Музична добірка:

"Cirque" Sub Urban;

"Bury a friend" Billie Eilish;

"Little Susie" Michael Jackson.


Розділ третій

Левко наближався важкою ходою до мене, запитально розводячи руки в сторони. Його погляд блукав моєю формою. Його волосся кольору доброго брауні з топінгом чорного шоколяду, пурхало своєю густотою від випадкового подиху режисерського вітру, а невигадливі пальці із пласкими нігтями, намагалися вгамувати те пурхання, що могло пошкодити добрість шоколядного брауні.

Мене знову оповило диконосне кружляння метеликів між грудиною і низом живота, а шанобливий, кумедно дрібноскладений чоловік, умисне розкидав пісок ногами, човгаючи таким чином до цілої ватаги наляканих артистів.

Пасмо волосся кольору старої, вицвілої на сонці поважнокнижкової палітурки, притрушеної дрібною, білосніжною пилюкою.

Це вийшов Кий.

Переконана, що колись він мав те солодке волосся кольору доброго брауні з топінгом чорного шоколяду.

А мені схотілося плакати. Очі залило свіжоприбулими слізьми, які кололися і щипалися — безжально до реву. Я почувала себе поганою... винною. Була налякана. А чим не знаю. Здавалося, що мить тому була радість, ярмарок, життя кругом мене, та вмить все обірвалося. Відчувала, що мене добряче перекривило. Все моє тіло наче стислося. Від чого?

Це тривало недовго. Вже по першому ж слові голови цирку, мій жах застиг.

— Феноменально лазите, одначе рахітно... — мовив Кий.

— Але ж ви навіть не додивились — обурилася молода гімнастка позаду мене.

— Хвала небесам, панове! Завтра чекаю геть іншого виконання.

— А що конкретно змінити, може скажете?

— Пані Нелю! Все! Змінити все! Не-вже-не-я-сно?! — власник цирку майже йшов, коли мовив, — додайте більше статики у номер метеликів. Забагато дрикання. Як біловолоса пані робила...

Погляди дерли мені шкіру, лишаючись розчесаними гнійними Везувіями — символи заздрости.

Заздрість?

Ну то позаздрім Софії.

А виявилося, що Левко був місцевим генієм — безмірним талантом, якому цілували ноги геть усі циркові смертні, а вищість цінувала його думку, влаштовуючи цілі вистави, порушуючи канони циркового драматизму, лише заради нього. Молоде, геть зелене, але таке чудове створіння, що вигляд мав досить неоднозначний — м'язистий та геть не спортивної фігури, зовсім не стереотипно-солодкий красень, як того потребували всі його звично провідні ролі. Без особливих зусиль він виконував найважчі гімнастичні фігури. І мені це геть не смакувало. Ця його "геніяльність" колола очі.

У мені говорить заздрість й оті метелики?

Нехай ворушаться.

І я поглядом випереджала дрібну фігуру Кия — мою ж фігуру розглядав Левко. Той геніяльний дивак, якому кожна частинка цирку могла підкоритися, впасти перед його тінню й подобою. Той геній розглядав мене пильно, з деяким дотепом.

Мої метелики...

Кий зник за завісою і цирк загомонів. Засперечалися тромбони, запищали скрипки, заскрипіли гімнастичні тіла, що гнулися і дерлися до Соломії. А та була непорушна, неначе двері полону витесані моїм тілом.

Вони б говорили ще довго. Слів їм вистачало й артисти зовсім не переймалися обмеженістю власної словесности — говорили, балакали, снували словами по сцені, мнучи свої тіла водночас. Аж слух мій втомився і я відчула, як мої голосові зв'язки напружилися, щоби я видала зухвалий вигук: "Тихо!". Суспільне здивування, власна розгубленість — я дозволила своєму голосу звучати. А ще солоний присмак волі на внутрішній стороні моїх щік — карально прокусила до крові. Знову пожирала себе, знову не давала висловитися.

Від мого крику суперечку перервали тромбони, не пищали скрипки, не скрипіли гімнастичними тілами артисти. І коли розгубленість у моїх очах наростала, та зрештою полилася щоками, пані Соломія легко обвила своїми довгими, худорлявими пальцями моє спрагле до відпочинку передпліччя. Я глянула на неї зі своєї низовини: висока, чорна, ледь проглядна за суцільною строгістю, жіноча фігура. Схожа на Смерть. Таку фантастичну, геть не типову Смерть. На того Смерть, що говорить великолітерно:

— НАНОВО.

