Музична добірка:

"Demons" Hayley Kiyoko;

"Je T'aime" Lara Fabian live "Nue 2002";

"Goodbye Blue Sky" Pink Floyd.

Розділ восьмий

Соломія обережно вивела мене з ванни, заспокоюючи. Але мене не треба було заспокоювати, бо ні сліз, ні печалі я зовсім не почувала, навіть жалю до Дем'яна, який щойно втратив коханця.

Нехай і гірко заглядати у ванну з трупом. Хай і плаче гіркотливо мій милий серцю друг. Чекати й снувати коридором легше, ніж ревіти журно. Тримає за лікоть Соломія та веде на вулицю. Хоче, аби не споглядала я того свята смерти. Хтось і десь торкається мене різко, зі злобою. Чую і знаю балаканину про себе лиху достоту. Винна я точно — смертоносна фігура моя для цирку.

Грайливо мені було того вечора, коли Левка не стало. Я все ще тримала в руках рожеву гвоздику, а той нерозумний люд, що кидається на кожну гвоздикоподібну рослинність ярликами "похоронне", вбачали в моїй квітці насмішку. Мовляв, я вже знала про смерть Левка. А звідкілясь навіть чулося, що то я смерть Левкові заподіяла. От лише Соломія мені на вухо розказувала, як знайшов-не-знайшов Левка мій Дем'ян і кинувся до Кия по допомогу. Кий миттю схопився бігти на пошуки, бо певно знав дещо цікаве про того Левка, а саме, що наш милий художник любував наркотики. Один поворот ключа і посеред ванної кімнати було знайдено Левковий труп з піною у роті, а під переднім колесом дев'ятого автобуса, жодної наркотичної речовини — все вигріб.

І знову сюрреалізм кругом мене закрутився. Луцькова поліція, швидка, а де ж труповозка? Соломія тягла мене до свого фургону, якомога далі від натовпу, що розростався плітками. Всі знали про мою особливу, внутрішню нелюбов до Левка, хоч і не знали причини, подібно мені. Але тепер я знаю — всередині нього гнило життя і проростала смерть. Наркотик — абсолютна речовина, котра осмертлює тіло, инак кінчає. Кінчає раз і назавжди його.

— Я почекаю на Кия, — звернулася до Соломії, відмовляючи на її запрошення.

— Не думаю, що він скоро.

— Почекаю.

— Добре. Будь обережна.

Почули двозначність? Наче щось може загрожувати моєму життю тепер? Левко помер. Я більше ніж переконана, що саме він був джерелом усіх моїх небезпек. Врешті, Мая знайшла докази, що це саме він перерізав мені страховку ще тоді у вересні — на камері видно, як Левко підіймається на технічну висоту перед початком вистави, а потім вже на іншій камері у гримерці, про щось дуже стурбовано перемовляється з Соломією. Тож, маю набагато більше підстав остерігатися саме вас, пані Соломіє, ніж чого іншого.

Я сиділа на східцях Києвого фургона в компанії дуполизів. Мовчазно, вони спостерігали за купкою людей, що лише збільшувалася. Я дивилася разом із ними, одночасно слідкуючи за діями дуполизів (чудово пам'яталися їхні смердючі руки, що сплелися у вузол між моїх ніг). Таких смішок повторити мені геть не бажалося, тож сиділа я фактично нерухомо, навіть дещо омертвіло.

І лише тої миті, коли я вимовила те страшнюче слово "омертвіло", у голові закрутилася думка, задзижчала наче муха того січневого вечора — Левко ж помер. Цілий Левко. Справжня людина, якої більше ніколи не буде. Я ненавиділа його, але не бажала йому смерті. Мене він відверто лякав, але не до його ж смерті. Ба більше, ця людина вчинила собі смерть саморучно. Він самовільно пішов на раптову, ранньорічну смерть, від якої можна було сховатися, наставити різних перешкод, банально припинивши вживати ті срані наркотики! Думаючи на крилечку Києвого фургона, я дійшла висновку, що самогубство — найбезглуздіший спосіб померти у всій вічности! Особливо таке, що його вчинив Левко. Бо це ніщо, як щире самогубство. Помірковані, особливо ніжні кроки до смерти й ось він уже там, а мій Дем'ян має оплакувати його смердюче тіло, що б там між ними не було.

Моя покладена на коліна голова розболілася ще дужче. Я вже не слідкувала за охоронцями, не вела контролю за натовпом, який нині споглядав як швидка і поліція розвертаються, полишаючи територію цирку. Люд ще стоятиме. Дуже довго обговорюватиме Левкову смерть і винуватість будь-кого, тільки не самого Левка. Мені ж хотілося, бажалося, не терпілося, палалося звинуватити лише його. Якби ж не рожева гвоздика в моїх руках. Вона стримувала мій гнів. Квітка голубила мене. Кохала.

— Софійко.

Я підняла голову. Мій Кий. Підстрибнула і міцно-міцнісенько обійняла його. Він пах Левком. Його потом, щоправда, якимось дивакуватим, не типовим, очевидно трупним. Я не хотіла побачити Кия таким. Сподівалася на певні ніжности того вечора, але аж ніяк не на цей смуток, цю важкість. Прошу, забудь про це, мій любий Кию. Але ж він не чує мого благання, я говорю сама до себе, поки ми проходимо до нього у фургон.

— Завтра... — почав говорити Кий, але затнувся, стримуючи сльози.

— Завтра не буде вистави, я зрозуміла. Все нормально, люди це сприймуть...

— Ні, — він сів на диван із цілим кухлем води. — Вистава буде. В пам'ять про Левка.

