Музична добірка:

"Елегія" fis-moll Лисенко М. В.

"Alice's Theme" Danny Elfman (from "Alice in Wonderland" 2010);

"The Cheshire Cat" Danny Elfman (from "Alice in Wonderland" 2010);

"Finding Absolem" Danny Elfman (from "Alice in Wonderland" 2010).

Розділ десятий

Я пропадала темними ночами в шатрі. Весь час залюбки губилася у темності залі, вкрита оголеним тілом Кия. Він обожнював мої плечі та ринув до них, наче їжачок до туману. А я любила його пальці та шию, а також щетину, яку той ненавидів і щоденно голив, наче якусь погань. Я б хотіла сказати, що минула ціла вічність відтоді як він мені віддався, але не все так скоро. Ми лише в Івано-Франківську і все життя попереду. Життя із ним. Життя, де я таки не згадала минулого, хоча дещо нове відчула. Ключове тут відчула, а не побачила.

Мене заворожував той калейдоскоп, що тепер стояв у мене на столі й щораз, як ми кудись вирушали задрипаними дорогами, котився столом, аби впасти додолу. І коли він котився, я наче заворожена спинялася, розглядаючи цю іграшку — мишка Джері біжить попереду, зазиваючи за собою кота Тома, а скельця всередині озвучують погоню. Оті скельця! Вони мали особливу в собі чуттєвість, правдивість. Це було живе скло, яке б не побити на друзочки до калейдоскопа, а виготовити якусь фігурку. Щось з окремою душею.

Я намагалася щось пригадати, хоча б частинку. Але все, що викликала в мені та іграшка — дивні, кручені відчуття всередині, ніби хтось дуже обережно намагається завести мене ключиком, як іграшку. Відчуття без натяку на якесь зображення. Сліпе, німе, глухе, а ще й цілковито монотонне.

Мене це непокоїло. І те, що мені знову доводилося сідати за стіл переговорів зі своїми метеликами й умовляти їх нарешті злетіти та оголити все те, що мені було так потрібне. Але вони однаково не підлітали та навіть не намагалися поворухнути своїми крильцями. Марно. Тим паче, що Ліда лікарка сказала мені почекати — все має прийти само собою. Але я однаково брала до рук калейдоскопа в намаганні бодай щось розгледіти за безкрайністю власних відчуттів.

Тоді Кий подарував мені бантика рожевого кольору і телефонним повідомленням попросив, аби сьогодні ввечері чекала на нього після тренування в шатрі з тим бантом на голові. Тож після тренування, я вийшла до гримерки, аби добряче вмостити бантика собі у волосся. Яскравий, рожевий, він добре пасував моїй блондиності, а моя блондиність пасувала яскравій рожевості бантика. Світло горіло лише від мого стола, над яким, схилившись, сиділа артистка Софія. Дитячий бант суперечив змученому тренувальному костюму. Але я не мала сили змінити його на бодай щось буденне, життєве. Я мало не вперше зловила себе на думці, на відчутті, що втомилася. Утома волала про себе весь цей час, але мені якось вдавалося її не чути. Іґнорити. Тепер я її почула. І як я сміла так довго ховатися від неї?

Знову загралися звуки фортеп'яна. Арія цьогораз грала щось зовсім не схоже на минулу рапсодію. Тепер це була до скону сумна мелодія, яку хотілося проспівати, якою хотілося говорити та бракло слів, тож я її мугикала. Так хотілося аби вона не припиняла грати. І вона грала. Її спина, все її тіло, що добре виділося мені з гримерки, наче злітало. Я внутрішньо описувала кожен її жест, кожен порух, наче занотовувала. У мені прокинулися, відкликнулися ті давні, студентські роки, коли я, аби врятуватися від настирливого навчання, рятувалася творчими імпровізаціями в туалеті гуртожитку, що був навіть більший за мою нинішню комірку. Я замикала двері, ставала перед унітазом, уявляючи, що він моя публіка, а протилежний бік стіни — сцена, де я головна, я солістка, я та, до котрої прикута суцільна увага. Є лише я і музика. Я, мої рухи, мої почуття і сотні очей, що прожекторять. Смішно і вбого. Наче то було не зі мною, наче то була зовсім не я, а якась геть інша дівчинка — дитина. Дитбудинок, що був до цього — моє немовлятство. А зараз я навіть не доросла, лиш пізньовіковий підліток. Людина, що от-от перетне свої всього двадцять.

