сходів, аби вибачатися, я не хотіла.

Стоянку вже укрив листопадівський морок, коли у нещодавно встановленому шатрі, сховалися прибиральники й Соломія. Я бачила, як вона рішуче наближалася до жовтогарячого цирку, а затим прямо і безповоротно, зайшла до шатра. Небажання йти туди все міцніше підступало до горла, формуючи клубок, який з кожним кроком було все важче і важче проковтнути. У голові бджолиним роєм роїлися можливі причини моєї відсутности, але жодна з них не була достатньо вагомою. Я б із задоволенням позаймалася одна, з Дем'яном, Маєю, Нелею, Ланусею чи Мартою. Та навіть Левка я б витримала, але точно не її. Я боялася її погляду, її глибокоголосих слів, її чітких рухів і великої статури. І цей страх ніколи не набував такої міцности, як тоді у Полтаві, серед листопадівського мороку.

Напруження наростало з кожним кроком. У вухах починало гудіти і я не розуміла природи цього гудіння. Здається, у тому була виключно внутрішня причина, допоки...

Різкий звук.

Удар.

За кілька кроків попереду мене раптового молодика підкинула раптова машина.

Його крутнуло у повітрі й він упав. На моїх очах сховався за машиною з якої метеорно вибігла налякана водійка.

Вона не знала, що сталося. Її провини у тому не було, подібно йому. На їхньому місці міг опинитися будь-хто і в тому не було ніякої злої долі. Вони не розминулися і тепер удвох втрапили у проблему.

Але я не могла рухатися. Я заніміла. Поруч зі мною дівчина сховалася в обійми свого хлопця і вони також спинилися. Збігалися люди, водії. Злісно волали алконавтики на розгублену дівчину. Хтось викликав швидку.

Соломія гучно лаялася, бо ніяк не могла додзвонитися в 103.

Вона помітила мене посеред стоянки, за кілька метрів від ДТП й миттю підбігла, аби забрати звідти. Не знаю, чи вистачило б мені сили та сміливости ступити бодай крок тою парковкою, де щойно збили людину.

Смерть.

Її ж не існує?

"Пішли", — тільки й почула я поруч себе. Соломія спокійно вела мене парковкою із вбитою людиною, поки я вивертала голову у різні сторони, аби краще роздивитись місце аварії.

Це ж був зовсім не різкий удар. Тоді чому чоловік не підводиться? Чому так багато крові? Чому так довго їде швидка, а люди кричать і плачуть? Чому він нерухомо лежить на асфальті, а рухається лише та дівчина, яка його збила. Вона ревіла, говорила комусь, що не винна, кричала в телефон, благала, щоб той збитий не помирав. Збитий її не слухавсь. Така трагедія.

Соломіїні руки пом'якшали, коли я спинилася біля шатра, вглядаючись на того чоловіка. Він нерухомий. Все ще лежить.

Приїхала швидка. Поліція. Їхнє мигання відзеркалювалося на мокрому асфальті, набуваючи особливих відтінків у калюжі чоловічої крови. Зібралася ще більша купа розібраних людей. Вони щось кричали, пальцями тикаючи то на лежачого, то на дівчину, що того збила.

А потім поліція виставила свої конуси. А фельдшер присів над чоловіком. Звернувся якось безсило до колеги, щоб той вийняв носилки.

Нерухомий.

Фельдшер дбайливо укрив чоловіка.

Накрив.

Закривавленого трупа.

— Софійко, пішли, — обізвалася десь позаду мене Соломія.

А я не могла рухатися. Кров лилася перед моїми очима, наповнюючи їх. Темрява за вікном. І крик. Чийся крик, але не мій. І не тих, хто був поруч. Крик якоїсь жінки. Низький та обурливий. Чоловічі голоси й мигання поліції зі швидкою. Так боліла голова... А потім ніч.

Я вже сиділа у глядацькій залі. Соломія когось покликала до себе із проханням зробити мені щось міцне та гаряче. Міцного чаю з чебрецем хотілося. Мені не вистачало дихалки, аби вимовити бажане, але Соломія сказала слово в слово, що мені так хотілося висловити самій. Здається мої слова заплелися у дужий вузлик, а переміняти подумане вже ліньки... Мене вистачило лиш на запитання:

— Він не помер?

— Софіє, його накрили з головою, — Соломія стояла наді мною, зібравши руки на грудях. — Якщо так роблять, то людина померла.