— Але... — я сіла на підлогу, обійнявши руками його коліна. — Як? Хто замінить Левка? Ти ж колись говорив, що ніхто...

— Правда. Ніхто його не замінить, тому ти будеш одна.

— Як?

Кий глянув на мене прискіпливо, ніби я бовкнула щось геть дуркувате. Ні, Кию, дуркувате я бовтала сидячи у тебе на східцях, а зараз я була геть серйозна.

— Це буде сольна вистава Кораліни та лише її.

— Але що це буде? А як же наші дуетні номери? — я вглядалася йому в очі, намагаючись зрозуміти його емоції, його почуття, але нічого там не бачила. Напевно, я геть не емпатійна людина.

— Художник помер, колись ми з тобою про це говорили.

— Не пам'ятаю, милий...

На останньому слові Кий пустив на мене свій погляд. Мовчки дивився, чи то милуючись, а чи засуджуючи — я не розуміла. Я зовсім його не розуміла, від чого все усередині мене жевріло, палало теплом, що злегка, але до помутніння, обпікало. Він пальцями торкнувся моєї щоки, а вказівним став виводити якісь прямі лінії, промовляючи:

— Котячі вусики має Софійка — раз, два три. І з іншого боку — раз, два, три і чотири. Ой, — він наче підскочив на цьому ойканні, — перерахувався.

Затим Кий усміхнувся, як лише йому вмілося.

— Що це?

— Така лічилка. Була в моєму дитинстві.

Кий легенько торкнувся мого волосся, що добряче поплутала шапка і продовжив.

— Ми колись говорили, що художник наприкінці помирає, і що у цьому полягає кінець, а отже й воля, якої прагнула Кораліна. Але що як художника зовсім не існувало?

— Тобто?..

— Я маю на увазі його точну смерть, але життя Кораліни.

— Але ж реальна Кораліна загинула в пожежі яку сама вчинила...

— А можливо вона врятувалася, Софійко?

— Але ж тіло...

— Немає тіла. Її тіла не знайшли. Я вивчив це питання. Не було ніякого тіла, розумієш? Слідчі припустили, що вона повністю згоріла, але я в це погано вірю. Тоді ж чому художник не згорів дотла?

— Окей, а до чого тут те, що його не існувало взагалі?

— Припускаю, що ті картини, що навели шуму — роботи не художника, а самої Кораліни.

У мене спинилося серце. Буквально припинило своє ритмічне стискання-розстискання. Тобто, вся та історія, що зірвала цілу бурю в суспільстві — вигадка? І я звернулася з цим запитання до Кия, на що він спокійно, наче давно підозрюючи, відповів.

— Розслідування не припиняється і буквально нещодавно стало відомо, що той ніби художник, зовсім не вмів малювати.

— Але як він викладав уроки малювання у школі?

— Невже кожен учитель по-справжньому вміє робити те, чому вчить?

— Ні.

— Отож. Картини писала вона. Ба більше, відбитки пальців на картині переважно її, а отже, з високою ймовірністю це вона їх писала, вона, а не він.

— Ти мене зовсім заплутав.

— Іди сюди, моя Софійко.

Доти він заспокоював своє внутрішнє тремтіння розлогою оповіддю, а от нинішнє мовчання, наново збурювало в ньому тугу по Левку. З ним слід було говорити, але я не хотіла порушувати того тілесного і ментального єднання наших отілених душ, а чи одушених тіл. Він притис мене до себе. Диван під нами двома виразно прогинався. Я підвела голову на вітраж, шукаючи напис, якого звідти звичайно було не видно. З дивану ж вітражний візерунок нагадував якісь надспокійні, врівноважені у своєму хвилюванні хвилі, щоправда, яскравого помаранчевого відтінку. Лише через кілька хвилин такого споглядання я зрозуміла, що утворений візерунок — то вогонь. Нескінченне, вічне палання, яке нагадало мені ту жінку з Полтави. Вона говорила про вогонь, що його треба додати, але того вечора я зовсім не зрозуміла навіщо? Ба більше — як? Що треба було зробити, щоб додати того вогню? Я мала спалити художника — ось, що мало статися. Не будинок і себе в ньому, а виключно художника. Перетворити дванадцятирічний полон на волю, шляхом смерти полонодавця.

— Я зрозуміла.

Кий перевів на мене погляд.

— Я знав, що ти зрозумієш. У цій виставі з самого початку не було місця художнику.

— Тоді навіщо ти його додавав?

— На це було кілька причин — це і правдоподібність з відомими загалу подіями, і потреба глядача у спогляданні спотвореного кохання, ну і звичайно Левко.

— А що з Левком?

— Левко для мене був другом. Я не знав людини душевнішої за нього.

— Правда? — я не вдавала здивування. Мене щиро здивувала їхня дивовижна дружба.

— Так. Ми зналися ще задовго до цирку, але тоді я його не цінував. Мене він навіть дратував.

— Розумію...

— Є у ньому... було у ньому щось таке, що мені зовсім не подобалося.

— Наркотики?

— Ні, навіть не це. Він тоді їх зовсім не вживав. Почав тільки відносно недавно, але одразу... ну ти розумієш, — Кий провів пальцем по моєму підборіддю. — Його просто було забагато. Він дошкуляв мені бувало.

— Ага...

— Він був тяжкий, — Кий видихнув.

Я кивнула, згадуючи Левкові руки, що торкалися мого окораліниного тіла щоразу під час вистави та після неї, та до неї, та на репетиціях. Він справді дошкуляв, дійсно душив одною своєю присутністю.

— Тому я натякнув Соломії, що йому треба поголити волосся — сподівався, що так він трохи зменшиться.

— І трохи зменшився.

— Через наркотики, Софійко. Не через волосся. А ще через Дем'яна, ти ж знаєш?