Химерне сяйво мав голос пані Соломії. Навіть осяяння, геть не схоже на типово-командирське чи компанійське. І прямуючи за лаштунки, я все переслухувала те "НАНОВО" у своїй голові, деколи оглядаючись на жінку.

Вона змінила номер з метеликами, геть переписала третю картину і додала більше статики, як того хотів Кий. Лануся весь час гомоніла мені на вухо, висловлюючи своє тотальне незадоволення виставою. "Нудятина", — чулося мені повсякчас з її косо підведених губ. І перед самим завершенням репетиції, коли за куполом цирку давно повипливали холоднопалаючі зірки, Соломія скерувала різати Левкове волосся. Жорстоко знищити солодке волосся кольору доброго брауні з топінгом чорного шоколяду.

Волосся майже не залишилося.

Воно спадало на змучений цирковий покрив, наближаючи Левка до образу божевільного художника.

Художник, чия голова поголена неначе футбольне поле перед початком матчу? Волосся, колючки якого стирчать, замість того, щоб романтично вигинатися під дією власної біології?

Але Кий вподобав такі зміни.

Моє автобусне купе залилося жовтим сяйвом, що сочилося з кількох крапок на стелі. Місця аби добряче розвернутися та похрустіти усім втомленим за день тілом, не вистачало, проте я мала поважну пародію на письмовий стіл із шухлядками. Ліжко замале — я не могла вмостити на ньому свою мільйонотонну Втому з ще більшою Нервозністю, що породжувала гидкі сновидіння з відрізанням кінцівок і нескінченним гризінням відсутніх нігтів — краще б курила травку, що закопували й розкопували під переднім колесом з боку водія автобусу №9. Або ж запивала всі внутрішні каліцтва давно робленою настоянкою з вужа, як те діяла поважна жіночка Зина з оркестру. Колись вона не витримала своєї ж амбіційности, власнествореної бурлескности в характері та й запила. Жила у Німеччині й там мало не вмерла од власних рук. Хотіла прострелити бошку тому консервативному коханню, що спіткало її в юні літа і все повчало, але нашкодила тільки собі.

Як же вона не любила повчання.

Як же я не люблю повчання.

Цю поверхневу критику.

"Наші закиди іншим людям майже завжди приховані самообвинувачення..." — мовив того натомленого вечора мій любий В. Д., який бував і В. П., і навіть В. Б. — залежно від мого настрою.

Говори зі мною частіше, мій любий богемний модерністе.

І день скінчився непомітно. Моя Втома, що пекла очі, крутилася в кінцівках, загравала зі сном, цілуючи мої жаркі щічки ізсередини, вже не полишала Софії. Питала: "Погуляємось?". І ми таки гулялися. Йдучи до їдальні, аби нарешті поїсти. Поки чекала черги, Утома бубоніла мені якісь дивності. Говорила різного і не боялася, що прожену її, бо знала — я заслабка для подібного вчинку. А потім як я вечеряла, сидячи голісінько на траві, Утома гралася моїми очима:

— Плющ-розплющ, плющ-розплющ... ха-ха-ха.

і: "Га-га-га",

і: "Хо-хо-хо",

і: "Ах-ах-ах...".

— Осте сте

бі бо

бу...

Мого плеча торкнулася чиясь геть ненатомлена долоня із запитанням про моє самопочуття. Хотіла вже говорити Утома, але моє, сподіваюся не вголос мовлене: "Стули пельку", її спинило. Я чемно відказала, що все добре, та молодик зі скрипкою в руках, у військовоподібному вбранні та із густими хмарами на голові, продовжував стояти наді мною, питаючи:

— Ви ж Софія?

— Ага. А ви?

— А я Михайль. Скрипалюю тут в оркестрі, — він покрутив скрипку, доводячи мені правдивість власних слів.

— Скрипалюєш? Яке цікаве і красиве слово...

— Люблю вигадувати нові слова.

— Михайлє, а скажи мені, будь ласка, тобі тут подобається?

— Подобається. І тобі сподобається. Треба просто звикнути.

— Думаю у мене не вийде звикнути.

— Тут всі звикають. Просто не мають вибору.

— Хм... неначе у полоні...