— Але такого не може бути. То був дуже не сильний удар. Його майже не було взагалі, — а я все згадувала як чоловіка перевертає у повітрі й він падає головою вниз.

— Сила удару не обов'язково вирішує помре людина чи ні. Часто це просто обставини.

— Але...

— Софіє, я все розумію, — вона дивилася мені в очі, наче шукала в них щось загублене. — Мені дуже шкода.

— Я нічого не розумію, — я підтримувала рукою лоба, бо він от-от мав луснути, а моя рука — єдина поміч у його подальшій цілісності. — У вас колись бувало таке, що ніби це вже було?

Вона спокійно, тверезо, надсерйозно дивилась на мене.

— Було.

— Я не пам'ятаю себе до п'ятнадцяти років. Нічого, ну майже. І зараз мені здається починаю згадувати, але боюся, що я просто все це вигадую.

— Що саме?

— Ну те, що згадую.

— Як це так? Ми або згадуємо своє минуле, або вигадуємо його і тільки так, — Соломія присіла поруч зі мною.

— Значить вигадую...

Стефанія з'явилася з-за куліс з чашкою мого чебрецевого чаю. Я вхопилася за нього, як вхопилася за переживання і роздуми. Тут забагато роздумів. І картання без меж. Але ж я й зовсім забула основну, німу причину своєї появи у цирку і розбитого серця Богдана — я шукала своє дитинство. Тож, варто думати й роздумувати. Переживати й проживати. Шукати те світле й тепле, що має в дитинстві бути, і що шкідливо забути. Соломія уважно поглянула на мене, мовивши:

— Швидко допивай чай та почнемо тренування.

— Чай гарячий. Я не зможу швидко.

— Мила моя, а твоє тіло холодне. І завтра воно може скласти компанію тому чоловіку.

Я миттєво все зрозуміла. За хвилину, в руках я тримала порожню чашку, а в роті полум'ям звивався обпечений язик.

Вона зовсім мене не жаліла. Вимагала нереальне і шмагала грубими словами. А я знову і знову злітала під купол, повторюючи елемент за елементом, так, ніби ще ніколи не виконувала цієї ролі. Мені було цікаво, чому вона не займалася зі мною так яро ті минулі місяці, чому фактично лишила напризволяще з тою новоданою роллю, яку я собі влаштувала, заступившись за першу Кораліну. А тепер вона спопелилася. Строгість заступав крик, а за криком наставало волання.

— Кораліно! — я обізвалася на "своє-не-своє" ім'я. — Ти хочеш звільнитися з полону?!

— Так! — кричала я зверху. Лишалося зовсім трішки до фіналу, а моя Кораліна сліпо ніжилася в обіймах метеликів, не знаючи їхньої природи.

— Тоді чого я не бачу цього? — вона ступала своїми довгими ногами по піску, розсікаючи його носками своїх черевиків. — Чого висиш, шо кажан? Працюємо!

І ми працювали далі. Вона просила більше злості, тож я згадувала як через свою невпевненість і страх, стабільно проїжджала свою зупинку. Як через страх не могла нічого сказати подружці Ладі, яка навіть не поцікавилася за пів року, де ж я поділася! Як Богдан змушував мене почуватися. Так, можливо він і кохав мене, але я впевнена, що була йому звично зручною. Все моє минуле життя, все, що крилося за територією цирку було прісним, страшним і громіздким для моїх артистичних плечей. І все минуле викликало у мене злість, що перепліталася із Соломіїним криком.

Коли мені вже забракло сил, коли я вже не чула свого тіла, лише відчувала тріпотіння душі, Соломія мене спинила. Вона примружила око й пальцем покликала до себе. Дивний жест, який, одначе, викликав у мені неоднозначне тепло.

Я спустилася на землю і рушила до неї, ступаючи напружено, в очікуванні болю у м'язах. Соломія гукнула технарям, що ті можуть бути вільні й попросила залишитися горіти лише основне світло. За кілька хвилин ми лишилися на самоті, ніяковіло позираючи одна на одну. Скоріше, ту зніяковілість відчувала виключно я, а от Соломії чувся безпідставний спокій.

— Мила моя, Софіє, — почала вона, коли у цирку зазвучала тиша. — А тепер, після тренування, я тебе уважно слухаю.

Лише тої миті я помітила, як раптово вона перейшла зі мною на ти й доволі давно. Цей її перехід мені зовсім не сподобався — викликав абсолютне невдоволення. Розгубленість. Вона мене розгубила своїм "ти", зумисне вдівши костюм дитини на мене.

