Музична добірка:

"Childhood" Michael Jackson;

"Smile" Michael Jackson;

"Het Is Een Meisje" Frank Churchill, Leigh Harline (Snow White And The Seven Dwarfs Original Soundtrack).

Розділ п'ятий

Ранком почулося якесь нявкання з сусідньої кімнати, що перебивалося чітко відбиваним ритмом. А через кілька музичних тактів вступив ніжних, парубочий голос, що оспівував болісність болісного кохання. Я спершу не дотямила, що то і звідки, а коли зрозуміла, часу на роздуми не лишилося — миттю рушила до Маї. Постукала у двері, але моє сором'язливе стукання було не почуте за музичним гупанням. Година була геть не рання, просто ранкова, але враховуючи вихідний, що мав от-от скінчитися вирушенням до іншого міста, Маїна музика мене розбудила.

Вирішила не заходити. Розвернулася йти до себе, як вийшов Дем'ян. Він, геть розлючений, лихий, тупотів до подруги. Не стукаючи відчинив двері, які виявились не замкненими, і став на порозі. Я шепотіла йому, аби лишив Маю, але товариш іґнорував моє шепотіння. З-за гупання музики почулося її протинотне підспівування від якого Дем'ян дещо пом'якшав.

— Ну заходь вже, — кричала вона нашому другу.

— А тобі нормально? Люди можуть спати, а ти тут музику врубила... — він уже вдавав злість, стримуючи ногу, що воліла ринутися танцювати.

— Нехай прокидаються. День сьогодні чудовий! — Мая визирнула у коридор і побачивши мене, вхопила за руку. — Ну хоч ти йди потанцюй зі мною.

І я безмовно затанцювала. Закрутила стегнами, при цьому деінде підстрибуючи. Руками торкалася свого тіла, кокетливо всміхаючись друзям.

— Ой-ой, будеш так танцювати Левку, або Кию... — Дем'ян кинув багатозначний смішок.

— Не буду.

— Ага... — Дем'ян врешті зайшов до кімнати.

— Тобі чи заздрісно? — посміялася Мая, поки прибирала свої капці, аби не перечепитися під час танцю.

— Може й заздрісно, — Дем'ян підморгнув і заходився мотиляти головою, розвіюючи свої кучерики.

Ми танцювали. Танцюючи гралися, переглядалися. Дем'янів атласний халатик потроху сповзав, оголюючи дрібні, пласкі соски, прикрашені якимись вісюльками. Він помітив мій погляд і прокоментував:

— Так, у мене проколоті соски. Теж хочеш?

Я похитала головою.

— Тобі гарно, але я собі не хочу.

— У тебе є щось на тілі взагалі? Може тату, чи ще шо?

— Нема.

— Так ти у нас тілесно цнотлива? — Дем'ян спинився, вглядаючись у мої очі, наче у пошуках брехні.

— Типу того, — у мене закололо в боку і я всілася на стілець, значно вивільнивши простір для танців.

— Так шо? Може хочеш якусь татушку набити?

— Хочу, але поки не знаю яку. Щось символічне треба, — я глянула на нього. — А у тебе є тату?

— Звичайно! — він повернувся боком, розкривши халат, аби показати своє маленьке зображення. — Це купюра ста доларів, бачиш? Коли я вдягаю труси, вона типу виглядає з них. Це я набив ще коли працював стриптизером. Клієнти часто плутали це зі справжніми грошима і вже знали, що мої танці вартують дорого... І вони всі рівнялися на того багатія, що поклав мені сто доларів у труси.

— Не так це і дорого, як на мене — обізвалася Мая.

— Ну це тобі... Знаєш, коли деякі чоловіки заходили у клуб з соткою гривень, мої сто доларів у трусах видавалися їм чимось нереальним. Тим паче це лише танець, без продовження...

Ми загоготіли. Перша кімната на другому поверсі місяць тому звільнилася — неговірка, навіть зовсім залякана дівчинка, подалася у мандри кудись під стіл, аби ніхто її не чіпав, окрім підстільних чудовиськ. Тож нині весь другий поверх, включаючи невеличку "терасу" над кабіною водія з вікном до підлоги, були нашими. Ми відверто не зважали, навіть плювали на своїх колег унизу та власне водія, який намагався добряче виспатися перед довгим заїздом. З вересня минуло достатньо "картиннобожевільних" днів, що тепер за вікном своєї комірки я мала передлистопадовий бруд від якого хотілося сховатися під стіл, подібно до тої втікачки. І як їй це вдалося?

— Та ніяк, вона просто зібралася і пішла. Коли ми були в Одесі якраз і втекла, — відповіла Мая.

— А коли ми були в Одесі? — Дем'ян виглянув у вікно, після чого перевів на мене свій замилений думками погляд.

— Наприкінці вересня — відказала я.

— А не на початку жовтня? — Мая доєдналася до згадування.

— Ні. У Миколаєві, як у невеликому місті, ми стояли тиждень. Потім поїхали уже в Одесу, а там стояли два тижні.

— Тоді це середина вересня виходить.

Я вже пожалкувала, що втрутилася, бо ті злі Дем'янові очища не сповіщали хорошого.

— Ну яка різниця! У будь-якому разі ми були там два тижні, от вона і мала достатньо часу, щоб втекти, бо у наступному ж Херсоні вона того зробити не змогла б нормально, хоча хто його там знає... — я якось дуже скоро підсумувала.

Коридором, що ми човгали з чашками кави, від пекельности якої особисто мені пекло язика, забігали наші сусіди. Вони оглядали нас з деяким невдоволенням — очевидно, наше танцювальне тупання та музичне гупання значно заважало їм спати, але ми на тих переляканих не дивилися. Продовжували сміятися, розливаючи собі на капці каву, деколи граючись у переглядки з тим випадковим нещасним, що стояв у черзі до туалету. Ми й не думали про прийдешнє свято і вже затерту до дірок виставу. Я вже забула про ту відрізану страховку — подібного інциденту більше не траплялося. Все навіть нормалізувалося.

***

Наприкінці жовтня ми вже стояли у Харкові. Позаду нас малася поважна купа міст, виключно східних: Одеса, Херсон, Запоріжжя, Дніпро, де я загубила своє єдине осіннє пальто на лавці в парку, тож Дем'яну довелося віддавати власне з його безлічі, (ну а чого він витягнув мене на пробіжку зовсім заспану й загублену). Пізніше був Краматорськ та Сіверськодонецьк, а вже потім Харків. Осінь все ще стояла золотава, коли ми лишали Сіверськодонецьк, але приїхавши до Харкова осінь різко перемінилася — змарніла на очах. Близько ночі приїхали до Харкова й одразу не зрозуміли місце нашої стоянки — я лише з особливим спокоєм позирала за вікно, нічим не переймаючись.

Понеділком, після вистави, Кий оголосив про спільне святкування Гелловіну в шатрі цирку, від чого артисти позаду мене аж ахнули зі здивування.

Я все ще не терпіла Левка, але він за цей час навчився мене не турбувати. За вечерею того першо-харківського вечора, Левко щасливо доєднався до розмови, Ланусі й Дем'яна, які обговорювали це дивне бажання зібрати весь цирк під одним дахом у "неробочому" стані, оскільки подібного ніколи не траплялося. Я жувала свій вечірній грибний суп, якого насипала як винагороду за добре відіграну виставу, та прислухалася до прудкої розмови. Дем'ян не припиняв точити ляси навіть під час їжі, від чого здавалося, що він от-от подавиться, але давилася виключно Мая. І тут, раптово, Левко видав дещо раптове:

— Нам змінюватимуть страховку і твої полотна, Софіє... — він акуратно до мене звернувся, очікуючи на реакцію.

Моя ж реакція дещо затрималася, оскільки я не могла відірватися від "вилизування" решток супу з тарілки.

— І шо? — очікувано роздратовано відповіла я.

— Просто. Подумав, що тобі потрібно знати. Це ж була та ситуація з обрізаною страховкою, ну... — він зашарівся.

— Такого більше не траплялося. А як трапиться — я зможу і без неї.

— Я просто сказав, не треба нервуватися.

— Я і не нервувалася б, якби ти частіше мовчав.

Не знаю чому так сильно його не любила. І щодень ненависть зростала. Здавалося, він був й не такою вже поганою людиною, але щось мав у собі такого гиденького, що аж мороз пробігав шкірою, щойно він торкався мене в роботі. Ненавиділа наші спільні номери — особливо той, де вдавала із себе жертву. Я не хотіла коритись і вигравати, вичавлювати із себе страх, бо того не відчувала ні я, ні сама Кораліна. У моєму випадку було виключне глузування, а в її — гарячий розрахунок, аби одної миті врятуватися.