— Можливо... але тоді й цирк у нашому полоні... — озвався Левковий, тепер поголений голос, торкаючись верхів'я мого правого вушка.

"В'язничний вартовий завжди в полоні свого в'язня", — підсумував мій В.П., і розчинився у безмежжі моїх метеликів, бо:

— Головне, не бійся Кия, він відчуває твій страх, — Левова лапа вхопила шмат мого виснаженого після тугої гульки, волосся.

Вода стікала моїм звареним тілом. Перебуваючи вже другий день у цирку, і вперше нормально користуючись душем, я добряче дивувалася місцевій комфортабельності. Не скажу, що той душ, ті маленькі комірки, як спроба влаштувати особистий простір своїм працівникам, були надто зручними, але принаймні, там можливо жити й навіть почувати себе людиною чистою, виспаною та в цілому задоволеною. Загальна естетика тих автобусів збігалася із вагонними купе, яких я, одначе, ніколи не бачила, але чи має це значення? Невже життя відрізняється від картинки кіно?

А мене знову спіймав неспокій минулого та минувшого кохання.

"Як там мій Богдан?"

А це не має значення. Я вже геть інша людина, у геть іншому місці, з геть іншими людьми довкола — нащо мені всі ці піклування про колишнього?

Але ж у нього слабке серце, тонка душа — його легко образити. І він може вчинити щось погане із собою. Врешті, я ж любила його. Нехай навіть не так сильно, не так "по-особливому", як любить переважна більшість одне одного, але ж любила, і тепер я за нього переживаю.

"Він галюцинує. Його зґільйотовано. Він іде, людина без голови, і свою одрубану голову він несе в простягненій руці перед собою".

Облиште, ні! В.Д., неправий! Це надто жорстоко і брутально, як на Богдана. Він, скоріше людина, що із радістю полізе до петлі, або ще краще — випустить собі кулю, щоправда поза скронею, спершу кудись у стіну, а вже потім, зібравшись із силами, невинно поцілить у лоба.

Гримання у двері з невдоволеним: "А бистріше можна?". Я гарячково кинула руку на кран і швидкими порухами пальців закрутила воду — може почулося? Але стукіт із криками повторилися й тепер мені здалося, що я задихаюся. Повітря, що всотувало у себе окріп протягом останніх десяти хвилин, втратило здатність освіжати легені, й тепер єдине чим я могла дихати — це конденсат, що оселився скрізь, навіть всередині мене. Я втрачала свідомість, не могла дихати, шукала місцини, аби впасти й не забитися до зґільятованости. Але то все моя невротична натура вигадала й роздула до нескінченности.

Поспіхом зібравши свої ванні речі, дулеподібно скрутивши волосся у рушник, я відчинила двері. Невдоволено на мене позирав якийсь манірник, що саме чухав свою довгу, поповськоподібну борідку.

— Нарешті! Я вже думав ти ніколи не вийдеш!

Він одним кроком обійшов мене та не зачиняючи дверей, прийнявся роздягатися. Я розгублено стояла посеред коридору, втупившись очима у геометричні візерунки коридорного килима. Під ногами виникали різновидові трикутники розтягнуті настільки, що втрачали будь-який, нехай і уявний, об'єм. А могли ж бути пірамідами...

— А ти не могла б принести мені одну штучку? — звернувся до мене той безіменний манірник.

— Яку? — двері ванни все ще були відчинені, тож я не оберталася.

— У мене в кімнаті на столі лежить така штучка, схожа на яйце. Там ще фіолетовий камінчик на ручці. Принеси, будь ласка, а то мене вже чекають.

Я несвідомо зробила один крок на зустріч тій дивній, яйцеподібній штукенції, а всі наступні свідомі кроки, я жалкувала про несвідомість попереднього. Я не спитала, яка саме його кімната, але питати було і не треба, бо з наближенням моєї тіні, чоловічий голос з кімнати №2 озвався задоволеним мурканням:

— Це ти, кіс-кіс?

— Вибачте, — я умовно постукала у прочинені двері.

"Все у того манірника відчинене..."

— Мені треба тут взяти таку штучку... — я скрутила пальці в подобу яйця, — вона має бути на столі.

— А... вам пробочку? Кіс-Кіс завжди все забуває.

Я отетеріла. Осіла і розчинилася у червоності власного обличчя. Який сором! Яке неподобство й нахабство! А яка пиха й бездарне спілкування! До чого вся ця відкритість та аж така пряма відвертість.