— Це Елегія фа-дієз мінор Лисенка, — обізвалася Арія, як поставила крапку останнім звуком.

— Красивий твір.

Я підійшла ближче, розглядаючи її чуттєві, наче пом'якшені плечі, що виринали з морської чорноти її атласної блузи. Лише цього разу мені вдалося розгледіти глибоку червоність в її волоссі, яка зовсім не впадала в очі раніше. Те волосся вона тримала розпущеними пасмами, злегка підв'юнченими на кінцях, і коли-не-коли поправляла їх своїми маленькими, пухкенькими пальцями з короткими нігтями.

— Так. Грала його на другому курсі коледжу — таку ностальґію відчуваю щораз. А ти я бачу навіть пританцьовувала, — вона повернулася до мене, спершись своїм "дихаючим" ліктем на краєць рояля.

— Ага. Я теж згадала роки навчання в коледжі.

— Чула я, що ти втратила пам'ять в п'ятнадцять? — Арія перекинула волосся на одну сторону і злегка пригладила його рукою, від чого її маленький татуйований рояль над грудьми зліва, повиразнішав.

— Так. Це правда.

— Тож, ти абсолютно нічого не пам'ятаєш з того часу, чи я ставлю тупе запитання?

— Ні, не дуже тупе. Я дещо пам'ятаю, згадую, але це скоріше якісь образи й відчуття, ніж повноцінні спогади. Вони часто межують між сном і реальністю за враженнями.

— Це типу ти не знаєш де правда, а де твоя вигадка, чи сон? — Арія глибоко заглядала у мою середину, а я не могла відірвати від неї свого погляду — її, на фоні того рояля, хотілося розглядати, не спиняючись.

— Ага. Скоріше я навіть переживаю, що просто собі щось надумаю, додумаю і повірю в те видумане.

— Цікава штука наша пам'ять. Та і голова в цілому...

Я похитала головою, відчуваючи неочікувану незручність. Її компанія була мені приємною, але передчуття любощів з Києм зовсім суперечило нашому з Арією спілкуванню. Я була надто збудженою в усіх сенсах, аби розлого і щиро говорити з нею.

— Скажи, будь ласка, я бачила тут досить багато дітей. І всі вони активні учасники вистави, але я трохи не розумію, — раптово обізвалася Арія. — Де їхні батьки?

— Тут. Вони також артисти, — я покручувалася на п'ятах мов мала дитина, очікуючи на Кия, що вже на кілька хвилин запізнювався, а от Арія напроти не йшла.

— А тобі не здається дивним, що вони всі... ну якби окремо від батьків? Бо наскільки мені відомо у кожного артиста тут своя кімнатка в автобусі...

— Та я навіть не знаю, вони ж живуть в одних автобусах і на одних поверхах. І діти мають право на особистий простір.

— Але ж не дворічні діти?..

— А у нас такі є? — я добряче здивувалася, що добряче здивувало Арію.

— Сміх та й годі! Це наче ти новенька, а я старенька і все знаю. Звичайно є. Дівчинка Стефанії.

Я все ще стояла непорушно, але тепер в намаганні пригадати небачену зроду дитину своєї візажистки.

— Ну ще скажи, що не знаєш хто така Стефанія.

Я неґативно закрутила головою, здіймаючи плечі, наче Арія спорола дурню, а та лиш розсміялася.

— Живу з ними в одному автобусі. Вона з колишнім чоловіком розійшлася, щойно завагітніла і втекла сюди, просто під час гастролей цирку. А цирк тоді ще не був такий відомий. Єдине, що за її словами було дивне тут і що досі її бентежить, та і мене також — це гроші. Я здійснила пошук і виявила, що один двоповерховий автобус, як наш, коштує близько двох мільйонів гривень! Двох мільйонів! ОДИН!

Її очі випучилися на мене та відчуттєво мало не випали зі здивування. Отоді я вперше подумала наскільки дорогим задоволенням є наше циркове утворення, ба більше, наскільки нелогічним і навіть наївно-дурним було рішення створювати такий цирк виключно на льокальне споживання. Бюджетно цирк має стати світовим надбанням.