І чому він всім подобався? Чому всі бачили в Левкові якогось самовпевненого поганця? Як на мене, він грав цю ролю настільки непереконливо, що хотілося закидати його гнилими помідорами, або ще краще — добряче огріти скалкою. Закомплексований дивак, що його хотілося прив'язати до сидіння стадіону, де ми зупинилися із цирком, і кидати у нього все, що лише маєш, а потім там і лишити, як Прометея, аби орел хижо рвав йому печінку.

Я витряхнула ту сцену зі своєї голови, хоча вже добряче її уявила, і перевела погляд на Ланусю. Дівчина сиділа обнявши лице долонею. Її щічка від того руху зім'ялася, а око звузилося — такий вигляд мало її замилування кимось, або чимось. Звичайно кимось — вона споглядала "спокусливу" лисявість Левка, думаючи свої недолугі, потні думки, де вона вся така беззахисна жертва Кораліна. Невже вона не бачить істинної Кораліни, тої, яка бореться за своє життя, а не романтизує своє становище? Невже не ясно, що та бідна дівчина мала в собі силу, натхнення, впертість, аби вижити! Вона мала сміливість жити з тим нелюдом протягом дванадцяти років і врешті померти разом із ним у пожежі! Вона могла втекти, особливо в останні роки, але того не зробила, бо таким чином зрадила б свого мертвого сина. Або їй врешті слід було вижити?

Із задуми вийшла тільки крокуючи спортивним полем до автобуса. Наші домівки стояли за стадіоном, кругом його території. Через кілька днів ми будемо зібрані на святкування Гелловіну й мені від того ставало якось ніяково. Я вже давно нічого не святкувала. Робота цілком мене заточила у циркові стіни, тож я вже не могла думати ні про свята, ні про відпочинок. Ніколи не мала відчуття вічности чогось, але у цирку вперше його відчула. Він же ніколи не припиниться той цирк. Щось подібне, я переконана, почувають школярі, думаючи, що та школа довічна. Не знаю, чи була в моєму житті школа, а як була, то не певна у подібному чутті її нескінченности. Живучи у дитбудинку, а чи правильніше назвати те "пансіоном зручних і підкорених" я знала, що колись все закінчиться. Коли вступила до коледжу почуття кінечности не зникло, а жити під "мужнім крилом" Богдана взагалі ставало якось нестерпно, і все через те почуття кінечности. Можливо, воно виникає, коли життя іде не в тому напрямку, коли є якась інша варіяція твого життя, але ти, за якихось неясних причин, ту варіяцію нагло іґноруєш? Певна, у тому і є таємниця чуття кінечности — ототожнювати кінець із життям. Існувати в уявних світах фільмів, книжок і, деколи, психотропних препаратів. І я дійсно кидалася в обійми фентезійних історій, де були всі ті феї, ельфи та інші гіперболізовано-привабливі створіння, яких хотілося створити самій якоїсь грізної ночі у замку на скелі, що височіє над ураганним океаном, а над тим океаном нехай літають Перунові громовиці. Але реальність була иншою, геть обтяжливою, а спільно-Богданова — пашіла гидотою. Я те й робила, що крутилася між бажанням втекти й обов'язком лишитися, але таки викрутилася. Вкрутилася в комірку до циркового божевілля, ставши частиною цього божевілля, божевільно про це не шкодуючи. Щоправда, було якесь дивне відчуття, внутрішній неспокій, що накривав мене цупкою ковдрою, щойно я лягала у ліжко. І відчуття те вже не обмежувалося метеликами — воно межувало з чимось вкрай іншим. Я все ще не знала хто я. Я все ще була половиною чогось. Я не мала цілости.

Вистава у день Гелловіну пройшла чудово. Моя "рушниця" вдалася легко і навіть якось наївно. Перші кілька вистав, які я навіть підраховувала, поки не забракло терпіння, та "рушниця" давалася важко. І навіть не фізично, а емоційно. Я буквально вмирала. Слухаючи аплодисменти, шукала очима когось із глядачів, за кого могла вхопитися, але ніхто насправді не розумів Кораліниної трагедії. Лише кілька з глядачів відчували її, але ніхто окрім мене досконально не проживав історії Кораліни. І я хапалася з безнадії за погляд Кия. Спершу, думаючи, ніби він геть нічого не розуміє, просто віддзеркалює мою емоцію, як гарний артист — цирковий покровитель. Але пізніше, в одну з вистав, підтримки у глядацькій залі я більше не шукала. Одразу хапалася за його погляд, за ті бабинолітні очі й таким чином могла підвестися. Він був другою людиною, яка розуміла Кораліну. Грізний образ Кия для мене зникав. Але тої останньої, Гелловінської вистави, почулася нова Коралінина частинка — дитячість. Ніколи не думала про неї, як про дитину, як про маленьку дівчинку. І ніколи б не подумала, якби не той погляд Кия, що навіяв на мене таку очевидність — вона була дитиною. Дівчиськом, яке ніколи не могло вирости, бо тої її дитячости направду не існувало. Батьки холодні — вона почувалася самотньою, хоча того ніколи не усвідомлювала. Художник — жорстокий "рятівник", що забрав у неї юність, а згодом і зрілість задля своїх мистецьких поривань. Вона була дитиною. Вічною відвідувачкою яслей. А разом із нею тою відвідувачкою яслей була і я? Виходить, ця вистава не про сильну жінку, а маленьку дитину, яка просто шукала порятунку в когось, яка просто хотіла перестати жити в страху і вічних молитвах. Вона просто хотіла аби її почули...

І мене почули. Хтось завзято стукав у двері моєї комірки, ласкаво мовлячи: "Софіїчко". Могла подумати на Маю, але вона зазвичай доволі стримана у своїх ніжних почуттях, а цей голос був без краю м'який, прикрашений деяким зухвальством. Я довела кінчик однієї стрілки, лишивши кінчик іншої кривитися — пізніше підправлю. За дверима чекала Лануся, тримаючи між пальцями обруч з котячими вушками. Я хотіла запитати її, що то за уродство в її чарівних руках, але вона мене випередила, чарівно мовивши:

— Вдягай, — простягнула мені одного обруча.

— Та нє, дякую.

— Так, — тупнула ногою, — сьогодні Гелловін і всі мають у щось перевдягнутися.

— Але я не хочу вдягати оце.

— Як це? Всі дівчата вдягнуть ці обручі. Ми ж кішечки, — і вона грайливо завела плечистий танок, що був зовсім недолугий в її виконанні. З такою пластикою вона неодмінно все життя проведе у ролі якоїсь другорядної декорації, а чи взагалі кінчиться торгашкою цих обручей.

— Не маю нічого проти кішок, але воно мені не треба. До зустрічі.

На пів дорозі мої двері підперла її ратиця:

— Ти думаєш, як маєш головну роль, так можна тут випендрюватися? Я сказала тобі взяти обруч і це означає — бери обруч. У тебе нема вибору, дорогуша. Всі їх вдягають, а як тебе кішечки бісять, то і коти будуть — рівність.

— Ти тупорила? — я вже не мала ресурсу триматися. Такого зухвальства і відвертої глухоти стосовно себе я не бачила з часів дитбудинку, і тепер оце одоробло, родом з країв "Стереотипус", стоїть переді мною і нахально пхає мені під носа свої вушка?!

— Проблеми у тебе, бо я свої вушка оділа, а ти ламаєшся.

— Тобі пасують вушка, але я вдягати їх не буду.

— Це розпорядження твого Кия. Ми маємо його виконати! — вона почала волання.

— Ну от нехай мій Кий ті вушка і вдягає.

Грюкнула дверима їй по носу, сподіваючись, що зламала ту допитливу бараболю.

Крокуючи до шатра, все кругом щонайбільше дратувало. Якісь тупі розмови точилися про мене і Кия, що буцімто між нами є певні стосунки та зовсім не дружнього характеру. Останнім часом ми й справді добре ладнали, але переважно через роботу. Він розумів Кораліну, як мені вже мовлялося, і з цієї причини я могла розказати йому дещо більше, запропонувати певні новаторства, які помітила у ході роботи. І він підтримував всі мої ідеї, ба більше, він їх розумів і достеменно знав першопричину того чи іншого чуття. Я не вагалася, йдучи до нього з новою ідеєю, яку бувало сама до кінця не пізнала. Я приходила до нього і пізнавала її разом з ним, у його фургончику, де ми пили зелений чай з кокосовими цукерками, які він сам виготовляв.