— Так, — мені погіршало, щойно я згадала плач свого друга, що схилився вже над зовсім легким Левковим тілом.

— Похорон наприкінці тижня.

— Тут? У Луцьку?

— Левко звідси. Його матері вже повідомили про смерть.

— Бідна жінка.

— Вона ним пишалася, дуже-дуже сильно.

Кий плакав. Гіркотливо роняв сльози собі на коліна.

— Він був справді гарним другом ці останні роки. Він мене розумів... Він завжди мене розумів.

Ми сиділи отак в обіймах одне одного до самої ночі. Ще б трохи й протягнули до світанку, який, одначе, наставав би зимової пори пізно, але сиділи б. Якби ж не Дем'ян. Зниклий. Дем'ян, що втік від лікарки Ліди у невідомому напрямку.

***

Я переживала, аби мій друг не скоїв самогубства, аби не вирішив піти за коханцем у вічне поневіряння вічністю. Тож, я перша стала до пошуків, разом з Києм та Соломією. Києві дуполизи, виявилися зовсім безпорадними до таких ситуацій, ба більш, вони активніше охороняли Київ фургон, аніж самого Кия. Тож, рушили ми спершу втрьох. Соломія намагалася тримати дистанцію між нами, особливо уникаючи Кия, наче була з ним у конфлікті. І можливо, я таки маю рацію щодо цього, бо по правді ніколи не бачила їх разом у післяробочий час. Та і особливими люб'язностями вони ніколи не обмінювалися. Отже, кілька хвилин нашого нічного блукання Луцькими вулицями, пройшли у тиші й моєму думанні.

Решту ж часу мене захопило хвилювання. Нестерпні переживання за Дем'яна, якого мені зовсім не хотілося втратити. У житті не мала кращого друга, ніж він і мені тупо боліло, що я так нетактовно влізла в його особисте життя того ранку. Заспокоювалася лиш тим, що буду благати на жалких колінах собі пробачення. Знайду. Ми знайдемо.

Спершу я скерувала нашу триосібну експедицію до гаражів. Дем'ян любив подібні металеві коробки. Але вивчивши кожен закуток великого гаражного комплексу, Дем'яна там не здибали. Я не мала ні зеленого, ні фіолетового поняття, де міг подітися мій товариш, куди він міг зникнути?

Я знайшла чорний вхід до торговельного центру, куди також міг навідатися мій Дем'ян. І поки ми намагалися відімкнути замок, до нас доєдналася Мая, заміна Неля і той хлопець, що добряче гнувся. Вони розпитували нас, де ми вже встигли побувати, а я намагалася пояснити Нелі, що Дем'ян не буде тинятися попід дорогою через свою ж безпеку: "Я надто гламурний, щоб спокійно гуляти нічними вулицями", — сказав він одного рядового дня. Той хлопець, що добре гнувся став нам у неабиякій пригоді зі своїм умінням відмикати невідмикане, точніше, знаходити у "чорновхідних" закутках маленький срібненький ключик від замка. Хоча сенсу шукати Дем'яна в торговельному центрі я не бачила (замкнені намертво двері вказували, що його там немає), однак група шукачів кинулася всередину.

— Немає, — констатувала Неля, вибігаючи на вулицю.

— Але якби ти не кричала, шо кончена, за нами не побіг би охоронець, — звернувся скоріше до решти той, що гнеться.

— Аврелій, — кинула тому, що гнеться Неля.

— Ой, не уподібнюйся до матері, Нелько-стулипелько.

Брат і сестра гавкалися ще достатньо, поки ми тікали подалі від ТЦ у напрямку житлових масивів, стандартно дев'ятиповерхових. Я сподівалася побачити Дем'янову згорблену горем фігуру на якійсь гойдалці, але гойдалки гойдав сам вітер, а чи вітра гойдали гойдалки. Було порожньо кругом нашої змученої пошуками шеренги циркачів.

Його ніде не було. Він просто зник деінде і я вже не мала сили опиратися Нелі — ми пішли шукати до шосе, знаючи, що шукати слід вже не живого чоловіка, а понівеченого фурою трупака. Мая крокувала зі мною в єдиному темпі, мовчки, зовсім не розмовляючи. Дем'ян був (Є!) нашим другом — її та моїм.

— Він обов'язково знайдеться, — звернулася я до неї, заспокоюючи.

— Так. Він сильний, — Мая глянула на мене очима сповненими впевненого переконання у власних словах.

— Ти була з Дем'яном?

— Так. Весь час, поки його не забрала Ліда. Вже потім я пішла додому.

— А як він знайшов його? Ну Левка...

Ми проходили повз недобудований собор, коли звідти раптово повибігали всі безхатні собацюри. Таке колись уже бачилося, лише того вересневого вечора, ми були втрьох — друзі. Ми сміялися, ховаючись на ринку від гавкання тих собак. Як же мені не вистачало Дем'яна тої січневої ночі, коли вся ця громада зібралася на пошуки мого друга.

Собаки на нас не напали — вони від чогось тікали. Накивали своїми лапами подалі до спальних районів. Кінцівками розкидали сніг, виваленими язиками ловили сніжинки, і тікали, зовсім нас не чіпаючи.

— Дем'ян дзвонив Левкові після вистави. Вони домовлялися зустрітися в Левка. Але той не брав слухавки. Врешті, Дем'ян подумав, що Лев міг просто втомитися і вирубитися аж до ранку. Тому ми пішли додому. Ще встигли попити чаю, але я бачила, що Дем'яну якось неспокійно, він про щось думав, а мене не слухав. Після сказав, що має піти до Левка, перевірити. Думаю, Дем'ян відчував... ну смерть.