— Що ти слухаєш? — я прозвучала нерозраховано грубо.

— Ти жалілася, що дещо згадуєш, але не певна, що це правда.

— Те і все, що я хотіла сказати.

— Ти сказала, що не пам'ятаєш себе до п'ятнадцяти... — натомість вона продовжила, уважно поглядаючи на мене збоку.

— Так, не пам'ятаю, — я воліла відповідати виключно скупо. Мені відверто не подобалася розмова, по-перше, і по-останнє, бо я була надто втомлена для довгих розмов.

— Але як так сталося? Ти не знаєш причини?

— Ні.

— І ти навіть нічого не шукала?

— А що мені шукати?

— Щось. Якусь інформацію. Будь-що, аби лише знайти.

— Я намагалася, поки була в дитбудинку, але мене за це карали.

— Чому?

— У нас була гарна психологиня. І вона пояснювала це тим, що якщо я втратила пам'ять, краще її взагалі не повертати.

— Але ж...

— Бо якби це було просто фізичне пошкодження, тобто внаслідок механічної травми, я б згадала минуле вже за кілька років, але пройшло вже майже десять років, а я нічого не пам'ятаю, окрім якихось огризків і загального відчуття чогось. Жодної події, я вже мовчу про хронологію. Тому там є щось не зовсім приємне для моєї психіки. Але я до кінця не вірю цьому. Ну типу, не знаю, що має бути поганого у дитинстві, щоб голова просто вирішила те все забути.

— Багато чого.

— Але ж це дитинство. Найсвітліша пора людського життя.

— Має бути так. І так воно є. Але не забувай, що в дитинстві кожного, безпосередню участь беруть дорослі, які можуть як ощасливити дитинство, так його заплямувати. Багато дітей мають погане дитинство.

— А що поганого може бути? — я знову звучало грубувато.

— Батьки.

— Та це ж неможливо.

— На жаль. Саме через них, Софіє, часто бувають проблеми у дитини, — вона зробила глибокий вдих і додала, — переважно через них.

— Ну значить і в мене були якісь погані батьки, якщо я нічого не пам'ятаю.

— Значить.

Ми замовкли. Стихли, слідкуючи за цією тишею, що сунулася на нас, вганяючи у ніяковість. Соломія на вигляд була достатньо спокійною, але її нога, що своїм стукотінням розкидала пісок, змушувала мене сумніватися в її спокої. Жовтий прожектор угорі палав не ясно. І здавалося, навіть потроху згасав.

— Не хочеш відновити пошуки? — Соломія звернула на мене свої миготливо-срібні очі.

— Хотілося б. І я б воліла походити до психолога взагалі. Ну, щоб якось, можливо під час терапії, згадати певні деталі.

— Говорять, пам'ять повертається, коли потрапляєш у подібну травматичній ситуацію.

— Можливо.

— Я натякаю на... аварію, — вона не зводила з мене свої дещо сині, з виразною сріблинкою, очі.

— Тобто, ти думаєш, що мене, подібно до того чоловіка, збила машина?

— Так, але ти вижила, а от... ні.

— Це багато чого пояснює, — я підвелася, аби піти.

— Ти йдеш? — дивитись на Соломію згори вниз було доволі незвично, але мені сподобалося.

— Так. Хочу розказати про це Кию, — я з гордістю, навіть пихато, відповіла їй.

— Не треба йому.

— Чого це?

— Я тобі просто кажу, що не треба. Він не буде тебе слухати.

— Але я йому довіряю.

— Я давно його знаю.

— І це нічого не змінює. Я піду.

Рушила з шатра у післяаварійну темінь, де залишилася кривава, погано витерта пляма і понівечена чоловіча душа.

Звичайно, мені здалося, але те "здалося" було таким справжнім, що я на кілька хвилин зупинилася навпроти плями, вглядаючись у білість повітря. Я ніколи не вірила у потойбічне, але деколи ясно уявляла собі тих посіпак з примарами. І певно тої миті, подібно минулим спробам, вдалася до вигадування й заразом накреслення подоби того чоловіка. Він постав переді мною чітко, глузливо сповіщаючи про мою психічну нездоровість. Чувак, я працюю в цирку! Ти думаєш, що цирк — це місце для "нормальних". Ми гнемося у різні сторони, літаємо, вдаємо із себе меблі й викликаємо нещире чуття світу в собі, щоб воно стало щирим, щоб Кораліна, врешті, спопелила себе і свого художника "Івано Купалівського" ранку. А він мовчав, поки я безмовно говорила у своїй голові, наївно звертаючись до нього.