Я дещо заспокоїлася зайшовши на територію спортивного поля. Кругом горіли вогні, а мої однаковісінькі колеги крокували з вушками на голові. Я слідувала за якоюсь дитиною, років десяти, яка мало не бігла, наздоганяючи свою подружку в костюмі Мавки з котячими вушками. За час роботи дітей я бачила часто. Вони на рівні з дорослими ставали до ролей Кораліниних метеликів та іншої масовки, а їхні тендітні дитячости ховали за гримом і костюмами. Це були діти-циркачі, що подібно до своїх батьків починали творити циркову кар'єру. Мені було їх шкода — постійні тренування та відсутність нормальної освіти. З ними займалися якісь тіточки-вчительки, який я ніколи, звична річ, не бачила, але не думаю, що така освіта була аж надто якісною. Діти позбавлені дитинства. Та і ставилися до них не часто добре. Діти псотницькі бігають, постійно влаштовуючи балаган, що важко віднайти спокій, коли того потребуєш, тож наганяя ті отримували регулярно. Лише Кий добре ладнав з ними. Тож ті постійно юрбилися кругом дядька, спостерігаючи за його чарівними руками, які то монетки нізвідки діставали, то видобували вогонь, то пирскали водою й іншою магією. І все це відкрилося мені лише через кілька місяців перебування у цирку, коли я завела дружбу, коли я віднайшла "ворогів", коли я обжилася і врешті почала жити. Лише тоді я побачила справжній цирк. Живий. Я пізнала його, як організм зі своїми правилами, системами й таємницями. А таємницями були саме діти, причому не лише фізіологічні.

Дитина переді мною забігла до шатра і я, зробивши перескок через провід подібно тій дівчинці, опинилася всередині. На вході мене зустрів охоронець, який вказав ліворуч, торкаючись рукою мого ліктя. І я слухняно піднялася до глядацької залі, вглядаючись у темінь сцени. Там нічого не виділося, лише якісь фантомні обриси, я могла розгледіти, якщо сильно примружувала очі й нахилялася вперед, мало не падаючи на нижчі ряди. Не проглядалися й глядацькі сидіння. Все оповите мороком, неначе в якомусь давньогрецькому міті, наприклад про Аїда і Персефону. А чи може мені привидиться Марена з рідного слов'янства.

Я самотньо всілася на глядацьке сидіння, згадуючи той перший цирковий день, що пам'ятався тепер якось смутно, навіть плутано. Лише далекий спомин про почуття сум'яття і непевности, що мішалися зі страхом. Слід утриматися від спогадів, бо у тому стані я ставала незахищеною, ніби щось ось-ось має виринути з моєї пам'яти й це щось постане настільки шокувально, що я не витримаю, що обов'язково зірвуся на кричання зі слізьми, які сипатимуться повсюдилюдно. Тож, потрясла головою і примружилася, вглядаючись на сцену. Через кілька хвилин до мене доєдналися Дем'ян з Маєю, обоє у тих вушках.

— Чого ти без вушок? — схопивши мою голову двома руками, Дем'ян повернув її до себе.

— Бо не хочу.

— Як? Вони ж гарні... — він цокнув язиком перед тим як продовжити заперечення, та його перебила Мая.

— Ну я б не сказала, що вони прям дуже гарні, але і не потворні.

— Гей, вони шо лише мені подобаються? — Дем'ян артистично озирнувся довкола, шукаючи сторонньої підтримки, якої не дочекався.

— Я просто не схотіла це вдягати. Воно якесь недолуге...

— Але ж це наказ твого Кия.

— Дем'яне, ну я тебе прошу. Ми з ним просто добре спілкуємося. Він гарна людина, цікава і в тому немає нічого дивного.

— Ага... я знаю таких друзів. Теж був би не проти "задружити" так з кимось, — зітхнув, — з Левком, до прикладу...

Я вже готова була виголосити своє "фє", як на сцену хтось вийшов. Той хтось зашаркав цирковою ареною, підкидаючи пісок під час ходи. Кругом все принишкло, чулося тільки сипання піску. Особу того, хто вийшов на сцену було неможливо розгледіти — ми бачили тільки ноги. Мене пройняло дивним чуттям. Щось таке дуже схоже на метеликів, що викликав Левко своєю подобою, тож я зробила висновок, що це саме він вийшов на сцену. Влаштувати для нас шоу, аби вкотре потішити своє самолюбство.

Продовжувала вдивлятися на сцену, подібно колегам, а коли прожекторський промінь торкнувся лиця артиста на сцені, залом поточилися ляси. Поруч зі мною охнув Дем'ян, а Мая в німоті прикрила свого рота долонею. Що так могло шокувати цілий цирк? Невже з Києм, який стояв на сцені, було щось не так? І я завзято прийнялася вглядатися у Кия. Він був одягнений у достатньо клясичній манері, незважаючи на яскраву фіолетову сорочку в ліловий горошок та носки туфель, що закручувалися на кінцях. А ще дрібно накручене коклюшками волосся. За побуту, він мав відмінні хвилястости на своїй голові, а хвилястість кучерика залежала від погоди. Як було волого — хвилі набували буйности, ставали до всеохопного кружіння. Складалося враження, що Києвому волоссю лишалося зовсім трохи й воно остаточно утворить характерну спіральку. А у звичайні дні то були прості хвилі. Зовсім не буйні, а протилежно спокійні та навіть дещо заспані.

Я повернулася до Дем'яна з мовчазним запитанням. Він відсторонено глянув на мене, ще кілька разів позираючи на Кия, неначе не міг повірити, що то справді він і пошепки мовив:

— Кий клявся, що ніколи не вийде на сцену.

Я не зрозуміла причини тієї присяги, не відчула навіть якогось потаємного сенсу, що необхідно віднайти у тих "неоднозначних" словах. Тож, зиркнула на Дем'яна ще раз.

— Коли він відкривав цирк, то на запитання чи буде він виступати разом зі своїми артистами, категорично відмовляв. Якось Мая розказала мені, що він, у минулому, мав дуже поганий досвід на сцені й тому зараз не виходить.

— А чому зараз вийшов?

— А... у тому ж і питання, — його голос набув сили від чого кілька рядів попереду і позаду огріли нашу компанію невдоволеними поглядами.

— Сподіваюся це не пов'язано з вушками... — про я прошепотіла.

— Думаю якраз дуже пов'язано.

Оркестр заграв щось страшне і мряковите. Мої очі буквально з перших музичних секунд надибали Михайля, який дуже обережно скрипалював оту страшну, скрипучу до оскоми, мелодію. Його смичок рухався рівнометрично вниз і вгору. Його погляд метався то на диригента, то на ноти. І в тих поглядах та смичкових рухах була певна закономірність — коли смичок ішов вгору, він позирав на диригента, а коли смичок опускався донизу, у поміч ставали ноти.

Озиратися кругом не було сенсу — залю остаточно накрило темрявою. Але з кожним музичним тактом темрява проступала і на сцену, тож нині слабким осяянням горіли одні оркестранти, та і ті через кілька секунд, щойно дограли, опинилися у суцільній темряві. Оце загравання світла і темряви, що так любував Кий, бувало дратувало.

Сяйво, що раптово, без попередження увімкнулося, освітило величезний шматок сиру. Оркестр не видавав жодних звуків, подібно до публіки. Кожен, затамувавши чуття, поглядав на сцену, намагаючись розгадати загадку того величезного сиру, що наче самовільно викотився на сцену. За сиром, як і перед сиром, нікого/нічого не було — виключно сир. Аж раптом із сирного окрайця випала кулька. Маленьке червоне створіння з номером на одному своєму бочку, котилося сценою, з перспективою вдаритися в огорожу. Його, своїм кумедно-закрученим носком туфлі, спинив Кий і нахилився, аби прочитати номер на м'ячику.

— Номер 87! — голосно і строго проголосив Кий.

Кругом мене всі познімали свої вухасті обручі й прийнялися щось видивлятися. Раптово з іншого кутка залі обізвалася моя колега. Вона закричала, що номер 87, то є вона, і що вона зараз вилізе, обов'язково дістанеться сцени, просто їй потрібно дещо заховати. Дем'ян по праву руку від мене видав протяжне:

— Ой...

— Що таке?

— Зина Іполитівна...

— А чого вона не в оркестрі сидить?

— Чого-чого? Бо п'є знову. Пішла в запій і звідти не повертається вже тижня два.

— І її не звільняють?

— Куди звільняти? Вона ж найкраща віолончелістка, яка нам тільки траплялася і дуже мізерна вірогідність, що взагалі трапиться.

— А що це за номерки?

— У себе на вушках... а, — він цокнув язиком, — у нас у кожного, хто вдягнув вушка, є номер. Це, як я зрозумів, лотерея. Правда не знаю, який виграш ми отримаємо.

— Мишку, — посміялася Мая.

— Ну, схоже на те. І схоже наша п'яничка таки виграла мишку.

Поки ми говорили, жінка поволі вилізла на сцену й, обіпершись на плече Кия, без запрошення взяла до рук кульку зі своїм номером. Заля мовчала. А Кий лише усміхнувся, піднявши одну руку догори, аби привернути до себе суспільну увагу і врешті заговорити, як Зина Іполитівна вже не мала сили до терпіння:

— Ну так шо? Який у мене виграш? — вона нетактовно заглядала до Києвих очей.