Мій консерватизм було задіто, задерто, підірвано і врешті стерто навіки. Чоловіче зухвальство пробудило страшний сміх, який не припинявся, поки я несла ту мітичну штучку, ту грайливість у формі яйця, тому манірнику, який ніколи нічого не зачиняв.

***

Розмова, розпочата за вікном посеред ночі, перервала мої сновидні блукання. Чоловік із м'яким, розпеченим від люті голосом, не соромився лаятися на безмовну тінь. Визирнувши з вікна, я безпомилково впізнала Кия. Того дрібного, сухої статури чоловічка, який видавався необмежено інтеліґентним інтелектуалом з домішками циркової чепурности. Він якось по-особливому послуговувався рухами. Його руки були лагідними, збентежено м'якими від чого кожен порух кисті здіймав бурю переживань у мені. Щось давно знайоме, але геть не типове. Скоріше щось далеке, щось, що було майстерно сховане одним хвацьким ударом у скриню моєї пам'яти.

Здійнялися метелики, задзвеніли крильцями мені за потилицею. Залоскотали мої вушка, перейшовши на губки.

Ота неговірка тінь визирнула з-за Києвого фургона. Левко, простягнув свою поголену руку, але Кий показово відштовхнув її, інтеліґентно вилаявшись при цьому. Мені долетів лише обрубок його останньої сваволі: "...смачно котися!", а затим його погляд спинився на моєму вікні.

Побачив?

Левко навзаєм перевів погляд до мене.

Метелики.

Метушливо евакуювалася тінь емансипантки, любуючи ирода Кия искорками.

Неначе у дні свої дитинні, що мені зовсім не пам'яталися, лише вигулькували метеликами всередині, я сховалася під ковдру. Так, ці метафоричні крилатики однозначно були родом з мого минулого. Я була переконана, а особливої певности мені додавало мерехтіння нічних ліхтарів та звуки вантажівки, що сунулася далеко-порожнею трасою — вони ж також частина мого дитинства. Вперше за весь час свого незнання, свого існування без дитинної минулости, я жалкувала, що не мала цієї самої минулости. І я вперше, не самовільно, а навмисне змушувала себе згадати. Бодай клаптик маминої сукенки, якщо така жінка взагалі існувала. Бодай відгомін таткового голосу. Бодай щось! Нехай неприємне, нехай страшнюче, нехай карколомно сороміцьке, але моє! Власно згадане. Достеменно пережите.

І це БОДАЙ згадалося.

У мене був золотий ключик. Маленький, невиразний, покрутивши який дверцята шафки зі скляними іграшками всередині, прочинялися. Мені було п'ять рочків. Точно п'ять. Я була малою і вже чула як снує далекою, порожньою дорогою вантажівка. Я спостерігала за незмінно-яскравим світінням ліхтаря за вікном. І я знала когось дуже особливого. Когось, хто дав мені цього ключика, поки мої невмілі, слабенькі пальчики росли, аби самій відмикати ним потрібні дверцята. Цей хтось був поруч. Неначе мама чи тато, а може я мала сестру? Брата? Друга? Так. Я мала особливого друга, свого найкращого! От звідки ті метелики! Вони вісники минулої дитинности. Того забутого мною щастя.

Тільки чому від них тхне?

***

Кий дожовував вже десятий персик, скидаючи кісточки до рожевого відра, що тримав між ногами. Щось йому геть не подобалося у дуеті художника й Кораліни, від чого його чавкання лише посилювалося, а пальці пускалися до таці за наступним персиком. Щойно виступ головних героїв скінчився, Кий схрестив руки над головою, неґативно нею хитаючи. Не те, і все не так. Абсолютний провал і повна нудятина. Та хіба я могла не погодитися? Щоправда, мене гнівали недолугий сценарій і жалюгідна інтерпретація історії, а не акторська гра, як те було в Кия.

Він зкипав із кожним виголошеним словом, а руки розкидав все ширше й жвавіше, наче у намаганні власноруч дотягнутися до тої, яку так активно сварив. Дівчинка, виконавиця ролі Кораліни, вже давно не стримувала сліз, а щойно Кий підвівся, неспішними кроками наближаючись до неї, артистка аж зовсім розпласталася у власному провалі. Кий вже ступав сценою і чим відвертіше він скорочував дистанцію, тим пекельнішою ставала істерика артистки.