Де ж мій В. Д. зі своїми коментарями про божевілля? Хочу і тебе почути, якщо вимушена бачити того побіленого смертю чоловіка.

"Він тепер ніщо, труп, що ще дихає, мрець, що ще якось рухається".

Обізвався.

І говориш про нього. Про якогось трупака, а не про мене. Ти мовчиш про живу, але оспівуєш мертвого!

Але той білявий трупак врятував мені життя. Він зник і я саме вчасно ступила крок уперед, як за мною прошмигнула автівка, що певно керувалася якимось п'янчуком. Опісля побілений чоловік не з'являвся.

Але я з'явилася до Кия. Попри, або завдяки словам Соломії.

Така вже моя натура.

Кий був у себе. При вході, циркові тупаки-дуполизи мене не чіпали. Вони лиш мовчки розступилися, даючи мені достатньо місця, аби пройти. Я постукала, відчуваючи важке, настирливе, наче шмаркля у носі, дихання охоронців позаду себе. Довго слухати оте сопіння не довелося. Кий прочинив двері й вирячив свої очі на мене. Щось його непокоїло. Він простягнув мені руку і хутчіш затягнув до себе, поспішно зачиняючи двері. Його волосся не було звично зализаним у змійку, а навпаки, розпушилося, хвилями спадаючи на плечі. Я всілася на диван, споглядаючи його розгубленість. Кий ходив кімнатою, тримаючи свого великого пальця у роті та щось муркотів. Кругом нього розкидалася купа розкиданих речей — абсолютне хаотиння і безладдя. Виключна нетерпимість до порядку. На самому дивані валялися іграшки, яким зазвичай властивий був непорушний порядок. І тиша... тиша, що збивала з пантелику, що підводила до грому, до блискавки, аби тільки не чути тої фургонної тиші. І я порушила тишу.

— Щось сталося?

Кий не зупинився. Не підвів з підлоги очей. Навіть не кинув на мене своїх бісиків. Збожеволів?

— Кию? — знову озвалася я. Але цього разу мій голос похитнувся. Він озвався не так ясно, як те було минулого запитання.

— Ти колись робила те, що давно робила, але потім через довгий час знову зробила і тепер тобі дивно?

Я з неґацією похитала головою, одночасно думаючи, що ж то може бути за почуття, Києм так кволо описане.

— А що ти зробив? — я спокійно підвелася і підійшла до нього. Він не ступив кроку до мене, як я на те сподівалася, але заразом і не втік, як я теж сподівалася.

— Я... я почув плач дівчинки.

— А що потім?

— Вона плакала, бо побачила аварію.

Я лише на секунду уявила жах, що його пережила дитина, ставши свідком того нещасного випадку. А от Кий, певно навіть не уявляючи, зайнявся безслізним плачем. Його дихання втратило чіткість, а очі заплющувалися, вивільняючи залишок сліз. Він плакав ще до того як я ввійшла. Істерично ревів, а тепер просто не мав сліз. Жодних. Ні краплини.

— Дівчинка плакала і я забрав її сюди.

— А як же її батьки?

— Її мама кинулася допомагати. Вона медсестра. Мої охоронці повідомили її, коли вона почала шукати свою дитину, що ми з нею тут. Що вона у безпеці. Що п'є чай і грається іграшками, які я тут маю. Діти завжди тішаться моїй колекції м'яких тваринок.

— А потім? — ми вже всілися на диван і я тримала його похололу руку у своїх теплих долонях.

— Вона, мама, звичайно перелякалася і вирвала дитину з моїх рук. Я все їй пояснив, і вона ніби зрозуміла. Подякувала і пішла.

І ми поринули в тишу. Але тепер ця тиша не дратувала, не лякала. Вона була багатослівною. Змістовною. Такою, якою ставала перед виставою, коли люди стихали, а оркестр ще не починав гри. Тоді поставало відчуття чогось громіздкого. Чогось величного, що криється у тій тиші. У мовчанні, яке не хотілося порушувати.

— Навіщо тобі м'які іграшки? — наслухавшись тиші я запитала.

— Це були іграшки моєї дочки.

— А де вона зараз?

— Померла.

— Мені шкода.