— Що ви хочете, те і матимете.

— Шо правда? — жінка розвела руками від щастя.

— Атож.

Зина Іполитівна закинула голову і видала протяжний звук схожий на мичання. Через кілька секунд такого звуковиверження, пані Зина врешті стиха мовила:

— Револьвер.

— Перепрошую? — разом з Києм йойкнула заля.

— Хочу револьвер, шефе. Прям дуже треба.

Щось пішло не за пляном і дуполизи Кия, за його тендітною вказівкою, вивели Зину Іполитівну із зялі. Шкода бідну жінку, та чи могла я їй якось зарадити, окрім чуття шкоди? Звично ні, але ж деколи так хочеться допомогти найбільш жалюгідним людям, найжорстокішим та найдурнішим. Вони викликають оте почуття власної всемогутности та геть не доброї самодосконалости.

Але я полишила це думання, що вже встигло обліпити мене з усіх сторін своїми щупальцями, тож мені довелося руками здирати ті пазури разом зі своєю шкірою. І так було завжди — щойно я порушувала якусь тему, з'являлися оті мацаки.

Цікаво — тепер я маю і метеликів, і щупальці... Якась тотальна зоологія.

— Номер 57! — вже не так урочисто, як першого разу проголосив Кий.

— Це я! Я!

На сцену, перестрибуючи ряди, штовхаючи відсутніх привидів, топчучи колегівські голови, вибігла Лануся. Вона вже давно зняла отой обруч-вушка і тримала його тремтливими руцями, пошепки зазиваючи свій номер.

— Що бажаєте, Ланусю? — Кий саме вчасно виставив руку, аби Лануся, що падала, вхопилася за нього.

— Ой... багато чого хочу. Але я вже все придумала. Хочу собі й Марті вихідний у парку атракціонів коштом цирку.

— Хто така Марта? — я повернулася до Дем'яна, який вже устиг закотити очі від обурення.

— Ну камон... ти бач, що їй хочеться? В парк і за наш, наш(!) з вами рахунок. Це ж у нас заберуть якийсь відсоток зарплати, а не з циркового бюджету...

— Так хто така Марта?

— Це подружка Ланки, — Дем'ян понуро опустив очі, вглядаючись як його пальці з облізлим рожевим лаком на нігтях, обдирають колінця шкіряних брюк.

— Все нормально, ти чого?

— Я просто теж хотів у парк. Але свої гроші витрачати на цю забаганку не можу — я коплю. І взагалі це несправедливо.

— Все буде добре, Дем'янчику, — я опустила руку йому на плече. Вперше так невимушено торкнулася Дем'яна від чого він аж здригнувся. Закрутила кручене пасмо його волосся, що самотньо лежало на плечі.

— Сподіваюся ти зі мною не флірт...

— Що? — я не почула і закричала, бо Кий знову перемінив тон на сувору урочистість, відпустивши Ланусю із її забаганкою святкувати.

— Кажу, сподіваюся ти зі мною не фліртуєш...

— А! Та ні, не переживай. Я ж тебе знаю.

Ми усміхнулися одне одному, аж раптом Мая поплескала Дем'яна по плечі зі свого боку.

— Гляньте свої вушка. Має бути номер 1.

— Та нахіба... у мене 55, — вже не так яро невдоволювався Дем'ян.

Кий продовжував викликати до себе якогось соню із номером 1, але той міцно-міцнісенько спочивав собі десь у Павутинії.

— Один! Будь ласка, уважно подивіться на задню частину своїх обручей, — Кий трохи помовчав, — на вушка, якщо конкретно.

Але ніхто не озивався.

Я здогадалася, що певніше за все тою сонею у Павутинії була саме я, але виходити та бажати чогось мені зовсім не бажалося. І я повернулася до Дем'яна з пропозицією прикинутися тим номером один, яким він, як затятий розбишака, залюбки став.

Спускався, як завше, велично, неначе з високогір'я, поправляючи волосся своїми маленькими пальчиками, що у теплий період року, вкривалися ластовинням. Він був гарний. На кінець літа зголив свою довгорощену бороду й миттю помолодшав на кілька століть. Мав тепло-каштанове кручене волосся по плечі із зачіскою, що деколи нагадувала в'юнкі кучері Мерилін Монро. Дрібно-атлетичне тіло він одягав у різнохарактерний одяг, переважно-виключно барвистий. А особливо любив підбори й макіяж. Такий простий і безпосередній. Справжня дитина. І з тою дитячістю він ступив крок на пісок, бажати й собі вихідний у парку.

— Дем'яне? — дещо здивовано звернувся Кий до артиста.

— Так, це саме я.

— Дуже добре, — Кий посміхнувся, кинувши короткий позирк кудись углиб залі.

— Хочу, щоб ми всі у вихідний пішли до парку за рахунок цирку, — його забаганка відгомоном пішла по рядах.

— Добре. Як ви того бажаєте, — настала якась багатозначна тиша. — Зрештою випав саме ваш номер, тому все чесно.

Здогадався. Очевидно. Знав мій номер. Знав, що останньою має випасти кулька саме з моєю цифрою. Але я наче відчувала, що ті вушка мені сьогодні лише стануть на заваді. Не знаю, що б я бажала та, певна річ, забажала б того ж, що забажав Дем'ян.

Неділя прийшла раптово. Я знову прокинулася від гупання музики з Маїної кімнати. Відтоді лише так я розрізняла вихідні від буднів. Підвелася зі свого ліжка й голова миттєво пішла небезпечним обертом. Лише всівшись на постіль, мені вдалося дещо вгамувати головне кружляння. Слабкодуха думка про моє нездоров'я дуже болісно вдарила мене по голові, від чого до непевного кружіння додалося почуття здавлювання десь у лобі, що переходило у скроні. Боліло все тіло, особливо очі, які чомусь навіть злипалися. Я підійшла до дзеркала, що висіло у кутку біля дверей і мало не перелякалася — з кутиків моїх очей кришилося те, що вчора називалося тушшю. Довелося високо оцінити стійкість лайнера, оскільки стрілки, хоч і втратили свою графічність, перейшли до стану акуратної тушовки. А от від червоної помади лишилася лиш невиразна рожевість, що відбилася на правій щоці виразною плямою. Я перестала вглядатися у своє віддзеркалення і вийшла до ванни, аби нарешті вмитися. Ніколи не дозволяла собі лягати спати не змивши косметики, тоді чому ж зробила так минулої ночі? І довго не могла згадати. Голова боліла з кожним своїм поворотом, руки ослабли, очі, хоч вже і не злипалися, але й не розплющувалися. У такому стані я наштовхнулася на свого колегу, що жив на першому поверсі та який з'являвся на другому максимально рідко. Я деколи дивувалася де ж він миється і справляє свої потреби на що Мая відповідала, що неодноразово бачила його у громадському туалеті на вході до цирку та у літніх душових на вулиці, навіть у зимові морози. Хлопець був відверто дивний і поведінково, і зовнішньо. Зовсім дрібний, радше схожий на підлітка, ніж на дорослого молодика. Худої статури, що феноменально гнулася у всі сторони — він був тим екстремальним гімнастом, який гнеться й не рветься. І вічно з двома цигарками: одна затиснена між характерними пальцями та підпалена, а друга схована за відтопиреним вухом. Його повсякдень незадоволене лице, того ранку наближалося до мене, одначе з наміром оминути. Але мені так не хотілося, аби він мене обійшов, аби полишив стояти одну в коридорі, коли я найбільше потребувала когось, і когось геть незнайомого. Тож, ступивши крок йому на зустріч, я привіталася.

— Привіт, — трохи захрипла поки промовляла.

— Ага... — ми були з ним на одному рівні. Зовсім маленький. Зростом не перевищував метра з половиною.

— Підкажіть, будь-ласка, де тут лікар?

— Тобі шось вправити тре'? — він встромив у мене свої прищурені очиці.

— Ні. Я певно захворіла.

— Ой, ні... То погано. Кращ' вашє не кажи нікому.

— Чого?

— А ти не знаєш? Він же ж виселить те' в готель і будеш там сидіти два тижні в "ізолейшен".

— Це ж всього лиш застуда... І хто це "він"?

— Він — то Кий. А от про застуду ти зря. Відійди, бо мені воно не тре'.

— Так і шо мені робити? — я звільнила йому місце для "пройти", звертаючись тепер через плече.

— Ой... ну ти і здалась мені на голову. Ну випий шось. Хз шо, звичайно. Але до Ліди не йди.

— А це хто така?

— Ти в бункері? — він розвів руками, підвищуючи голос. — Теж мені велика солістка! Ліда — наша лікарка. Агрегруа.

