Музична добірка:

"Little Susie" Michael Jackson;

"Come Along" Titiyo.

Розділ одинадцятий

Флор...

— Софіє? Прокинься! Кий приїхав. Він... — будила мене Мая з минулого розділу.

— Флор? — все говорилося мені.

— Кажу, Кий приїхав і він там плаче, Софія! Та ти чуєш мене, взагалі?

— Ну правда, Софіє, треба прокидатися вже, — лагідно говорив до мене музичний голос Арії.

Та я вже вийшла з дрімоти, але тіло, одначе, зовсім не слухалося своєї господині. І мені наче довелося його заспокоювати, аби воно нарешті перестало то збільшуватися, то зменшуватися, то ширшати, то вужчати.

— Плаче? — скочила я на ноги, поглядаючи кругом себе. Миттю згадалося все: і сварка з Арією, і той мужчинка, і пожежа, і тривожні думки про Кия, і Соломія, а потім примирення з піяністкою та врешті цей дурний сон. Він позбавлений сенсу, але водночас до краю ним наповнений.

— Хто плаче? — запитувала я далі.

— Та Кий же! — Мая вже кричала на мене, іґноруючи заспокійливу долоню Дем'яна, що лягала на її плече.

Я миттю схопилася бігти. Тут таки діяли правильні закони природи, тож коли мені хотілося бігти — я бігла. А коли хотілося спинитися — я спинялася і стояла, що вдало продемонструвала щойно опинилася на вулиці.

Сьогодні остання вистава в Івано-Франківську, попереду купа нових міст, а я почуваю себе знесиленою настільки, що готова впасти щойно вийду на сцену. А останні сили я втратила побачивши Кия. Похилена над землею людська фігура, якій нестримно ридається та яку ніхто не може втішити, навіть моя всемогутня Втома.

Кілька хвилин я бездійно і безмовно дивлюсь на нього, сподіваючись, що він мене помітить, але марні надії — він щойно втратив свою домівку, яку любив мало не найбільше у світі. З якою ніжністю, з яким теплом він розповідав про свій фургон, як любив проводити в ньому післявиставні вечори, оповідаючи мені про кожен закуток своєї хати на колесах. І я йому в цьому заздрила, бувало з неймовірною силою, бо сама ж ніколи не мала подібного почуття до жодного свого помешкання. Можливо лише половинчасто пізнала Києву любов до свого дому, коли опинилася в цирку. Все ж моя комірка — це щиро моє місце.

Але він не припиняв плакати. Ранок тоді був сонячний та не по-лютневому теплий. Мало б бути ще зимно, морозно, нестримно холодно, щоб аж качанілося на вулиці від того студню, та сніг помокрішав і в отій воді, стоячи на колінах, плакав мій коханий.

Я взялася до його заспокоєння, знаючи, що справа кепська і від мого пустослів'я Кию аж ніяк не полегшає. Слід було лиш завести його до себе в кімнатку та напоїти зеленим чаєм — гостинно прийняти, патетично повідомивши, що віднині мій дім то і його дім. Але він упирався. Не хотів нічого окрім як плакати, сидячи на колінах, аби сніг всотувався в його чорні джинси. Повз нас проходили люди — і циркові, і приблудні. Я все шугалася їх, навіть почувала деякий сором, від якого хотілося тікати, хоча б до обгорілого фургона, що й досі стояв, обліплений чорним снігом.

Врешті, силою неможливих вмовлянь, мені вдалося замовити Кия зайти до мене. Запах в автобусі фактично вивітрився, але протяжний холод, що навіяв протяг, однозначно не навіював особливого затишку. Мороз пробігав шкірою, чіпляючись на своєму шляху за останні залишки тепла в моєму організмі, що його меншало й меншало. Сподівалася лише на теплість стін і гарячий чай, а краще міцну за жаром і смаком, каву.

Мені було боязко, що між нами зависне німота, яка лише коли-не-коли гармонізуватиметься його плачем, тихим, наче в наляканої дитини. Та я помилилася — Кий не міг вгамувати свого жалісливого говоріння.