— А потім він його знайшов... — я взялася з Маєю під руку.

— Не зовсім. Дем'ян стукав до нього, але нічого. Це ж після цього подзвонив мені. Я прийшла і ми знову постукали, але почули тишу. Врешті, запитали водія автобуса, чи заходив Левко, і той сказав, що так. Отоді Дем'ян вперше заплакав. Він ще не знав, що сталося. Перебирав усі версії: і "він хоче мене кинути", і "йому стало погано, він непритомний", і "він просто заснув", і "він там зараз з кимось іншим", але звичайно Дем'ян ще не знав...

— А потім прийшов Кий?

— Так. Потім ми покликали його, оскільки він має дублікати всіх ключів. Двері відімкнули, але Левка там не знайшли. Тоді пішли до ванни... Ну і знайшли. Вже мертвого.

А далі я вже знала.

— Люди гидкі, — додала Мая.

— Чому?

— Хтось пустив поголос, що це ти винна у його смерті.

— Як я можу бути винна у тому, що він, бляха, передозонувся?! — я кипіла.

— Не знаю. Чула вже різні версії, типу це він через нерозділене до тебе кохання, хоча мені здавалося, всі знали про нього і Дем'яна. А потім хтось говорив, що це ти його так отруїла...

— Наркотиками?..

— Так. Ніхто ж не хоче вірити, що циркова зірка вживала такі препарати. У людей як? Успішний — значить святий...

— Всі ми не без гріха, — втулив свого словесного п'ятака Аврелій і рушив вперед.

Ми вже гуляли попід трасою виглядаючи бодай щось. Ані самого Дем'яна, ані його жовтого пальта я не бачила, подібно решті, тож Аврелій миттю скерував усіх рухатися до цирку, мовляв, Дем'ян прогулявся і повернувся додому. Але мене непокоїло одне, все ще не перевірене місце — собор. Можливо він там. Певна, він там.

Власне підтримки я не чекала, а мовчки вирушила у напрямку недобудови. Святилище стояло самотньо посеред вулиці, вкрите снігом по самий хрест на шпилі. Територія ніким не охоронялася, можливо самими собаками, які кілька хвилин тому непрофесійно полишили територію.

За мною ринула вся громада, хтось запитуючи, хтось засуджуючи, хтось підтримуючи, але йшли всі. Сніг під ногами рипів — поморозило. Шукали. Гукали. А на самих сходах, стоячи на колінах чи то плакав, чи то молився, мій Дем'ян.

До нього вела доріжка. Вузька потоптана стежка — здавалося, він бігав нею, аби змести весь сніг, що нападав за зимовий час. Я стояла одна, за мною наша пошукова громада, а Дем'ян на колінах.

— Дем'яне, — прошепотіла я.

Мій голос поєднався з морозним вітром.

— Дем'яне, — я доклала зусиль, аби виділити свій голос на фоні вітру.

Дем'ян не повертався.

Головне, що він живий. Живий! Стоїть на колінах і плачучи молиться, а значить живе. Він живе!

Я ступила кілька кроків уперед, простягаючи свою почервонілу долоню до нього. Ще кілька кроків і цією долонею я торкнуся його скуйовджених кучериків. Ще кілька кроків — головне, щоб він не виявився примарою, щоб не розсипався, неначе зліплений у морозний день сніговик.

— Дем'яне, — втретє звернулася я до свого друга, який цього разу нарешті поворухнувся. — Я можу підійти до тебе?

Він кивнув. Його складені одна до одної руки, безсило впали. Тіло похилилося. Коліна непорушно впивалися у кам'яні сходи.

Я стояла поруч із ним, наче гігантська тінь, наче вершниця смерти, тепер вже для нього. Ніколи не бачила горя. Ніколи не бачила такої смерти. І ніколи про неї достатньо не думала — не поважала її. Лише згадавши аварію я впустила її до свого життя — до життя, що неодмінно скінчиться нею. Тоді не кінчилося, але кінчиться пізніше, якби ж знати коли. Але жодного горя. Ні. Я не знала, що по смерті одного, інший може так страждати, так поневірятися життям, так картати себе за те, що не помер сам.

Гучний у побуті, Дем'ян плакав невиправдано тихо. Можливо, горе змушує стишити голос?

Я присіла поруч із ним, обережно торкнувшись плеча свого друга. Ми сиділи вдвох як і колись у Миколаєві. Лише тоді він здавався мені таким енерґійним, таким живим, переповненим оптимізмом — брехня. Його калейдоскопічний візерунок це крихкі, дрібні скельця блакитного, сірого та білого кольорів, що від кожної візерункової зміни розбиваються.

Він стояв на колінах зовсім босий. Лише тепер я помітила цю його оголеність. А попереду нього жовті чоботи, наче він їм молився.

Дем'ян схлипував, витирав рукавом пальта сльози й соплі. Помади не було. Туш розмазалась по всьому обличчю, лишаючи чорні сліди на жовтих рукавах. Я простягнула йому серветку і він вперше зважив на мою присутність.

— Дякую, — безсило прошептав мій друг.

Я поцілувала його у солону скроню.

— Я кохаю його, — наче пояснюючи сказав Дем'ян.

— Знаю. Тепер знаю.

Я також заплакала. Забула про пошукову команду позаду нас. Я плакала. Разом з ним, горевісно, беззвучно, до спазмів у грудях і горлі.

— Я люблю тебе, ти бачиш? Бачиш? Чому, чому ти пішов? Я ж люблю тебе! — кричав шепотінням Дем'ян, наче до тих чобітків. — Люблю...

А поки він кричав, я давилася слізьми. Я вірила йому, я жаліла його, мені боліло за нього як ніколи не боліло навіть за себе.