Покалічив французьку і зник за дверима ванної кімнати.

Мені не кращало. Але визнати свою хворобу я не могла. Мушу бути здоровою. Тож, мені нічого не лишалося як випити жарознижувальне і зібратися до парку разом з усіма. На вулиці вже чекали Дем'ян і Мая, тримаючись під руки.

— Невже тут так холодно? — мені якось скоро полегшало і я вже мала достатньо сили аби жартувати.

— Ну зараз ти мене за ліву руку візьмеш і буде зовсім не холодно, — Дем'ян щасливо вискалився.

— Не знала, що нас так багато у цирку.

— А то! Це величезна організація розваг, Софіє. І ти маєш пишатися тим, що є частиною цієї організації.

— Ой... ти говориш як Кий, — вирвалося у мене.

— А як говорить Кий?

— Тільки не підіймай так брову, Дем'яне.

— А шо я?

— Нічого. У тому і річ.

Я більше не хотіла говорити. Від вуличного холоду слабкість дещо вщухала, хотілося пожвавішати й рухатися до парку у перших рядах. Що ми й зробили, обганяючи цілі зграї артистів.

— Так ти розкажеш, чому тиждень тому до нього бігала? Посеред ночі, — Дем'ян не міг заспокоїтися.

— Ні. Я не скажу.

— А як я вгадаю?

— Ти не вгадаєш... — я якось неоднозначно всміхнулася й миттєво вгамувала ту усмішку.

— Добре, — Дем'ян поправив комірець свого червоного пальта і продовжив, — ти ходила до Кия, бо ви п'єте зелений чай і спілкуєтеся за свою Кораліну.

Я дещо зашарілася, хоч і намагалася не видавати того.

— Звідки ти знаєш? — спокійно запитала я.

— Все дуже просто. Запитав у Кия ото і по-всьому.

— І він так просто тобі сказав?

— Звичайно. А що тут такого? — Дем'ян поглянув на мене.

— Не знаю...

— Не розумію, що тут приховувати?

— Та не знаю, просто не хотіла, щоб про це хтось знав у цирку.

— Я тобі скажу по секрету, тільки не лякайся, — Дем'ян нахилився до мого вуха і, приспустивши шарф з лиця, мовив: — багато хто підозрює, що між вами не все так просто.

— Ой... це не секрет для мене.

Він засміявся, легенько штовхнувши мене в бік. І крокуючи попереду всього цирку ми сміливо, навіть дещо показово зареготали. Загоготали так, щоб кожен почув, а особливо Кий. Не знала першопричини своїх почуттів до нього. Не сприймала серйозно ті свої походи після вистав до Києвого фургону. Все почалося з тої першої, вересневої "Кораліни", коли хтось містичний перерізав мого троса і теоретично прирік мене на вірну інвалідність, якщо не на смерть. Я була вкрай обурена, налякана. Хотіла звинуватити його у порушенні мого особистого простору з тою камерою, тож так і вчинила — сміливо, по-звірячому дерлася до нього крізь його дуполизів. І хоч тепер моє ставлення до Кия знатно змінилося, тих охоронців називати по-інакшому не хочеться. Відверті дуполизи.

А після тої розмови у нього в фургоні, я не могла думати ні про що, окрім нього. Він видався мені вкрай дивним, геть не схожим на себе — був якимось знайомим. І це чуття чогось знайомого виникло в моїй душі виключно тому, що ми мали деяку спільність. Шалено схожі, необережно подібні — рідні. Йому хотілося довіритися, сказати щось відверте, у чомусь зізнатися і почути таке ж зізнання у відповідь.

Мене проймав холод, а чи банальний озноб. Я не мала сили встояти на ногах. І поки чекали можливости перейти дорогу, я не знала як міцніше вхопитися за Дем'яна і так, щоб він, боронь боже, не подумав, що я хвора. Врешті, коли ми ступили крок на дорогу, стало легше. Я зробила висновок, що варто просто рухатися. Тож, я стрибала, ніби від радости, і я бігала під руку з друзями, ніби від нетерплячки, і чинила ще багато активностей, що здавалося врешті просто впаду посеред парку.

У пік моєї слабкости, мене потягнули на пік колеса оберту. Я не пручалася — просто нічого не відчувала. Температура зростала, тож з кожною хвилиною світ довкола перетворювався на ілюзію, температурне марення, якому я не могла зарадити. Тому не одразу помітила Левка, що сидів разом із нами в кабінці й чомусь дуже активно тулився до Дем'яна. Я насупила брови, але зовсім не від здивування чи обурення, а від різкого, гостроносого болю, що протикав мою шкіру голови з усіх боків, особливо, не жаліючи лоба. Очі заплющувалися — я не могла і не мала достатньо сили аби протистояти хворобі, хоча відчайдушно намагалася.

— А ти чого тут? — звернулася я до Левка, вже зовсім не відчуваючи реальности.

— Я з Дем'яном.

Знову насупилася, лиш тепер підібрала і плечі.

— З тобою все добре? — Мая по-материнськи торкнулася мого плеча.

— Так, не зважай. Я просто висоти боюся, — відповіла я, відганяючи її руки від себе.

— Здається ти захворіла. Дай-но я спробую твого лоба.

Я відпиралася од її губ, що вже тягнулися по мене. Просила, щоб вона мене не чіпала, але з кабінки я вийшла вже не своїми ногами.

Лежала на м'якому дивані, серед м'яких іграшок, із прикладеною до лоба мокрою ганчіркою. Розплющувати очі мені було боляче, тому перші кілька хвилин я лежала із заплющеними повіками. Та коли біль у голові помітно ущух, я насмілилася поглянути кругом себе знову і сильно здивувалася, впізнавши мініатюрну фігуру власника цирку перед себе. Кий уважно спостерігав за мною, намагався якомога лагідніше поправити ганчірку, що деяк злізла з лоба, поки я підводилася. Він наказав мені лежати й ні про що не перейматися. Я відчуваю страшну слабкість, неспроможність до найпростіших рухів. Лише безмежне бажання говорити накривало мене з головою, разом зі страшним ознобом.

— Я наче маленька дитина, — прошепотіла я.

— І правда, — він усміхнувся. Ніколи не помічала якою виразною, вигнутою у кутиках губ, усмішкою він був наділений.

— А Кораліна хворіла?

— Справжня чи наша?

— Справжня.

Я взялася за горло, що раптово запекло, а Кий простягнув мені теплого, щойно завареного, зеленого чаю з поламаним молочним шоколядом на тарілочці. І я не відхилила тої їжі. Мені дуже хотілося щось пожувати й чимось те пожоване запити.

— Справжня Кораліна звичайно хворіла.

— А художник її лікував?

— Лікував...

— Щоб продовжити знущання, напевно, — я зробила ковток. — Чому у нас немає сцени де вона хворіє?

— Бо це не настільки важливо для глядача, — його голос пестив мій замулений хворобою слух. Тепер у ньому не було тих гойдалок, тих непостійностей, що він їх буденно мав.

— Але ж мені це цікаво, — смак чаю і шоколяди мені набрид, тож я прийнялася ставити те на столик позаду себе, але дещо не втримала чашку й залила окропом всю постіль та себе заодно.

— Тихіше, Софійко... — Кий зовсім не лаявся, а навпаки дуже лагідно підвів мене на ноги й упевнившись, що я непохитно стою на власних, гімнастичних ногах, прийнявся знімати постіль та витирати краплі чаю зі столу.

— Ой, — я оглядала свій палець, — а я, здається, обпеклася.

— Ану дай подивлюся.

Кий по-люблячому взяв мою правицю, вказівний і великий пальці якої підпікали.

— Тут нічого особливо страшного немає, Софійко, — він подивився на мене, всміхнувшись. — Зараз обробимо ранку. Потім попшикаю тобі спреєм, у мене в холодильнику був якийсь, і все буде добре.

Я помітила, як моя шкіра почала підійматися, утворюючи водяний пуп'янок. За мить пуп'янок перестав рости, натомість затвердів, від чого рухати пальцем стало проблематично. Дещо менша водянка повстала і на вказівному пальці. Від довгого стояння сили нестримно мене полишали, а все довкола розпливалося. Коли розпливатися почали й пуп'янки на пальцях, я обіперлася рукою на холодильник позаду себе і несвідомо заскиглила. Кий миттю помітив погіршення мого стану і відвів до себе на ліжко промовляючи сам до себе:

— Що ж з температурою?..

— А що з не'? — я захрипла на останньому голосному.

— Не збивається чомусь. Була 39,6. Зараз поміряємо ще раз.