— Це був мій дім... розумієш? Мій і нічий інший. Я його здобув, зробив і любив найбільше у світі. Мені ж, — він зробив ковток чаю і рукавом свого пальта витер свіжі сльози, — мені ж більше нічого іншого і не треба. Не будував собі там різних пентгаусів чи якогось ще лайна...

Я всілася біля нього на ліжку, лагідним жестом запрошуючи його спертися на теплу стіну.

— Ага... я стільки всього зробив для цього місця, а тепер все отак...

Він раптово скривив горесну гримасу, випускаючи губи вперед в обрáзі до всього на світі, до несправедливости. Кий ще не знає, що ймовірно ця пожежа була підпалом.

— А вітраж...

— Тихенько... — я підхопила чашку, що її він мало не випустив з рук.

— А я не можу тихенько! От не можу. У тебе є дім і це я його тобі дав. Я! У тебе все є лише через мене...

— Так, але ж я ще й сама багато чого зробила, щоб бути тою, ким я є. Це моя минула робота.

— Яка ще минула робота?! — він наче сказився. Та я на нього не сердилася. Не злилася, а з усім терпінням, що берегла в собі, поставилася до цих його неконтрольованостей.

— З мого минулого, коли я ще не прийшла до цирку, — спокійно. Я говорила спокійно.

— А... — проспівав Кий, — ні... ти брехуха. Невдячна брехуха...

Він хитав згодливо головою, а на підтвердження власної тези почав ще й цокати язиком в перемішку з дивними ротовими призвуками.

— Кию, любий, ти втомився. Давай ти ляжеш тут і поспиш трохи?

— Брехуха. Та це ж я тебе сюди привів! Я!

— Не кричи, будь ласка...

— Ти глуха? Це я тебе привів сюди!!! — його очі наливалися скаженістю, переливаючи свою скаженість в мої знесилені.

— Я нічого не розумію...

— Нічо вона не розуміє! Повторюю — я привів тебе сюди!

— Та ні, — я намагалася заспокоїти вже більше себе, ніж його, — я сама сюди прийшла.

— А чому? — він по-котячому опустив голову на своє плече.

— Бо мені набридло жити бездіяльним життям. Ну, а тут підвернувся випадок і мене завжди цікавило циркове мистецтво. Це фактично єдине, що я пам'ятаю з дитинства.

І тут я зрозуміла, що ніколи за час наших стосунків не говорила з ним про свою пам'ять, а точніше про її фактичну відсутність. Вічно знаходилися інші теми для розмови, підіймалося непідйомне, тематично нагадуване яку глибоководну бесіду, аніж спілкування двох близьких, закоханих людей.

— А от і неправда... — він знову зацокав язиком, — Це я направив тебе сюди, Софійко.

Його пестіння мого імені докорінно нічого не змінило і не прояснило.

— Пам'ятаєш раптового хлопця із сивиною у волоссі в якого ти перекупила квиток до цирку?

І я віддалено, краєм своєї пам'яти пригадала, як вийшла з магазину пообидворучно з пакунками звичних продуктів, аж тут раптом — цей чоловік. Він торкнувся мого ліктя і щось ввічливе мовив. А потім наче у гіпнозі: нічого особливо не пам'ятаю, окрім рішення кидати Богдана і терміново тікати до цього цирку, вистава якого вразила мене до полишення всього на світі!

— Це я підігнав його до тебе, Софіє.

Я мовчала. Слухняно слухала його дуристику.

— Це я, бо після тої аварії не міг тебе відпустити. Не міг забути. Загубити. Але ж загубив! Загубив на довгі роки... Та постав вже ти цю чашку!

Я не розуміла, що відбувається. Чому він говорить побрехеньками? Як він міг знати мене "до" і віднайти "після"? Не міг забути?! Що за беліберда!