Я більше не мала, що сказати. Слова зірвалися у прірву мовчання з наміром більше ніколи не повертатися до мене. Лише тої відвертої миті я зрозуміла, чому він плакав. У нього була дитина! Яку він втратив! Я не могла й уявити болю, що шкрябав його серце, що накопичувався з кожним роком без доньки. Не відаючи подробиць, просто вглядаючись в його погляд, я відчувала батьківську втрату.

— Це було у 2011-го. Вона навіть не народилася...

— А дружина?

— У мене не було дружини.

— Ну мати дитини. Що з нею? — я трохи опанувала себе і тон мого запитання значно посерйознішав.

— Потрапила в аварію.

— Це сталося після втрати дитини?

— Одночасно.

Кий підвівся, підійшов до свого кухонного столу і запхав пакетик зеленого чаю до чашки. Він не залив його водою, а просто дивився у ту чашку кілька хвилин, після чого додав:

— Дитина не вижила у тій аварії. А мене з ними не було.

— А вона? — я вп'ялася нігтями у кроляче вухо, жмакаючи його іграшковість.

— Вижила. І зараз живе у безпеці.

Я більше не хотіла про це говорити. Він врешті залив пакетик чаю окропом і зробив необережно швидкий ковток. Але жоден нерв на його обличчі не смикнувся. Жоден не видав пекучости того свіжозавареного чаю. Він обіперся руками на стіл позаду себе, невідривно дивлячись на мене. Наче шукав у мені, на мені, позаду і попереду мене щось цінне. Можливо, я нагадую йому його ж кохану, а може саме такою він уявляв свою дочку, коли б та виросла. Тому я дозволила йому дивитись на себе. Спопеляти себе поглядом повним журби й відчаю. Певна, він і досі чує нещодавній звук удару чоловічого тіла об машину. Певна, він думає і про свою жінку з дочкою, яких уразив такий же звук.

Я раніше не помічала вітраж на його стелі. Навіть коли лежала тут напівжива, однаково не бачила того оздоблення, що буяло наді мною кольором. Там не було чіткого малюнку. Лише якісь страхітливі квіти, а чи випадкові фарби, а може усе в перемішку. Колір формував квітку, а квітка формувала колір і вони змінювалися. Наче у калейдоскопі, зображення переміняли одне одного на свою подібність. Тотально фіолетовий, під іншим кутом ставав синім, а коли я робила два кроки назад, синій набував зеленуватости. А якщо до двох кроків додавався третій і кут споглядання набував тупости, те зелене творило жовтий. З протилежного жовтому боку, бував виключно рожевий. Я уважно вивчала всі кольорові вибрики того вітражу, поки Кий допивав свій чай. Аж раптом він мовив:

— Я виросту, і ми одружимось...

Вимовлене спопелило мої щоки.

— Що?

Я обізвалася до нього. Але відповідь довелося чекати. Він підійшов до мене іззаду й підняв мою руку до вітража.

— Он бачиш написано: "Я виросту, і ми одружимось"?

— Ага... бачу. І що це означає?

— Побутує думка, що та, хто робила цей вітраж, сховала у ньому таємне послання своєму коханому. Я довго його шукав. Минали години й дні мого ходіння та стояння над цим вітражем, але врешті я знайшов те послання. Це були слова, які вона майстерно приховала бузковими трояндами. Лише тут можна їх розгледіти. Тільки з цієї точки фургону.

— Звідки у тебе цей вітраж?

Він вдихнув одночасно зі мною.

— Мені подарувала сама авторка вітражу.

Ми продовжували стояти поруч, вглядаючись у вітраж. Мені значно полегшало та і йому також. Києві руки чемно тримали мої та жодним неприйнятним чином не ворушилися. А мені так хотілося аби поворушилися. Бодай трохи по талії, а потім спиною. Нехай сьогодні його інтеліґентні руки оминають грудей і стегон, але зухвало торкаються інших частин мого тіла. Частин, торкання до яких, натякає.

Він був непохитний. Непорушний. Закам'янілий. Лише дихав мені у волосся, і наче безмовно повторював ту фразу: "Я виросту і ми одружимось".

Метелики.

Ось, що воно таке.

А я й забула...

Я повернулася до себе з почуттям "недо". З бажанням, яке не зреалізувалося і тепер, через свою не справдність, бажалося сильніше. Тепер я чекала на Дем'яна і Левка за своєю стіною. Чекала на їхнє ласкання, бо сама хотіла його мати. Я і не знала, що так скучила за цим відчуттям бажання. Жадання палало в мені. Перекочувалося з вершечка горла до кінчиків пальців і лише в особливо нетерплячі миті торкалося потилиці. А потім розряд і до кінцівок летіло ілюзорне торкання оманливих рук.