Кий забрав з вітальні термометр і підніс його мені. Попросивши дозволу, він встромив градусник мені під пахву, сором'язливо піднявши мого светра. У дитбудинку, коли хтось хворів, його відправляли до ізолятора, куди медсестра Ксеня, навідувалася двічі на день і одноразово вночі. Тож мені було геть дико приймати подібно бережливе ставлення до себе та вже й дорослої тітки. Навіть Богдан ніколи так не піклувався про мене, можливо тому, що хворіли ми одночасно і він зазвичай важко, до півсмерті.

Я задрімала. Мороз пробігся рясною хвилею від голови до ніг, коли Кий легенько відкинув ковдру, щоб дістати градусника. Я заскиглила. Хотілося, аби він пошвидше вкутав мене назад, неначе лялечку і я більше ніколи в житті не зазнавала тих мук холоднечі.

— Тобі не холодно? — я запитала в нього.

— Звичайно ні, — глянув на термометр і піднявши одну брову, захитав головою, — 39,9. Тобі не кращає...

— Я помру? — відчула, як сльози хамовито підступають. Я не хотіла плакати. Не при ньому. Я артистка! Я виконавиця головної ролі, яка найкраще розуміється на Кораліні. Я живу нею! І плакати при ньому?! Хворіти при ньому? Сором.

— Ні, звичайно, ні. Ну ти дивись, уже і сльози на кілочку.

Він торкнувся пальцем моєї щоки. Його холодні, навіть замерзлі пальці, наче очікували коли ота підступна сльоза покотиться моєю щокою. І вона покотилася. Він шепотів щось. Щось про кота і мишу, чи мишу і кота, а чи про них двох. І те шепотіння було дечим химерним, сприймалося моєю напівсвідомістю ледь не закляттям, а може то і правда було закляття, аби мене вилікувати. Аби я знову заснула. Аби трохи погуляла у дрімоті із тими котами й мишами про яких він мені шепотів:

Кіт упіймав мишу,

А миша усміхається.

Кішка упіймала мишку,

А мишка не пручається.

Я заснула остаточно і вкрай міцно. Сновиділа в якомусь будинку, дуже схожому на фургончик Кия. Але єдине, що відрізняло той фургончик від того, в якому я хворіла — стіни. Шпалери були зовсім не фіолетовими, а ніжно-рожевими, майже пудровими. Йому б і правда краще пасували б шпалери ніжнішого відтінку, а не такого темного і насиченого фіолету. А скільки там було іграшок! Ще більше, аніж у нього є насправді. Там були навіть машинки, які мені особливо сподобалися. Прямо ціла колекція джипів і лімузинів. А потім, очікувано, повз мене пробігла мишка, але якось кволо. Вона наче зовсім і не тікала від того кота, а чи кішки, що летіла за нею. Бідолашна з перев'язаними лапками й бантом на голові, таким, трохи першовересневим.

Хам!

І мишку з'їло.

Лише чуються смішки з котячого рота.

А то мишка сміється. Радіє свому з'їденню.

Прокинулася від раптового холоду. Розплющивши очі, помітила Кия, що схилившись над розкритою мною, роздягав мене.

— Що відбувається? — від здивування я навіть трохи пожвавішала, хоча різкий підйом одразу захитав мою голівоньку.

— Я викликав Ліду і вона скерувала тебе трохи роздягти, бо в одязі ти зовсім згориш, — Кий знімав мої шкарпетки.

— Краще їх залишити. У мене дуже мерзнуть ноги.

— Добре. Тоді давай знімемо... — він оглянув мене.

— Светр. Хоч і буде холодно, але давай.

Я підвелася. Лоб болів настільки, що видавалося, ніби хтось надто дужий і непереможний вдавлював його мені в потилицю. А болю додало ще светрове горло, яке за Києвого керування, потроху проходило через мою голову. Нарешті светр було знято і я миттю лягла на ліжко, вкрившись по самі брови. Моя футболка була цілковито мокра, від чого ставало ще холодніше.

— Можна зняти футболку? — я раптово звернулася до Кия, який стояв на кухні, заварюючи мені чай.

— А що сталося?

— Вона мокра.

— Звичайно! Господи, знімай. Я зараз знайду щось з одягу на заміну...

Він підбіг до великої шафи, що стояла поруч із ліжком і прийнявся перебирати весь свій гардероб. На підлогу летіли якісь сорочки, банти, шарфи, штани, футболки й деколи спіднє. Я не могла уявити, що у такої серйозної людини, може бути такий безлад в одязі, хоча і моя шафа особливим порядком не відзначалася. Врешті, серед купи одягу, що впала додолу, або спинилася на пів дороги до підлоги, він знайшов дрібну маєчку з двома магічними істотами на малюнку. Одна з них була схожою на русалку, а друга, нахилена над нею, нагадувала фею, щоправда, із зовсім нетиповими для них крилами — щось між шерстю і безпосередньо пір'ям, але якщо уважно придивитися, можна було помітити пух. То були пухові крила.

— Вони закохані?

Я звернулася до Кия, поки перевдягалася. Він зашарівся, намагався не дивитись на мене. Почухав потилицю і відповів:

— Не знаю. Можливо.

Мені хотілося відвертости. Хотілося говорити про щось таке особисте, про що навіть із собою говорити страшилася. Мені ставало легше. Певно, лікарка Ліда дала мені якусь пігулку, бо вже за кілька хвилин лежання, схотілося підвестися. Чай саме був готовий і я вхопилася за чашку обома руками, іґноруючи пекучість посудини. Глянула на Кия і розслабилася. Він мав добрі очі. Чому ж я так не вподобала його щойно прийшла? Чому всі так сильно і так відчайдушно його боялися, змушуючи й мене боятися?

— На цьому тижні тобі треба полікуватися. Тому поставлю тобі на заміну Нелю.

— Це хто?

— Вона гарна артистка — не переймайся. Кораліну зіграти зможе, — усміхнувся.

— Сподіваюся вона мене не перевершить.

— Ніхто тебе не перевершить...

В його голосі почулися інтонації буйної чуйности. Його усмішка промовляла лагідністю, а пальці, схрещені у замок, видавалися найніжнішими.

— Чому тебе всі бояться? — я допила чай і тепер вже без пригод поставила його на місце. Якось випадково помітилися мої вже перев'язані пальці.

— Не знаю. Можливо причина у моєму вигляді.

— Шо? — я непідробно здивувалася. — Це ти типу страшний?

— А я бачу тобі вже покращало?

— Трохи, — я спинила свій погляд на його зіницях. — І ти не страшний, а дуже навіть милий.

— Дяку...

У двері постукали. Кий легко торкнувся моєї долоні й підвівся, звертаючись до когось за дверима: "Що?". У відповідь почулося чоловіче буботіння, схоже на пояснення дуполизів про щось очевидно-важливе. Кий прочинив двері, не пускаючи чоловіків всередину. Я підвелася аби краще чути й бачити, про що ж вони говорять, але Кий лише кивав і ті кивки з кожною секундою посилювалися — йому не цікаво і він намагається якомога швидше здихатися дуполизів. Попрощався, замовляючи ожинове варення для дитинки Софійки, фактично грюкаючи дверима на прощання. Розлючений, він підійшов до мене, міцно тримаючи склянку з водою.

— Що сталося? — я подивилася на нього невинно. Так, як дивляться на розлючених батьків діти.

— Нічого особливого. Левко знову розтрощив від злості кілька прожекторів, а значить це нові витрати...

— Ну якщо це не вперше, то чому ти не звільняєш його?

— А кого я візьму на його місце?

— Дем'яна, до прикладу. Я думаю він впорався б з ролею художника.

— Просуваєш свого друга? — губні складки його губ розрівнялися від усмішки.

— Трохи... але він правда може.

— А чи ти уявляєш його художником?

— Так.

— А божевільним художником?

Це запитання притулило мене до стіни без права на відповідь. Хоча направду відповідь була мені відомою і категорично неґативною. Ні. У тому і річ, що я не бачила нікого на місці божевільного художника. Нікого. Хіба що Кия, але він не тої професійної орієнтації.

— Ні, зовсім не бачу.

— От і я, Софійко.

Кий забрав мою чашку з-під чаю і рушив на кухню. Лише тої миті я помітила, що він носив фрак. Прямо тої миті, миючи посуд, він був одягнений у фрак та клясичного крою штані. Той фіолет, що кидався у мої хворі очі, був не лише на стінах, але і на його тілі — сорочці. Волосся слухняно лежало хвильками, за принципом, яким вкладалося жіноче волосся у двадцяті роки минулого століття. Він залишав тільки одне замасльоване пасмо спереду, щоб воно теліпалося у повітрі. Кий таки був гарний, та чи не моя хвороба і його лагідність зробили чоловіка красивим?

Пізно вночі мене, вкутану в сто одну одежину, віднесли до моєї комірки. Кий наполягав, аби я лишилася в нього, та послухавши поради Ліди, все ж скерував своїх дуполизів віднести мене додому. Він останній зайшов до моєї кімнатки й останній вийшов з неї, допомагаючи мені гарно влягтися.