— Так от. А Кий і його помічники мають кошти аби нас утримувати — всіх, приймати все нових і нових артистів, так ще й виплачувати гарні зарплати. От що найцікавіше...

Вона закрила кришку рояля, як я сподівалася, з наміром вже піти, але натомість піяністка гордо стала біля інструмента.

— І я хотіла запитати в тебе, як людини близької до Кия, — Арія мені підморгнула, — звідки у нього стільки грошей? Воно ж зовсім не окупляється. Я переконана.

Нахаба! Як можна ставити такі прямі й нетактовні запитання, та ще й інтеліґентній жінці її штибу? Мене трусонуло від її безсоромности, але я намагалася не видати цього чуття, тож напроти спокійно відказала:

— Думаю, рахувати чужі гроші це геть нетактовно, по-перше. А по-друге, це тебе не обходить.

— Так само як тебе? — Арієва зухвалість, якої я від початку не помітила, тепер зносила мене нестримними цунамськими хвилями на берег реальности.

— Мене це теж не стосується. Я лише артистка.

— І його коханка, — додала Арія так гучно, що здалося почув те увесь цирк та місто заразом, а як не вся країна!

— Не пхай носа до чужого проса... — я розвернулася аби піти від неї. Я рятувалася втечею.

— Здається мені, що твоя пам'ять ховає щось дуже ґрунтовне для тебе, бо інакше ти не була б такою безхарактерною.

— А чого це я безхарактерна, перепрошую? — я спинилася, виказуючи гнів, щоправда, спиною до неї.

— Мені так здається. Коли ти виступаєш в тобі немає ні краплі впевнености. Тебе всю наче дрижаки хапають. А очі нишпорять по залу. Скажи лише одне — кого ти шукаєш?

— Нікого я не шукаю. Просто дивлюся і виконую свою ролю.

— Я зараз не про твої безпритульні очі під час вистави, я про загальне. Ти ж на когось чекаєш. Шукаєш когось конкретного, але я от не розумію кого саме.

Я подивилася на неї через плече. Вічна революціонерка, а не жінка стояла передо мною. Вона тримала руки в боках і вперто вглядалася в мене.

— Що ти хочеш? — я мало не плакала.

— У тобі багато сум'яття. А від цього втомлюєшся. Після твого виступу хочеться буквально повіситися. Тебе забагато і водночас замало. Це дуже дивне відчуття. Але не дивно, що Левко вкоротив собі віку.

З мене полилися сльози. Сльозоточило без упину поки ми непорушно стояли, втупившись вона мені в спину, а я у свої пальці.

— Я зрозуміла... — ахнула вона, — ти смерть! Така ж важка і неминуча, а ще страшно в собі непевна, тому тиха. Тиха і лиха.

Терпіння в мені вже гнило й догнивало, а я все стояла спиною до неї. Обертатися більше не бажалося та я й не знала основної причини свого кривого оберту. Аби її злякати своїм страшнючим поглядом? То стане лячно мені. Аби розжалити своїми слізьми? То я ще рясніше заллюся ними. А втекти мені не стачало духу та зневіри. А ще мене тримала скупа віра, що Кий має от-от прийди до мене і своєю появою вигнати цю язикату нахабу подалі, а краще взагалі геть з цирку! Вона порушниця місцевих порядків! Вона турбує мій спокій! Нарікає на мою героїню, на мене, на Кия, на цирк і при цьому вперто стоїть біля свого рояля, (циркового рояля, бо то геть не її власність), та проводить свою недоречну критику.

Зрештою, Кия я не дочекала і рушила звідти, щойно залунали перші акорди в її наступній музиці. Вирувала якась дебела буря в мені, яку хотілося, прямо нестерпно бажалося, вилити на когось невипадково випадкового. На Кия, звична річ. І тому, що він чомусь не прийшов до мене цієї ночі, і тому, що Арієві запитання таки збурили в мені те сум'яття, про яке вона торочила. Можливо, жінка відносно права щодо мене, але край як помиляється щодо Кия і цирку. Зрештою, навіть я сама до пуття не знаю хто я, але певна — ци́ркові явно не властива описана Арією неоднозначність.

