Повна музична добірка "Цирк святої Софії"
Золотий ключик
Частина перша. Яйце. Розділ перший
Розділ другий
Розділ третій
Розділ четвертий
Частина друга. Личинка. Розділ п'ятий
Розділ шостий
Розділ сьомий
Розділ восьмий
Розділ дев'ятий
Розділ десятий
Частина третя. Лялечка. Розділ одинадцятий
Розділ дванадцятий
Епіпролог
Частина четверта. Імаґо. Розділ тринадцятий
Розділ чотирнадцятий
Розділ п'ятнадцятий
Розділ шістнадцятий
Частина третя. Лялечка. Розділ одинадцятий

Музична добірка:

"Little Susie" Michael Jackson;

"Come Along" Titiyo.


Розділ одинадцятий

Флор...

— Софіє? Прокинься! Кий приїхав. Він... — будила мене Мая з минулого розділу.

— Флор? — все говорилося мені.

— Кажу, Кий приїхав і він там плаче, Софія! Та ти чуєш мене, взагалі?

— Ну правда, Софіє, треба прокидатися вже, — лагідно говорив до мене музичний голос Арії.

Та я вже вийшла з дрімоти, але тіло, одначе, зовсім не слухалося своєї господині. І мені наче довелося його заспокоювати, аби воно нарешті перестало то збільшуватися, то зменшуватися, то ширшати, то вужчати.

— Плаче? — скочила я на ноги, поглядаючи кругом себе. Миттю згадалося все: і сварка з Арією, і той мужчинка, і пожежа, і тривожні думки про Кия, і Соломія, а потім примирення з піяністкою та врешті цей дурний сон. Він позбавлений сенсу, але водночас до краю ним наповнений.

— Хто плаче? — запитувала я далі.

— Та Кий же! — Мая вже кричала на мене, іґноруючи заспокійливу долоню Дем'яна, що лягала на її плече.

Я миттю схопилася бігти. Тут таки діяли правильні закони природи, тож коли мені хотілося бігти — я бігла. А коли хотілося спинитися — я спинялася і стояла, що вдало продемонструвала щойно опинилася на вулиці.

Сьогодні остання вистава в Івано-Франківську, попереду купа нових міст, а я почуваю себе знесиленою настільки, що готова впасти щойно вийду на сцену. А останні сили я втратила побачивши Кия. Похилена над землею людська фігура, якій нестримно ридається та яку ніхто не може втішити, навіть моя всемогутня Втома.

Кілька хвилин я бездійно і безмовно дивлюсь на нього, сподіваючись, що він мене помітить, але марні надії — він щойно втратив свою домівку, яку любив мало не найбільше у світі. З якою ніжністю, з яким теплом він розповідав про свій фургон, як любив проводити в ньому післявиставні вечори, оповідаючи мені про кожен закуток своєї хати на колесах. І я йому в цьому заздрила, бувало з неймовірною силою, бо сама ж ніколи не мала подібного почуття до жодного свого помешкання. Можливо лише половинчасто пізнала Києву любов до свого дому, коли опинилася в цирку. Все ж моя комірка — це щиро моє місце.

Але він не припиняв плакати. Ранок тоді був сонячний та не по-лютневому теплий. Мало б бути ще зимно, морозно, нестримно холодно, щоб аж качанілося на вулиці від того студню, та сніг помокрішав і в отій воді, стоячи на колінах, плакав мій коханий.

Я взялася до його заспокоєння, знаючи, що справа кепська і від мого пустослів'я Кию аж ніяк не полегшає. Слід було лиш завести його до себе в кімнатку та напоїти зеленим чаєм — гостинно прийняти, патетично повідомивши, що віднині мій дім то і його дім. Але він упирався. Не хотів нічого окрім як плакати, сидячи на колінах, аби сніг всотувався в його чорні джинси. Повз нас проходили люди — і циркові, і приблудні. Я все шугалася їх, навіть почувала деякий сором, від якого хотілося тікати, хоча б до обгорілого фургона, що й досі стояв, обліплений чорним снігом.