Я лягла на своє ліжко. У знемозі. Не мала сили ні до чого. Вечеряти не хотілося. Я змусила себе прийняти ванну й швидко повернулася до кімнати. Моя комірка заграла новими барвами, коли я впритул підійшла до дзеркала. Один рух і мій натільний рушник впав додолу. Сироти зробили ледь помітний круг моїм тілом і розчинилися у блідій, тотожній до кольору волосся, шкірі. Я повстала перед собою гола. Моя задзеркальна близнючка, навіть не засоромилася, побачивши мене такою, а напроти підморгнула. Ще кілька секунд я стояла навпроти свого відображення, твердо розглядаючи його. Дивилась наче не на себе. Якась протилежна подібність мені, але не я істотно. І ці руки, якими я чіплялася за гімнастичне приладдя, граючи Кораліну. І ці ноги, що я розкидала урізнобіч, деколи налякано, а деколи оперуючи непереборною силою. Я не мала оспіваної суспільством талії — на її місці два кути, які, одначе, ясно відмежовували стегна і грудину. Руки. Мої безсоромні руки торкнулися кінчиків грудей і нашорошено впали донизу. Я вже хотіла прикритися рушником, вже хотіла все припинити, бо я не могла робити це тут, але... розряд, і до кінцівок летіло ілюзорне торкання оманливих рук.

Я зачинила двері.

Я зашторила вікна.

Я тримала палець на вимикачі світла, але передумала.

Я хотіла себе бачити.

А ще я хотіла, щоб мене бачив Кий.

І я опустила себе на ліжко. Обережно поправила подушку. Стіни, що гріли, зарадили моїм похололим рукам, а заразом і особливо теплим місцям мого тіла. Все палало кругом мене. І я палала. Вогнем. Фатальним фіолетом. Синістю, зеленістю, жовтістю, рожевістю... я перетворювалася на бузкові троянди, вплітаючи себе у ту фразу: "Я виросту, і ми одружимось". Ноги з кожним новим кольором віддалялися одна від одної, а пальці пестили нестримніше. Вперше я займалася самокоханням і не почувала сорому. Я думала про нього. І про вітраж. А скоріше про те, що можна було коїти на дивані під тим вітражем, який міняв візерунки з кожним поштовхом, наче калейдоскоп. Розряд. Я не стрималася. Я перевернулася на живіт. Ще трохи. Кінцівками лилося і тріпотіло омріяне розв'язання.

А потім полегшення. Я підвелася аби вимкнути світло і в суцільно-голій темряві лягти на свою зім'яту постіль. Кругом мене все дихало смертним спокоєм. Щойно, хвилину тому, я творила життя, а тепер слухала омертвіле дихання стільчика й стола. А на тому стільчику сидить білий труп чоловіка, смерть якого пам'яталася мені краще, ніж власна півсмерть. Він сперся ліктями на свої коліна і дивився на мене. Невідривно. Так, наче я мала щось говорити, але вимушено мовчала. І я не поспішала говорити. Мені хотілося його розглядати. Роздивитися, поки я не відчуваю страху і бажання висмикнути себе з цього жаху. Він мав доволі привабливі риси обличчя. Прямий ніс і прямі губи. Але все це таке дрібне, невиразне, що навіть розпливалося у зовсім інші риси обличчя, протилежно м'які, округлі, що, зрештою, поверталися до прямого початку, аби знову закруглитися. Труп-калейдоскоп.

— Що тобі треба? — я озвалася до нього.

— Ти, — яка банальна відповідь, як на привида.

— Я тут. І що далі?

— Розкажи мені про свою смерть.

— Що тобі розказати? Я ще жива.

— Майже.

— Жива, бачиш, — я сидячи покрутилася для нього, не соромлячись власної наготи.

— А колись ти померла, — він випучив свою мертву губу вперед, вдаючи смуток.

— Верзеш чухню. Я спати, а ти хочеш сиди, хочеш іди, — я повернулася на бік, втупившись поглядом у свою стіну.

— Ну розкажи. Мою смерть ти вже бачила, а тепер покажи мені свою.

Я мовчала на його благання. Знала, що ця розмова точиться між моїм свідомим і несвідомим.