А я ж так дурно пішла звідти! Слід було якось гордо вийти з шатра, звернутися до неї через плече, зовсім не повертаючись, з усією своєю зверхністю, що я її тільки маю. А потім прислухатися, навіть спинитися і послухати, як вона уповільнює темп своєї гри та зовсім затихає, аби почути мною сказане. А затим ще довго не змогла б вернутися до гри, бо я сказала б таке, від чого її волосся повставало б дибки. Але це лиш "ніби" та "якби". Правдиво, нічого з того я не зробила, ба більше пішла щойно нею страчена. А може таки страчена? Тиха і лиха. Як смерть. Багато сум'яття. Через мене Левко вкоротив собі віку. Наче смерть.

— Йопта, бля... злякала! — вигукнув мені в лице випадковий ідеальний алконавтик і бомж на пів ставки, якого я ненароком зачепила, виходячи зі стадіону, де стояв шатер.

— Перепрошую... — я пішла далі.

— "Перепрошую", "перепрошую", — кричав мені у слід дідько, — які всі, бля, розумні! А як пенсії й зарплати піднять, так нє...

Я продовжувала віддалятися від нього, а він все кричав мені та кричав, аж надривався. Безжально дряпав свої голосові зв'язки.

— Умні! Ото вивчили своє "Перепрошую" і всьо!, — чоловічок наздоганяв мене, перестрибуючи якісь, лише йому одному бачені, перешкоди. — А що вам еті кніжечкі дають? Шо, бля тобі воно дало? Я тебе запитую, сука?

— Свободу, — відповіла я.

— Хуйоду!

— Залиште мене, будь ласка, — я пришвидшила крок.

— Дай підкурити, — волав він на мене.

— Я не палю.

— А я курю! Потому шо знаєш? Знаєш чо'? Бо мені такі умні, як ти гроші не дають! — він зрівнявся зі мною і прийнявся тикати пальцем у моє сум'яття.

— Я фінансам в країні не завідую. І я не роботодавець. Ідіть, будь ласка, — мені відверто муляв цей чоловічок і я вже тікала від нього.

— А хто ж тода? — він агресивно торкнувся мого плеча.

— Не чіпайте мене!

— А шо? — він вилупив на мене свої очиці переповнені злобности й обездолености.

— Просто підіть, — я стишила голос до самого шепотіння.

— Я не слєпой, дівчинка... я все бачу. І тебе бачив. Красавіцу!

Його руки облапували мене, наче я та пляшка горілки. Руками я взялася відпиратися від нього, але він напирав, сильніше і сильніше, що вже його проспиртований подих спиртував мій нюх.

— Дивлюся і думаю — яку ж красуню імєєт цей ваш тип главний.

Він говорив, а я завмирала. Його нове слово — мій параліч. Геть нічого. Суцільна безвихідь. Невже таке існує? Невже він... невже я стану жертвою ґвалтівника?

Ні. Світ не настільки жорстокий. Мене не існує у ньому, а світу не існує для мене.

Полегшало. А чоловічок продовжував зі мною розмову. Віднайшов мої, сповнені Арієвих образ та все ж вільні для його промовин, вуха і продовжував випробовувати моє терпіння.

— Так от! Умна тута знайшлася! Я ж знаю, шо ви циркачі всі умні! Всі! І ото геї у вас всі, і мужененависніци. Якби ж ти знала, як мене вже достали ці феміністки! Ото тільки чоловіками керувати їм. Якби ж ти знала, Софія...

На моєму імені він вдихнув моє волосся, мало не ковтнувши його.

— Я за тобою дивився. Здається, ти дуже відома артісточка. Отакі справи, я бачу, любочка. Ти така, як дитинка. Маленькая, красивая, так і хочеться з'їсти... Я завжди любив діток...

Мене не існує. Його не існує. Світу не існує. Я сплю і все пливе у небуття. Поганого нема. Є тільки спокій...

— Був молодим і таке робив з дівчатами! Ой... вони аж просили мене... ще!

А я вже й не дихала. Не чула й не бачила нічого у світі. Спрацювало. Я розчинилася і тепер наче стояла осторонь та й дивилась на того чоловічка, що тримав мою фізичність своїми прокуреними пальцями.

На мені рожевий костюм з бантиком позаду і капелюшок у тон до костюма.

У жарт торкнуся дядька і гляну що й буде, бо моя фізичність якась перелякана панна.

— Сладость...

— Підіть, будь ласка — лише й мовила я, а чи фізична, чи спіритична?

— За тебе б багато заплатили...