Варто говорити, що я не спала тої ночі? Перебивала думки про нього лікуванням та погодинною перевіркою температури. Пила гарячий чай і дивилась крізь вікно у його вікна, які все ще не спали. Можливо і він не спав?

***

Наступного тижня я таки не вийшла на сцену. До скону днів лежала у своєму ліжку і чекала на появу бодай когось в комірці. Самотність, з якою мені доводилося миритися ще рік тому, знову приязно тиснула мені руку. Вона ж говорила, що самота то не є чимось страшним і поганим, а її подружка Слабкість чи то від температури, а чи від неї самої, вганяла мене до вимушеного сну. Ранком до мене навідувалися Дем'ян з Маєю, і деколи після вистави. Але я не могла відверто поговорити з ними про свою заміну, про те, як саме Неля виконує мою Кораліну. Для цих розмов я чекала Кия. Але його не було. Не було день, потім два, потім три. Його не було п'ять днів і я врешті запитала у Дем'яна з Маєю про нього.

— Де Кий?

— А що таке? Переживаєш за нього? — Дем'ян, певно, наївся льодяників у формі серця, що пофарбували його язик у романтичну рожевість.

— Просто цікавлюся, — якось само собою сховала очі від нього.

— Та захворів.

— Як захворів?

— Значить розказую історію, — Дем'ян плеснув у долоні, — ти пішла з нами хвора в парк. Вчинила ти безвідповідально, бо могла, і таки змогла, заразити пів цирку...

— Хтось ще хворіє?

— Та нє, лише Кий, але! То аж Кий!

— Він теж людина, що тут такого?

— Людина людиною, але Кий не хворів так серйозно з часів відкриття цирку, — додала Мая.

— Продовжую. Ти зрештою ослабла настільки, що зомліла прямо на колесі оберту і ми з Левком винесли тебе звідти на руках. Тобі, до речі, ніхто не говорив, що ти важка, коли без свідомості?

— Ми всі стаємо важкі, — я огризнулася.

— Жартую, кицю, — Дем'ян тряхнув головою, додавши деякого об'єму своїм кучерям. — А після того, як весь цирк побачив нашу артистку підбитою косулею на Левкових руках...

— Ти сказав, що теж мене ніс.

— Ніс, я...

— Тримав тебе за руку, — Мая усміхнулася.

— У мене дуже дороге пальто, щоб когось носити, — Дем'ян прийнявся себе захищати.

— Все добре, — я взяла його за руку і поглядом запросила продовжувати.

— Хтось сказав Кию, що тобі стало погано і він, як Метеор, прилетів до нас. Перехопив тебе на руки й прийнявся тікати до цирку разом з твоїм тілом. Це було так смішно, знаєш! Як дурень з писаною торбою біжить собі, спотикається, а ти вже стала прокидатися.

— Скільки хвилин я не приходила до тями?

— Я шо дивився?

— Хвилини дві, приблизно, — відповіла Мая.

— Ага. А потім ти почала прокидатися і навіть щось кричала. Тільки от я забув що.

— Чиєсь ім'я ти кричала, — Мая звернулася до мене з явним бажанням дізнатися що ж то було за ім'я.

— Я не знаю.

— Та я зараз згадаю, почекайте, — Дем'ян вхопився за голову й активними рухами прийнявся масажувати свої скроні.

— Не треба. Це не важливо, — я хотіла почути пошвидше чим ці пригоди скінчилися.

— Зараз, — він вскочив на ноги й закрокував моєю коміркою. — Фоліо... Флора... ні то з "Вінкс", Фролор... Фрол... Флор! Згадав! Флор.

— І що це?

— А я звідки знаю, Софіє? Це ж ти кричала, а не я.

— І нашо я це кричала?

— Ну ти дивилась на нас через Києве плече і кричала: "Флор! Флоор!", — він прийнявся мене передражнювати, що йому непогано вдавалося.

Я напружилася, намагаючись пригадати до чого кричала те дивне ім'я, але нічого не виринало з моєї пам'яти. Від тиші ніяковіли стіни, Дем'ян, Мая, але не я. Мені ж та тиша стала тепер милою. Вона наче мала відповідь на моє запитання, але чи розчую я в тій оглушливій тиші бодай щось?

Мені вже значно покращало, коли Кию знатно погіршало. І я просилася зайти до нього. Хотіла привітатися і трохи йому допомогти, але Мая була категорично проти. Вона апелювала Соломією, мовляв, навіть та до нього не заходить, але чи потрібна Кию присутність тої Соломії? Невже вона може, подібно мені, так тонко його розчути й почути? Я була переконана — Кий потребує мене, особливо у час своєї хвороби.

А чи я просто потребувала його?

Потребувала когось ніжного, лагідного, люблячого. І Кий став тою людиною?

Я не закохалася у нього. Зовсім ні. Я скоріше відчувала страшну порожнечу всі ці місяці. Бо я так звикла до теплого Богданового тіла поруч із собою за ті роки, що ми з ним прожили, що я не могла звикнути до тиші поряд, коли засинала. Спершу думала, що це кімнатка замала і на мене клаустрофобічно давлять стіни з металевою стелею, але у часи хвороби запідозрила і підтвердила свою самотність. Я таки сумувала за кимось рідним поруч себе. І це не обов'язково мав бути коханий чоловік, а скоріше просто рідний. Звично щирий. Мій. Кий.

Зрештою, на шостий день хвороби я осмілилася втекти до нього. Незмінно вночі, як і вперше, тої ще Миколаївської ночі. І я була особливо щаслива зі свого рішення, оскільки добряче втомилася цілими днями лежати в ліжку, щогодинно виглядаючи у вікно. Втомилася чекати Дем'яна і Маю з новинами про виставу. Я вже не мала сили всидіти на місці, хотіла кометно зірватися і вибігти на сцену, а краще одразу злетіти над нею. Я сумувала за своєю роботою. Вперше. Полюбила її. Але мій хворобливий тиждень ще не пройшов і було зовсім не видко, чи випустять мене на сцену в наступній Полтаві. Я мала сили, аби працювати, але дослухаючись до слів того молодика, що стрітився мені на початку мого недуга, тут особистий карантин триває два тижні.

І я однозначно не витримала б.

Я не Кораліна, щоб сидіти у полоні дванадцять років і боятися, а потім зрештою хворобливо покохати той полон, щоб наприкінці його знищити разом із собою.

Тому я, добряче вдівшись, зібралася до Кия. Перед виходом згадала про своє миле личко і хвилин зо двадцять розчинялася перед дзеркалом, аби погарнішати. Богдан зовсім не любив моє фарбування, не давав мені грошей на косметику, бо "я і так гарна". А мені деколи так хотілося червоної помади та якоїсь маленької, навіть не графічної, стрілочки. Я заздрила жінкам, які вміло фарбувалися. Але з косметики у мене малося лиш те, що дарувала мені колишня подружка Лада і те, що сама купувала ще студенткою на стипендію.

Цирк змінив геть усе. Змінив за якихось майже шість місяців. І я не могла нарадітися тим змінам.

Ватною паличкою підправила деяку нерівність кармінової губної барви та вийшла в холод. За тиждень погода погіршилася і тепер моє осіннє пальто ставало не у пригоді. А зимового я не мала. Як же невчасно я захворіла, що навіть за покупками у Харкові сходити не мала змоги!

І поки я йшла до Києвого фургона, відчула як, спершу дуже непомітна, радше напівжива, Втома підступала до мене. Я намагалася пришвидшити крок, аби та не могла мене наздогнати, але чим швидше я рухалася, чим інтенсивнішими ставали мої рухи стегнами, тим переконливіше наближалась Утома. На пів дорозі вона мене наздогнала остаточно. Але я все ще мала намір побачитися з Києм.

Його дуполизи стояли непорушно на своїх місцях — по різні боки від вхідних дверей. Я наближалася, поклавши руки в кишені, аби здаватися більш рішучою, аніж я була насправді. Їхні погляди спинилися на мені, коли я спинилася за кілька кроків від них, мовлячи про свій намір зайти. У відповідь категорична мовчанка з хитанням голів зі сторони в сторону. Тож, я ступила один крок уперед, знову запитуючи, навіть вже констатуючи, що я маю зайти. Але знову слідувала відмова. Я розгнівалася і рушила просто на них, з переконливим знанням, що мене миттєво схоплять і чемно відведуть назад.

Але такого не сталося. Натомість вони взялися за руки, таким чином закриваючи мені прохід.

— Хлопці, я все одно пройду, — звернулася до них лагіднішим тоном, аніж збиралася.

— Іди назад.

— Я можу переступити через ваш вузол, — я вказала пальцем на їхні сплетені руки.