Врешті, силою неможливих вмовлянь, мені вдалося замовити Кия зайти до мене. Запах в автобусі фактично вивітрився, але протяжний холод, що навіяв протяг, однозначно не навіював особливого затишку. Мороз пробігав шкірою, чіпляючись на своєму шляху за останні залишки тепла в моєму організмі, що його меншало й меншало. Сподівалася лише на теплість стін і гарячий чай, а краще міцну за жаром і смаком, каву.

Мені було боязко, що між нами зависне німота, яка лише коли-не-коли гармонізуватиметься його плачем, тихим, наче в наляканої дитини. Та я помилилася — Кий не міг вгамувати свого жалісливого говоріння.

— Це був мій дім... розумієш? Мій і нічий інший. Я його здобув, зробив і любив найбільше у світі. Мені ж, — він зробив ковток чаю і рукавом свого пальта витер свіжі сльози, — мені ж більше нічого іншого і не треба. Не будував собі там різних пентгаусів чи якогось ще лайна...

Я всілася біля нього на ліжку, лагідним жестом запрошуючи його спертися на теплу стіну.

— Ага... я стільки всього зробив для цього місця, а тепер все отак...

Він раптово скривив горесну гримасу, випускаючи губи вперед в обрáзі до всього на світі, до несправедливости. Кий ще не знає, що ймовірно ця пожежа була підпалом.

— А вітраж...

— Тихенько... — я підхопила чашку, що її він мало не випустив з рук.

— А я не можу тихенько! От не можу. У тебе є дім і це я його тобі дав. Я! У тебе все є лише через мене...

— Так, але ж я ще й сама багато чого зробила, щоб бути тою, ким я є. Це моя минула робота.

— Яка ще минула робота?! — він наче сказився. Та я на нього не сердилася. Не злилася, а з усім терпінням, що берегла в собі, поставилася до цих його неконтрольованостей.

— З мого минулого, коли я ще не прийшла до цирку, — спокійно. Я говорила спокійно.

— А... — проспівав Кий, — ні... ти брехуха. Невдячна брехуха...

Він хитав згодливо головою, а на підтвердження власної тези почав ще й цокати язиком в перемішку з дивними ротовими призвуками.

— Кию, любий, ти втомився. Давай ти ляжеш тут і поспиш трохи?

— Брехуха. Та це ж я тебе сюди привів! Я!

— Не кричи, будь ласка...

— Ти глуха? Це я тебе привів сюди!!! — його очі наливалися скаженістю, переливаючи свою скаженість в мої знесилені.

— Я нічого не розумію...

— Нічо вона не розуміє! Повторюю — я привів тебе сюди!

— Та ні, — я намагалася заспокоїти вже більше себе, ніж його, — я сама сюди прийшла.

— А чому? — він по-котячому опустив голову на своє плече.

— Бо мені набридло жити бездіяльним життям. Ну, а тут підвернувся випадок і мене завжди цікавило циркове мистецтво. Це фактично єдине, що я пам'ятаю з дитинства.

І тут я зрозуміла, що ніколи за час наших стосунків не говорила з ним про свою пам'ять, а точніше про її фактичну відсутність. Вічно знаходилися інші теми для розмови, підіймалося непідйомне, тематично нагадуване яку глибоководну бесіду, аніж спілкування двох близьких, закоханих людей.

— А от і неправда... — він знову зацокав язиком, — Це я направив тебе сюди, Софійко.

Його пестіння мого імені докорінно нічого не змінило і не прояснило.

— Пам'ятаєш раптового хлопця із сивиною у волоссі в якого ти перекупила квиток до цирку?

І я віддалено, краєм своєї пам'яти пригадала, як вийшла з магазину пообидворучно з пакунками звичних продуктів, аж тут раптом — цей чоловік. Він торкнувся мого ліктя і щось ввічливе мовив. А потім наче у гіпнозі: нічого особливо не пам'ятаю, окрім рішення кидати Богдана і терміново тікати до цього цирку, вистава якого вразила мене до полишення всього на світі!

— Це я підігнав його до тебе, Софіє.

Я мовчала. Слухняно слухала його дуристику.

— Це я, бо після тої аварії не міг тебе відпустити. Не міг забути. Загубити. Але ж загубив! Загубив на довгі роки... Та постав вже ти цю чашку!