А потім він забухикав. Закашлявся, що я думала, безнадійно сподівалася, що він своїм же язиком вдавився. Мені вдалося вирватися з його рук, і тепер вільна, я не розуміла свого терпіння з яким стояла перед ним і нюхала ту проспиртованість з рота. Вже й бігла, та він на диво швидко оклигав, жваво спинивши моє втікання.

— Так буде підкурити?

— Відпусти! — я брикалася, поки його все сильніше й сильніше огортала незрозуміла рожевість.

— Куда! Куда йдеш, я ще не договори', — він схопився за серце та скорчив болевісну гримасу, але таки схопив мене за рукав, потягнувши до себе.

— Та нахуй пішов! — я крикнула тої ж миті, коли рожевість Смерті доєдналася до мене і ми разом копнули його ногою по пи(і)ску.

Він впав, тримаючись за серце і рило. А я тікала рішучими, неспішними кроками.

Хлюпанням озивався сніг, що вже потроху танув. Погрозами кидався чоловічок, відхаркуючи, ймовірно, кров. Я ж не оберталася на нього, навіть з жалю, що якось раптово і неочікувано наступив на мою душу. Лютневий вітер крутився в моїх кучериках, а я намагалася збагнути ці дві незапляновані зустрічі, та ще й такі агресивні. Навіть шукати Кия мені не хотілося. Не було сили пройти зайві кілька метрів до його фургона, аби зіштовхнутися хай навіть вже кількамісячною мовчанкою з його незмінними дуполизами. Мене навіть не турбувала Києва відсутність. Його відверте зникнення. Я ж просто потребувала спілкування з Дем'яном. Його поради, його підтримки, простої його присутности десь поруч зі мною. Я потребувала свого друга. Справжнього.

Тому сходами піднялася на другий поверх, пройшла порожню першу кімнату та підійшла до Дем'янових дверей.

Навіть не стукала. Вони якось самовільно відчинилися, тож я увійшла, з ясним відчуттям власної розбитости.

— Мені здається — за мною слідкують, — мовила я Дем'яну, поки той неясно вдивлявся в мене.

— Шо? — він моторно жував "Мівіну"

— Щойно до мене причепився якийсь чоловік і я шось від мене хтів, — почала оповідати я.

Дем'ян видовищно ковтнув, звернувши до мене свій прищурений погляд.

— Він причепився до мене... — я всілася на підлогу, зібравши ноги в йоговиту позицію.

— А... чого це?

— Бо, уявляєш, сказала йому "перепрошую" після того, як випадково штовхнула.

— Не уявляю, чесно, — він перемішав виделкою "Мівіну", — будеш вермішельку?

— Ні, дякую, — я знесилено зняла шапку.

Дем'ян перевів погляд кудись за мене, наче позаду хтось стояв. Я й обернулася, щоби того когось побачити, але нічого і ніщо позаду мене ознак життя не подавало. Ну або ж ознаки життя того чогось були добряче відмінні від тих, що прийнятні на цій плянеті.

— На що ти дивишся, Дем'яне? — він ще й усміхнувся переводячи погляд з чогось на мене.

— Та нічого. Просто згадалося дещо про Левка, знаєш... я деколи його... типу уявляю.

— Розумію. Я, буває, уявляю своїх батьків, хоч я і не знаю які вони були, та байдуже.

— Кожен щось собі вигадує. Так, може, і той чоловік собі щось вигадав. А ти вигадала собі, що він за тобою слідкує...

— Нічого я собі не вигадала. Він назвав мене на ім'я. Він говорив про наш цирк так, ніби знає його, розумієш? Прямо знає. Прямо наче дотичний до нього...

— Ти маєш на увазі, що він наш колишній працівник?

— Ні, — я підвелася з переживань, — ні, не зовсім. Думаю, він типу фанат, але ось цей, трохи пришелепкуватий. Фанат, якому цікавий не сам цирк, як культурне явище, а прям цирк! Щось захмарне, отак.

— Тобто, він типу ним обожеволений? — Дем'ян аж припинив жувати, поки я говорила.

— Ага... типу того, — я торкнулася руками грудини, — якісь дивні почуття після нього. Може, бо я його вдарила?

— О! Молодець. Як чіплявся треба було одразу вмазати, не зволікаючи.