Мені було нічого сказати. Мовчання лишалося мені незмінним другом і не через відсутність слів — у голові я вела активну суперечку. Все говорилося і не наговорювалося. Я фізично не могла промовити ні слова. Я відчувала всім єством цю тяжкість у горлі, що наче зав'язувало мої зв'язки у тугий, самогубницький вузол. Я мовчала кричучи й чекала на його слово.

— Ти не думай, що я параноїк, Софійко. І я знаю, як це звучить. Клянуся, я не збирався говорити тобі це так рано. Знаю — ти ще не готова до цієї розмови, але я більше не можу. Все, що я мав для повернення твоєї пам'яті — все це згоріло... І тепер мені нічим повертати тобі минуле.

— Як? — лише вимовилося мені.

— Пам'ятаєш вітраж?

Я активно закивала, паралельно гадаючи, чи вижив він у пожежі, хоч, ясна річ, ні.

— Цей вітраж, я сподівався, мав повернути тобі деякі спогади, а особливо, коли прочитав тобі слова: "Я виросту, і ми одружимось", та я помилився. Воно тобі нічого не нагадало... А потім була гра, чи краще лотерея на Гелловін. Ти не вдягнула вушка. Я ж розраховував на тебе, на твою пам'ять.

— А що я мала згадати? — цей фовізм мене більше не дивував. Дивуватися вирішила потім, а поки мені хотілося зрозуміти хто сидить переді мною.

— Наші з тобою ігри. Малими гралися в "мишки й кішки". Всі діти були мишками, а я котом. І ви мене всі ловили, — Кий злегка розсміявся, — ти ловила найпершою, а потім всіх мишей кликала до себе, щоби й вони собі кота вхопили за хвоста.

Я згадала той хвіст. Щоправда, він був чомусь явно не котячий, а лисячий. А ще згадалися мені діти про яких говорив Кий. Так, там була якась сіроволоса дівчинка із криво заплетеними косами, а ще зубастий хлопчина і сила-силенна інший дітей, переважно дівчаток.

— Згадала... — задумливо підсумував Кий.

— Хто ти?

— Я був артистом цирку в якому була і ти.

— Чому я там була?

— Бо твій батько був власниками цього цирку.

Все всередині мене клішовано похололо та обірвалося — ошпарило жаром спогадів, що підняли мене на свої тепер знайомі руки. До подібної сімейної таємниці я була не готовою, а особливо до того, що чоловік переді мною виявиться дотичний до мого минулого і не повідомить мені цього із самого початку, а заведе якусь дитячу гру, квест, правила якого відомі лише йому.

— Тоді чому я опинилася в дитбудинку? Якщо мій тато, за твоїми словами, був власником цього цирку, чому мене відправили у те місце після аварії, а не забрали назад?

— Гроші. Документи.

— Шо гроші? Які ще документи?

— Ви їхали без документів, розумієш? Ніхто не думав, що все так трагічно складеться...

Я не помічала як плакала, як вже з хвилину тинялася кімнаткою в пошуках відповідей у власній пам'яті. Але я не могла відтворити спогади того останнього циркового дня, як і пригадати декілька попередніх. Мені не пригадувалося нічого нового, окрім власне тої гри у "мишки-кішки".

— Кіт упіймав мишу,

А миша усміхається.

Кішка упіймала мишку,

А мишка не пручається.

Безосібно звертався Кий.

— Що це за вірш?

— Ми його склали якось. Ти дружила з одною дівчинкою, яка любила складати різні віршики. І от якось вона почала віршувати щось про нашу гру в "мишки-кішки", а ти підключилася. Потім вже я. Ось так ці чотири рядочки ми втрьох вигадали.

— Ким ти був?

— Ти вже запитувала. Я був артистом, таким як ти зараз.

— Ні. Ким ти був для мене?

— Для твоїх батьків я був другом ну і для тебе виходить також. Я був переважно фокусником, хоч в останні роки бувало і ведучим. Мене дуже любили мами та їхні діти. Знаєш, чоловіки завжди скептично ставилися до фокусів, що я їх виробляв, а от їхні дружини та діти крутилися біля мене ще довго і після вистав. Тому бувало я давав безплатні концерти на вулиці, допоки дітям вже не припікало спати й вони не засинали на маминих руках.