Я не розуміла, що відбувається. Чому він говорить побрехеньками? Як він міг знати мене "до" і віднайти "після"? Не міг забути?! Що за беліберда!

Мені було нічого сказати. Мовчання лишалося мені незмінним другом і не через відсутність слів — у голові я вела активну суперечку. Все говорилося і не наговорювалося. Я фізично не могла промовити ні слова. Я відчувала всім єством цю тяжкість у горлі, що наче зав'язувало мої зв'язки у тугий, самогубницький вузол. Я мовчала кричучи й чекала на його слово.

— Ти не думай, що я параноїк, Софійко. І я знаю, як це звучить. Клянуся, я не збирався говорити тобі це так рано. Знаю — ти ще не готова до цієї розмови, але я більше не можу. Все, що я мав для повернення твоєї пам'яті — все це згоріло... І тепер мені нічим повертати тобі минуле.

— Як? — лише вимовилося мені.

— Пам'ятаєш вітраж?

Я активно закивала, паралельно гадаючи, чи вижив він у пожежі, хоч, ясна річ, ні.

— Цей вітраж, я сподівався, мав повернути тобі деякі спогади, а особливо, коли прочитав тобі слова: "Я виросту, і ми одружимось", та я помилився. Воно тобі нічого не нагадало... А потім була гра, чи краще лотерея на Гелловін. Ти не вдягнула вушка. Я ж розраховував на тебе, на твою пам'ять.

— А що я мала згадати? — цей фовізм мене більше не дивував. Дивуватися вирішила потім, а поки мені хотілося зрозуміти хто сидить переді мною.

— Наші з тобою ігри. Малими гралися в "мишки й кішки". Всі діти були мишками, а я котом. І ви мене всі ловили, — Кий злегка розсміявся, — ти ловила найпершою, а потім всіх мишей кликала до себе, щоби й вони собі кота вхопили за хвоста.

Я згадала той хвіст. Щоправда, він був чомусь явно не котячий, а лисячий. А ще згадалися мені діти про яких говорив Кий. Так, там була якась сіроволоса дівчинка із криво заплетеними косами, а ще зубастий хлопчина і сила-силенна інший дітей, переважно дівчаток.

— Згадала... — задумливо підсумував Кий.

— Хто ти?

— Я був артистом цирку в якому була і ти.

— Чому я там була?

— Бо твій батько був власниками цього цирку.

Все всередині мене клішовано похололо та обірвалося — ошпарило жаром спогадів, що підняли мене на свої тепер знайомі руки. До подібної сімейної таємниці я була не готовою, а особливо до того, що чоловік переді мною виявиться дотичний до мого минулого і не повідомить мені цього із самого початку, а заведе якусь дитячу гру, квест, правила якого відомі лише йому.

— Тоді чому я опинилася в дитбудинку? Якщо мій тато, за твоїми словами, був власником цього цирку, чому мене відправили у те місце після аварії, а не забрали назад?

— Гроші. Документи.

— Шо гроші? Які ще документи?

— Ви їхали без документів, розумієш? Ніхто не думав, що все так трагічно складеться...

Я не помічала як плакала, як вже з хвилину тинялася кімнаткою в пошуках відповідей у власній пам'яті. Але я не могла відтворити спогади того останнього циркового дня, як і пригадати декілька попередніх. Мені не пригадувалося нічого нового, окрім власне тої гри у "мишки-кішки".

— Кіт упіймав мишу,

А миша усміхається.

Кішка упіймала мишку,

А мишка не пручається.

Безосібно звертався Кий.

— Що це за вірш?

— Ми його склали якось. Ти дружила з одною дівчинкою, яка любила складати різні віршики. І от якось вона почала віршувати щось про нашу гру в "мишки-кішки", а ти підключилася. Потім вже я. Ось так ці чотири рядочки ми втрьох вигадали.

— Ким ти був?

— Ти вже запитувала. Я був артистом, таким як ти зараз.

— Ні. Ким ти був для мене?

— Для твоїх батьків я був другом ну і для тебе виходить також. Я був переважно фокусником, хоч в останні роки бувало і ведучим. Мене дуже любили мами та їхні діти. Знаєш, чоловіки завжди скептично ставилися до фокусів, що я їх виробляв, а от їхні дружини та діти крутилися біля мене ще довго і після вистав. Тому бувало я давав безплатні концерти на вулиці, допоки дітям вже не припікало спати й вони не засинали на маминих руках.