— А от і ні. Думаю я зробила погано. Треба було якось домовитися. А ще я так вдіта... під пальтом нічого окрім халатика для...

— Кия... я розумію, — він засьорбнув "Мівінку".

— Так, і більше нічого. Може я цим його ще й спровокувала.

— Цить! Ти дурна таке казати?!

— Шо?

— Як можна когось спровокувати зовнішнім виглядом?

— Ну отак. Я типу була приваблива.

— Люба моя! — він підвищив тон говоріння. — Якщо людина не тримає себе в руках це проблема цієї людини, а не твоя. Це перше і єдине правило моди, шмоди, безпеки, здоров'я, "відносин" ґвалтівника й жертви. Шоб я більше цього не чув.

— Ага.

— А шо він кончєний, то очевидно. Молодець, що вдарила. Шкода, що не скористалася моїм балончиком, який я тобі дарував.

— Забула, вибач.

— Нічого. Я розумію. Живучи тут я теж забув, що таке світ ззовні. Нам пощастило мати Кия, а не когось дикого.

І ми замовкли. В опівнічній автобусній тиші чулося одне Дем'янове жування і мої вдихи-видихи, що пришвидшувалися, щойно я бодай краєм думки, торкалася Кия. Дем'ян серйозно правий — в цирку безпечно, хоча останні події тому зовсім не підтвердження. Але Левко самотужки вкоротив собі віку, а те, що колись, вже доволі давно, якась погань перерізала мені страховку, можливо тим злом і не було. Ніхто ж так і не дізнався правди, направду.

До нас постукали. Сидячи обіпершись спиною на двері, я добряче перелякалася, що аж пискнула. Дем'ян запитався того задверимника й у відповідь почув знайомий нам до солоду в серці Маїн голос.

Дівчина зайшла, сонно нам усміхаючись. Можливо вона спала, а наші гучні розмови її розбудили, а можливо вона напроти не спала, дослухаючись до нашого говоріння. Чи може вона йшла спати, але почула нас і вирішила доєднатися. У будь-якому разі розмова з друзями перед сном не шкодить, а відчувається як файний трав'яний чай, що п'ється десь у селі, в гостях у рідної бабусі. Я такого не мала, бо не пам'ятаю, але однаково приємно дістати цей сформований медіа троп та відчути тепло, нехай і змодельоване.

— Не спиться? — почав Дем'ян, коли Мая всілася впритул до мене.

— Я давно з вами не говорила. Вибачте. Тому, почувши вас тут, вирішила прийти.

— От шо давно то точно! — Дем'ян упіймав останню "Мівінину" і добряче затягнув її собі в рота.

— Я була дуже втомлена, розумієте? — Мая подивилась на мене усміхаючись, від чого я якось самовільно взяла її за руку.

— Розуміємо, — відповіла я їй лагідно, як би відповідала сестрі.

— Я влаштувалася на додаткову роботу дистанційно, скажімо дістала свій журналюзький диплом і вляпалася в якесь інтернет-видання. Тому була зайнята по самі вуха. Ото виходила лише на репетиції, виступи та до їдальні. А тепер я вільна.

— Звільнилася? — Дем'ян подібно до нас всівся на підлогу і випустив уперед ноги, торкаючись своїми стопами наших.

— Ні. Мене звільнили, — вона пирснула зі сміху і закрила долонями обличчя. — Там сталося таке, що треба було писати про... господи, я вже й забула! Якийсь дядько, особливо підозрілий, звернувся до нас, шо йому ніби як потрібне інтерв'ю. А він чи то якийсь депутат, чи ще хтось такий...

Мая скривилася при згадці цього чоловіка і ми скривилися їй у відповідь. Я лише уявляю як це бачилося з боку!

— І все скинули на мене, а я завела скандали. Ну, а чого саме я? Тим паче у мене і так вдосталь роботи, тут ще Соломія своїми тренуваннями й постійними прогонами задовбала, ніби ми все позабували поки переїжджали з одного міста в інше. І я так поскандалила, що мене витурили...

— Ну так, а нашо тобі була треба ще одна робота? — я поцікавилася.

— Мій батько помер і мама не мала достатньо коштів на його похорон. Я відвалила все, що збирала для себе, аби поховати батька. І знаєте, мені було так образливо дивитись на свій спорожнілий рахунок, що я вирішила влаштуватися на ще одну роботу і відновити бодай половину витраченої суми. Ось якось так.