— А моя мама? І тато? І я?

Кий підійшов до мене, коли всі свої сили я розгубила тиняючись коміркою, і притулив до себе.

— Вибач, що не сказав одразу. Мені так хотілося все тобі розказати. Бо я страшно переживав за дочку своїх кращих друзів... дай я тобі волоссячко поправлю, — він торкнувся кінчиками своїх пальців мого немитого, зовсім не причесаного волосся, що розтріпалося з гульки й тепер стирчало вусебіч.

— А я твоє, — і я легкими торканнями пригладила його розтріпаність.

— Твоя мама мала виняткові математичні знання. Мріяла про кар'єру в цій сфері, але вона на біду, чи на щастя, вийшла заміж за молодого ентузіаста-циркача, який ще й у спадок від діда отримав цирк. Ми з твоїм татом довго ворогували. Коли я прийшов до цирку, чотирнадцятирічний втікач з дому, який вміє добре готувати їжу, співати та робити незначні фокуси, Хорив, твій батько, вже десять років працював і керував цирком, а йому було сорок на той час.

— Так, а як ви могли дружити, якщо у вас така різниця у віці...

— Двадцять шість років між нами, але ж це не вирок, аби ставати друзями. Так, зі мною чотирнадцятирічним було неможливо дружити, але я ріс, ставав досвідченішим, а коли через чотири роки народилася ти, я взагалі дуже часто допомагав їм з твоїм вихованням. Постійно з тобою няньчився, поки вони працювали. Мама твоя розв'язувала організаційні вузли, рахувала гроші й подібне, а батько творив. Потім вже я почав творити разом із ним, а затим взагалі "творінням" займався тільки я, допоки не найняли відповідних людей. Я вчив тебе фокусам, але тобі хотілося: "літати, шо тьотя".

Ми сміялися поки з моїх очей котилися сльози. Горесні сльози від того, що інша людина пам'ятає моє життя "до" краще, ніж я сама. І мені не пригадується. Нічого. Порожнеча замість спогадів, невиліковна пухлина забудькуватости, що розростається організмом — ще трохи й та хробаконесса кудись подінеться, так і не вилупивши мого дитинства своєю метеликовою подобою.

— Ти мені рідна, як і я тобі...

— Як ти мене знайшов?

— Соціяльні мережі, Софійко! Вони роблять чудеса сьогоднішньої днини. І я хотів просто з тобою поспілкуватися, знаєш? Поговорити, бо думав, що ти все пам'ятаєш. Я й гадки не мав, що у тебе можуть виникнути проблеми з пам'яттю. Тому так довго тебе не шукав, бо думав, що ти на мене ображена за щось.

— А мені є на що ображатися? — нарешті в тоні мого голосу прокинулося кокетство.

— Думаю всім є на кого і за що ображатися, особливо якщо людей пов'язує дитяча дружба.

— А вона нас пов'язує?

— Однозначно, Софійко.

— Ну... можливо я на щось й ображатимусь, але не сьогодні. Не пам'ятати це ще й дуже добре часом.

— А тобі хочеться згадати?

— Буває мене прямо товче це бажання, але я вже звикла нічого не знати, — його очі, прикрашені ниточками зрілості у куточках повік, пояснішали, коли стрілися з моїми. — Принаймні зараз мені не хочеться повертати собі минуле.

— Але ж це опора...

— Так, але коли цієї опори немає, слід будувати цю опору в теперішньому, аби завтра мені було на чому стояти.

Ми облишили спілкування на користь сніданку і подальшому сидінню в моїй комірці. Після того діялогу мій світ стягнувся в чотири стіни, які потроху заокруглювати свої гострі кути, аби врешті, за одну раптову ніч, перетворитися у циліндр — рожевий калейдоскоп, де живуть "мишки-кішки", скляні фігурки собаки й безрукої мавпи та інші, ще мені не відкривані символи.

Більше нічого не існувало. Усе врешті заспокоїлося і спинилося на тій правді про правду.