— А моя мама? І тато? І я?

Кий підійшов до мене, коли всі свої сили я розгубила тиняючись коміркою, і притулив до себе.

— Вибач, що не сказав одразу. Мені так хотілося все тобі розказати. Бо я страшно переживав за дочку своїх кращих друзів... дай я тобі волоссячко поправлю, — він торкнувся кінчиками своїх пальців мого немитого, зовсім не причесаного волосся, що розтріпалося з гульки й тепер стирчало вусебіч.

— А я твоє, — і я легкими торканнями пригладила його розтріпаність.

— Твоя мама мала виняткові математичні знання. Мріяла про кар'єру в цій сфері, але вона на біду, чи на щастя, вийшла заміж за молодого ентузіаста-циркача, який ще й у спадок від діда отримав цирк. Ми з твоїм татом довго ворогували. Коли я прийшов до цирку, чотирнадцятирічний втікач з дому, який вміє добре готувати їжу, співати та робити незначні фокуси, Хорив, твій батько, вже десять років працював і керував цирком, а йому було сорок на той час.

— Так, а як ви могли дружити, якщо у вас така різниця у віці...

— Двадцять шість років між нами, але ж це не вирок, аби ставати друзями. Так, зі мною чотирнадцятирічним було неможливо дружити, але я ріс, ставав досвідченішим, а коли через чотири роки народилася ти, я взагалі дуже часто допомагав їм з твоїм вихованням. Постійно з тобою няньчився, поки вони працювали. Мама твоя розв'язувала організаційні вузли, рахувала гроші й подібне, а батько творив. Потім вже я почав творити разом із ним, а затим взагалі "творінням" займався тільки я, допоки не найняли відповідних людей. Я вчив тебе фокусам, але тобі хотілося: "літати, шо тьотя".

Ми сміялися поки з моїх очей котилися сльози. Горесні сльози від того, що інша людина пам'ятає моє життя "до" краще, ніж я сама. І мені не пригадується. Нічого. Порожнеча замість спогадів, невиліковна пухлина забудькуватости, що розростається організмом — ще трохи й та хробаконесса кудись подінеться, так і не вилупивши мого дитинства своєю метеликовою подобою.

— Ти мені рідна, як і я тобі...

— Як ти мене знайшов?

— Соціяльні мережі, Софійко! Вони роблять чудеса сьогоднішньої днини. І я хотів просто з тобою поспілкуватися, знаєш? Поговорити, бо думав, що ти все пам'ятаєш. Я й гадки не мав, що у тебе можуть виникнути проблеми з пам'яттю. Тому так довго тебе не шукав, бо думав, що ти на мене ображена за щось.

— А мені є на що ображатися? — нарешті в тоні мого голосу прокинулося кокетство.

— Думаю всім є на кого і за що ображатися, особливо якщо людей пов'язує дитяча дружба.

— А вона нас пов'язує?

— Однозначно, Софійко.

— Ну... можливо я на щось й ображатимусь, але не сьогодні. Не пам'ятати це ще й дуже добре часом.

— А тобі хочеться згадати?

— Буває мене прямо товче це бажання, але я вже звикла нічого не знати, — його очі, прикрашені ниточками зрілості у куточках повік, пояснішали, коли стрілися з моїми. — Принаймні зараз мені не хочеться повертати собі минуле.

— Але ж це опора...

— Так, але коли цієї опори немає, слід будувати цю опору в теперішньому, аби завтра мені було на чому стояти.

Ми облишили спілкування на користь сніданку і подальшому сидінню в моїй комірці. Після того діялогу мій світ стягнувся в чотири стіни, які потроху заокруглювати свої гострі кути, аби врешті, за одну раптову ніч, перетворитися у циліндр — рожевий калейдоскоп, де живуть "мишки-кішки", скляні фігурки собаки й безрукої мавпи та інші, ще мені не відкривані символи.

Більше нічого не існувало. Усе врешті заспокоїлося і спинилося на тій правді про правду. 

© Вер Веріґо,
книга «Цирк святої Софії».
Розділ дванадцятий
Коментарі