І він все повторював те "Люблю", а я не знала де поділися всі мої серветки. Під ногами. Вони лежали у мене під ногами — зім'яті, посопльовані серветки.

— Люблю...

До нас підійшов Кий. Торканням до мого плеча, він дещо заспокоїв мій плач. Прошептав: "Нам час іти", — і розвернувся. Я слідкувала за його фігурою, що віддалялася від мене. Чорна фігура невисокого, худого чоловіка. Йому б бути артистом, гімнастом, актором, співаком, фокусником, художником, скрипалем...

Чиясь чорна фігура йде подібно Кию, аби сховатися в якихось вогнях. Хто він? Чи вона? Ні, скоріше це він. Мій батько... Татко? Це ж спогад, справжній спогад про моє доп'ятнадцятиріччя. Спогад з дитинства, що отак самовільно, о такій темній порі, прийшов до мене. Дякую.

Я неодмінно згадаю своє дитинство. Я відшукаю його. Знайду тебе мамо, і тебе, татку.

Я підводжуся, обережно беручи під руку Дем'яна. Але він упирається, він не хоче йти.

— Ні, я хочу залишитися з ним, — він надуває губи, лице все мокре. Дем'ян хитає головою, говорить наче невміло, зриваючи голос на кожному слові. Волосся мокре від снігу, що не припиняє падати. — Ні. Не піду... Будь ласка, Софія...

Дем'ян чіпляється за мою руку і тягне мене вниз, аби сіла. Він плаче. Тепер сильніше, ніж до цього.

— Нам треба йти, Дем'яне.

— Ні! — він кричить на мене. — Я не хочу йти від нього! Я залишуся з ним!

— Його тут немає, — я знову намагаюся його підвести.

— Ні! Ні! НІ! Ти брешеш! БрехухА, — на останньому "а" він зривається на ор. Горлодранить, аби сам Бог почув його. А потім сідає шепочучи, — я не піду від нього... люблю.

Падає на коліна і вдаряється головою об кам'яні сходи, розбиваючи собі лоба. Кричить.

Я вже не мала сили в собі. Я просто пішла від нього, безмовно благаючи про допомогу в решти. Я просто йду до цирку, додому. В очах стоять сльози, які навіть не можу випустити. Я чую його крик і благання залишитися тут назавжди. Волає, аби їх поховали в одному гробі — Левка мертвого, його живого...

Забиваюся в куток своєї кімнатки. Вкриваюся ковдрою з головою і не бажаю більше нічого чути — мене не існує, благаю я у світу. Нехай все, що сталося цієї ночі виявиться сном на ранок. Але все лишається незмінним — моя комірка не розпливається, змінюючись на щось непізнаване, мої долоні не вкриті рожевою пилюкою, або чим там ще може вкриватися тіло під час сну? Я не сплю і чітко чую чийсь стукіт у мої двері.

Відчиняю навіть не питаючи — Кий. Він утомлений стоїть переді мною. Дивиться мені в очі, тож я запрошую його зайти. Кий сідає на стілець, не знімаючи пальта. Його ноги в темно-фіолетових шкарпетках відбивають нервовий ритм, а пальці крутять ґудзик пальта.

— Може хочеш чаю? Кави? — я гостинно запитую.

— Води...

Я наливаю повну склянку зі свого кухлика і віддаю йому. Кий п'є пожадливо, тримаючи шклянку так сильно, що посудина має от-от розбитися на друзки.

— Киє?

— Дем'ян заснув у Ліди в трейлері. З ним усе добре, Ліда дала йому заспокійливе.

Я кивнула головою і сіла на ліжко навпроти Кия. Він не спав вже багато годин — його зморшкувате обличчя тепер набуло страшної рельєфности. Неголеність йому однозначно пасувала, хоч і контрастувала з суцільною вивіреністю.

— Оті жовті боти... — почав Кий.

— Так?

— Що це?

— Дем'янове взуття.

— Тоді чому Левко був у них?

— Тобто? — я намагалася згадати те тіло, що лежало на підлозі ванни, але Левкове взуття затуляла Ліда.

— Левко був взутий у них, коли помер.

Я довго не могла второпати як Дем'янові черевики опинилися на Левкові, та чому потім Дем'ян стояв разом із ними на крильці собору. Я запитальною безмовністю дивилась на Кия, думаючи чи бажаю я почути відповідь, якщо така взагалі існувала.

— Це були Левкові черевики, які Дем'ян виграв Левку. Типу іграшково-декоративне взуття, розумієш.

Але я не розуміла. Не розуміла в дідька нічого з того, що відбувалося! Цей день, вечір, ніч, були настільки довгими, сповненими різних подій і смертей, що мій мозок вже нічого не розумів. Тож я похитала головою, а чи показуючи своє нерозуміння, а чи в намаганні відігнати сон.

— А коли ми знайшли Левка він був узутий в ці черевики. Щойно Дем'ян це побачив, кинувся до Левка. Давай його трясти як божевільний. Але звичайно не оживив. А потім став стягувати з нього черевики й кричати, що "тільки не в них". Кричав: "Ти ж сказав, що взуєш їх на наше весілля!".

Фізично відчула як розбилося моє серце. Кий зупинився. Я ковтнула свої сльози — більше не хочу плакати, завтра вистава. Без Левка. Вистава і я маю зіграти так, як ніколи не грала, у пам'ять про свого партнера. У пам'ять про нареченого мого кращого друга.

— Повторював це так довго... Благав Левка ожити. Кричав йому, щоб той виплюнув ту гидоту, — Кий пустив істеричний смішок.