— А ти не могла рухатися. Кров лилася перед твоїми очима, наповнюючи їх. Темрява за вікном. І крик. Чийся крик, але не твій. І не тих, хто був поруч. Крик якоїсь жінки. Низький й обурливий. Чоловічі голоси й мигання поліції зі швидкою. Так боліла голова... А потім ніч.

Він говорив це лагідно, спокійно. Наче колисав мене своїм хвилюючим, що море, голосом. Кожне слово породжувало чітку картинку. Бачення минулого, сучасного. Він описував свою смерть. Свою власну прекрасно-раптову зупинку життя і я повторювала за ним кожне слово, аби віднайти власну, прекрасно-раптову зупинку життя. От лише в ній немає нічого прекрасного. То була жахлива ніч. Що закінчилася болючим ударом головою об скло машини. Одне скельце добряче розсікло лоба. Полилася кров, запеклася свідомість, почорніло кругом і лише крик якоїсь жінки. Крик низький та обурливий. І чоловічі голоси, і мигання поліції зі швидкою. Боліла голова. Страшно боліла. Нестерпно боліла. До смерті. Боліла...

Бо я втрапила в аварію у свої п'ятнадцять.

Бо сидячи на задньому сидінні машини, я плакала всю дорогу. Чомусь.

Я з кимось сварилася і та сварка виявилася вбивчою.

Лише удар.

Різкий звук.

Я згадала клаптик свого минулого. Різко підвелася. Схопилася на ноги й стоячи посеред комірки, освітлена місячним сяйвом, гола і холодна, я розревілася. Я плакала так, як ніколи, ніколи не плакала! Трималася за голову, скручувалася та гнулася. Сама. З того дня, а чи ночі за спогадами, я й лишилася сама. Ті, з ким я їхала були однозначно моїми батьками — моєю сім'єю. Я не була сиротою завжди. Я мала ноги — тата і руки — маму, а чи навпаки. Я мала ґрунт під ногами, але та клята аварія, та ґільйотина, що відрубала мені все, не лише голову. Батьки ймовірно померли. Не могли ж вони залишити мене одну?

І я здавлювала свою голову з усіх сторін, намагаючись, змушуючи себе згадати ще щось.

Бодай щось!

Я кликала на допомогу того побіленого покійника, але він мене іґнорував.

Давила свою голову до звичної мігрені.

Плакала, поки не зсушила очі.

Гола лежала на підлозі, поки замертво не змерзла.

Вранці прокинулася на підлозі, укрита ковдрою. Не знаю хто мене вкрив. Може той труп, а може ще якась випадкова істота з виру неживих. Може навіть мої батьки, що тепер мені снилися. Направду я їх вигадала. Я їх не згадала. Але думати про маму і тата, уявляти, як вони про мене піклуються, як люблять і як переживають — приємно. Раніше я навіть помріяти про них собі забороняла.

Та вкрила себе я сама. Я і моя тінь. Я знову була самотня. Зі спогадом я відкотилася назад на кілька місяців — на початок цирку, коли єдиним виходом з прісної буденности, була втеча. І я таки думала про втечу того полтавського ранку. Але не наважилася. Нагадала собі, що у мене є друзі — Дем'ян і Мая. Хоча з Дем'яном я посварилася, а Мая не потребувала цілодобової компанії. Але ж я потребувала! А ще я мала Кия... Милого моєму серцю чоловіка, згадка про якого пробуджувала метеликів.

Справжніх метеликів, а не Кораліниних.

Цікаво, невже з кожним новим спогадом я буду відкочуватися у своєму прогресі назад, допоки не повернуся до власного народження. До початку свого життя. До початку, в якому я знайду кінець.

Але мені потрібне моє дитинство.

Кораліна всередині мене зазвучала по-новому. Вона набула іншої барви. Кораліна теж мала батьків. А він, художник, їх забрав. І вона теж за ними сумувала. Вона подібно мені стала сиротою, і подібно мені, вимушено. Її дитинство забрав хворий чоловік. А моє...

Хворий чоловік торкався мого зкораліниного тіла, коли софіти й людські погляди мучили мене своєю увагою. Я долала почуття знемоги. Тіло мучилося після вчорашніх тренувань, а душа кровоточила. Рана, яку моя пам'ять так ретельно намагалася приховати, тепер ожила — зажила. Вона пінилася і ніжилася. Боліла, коли художник ловив мене повітряну і легковажну, поглинуту стокгольмським синдромом, щоби потім болячка розчинилася в однозначну колючість. Мені натирали полотна. Мені боліла спина та м'язи. А ще я не могла знайти Кия.