— Спробуй, — мовив той, що амбаліший.

— Ага... думаю тобі сподобається, — інший засміявся, неоднозначно перезирнувшись з колегою.

— Дуже смішно хлопці, але мені треба пройти.

— Ну так проходь.

І я ступила вперед. Підняла ногу над їхніми руками й миттю відчула той вузол між своїх ніг.

У вухо проник шепіт того амбалішого зі словами: "А тепер йди, бо буде гірше".

Це вже була друга сутичка з тими недоумками, які, певна річ, відчували свою всемогутність. Але я не збиралася терпіти оте їхні знущання, хоча тоді, звичайно, заклякла. Дивний імпульс пробігся моїм тілом, зачепивши горло. Той імпульс зав'язався у вузол подібно тому, що все ще давив мені між ногами і я щиро не знала що робити. Головою розуміла, що маю піти, або навпаки вдарити їх у міжніжжя, але навіть в уяві мені не вдавалося зробити це без наслідків. Врешті, помітивши мій некерований страх, дуполизи дещо послабили тиск, і я змогла, віддавши всі свої сили, ступити крок назад.

Я забиралася звідти, відчуваючи грубу пульсацію там, де їхні руки ще кілька митей тому схрестилися. Тікала зовсім позбавлена сили з явним бажанням не повертатися до комірки. Найгірше — це залишатися одній з тими стінами, що будуть мені нагадувати дивне ім'я. Флор. Ніби воно щось значить для мене? Я не хотіла думати, згадувати й взагалі пам'ятати. Хотіла впасти у забуття, але алкоголю поруч з собою не мала. Та і навіщо алкоголь у прагненні забутися, коли найбільше мені хотілося живого спілкування з Києм. Я бажала забутися у ньому. Загубитися. Хотілося йому пожалітися. Почути його голос. Відчути тепло у своїй душі від його погляду.

Тож, я оминула свій автобус, укритий пітьмою, і рушила до шатра. Там все ще мали працювати персонал з технарями, слухаючи вказівки Соломії, яка заміняла хворого Кия в організаційних питаннях. Червона лінія поля, якою бігали змагуни на швидкість, потроху вкривалася першим інеєм. Ми перетнули шосте листопада і тепер настав час для білосніжних опадів ночі.

Та зайшовши на поле, нікого з вищезгаданих я не помітила. Шатер, як і все довкола нього, було нелюдяне — дике. Щиро первісне і наче покинуте. Крокувала, поволі виштовхуючи коліно, як те любила робити, коли особливо нудьгувала ходити. Воліючи сісти, я прийнялася шукати собі того ідеального, зневіртреного місця. Це було сидіння під шиферним навісом і я, цокаючи своїми незначними підборами по потрісканому асфальту, всілася на закрижанілу лавку. Холод забігав під пальто, лоскочучи своїми мерзлими руками моє тіло. Я воліла персоніфікувати кожне природне явище, аби лише воно породило мені Кия, аби лише стало ним. Це була якась нездорова туга за тим, хто лише одноразово виявив свою турботу до мене, але Самоті цього було достатньо.

Почалося наше з ним спілкування не дуже, але і я була гидко-нетерпляча до цього місця. Думала собі про якусь боротьбу, з гидотною метою щось комусь довести. Це не мета, Софіє! Це параноя. Люди, які доводять комусь свою вагомість, чи вершість, насправді доводять себе до залежностей, а згодом до вірного і такого вже заромантизованого повішання. Тобі навіть не варто про таке думати.

Я впала у меланхолію з якою сюди прийшла.

Лише тепер я була у ній не безпорадна. Нині я стала уособленням тої меланхолії.

Принаймні мені так думалося тої миті, коли я підсмикнула під себе ноги, обхопивши їх руками. Вглядалася у самотність спортивного поля із цирковим шатром посередині й думала. Про що вже не знаю, бо дуже скоро з шатра хтось вийшов. То була чоловіча фігура вдягнена у чорне, по самі щиколотки, пальто, та з дивним ретро капелюшком у стилі 1920-х на голові, що, до речі, добре закривало вуха. Він йшов полем неспішно. Ті свої думки я запам'ятала добре, бо переймалася його ідентифікацією та водночас своєю невидимістю. А коли чоловік пройшов зовсім поруч зі мною і на щастя не глянувши на мене, я перевела погляд на небо. Він пішов.

Кий пішов!

Я так сильно хотіла його побачити, що аж не впізнала! Гоготіння підступило до горла і я видала його на повну гучність, бажаючи, щоб Кий почув мене, впізнавши.

Але я сміялася не голосно — він йшов.

Я додала амплітуди звукові — він все ще йшов.

Я зовсім зірвалася на регіт — він крокував на вихід.

Я перестала сміятися, натомість відверто закричала його ім'я — але він все ще наближався до виходу.

Я підвелася на ноги й востаннє крикнула:

"Кию!.."

Він зупинився.

Я була ладна бігти до нього. Я була готова кинутися на його тонку шию і подякувати, що не залишив мене одну, коли мені було найгірше. Я хотіла пришвидшити нашу зустріч, але він виставив свого пальця перед собою і прийнявся бігти до мене. Його чорне пальто хвилеподібно рухалося, повторюючи форму ніг, деколи здіймаючись над плечима, підскакуючи. Пройшло кілька секунд і він вже сидів поруч зі мною, нормалізуючи своє дихання. Я не могла перестати на нього дивитися. Здавалося, я так давно його знаю, що аж нічого в його зовнішності мене не дивувало. Нічого не збуджувало почуття новітности. Бувають такі люди. "Люди-дежавю", хоч, міркую, вони є слідом, що залишило нам дитинство. Прообрази батьків, друзів, вчителів, або навіть кумирів, мультиплікаційних чи фільмотворчих. Здається, у ньому відбивається моє дитинство. Я почувала із ним надію.

— Тобі вже краще? — він озвався, задивляючись у мої зіниці.

— Так. Я здорова.

— Ну я не думаю, що ти так швидко оклигала після такого серйозного нездужання.

— А ти як? — торкнулася його руки.

— Вже краще. Збирався до тебе завтра заходити, але ця випадкова зустріч...

— Не дуже вона випадкова, — я згадала як серйозно йшла до нього в фургон, як зухвало говорила про свої наміри тим його дуполизам, і як вони мерзенно зі мною повелися. Лише тоді я зрозуміла ступінь збочености їхнього вчинку.

— Ти за мною слідкувала? — він промовив це з удаваною злістю, і лише руки, які вже кілька секунд гріли мої, видавали його теплу справжність.

— Ні. Я хотіла тебе побачити. І пішла до тебе у фургон, але дупо... охоронці, твої, не пустили мене до тебе.

— Вони були чемні? — це був кут. Тупий. Найтупіший з найтупіших. Я не хотіла говорити, що вони собі дозволили.

— Майже. Набагато чемніші ніж минулого разу.

— Ти лише скажи і я їх приберу. Ти вже не перша хто на них жаліється.

Я вглядалася в його лице. Він мав гарну шкіру — не суху і не жирну, не цятковану у ластовиння як моя, і не позбавлену барви. Вічно засмаглий. Про немолодий вік віщували тільки мімічні зморшки.

— Скільки тобі років? — я безтактно озвалася, аби більше не говорити про тих членоголових.

— Сорок один. А тобі?

— Мені двадцять три. У грудні буде двадцять чотири.

— Я думав ти молодша.

— Я думала ти старший.

— Невже такий поганий на вигляд? — він усміхнувся оголивши свої прямі, довгасті зуби.

— Ні. Просто чомусь вважала, що власниками будь-чого стають після п'ятдесяти.

— Повір, у цьому вікових обмежень немає.

— А діти у тебе є?

— У мене є цирк! Ви всі мої діти.

Ми засміялися уголос, так, що останні ряди стадіону чули те наше хихотіння.

— У мене теж немає дітей, хоча ми намагалися.

Кий відсахнувся, дивуючись мені.

— Які діти? — його питання прозвучало так, ніби жодних дітей у мене бути не могло.

— Ну, до цирку в мене був хлопець з яким ми хотіли дітей, — я опустила очі на свої вкриті нічним морозом коліна, — скоріше він хотів дітей, а я просто не знала чи хочу...

— А нині знаєш?

— Так. Хочу, але точно не зараз. Тепер я хочу стати успішною гімнасткою.

— І станеш.

Наші погляди стрілися. Здалося, Кий над чимось дуже активно розмірковує і темою його розмірковувань була саме я.

— Я сумувала за тобою, Кию, — перервала вітровійну тишу.

— І я за тобою, Софіє. Софійко.

Його засмаглий палець торкнулася кінчика мого молочного волосся. Ми підвелися, та в обіймах одне одного рушили на вихід зі стадіону.

Йшли до моєї комірки.