Головою я звалилася на свої коліна. Не могла більше це чути — не хотіла. Навіщо? Навіщо ти говориш мені про це, Кию? Невже я просила тебе? Дай мені можливість не чути й не бачити болю! Прошу вдягни на мене рожеві, фіолетові, блакитні, будь-які окуляри! Запхай мене в блядський калейдоскоп! Але я не хочу цього чути!!! Забагато... Дай но мені втекти до моїх рибок з якими я розмовляла, благаю...

— Я поговорив з Дем'яном, поки він пив чай у Ліди. Він розповів, що зняв черевики з Левка і сховав їх у себе, поки його шукала Ліда. Потім та запросила його до себе і він люб'язно пішов. Я вирахую з Лідиної зарплатні її прогулянки, поки Дем'ян сам сидів у мед. фургоні. Тоді він і втік, взувшись в Левкові черевики. Цілеспрямовано йшов до собору. Він хотів, щоб Бог повінчав їх...

Іди геть! Перестань говорити такі страшні речі! Я не витримаю цього, я не хочу цього! Я ніколи не зможу підійти до Дем'яна... ніколи

Кий наче почув моє благання і різко підвівся. Перепросив, поцілував мене в маківку та вийшов.

Навіщо ти розказав мені це, Кию? Я не хотіла, мені було вже достатньо боляче.

Боляче, бо і я втратила цю людину — я втратила свого партнера, якого так безсовісно не любила, але якого полюбила по його смерті. Про це я буду розказувати глядачам завтра. Розказуватиму одна — без нього.

Заля наповнюється людьми надто уповільнено. Прожектори поки сплять, а от світло яскраво палає. Мій костюм не прали за моїм же проханням — там ще лишилися дотики Левка і я хочу, аби свою першу сольну виставу я зіграла з ним. Цирк не оголошував про смерть свого соліста — ні. Люди прийшли відпочити, а не оплакувати померлого. Оркестр вступив.

"Я здоровий і обідаю двічі на день", — розпочав своє соло Михайль.

Я впала на сцену в темряві, фантомно відчуваючи як Левко штовхає мене. Прожектор освітлює мою окораліненість і кілька секунд я звично лежу на землі, роззираючись на порожнечу кругом себе.

"Сонця в мені великі куби", — на цих Михайлєвих нотах з пітьми постає Левко, як мій художник. Але цього разу замість нього Втрата.

Співає повний оркестр, але я чую лише Михайля, який усе продовжує, поки моє тіло вивертається у гімнастичностях:

"Біль мій ніким не розгаданий, /але я до болю звик".

Моя Кораліна рветься на волю. Я з усіх сил намагаюся підлетіти вгору, але художник заважає — тримає мене. Я поділена! Поділена навпіл — на Левка і Софію, на художника і Кораліну.

"Чого це ви? Хіба вам, Іполите Миколайовичу, не подобається це почуття простору, великої одірваности, повної самотности в морській пустелі? Я люблю запливти далеко-далеко, як зараз, щоб ледве видко було берег і щоб почувати навколо себе тільки небо й море, і знати, що ти сама в собі несеш свою долю і, коли потопатимеш, то вже ніхто не врятує", — завела свою розлогу пісню геніяльна віолончелістка Зина Іполитівна.

І Кораліна любить запливти далеко-далеко, щоб ледве видко було берег, і гребти собі від художника, допоки не пізнає, що пливе сама вже довгі роки й століття. Що вона самотня у цьому божевіллі, лише фарби й пензлі, лиш вона та її подоба з поголеною головою, де колись солодом гралося волосся кольору доброго брауні з топінгом чорного шоколяду. Її полон надуманий? А чи може реальний.

Справжній — художник вдаряє її по спині й дівчина падає додолу, розливаючи фарби, розкидуючи пензлі. І нехай того поштовху справді не існувало, нехай він був чітко мною розіграний, я відчула його явою.

А далі черга дуету. Динамічному поєдинку жертви з її кривдником, але битва невидима, від чого битися стає важче — фактично неможливо. Художник має мене несамовито підкидати — я роблю це самотужки, кидаючи всі свої сили на це підкидання, а от відбиватися забуваю. Я відверто малюю його образ перед собою, поки роблю сольні виверти — і він наче оживає, та щойно я наближаюся, зникає знов. Мені хочеться плакати, бо я безсила. Бо я одна на тій сцені, у тому повітрі. Одна з купою глядачів. Мій художник — всього лиш образ, метафора. Кораліна у полоні власної одержимости.

Наближається кульмінація номеру, тож оркестр надриваючись грає: "Умирає хлопчик і нема, куме, місяця? А Лазар ще раніш зарізав п'ять душ, хоч вона (душа його) вічно шукала гармонії, а отруїтись — це млявість". І кожен виграє щось своє, часто не чутне, але в купі достоту гармонійне. Вмерти б.

І я падаю. До Левкових рук. Які мене таки ловлять. Підводжу погляд на нього й одержимо киваю головою — це ти, художнику.

Тиша. А за нею Михайлєве:

"Я заздрю маленькому хлопчикові, / що вмирає у хорих муках".

І я заздрю. Чекаю на виліт метеликів, сподіваючись, що схоплюся за їхні крила та полечу кудись далеко, де немає болю з горем, де є лиш щастя, де рожевости на окулярах не стирають грубою ганчіркою, а де домальовують її — про це було моє соло. Я грала закохану Кораліну, з тендітним поглядом і засліпленим добротою серцем.

"О! Відкіля ці руки нові?/Не було ж рук..." — Михайль оспівує рух моєї танцюючої руки, своїм плавним рухом смичка по струнах.