— Ти розумієш, що у тебе забагато зайвого? Славно, групові виступи було добренько перероблено, я порядно задоволений, але твої всеохопні та геть не виважені конвульсії, вони псують у-с-е!

Дівчина впала на коліна, закриваючи червоними від мозолів долонями, своє розмите обличчя.

— Я із задоволенням тебе звільняю. Тепер ти вільна. Від цієї миті ти більше не працюєш в якости артистки. Зараз я покличу твою нову колегу й ви собі домовитеся на якому процесі ти будеш працювати, — він зробив глибокий вдих, павзуючи, — кухарка теж добра професія, дитинко.

Цирк заходився оханнями. Кругом застогнали від обурення, забелькотіли від незгоди й зачесалися від несправедливости. Але все мовчки. Жоден не підвівся, аби захистити артистку, чия майстерність вражала навіть професіонала Соломію. Чому? Якого лисого Левка цей дядько має повноваження, без ґрунтовних пояснень, вигнати одну з найбільш талановитих і працьовитих артисток цирку? Невже він феноменально ласий опікуватися роботою кожного і не прощає помилок?

Я заступилася за дівчину.

Головний герой фільму чи книги має діяти, от я і дію, щоб стати цим головним героєм, фемінітивно — героїнею.

Я вийшла до нього, величаво піднімаючи підборіддя, аби загіпнозувати його чорнющі очі й сказати делікатне:

— Вона лишається.

— Без жартів? — Кий насмішкувато запитавсь.

— Так. Ви несправедливо до неї поставилися, — мої перехрещені руки за спиною відмінно тремтіли.

— А як то справедливо, по-вашому?

— Вона класно виконала цю ролю! — я зривалася від перенапруження.

— А ви їй повірили? — Кий усміхнувся.

Метелики скупчилися під діафрагмою.

Левко, який стояв позаду, схопив мене за руку і потягнув назад. Я зрозуміла, що зайшла далеко, що ця Києва усмішка насправді посмішка-кривулька. А злегка показані ікла готові фантомно, а може й по-справжньому, вкусити мене, неспішно здираючи шкіру.

— Повірила...

Якось геть не переконливо.

— Я впевнена, що до початку гастролей вона доведе свою техніку й акторську гру до ідеалу.

— А ви вірите в ідеал?

— Звичайно.

— Брешете, люба.

Він непохитний.

— Тож, ви залишаєте її?

— Ні! Аж ніяк. Це неможливо, справедлива Софіє...

Я задрижала. Всередині мене зчинився ураган, піднялася хуртовина, що закрутила і розбила метеликів об мої кістки. Розчарування? А може невдоволення та почуття ганебної необ'єктивности й упереджености? Поверхнево так, але це не все. Бо я хотіла зчинити бунт, підняти на ноги кожного артиста, хто там, спостерігаючи за сценою гноблення, підкосив ноги та впав на коліна разом з нещасною. Але мене стримували метелики-віщуни-небезпеки. Вони змінили інтенсивність пурхання — тепер їхні крила з металу, що лоскочуть своїм холодом мене зсередини. Фізично ж мене стримував Левко. Тож я не зчинила бурі з циркового піску під ногами.

До мене підходили люди — акробати, оркестранти, прибиральники та навіть годувальники. Миттєво, однодійно я стала символом непокори для них — вісницею бунту, що так часто оспівуються у "жіночописаних" фентезійних романах, але хіба це погано? Я зачитувалася тими вигадками, де було повно драконів, фей, інших потвор і чарівних створінь. Легке читання, від якого хочеться підвестися і втекти до того, так любо описаного світу. А бували дні, коли я зачитувалася клясичними зразками фентезі, що бували деякою варіяцією нейтрально-клясичного читва. Ось що я любила найбільше! Я любила тікати.

І таки тікала, допоки та втеча не реальнулася, допоки я власноніж не прибігла до свого фентезі-світу. Ось він. Потворно-кумедний, медового-гіркотливий світ цирку, в якому я та, яка врятує інших. ТА, що має побороти найбільше зло того світу. Проблема лише, що мені не відомо де саме шукати оце зло. І чи існує воно взагалі, бо читається, що я його надумала.

Наступного ранку я прокинулася у полоні. Я стала Кораліною.