Я шукала його серед оркестрантів, але бачила тільки Зину Іполитівну і Михайля.

Я шукала його серед глядачів, але виділися лише перелякані батьки та їхні діти, які сподівалися побачити клоунів та милих тваринок, але натомість отримали оце суто мистецьке циркове шоу. Читати афіші потрібно, панове!

Я шукала Кия в декораціях та в Левкові.

Його ніде не було.

Тільки після дуету Кораліни й художника, Кий вийшов з-за куліс, зупинившись на звичному для себе місці — за контрабасисткою.

Я зробила останній пірует у повітрі й технарі спустили мене донизу, як завжди нестерпно повільно, щоправда, того вечора мені хотілося, аби все уповільнилося. Я знайшла Києві сповнені розуміння очі. Я мала неодмінно поділитися з ним своїм спогадом. Тою минулістю, яку мені довелося згадати.

І він дивився на мене, поки наші циркові дітки вибігали на сцену, уособлюючи метеликів. Несучи дитинство.

Лише тепер я зрозуміла, що ті Коралінині метелики були її дитинством, а не чимось гидотним, або клішовано-романтичним.

Її дитинство — а отже і моє дитинство.

Наше.

По завершенню вистави я наважилася поглянути в залю. Я ніколи не підводила очей на глядачів. Пояснити причину складно. Можливо, я боялася, соромилася власної недосконалости — все ж крихти страху, невпевнености, рили в мені добрячу яму, аби туди скотитися і переживати. Тому ніколи по-справжньому не бачила своїх глядачів. Але ж яка полтавська публіка була красива! Стільки вродливих, а головно щирих очей, вглядалися у мене з пітьми. Я могла з ними говорити. Безмовно базікати самими зіницями й вони мене б зрозуміли. Якесь почуття з дитинства показалося в мені тої миті, коли я зрозуміла глибину глядацьких поглядів. Тепер там під стелею я мала не двоє Києвих очей, які мене чули, а цілу сотню!

Дякую!

А одні очі світилися.

Світилися від сліз. Палали якимось чудо́виським розумінням.

Ці очі спіймали мене, щойно я вийшла з шатра під руку з Маєю, все ще не розмовляючи з Дем'яном. То були жіночі очі. Блакитні.

Вона попросила мене на кілька хвилин, і я люб'язно пішла за нею. Жінка точно була бідною, але водночас видавалася мені вишуканою. Якось особливо чарівно носила вона те червоне, суцільно потерте пальто, а хустина, якою жінка покривала свою голову, прикрашала, а не вказувала на жебрацтво. І від неї приємно пахло. Можливо, вона не була бідною, а протилежно надто багатою для звичного одягу?

— Це була геніяльна вистава! — мовила незнайомка, коли ми сховалися за гігантську вантажівку, де перевозився шатер.

Я закивала головою на знак подяки. Хотіла вже щось сказати, але вона продовжила:

— Історія Кораліни мені дуже близька. Я добре її відчуваю. Ця скривджена дівчинка... і ви молодець. Вам вдалося передати її почуття якомога точно. Знаєте, певно ми всі, хто пережив насильство, стаємо подібні одне на одного.

Пасмо її чорного волосся вибилося з хустини. Вона мала червону помаду на губах — забагато червоностей, як на одну людину, але у ній ця червоність віднайшла гармонію. Ця жінка наче прихистила червоний, змусила його заспокоїтися і врешті стихнути — підкоритися.

— Лише знаєте, що варто додати?

— Що? — я підійшла до неї ближче, певно, щоб дати й своїй червоності розчинитися у жінці.

— Слід додати більше вогню наприкінці. Все ж палало тоді знатно.

Жінка усміхнулася, показуючи свої надто білі зуби.

— Дякую! — мені хотілося її спинити. Хотілося розтягнути цю нашу розмову. Хотілося, аби вона лишилася з нами й довго-довго, без упину говорила про Кораліну.

Але спинити не вдалося, тож я спитала єдине логічне, що прийшло мені в голову, аби востаннє подивитися на її вродливе, наче написане художником лице:

— Як ваше ім'я?

— Аліна Кор, — крикнула жінка і зникла за поворотом.

Аліна Кор — це полтавська жінка із шалено вродливим, писаним олійними фарбами, обличчям; у червоному подертому пальті, червоній хустці, що береже чорноволосу голову.