А от і метелики! Бачте, люди, вони тут. Вони ще не полишили мене, як наш художник. Впадаймо в одержимість разом! Чуєте? Він знову до нас говорить:

"Я здоровий і двічі на день обідаю".

"Як чудесно! До тебе хочу!", — і лечу до нього. Разом з метеликами вертаюся у минуле, де він був, мій художник. Вісник моїх метеликів, утримувач мене у полоні — в одержимості.

Зараз бахнуть барабани і я вже готуюся до падіння на землю — назад до своєї кімнатки під землею.

"Потому пішов через двір військовим маршем, обережно несучи на плечах свою нерухому, як дерев'яна коробка, голову", — забив Лазар по барабанах. Але так дико чути те бацання і не бачити художника, що мав під те барабання йти. І він не йде, а йду я. Крокую кроками кров'яними, хоч і крови немає. Намотую свої артистичні круги кімнаткою з палахкотливих, колегівських тіл. І на мить настає тиша.

Скоро кінець. Я вже готова до нього, але не готова до вогню, пані Аліно Кор. У мене немає й думки, як той вогонь запалити, щоб ви були вдоволені та я знаю, що ви тут і будете дивитись за мною і моїх вогнем.

"Газель умирає у день охмарений", — вступив Михайль і я вхопилася рукою за гімнастичні полотна, щоби злетіти востаннє, знаючи, що от-от запалає вогонь. Я розпалю його, як зазвичай своєю метафоричною ногою-рушницею і знову та Аліна Кор буде невдоволена.

Там, де мене на руки мав підхоплювати Левко — я вивертаюся самотужки. Там, де мені хочеться впасти, але художник міцно стискає мені шию — я душу себе сама, мов самогубиця. Там, де Левко кивав мені на знак прощання і падав донизу знесилено — я просто відпустила його полотно, яке подібно до нього безсило, з жалобою, полетіло додолу. І мені здавалося, що я чую крики Дем'яна і бачу його біль перед очима, що розростається. Це здається тепер моя провина, що Левка немає поруч, що це саме я замордувала його своїм... чим? Чим, Софіє? Чим, Кораліно? Масштабністю. Я хотіла багато речей і десь дуже глибоко. Я, виявляється, зовсім не дрібнота, а якась неосяжність, що її навіть сама не знаю. А те минуле, якого я не пам'ятаю, тепер видається мені не крихітною коробкою з підписом "Сюрприз", а цілою неповороткою глибою. Моя окораліненість зростала все більше й більше. Вона нестерпно докучала Левкові-художникові. Це був не мій полон, а його. Кораліна була одержима ним — це вона викрадачка, художниця, непокарана злочинниця. І лиш я знаю про твій секрет, Аліно Кор. Лише я. Я — Софія.

Нога не вистрілила. Я повисла над глядачами, але Михайль мовчить, подібно Лазарю, Зині Іполитівні, Вакулі, артистці Ганнусі та іншим. Мовчать — лиш незвичне фортепіанне соло звідкілясь дочуває мій слух.

"Вона стала лише половиною тим, чим обіцювала стати дитиною...", — грала свій експромт фантазійна незнайомка. А лиш потім я змогла вистрілити, але якось слабо. Ледь чутно, що навіть вогонь не розрісся полум'ям.

"Але я хочу — чому — не відаю/Туберкульозних марень".

Левко сам обізвався до мене через Михайлєву скрипку і я нарешті зрозуміла. Запалити вогонь, аби знатно палало, зможуть лиш метелики. Їхні крила роздують маленький вогник і художник безповоротно зникне, як він того хотів. Я лиш затримала митця на цьому світі на довгих дванадцять років його полону.

Плескіт залунав не одразу. Він наче нікуди не поспішав, не летів і не торкався мене, обпікаючи своїм теплом як раніше. Тепер я сприймала оплески радше як умовність, як неминучість, як результат своєї праці. Я підвелася, кинувши свій оновлений погляд у залю і клянуся — там сиділа сама Аліна Кор, чиї долоні вдарялися одна об одну в рівномірному метрі. Вона усміхалася мені — мені, за чиєю спиною догорає вогонь, утворений артистами. А той вогонь запалила я, звільнивши не Кораліну з полону, а художника. Лиш метелики продовжували літати наді мною, подеколи розбурхуючи той недопалок. Горітиме, поки не залишить суцільний попіл.

***

Ховали Левка в день від'їзду з Луцька. Я мала намір триматися весь час Дем'яна, але Кий взяв цю задачу на себе, тож я йшла дещо осторонь. Широкою автострадою снували машини, що здіймали ще більшу хуртовину своїм шмиганням. Весь цирк зібрався на похорон, удітий в суцільно чорне, а я чула душею, що смерть зовсім не чорна. Здавалося, вона якась рожева, навіть трохи фуксієподібна, та це навіть не дивувало. Сприймалося, як норма, як звичність від якої легшає. Краще вже уявляти пані, чи пана, чи що то таке, Смерть, як щось кумедно-жартівливе, ніж давитися слізьми й покривати себе в чорне. Смерть це ж річ органічна, стала, нерозділена із життям.

А коли батюшка став до традиційного відспівування нетрадиційного покійника, смерть якого була значно прикрашена організаторами похорону, думки про Смерть у рожевому клясичному костюмі з величезним капелюхом на голові й бантом на спині такої ж рожевости як і все інше, зовсім мене не полишали.

"Гарна шузня", — звернулася я до Смерти по правицю від себе.

"Дякую, Софіє", — я здивовано повернулася до Смерти.

"Ти мене знаєш?"

"Звична річ. Я ж батьків твоїх забрала. А ти мені ще клялася, що повернешся", — Смерть і на мене глянула.

"То це були мої батьки, все-таки".

"Подобається костюмчик?", — Смерть підморгнула.

"Так..."

"Це ти мені ідею підкинула перевдітися. Сказала, що я страшна, шо смерть!", — і ми розсміялися на всю церкву, що аж дзвони відбили наше хихотіння. — "Сказати Смерті, що вона вдягнена, як смерть!".

Рожевий таки її колір — вишуканий, яскравий і приховано неоднозначний. Цьому кольорові точно є що сказати, як і самій смерті.

"Не переймайся за нього, дорога Софіє", — озвалася Смерть раптово, майже перед самим виходом з церкви. — "Він у безпеці. Летить швидкісним шосе у саме пекло.

"А чому не в рай?".

"Бо раю не існує. Рай на землі, метелик".

І життєрадісна Смерть розчинилася у відгомоні материнського плачу, що долітав мені якось обірвано. Рай на землі, мовила вона, але якщо це рай, то яке тоді пекло, пані Смерте?

Відповіді не пролунало — ні її, ні моєї. А Левка вже винесли з церкви, направляючись до молодої ялини десь наприкінці кладовища. Морозний день і пахощі вічнозеленостей, а мені все ще не йде з голови Смерть у рожевому костюмі.

Але я таки її пам'ятаю. Цю істоту, що раптово повернулася до мене-підлітка, коли забирала моїх батьків із собою. Вся чорна, страшнюча і нерівна — понівечена наче своєю ж косою. І я кричала на неї, щоб не торкалася мене, моїх батьків, але вона не чула. Смерть забрала спочатку батька, а потім маму, і коли перелазила на задні сидіння по мене, я схопила рукою її косу. Вона аж підстрибнула — була не готова до опору. Сказала, що не кожен день бачить таких сміливців, що її за косу хапають, та мені не було чому сміятися з її чи то жартувань, а чи відвертостей. Я мовчки благала її лишити мене живою, а як моє тіло понівечене, то вилікувати його, але не забирати — мені мало років, я маю повернутися, але от куди не пам'ятаю. Тоді пам'ятала, а Смерть мовчки дивилась на мене і кивала головою, наче справжня, живіша за живих людина — розуміє. Сказала, що мені буде важко, а я їй: "Нічого, з усім впораюся". Смерть наче відмовляла мене від життя, але я упиралася — благала. Виблагала. Вона торкнулася моєї ноги й та переболіла, потім глянула мені в очі та мовила: "А от з головою я нічого зробити не можу. Тут я безсила". Певно, вона говорила про мою пам'ять, якої тої аварії не стало. І я розплакалася перед нею, а Смерть здивовано перепитала, бо чого це я плачу?

"Мені боляче..."

"Це скоро пройде", — Смерть збиралася. Поправила свою мантію і мало не чкурнула у розбите моїм лобом вікно, якби ж не наш діялог.

"Ні, я про оцей біль", — вказала туди, де за повір'ям людства живе душа.

"А... знаю. Я ж тому і не хочу тебе лишати отут, любонько".

"Будь ласка", — я торкнулася її рожевої руки, що моментально розчинилася в моєму стисканні.

А Смерть лиш кинула на мене побіжний погляд і махнула косою з якого повилітали метелики.

"Лікувальні. Осідають на душевних ранах. Але з ними слід поводитися обережно, бо тільки злегка їх торкнешся і вони злетять, а разом з ними оголяться вавки, розумієш?".

Я подякувала і знесилено заплющила очі.

"Мій улюблений колір рожевий, — звернулася я до Смерти востаннє, — тому наступного разу як зустрінеш мене, вдягни рожеве. А ще воно тобі пасуватиме більше, ніж чорна мантія і коса — так ти страшна, шо смерть".

Смерть пирснула і зникла, а я зомліла і втратила пам'ять, надовго забувши про метеликів та Смерть. А скільки всього ще доведеться пригадати...

Левкова мати плакала на весь світ. Вила, наче більше нічого у світі живого не лишилося — таки не лишилося. І плакала, кидалася до гробу, що його вже готувалися пускати під землю, аби засипати ґрунтом. Плакала, що навіть мороз не встигав заморожувати її сльози. А те: "Встань! Диви скільки людей прийшли до тебе! Встань, кому кажу!!!", — не йде мені з голови. Ніколи й подумати не могла, яка ти лиха, Смерте у рожевому костюмі.

Дем'ян не плакав, а тільки дивився на Левка, чиє обличчя видавалося ідеально витесаною скульптурою — щось таке Пінзельське мав Левко у собі посмертно. Дем'ян стояв непорушно, в обох руках по жовтому чоботу. Чорне пальто, що його він знайшов у костюмерній, теліпалося на ньому. Здається, він нічого не бачив і не чув. Вже котрий день не їв і котру ніч несамовито кричав, так, що я кілька разів кликала Ліду, поки Мая бігла по Кия. Дем'яну здавалося, що це він труїться наркотиками... ми все ще не розказали йому, що то було самогубство. Продумане від самого свого початку і до останнього подиху.

Моєї руки торкнувся Кий, міцно стиснувши мій великий палець. "Все добре", — прошепотів він мені на вухо, а я у відповідь тільки хмикнула, наче зі злости, хоч жодної злости не чула. Мені так хотілося зникнути до Києвого фургону і, щоб нічого з того більше мене не турбувало. Я отримала шанс жити, але витрачаю це життя на таке горе. На кінець, що й так трапиться. Жахливо, але Смерть у рожевому костюмі мене навіть не лякала, а смішила.

Якщо до Левка Смерть завітала саме в такому вбранні — йому точно було не страшно.

— Зовсім не страшно, — мовив до мене Левко, підморгнув і його домовина закрилася.