— Ти чому не сказала нам? — Дем'ян явно злився.

— Бо воно вам треба? — Мая мало не плакала. Вперше я помітила, що ця олюднена крижинка, могла відчувати й переживати щось до таких, прямо гарячих, сліз.

— Так, воно нам дуже треба! — Дем'ян вже скалив уявні зуби.

— Ой... та я знаю. Нікому немає діла до чужих проблем і негараздів, всім начхати просто.

— Але не нам, — я тримала її тремтливу долоню у своїй і невідривно дивилась в її красиві, темно-сині, здавалося б навіть фіолетові очі.

— Так, не нам. Ти наша подруга, Маю. І ми б тебе підтримали, віддали тобі свої гроші, якщо вони тобі були треба, — Дем'ян підповз ближче, поклавши свою руку на по́дружине коліно.

— Але ж у тебе самого сталося горе... — вона вже зовсім не стримувалася і просто плакала.

— І в цьому горі я найбільше потребував вас! Але ні тебе, — він вказав на Маю, — ні тебе, Софіє, поруч не було.

— Я боялася тебе чіпати, — відповіла я, хоч з явним відчуттям виправдовування.

— Розумію, дівчата. І я вас не звинувачую. Я все розумію, бо горе це річ, якої торкатися не хочеться, а коли воно приходить, здається, що ти дурієш, а потім легшає...

Я бачила як Дем'ян усіма силами стримував сльози. Я чула як я сама не стримала кілька сльозинок і вони покотилися, аби впасти на моє пальто. Я спостерігала як Мая нестримно плаче та плаче. Які ж ми плаксії! Всі тройко. Певно тому нам так легко дружиться.

— А чого ти в пальто сидиш? — заспокоївшись, до мене звернулася Мая.

— Бо під ним нічого окрім мереживної сорочки нема.

Мая як засміялася! Прямо покотилася зі сміху, а за нею і я, а потім і Дем'ян.

— Покажеш? — хитро вишкірилася подруга.

— Ну лише якщо частинку.

І я оголила плече, аби друзі розгледіли візерункову красу, виплетену на лямочці моєї сорочки. Їхні очі аж засвітилися, а мої заіскрилися від їхніх компліментів.

— Оце Кий зрадіє, коли приїде і побачить тебе, — мовила Мая.

— В сенсі? А куди він поїхав?

Мая якось зам'ялася, певно була не готова, що я можу не знати подібної інформації. Хоча не одна я не знала про Київ від'їзд деінде — Дем'ян теж добряче збентежився.

— Я думала всі знають...

— Ні. Я не знала, наприклад, — у мені вирувало обурення. — І куди він поїхав?

— Цього я вже не знаю, — відказала Мая й миттю підвелася. — Вже час спати, знаєте?

— Шо? Соціяльна батарейка тю-тю? — глузливо запитався Дем'ян.

— Ага, — недбало відповіла Мая і вийшла, кинувши на прощання, — добраніч.

Ми з Дем'яном постояли навпроти одне одного ще з хвилину, граючись в якісь переглядки.

— Чого це вона? — мій голос здавалося дрижав.

— А я знаю? Чи я їй лікар... Схотілося людині спати напевне.

Подальша наша розмова не заладилася і я пішла. Рушила спати й роздувати свою образу на Кия, який кудись поїхав, нічого мені не сказавши.

Моя образа саме сягнула своїх апогейних масштабів, коли щось почало сильно пищати. Навіть посвистувати то наростаючи, а то спадаючи, наче одурманене афектом гойдання. Мені, очевидно, не спалося, тож почувши звук, я схопилася на ноги й підійшла до вікна. А там порожнеча з нічогости та якісь червоні миготіння збоку, яких я, одначе, не бачила. Тож, довелося взути капці та вийти у коридор. А там виднілося крізь вікна...

Вогонь! Палання! Щось горіло за деревами, а те що свистіло було пожежною тривогою. І я вхопилася бігти — будити кожного сплячого. Стукала до кулачного болю в Маїні двері, затим у Дем'янові. Побігла вниз стукати й пробуджувати цирковий світ. Товклася навіть у порожні двері, аби тільки ніхто не подушився, не згорів — рятувала. Особливо рятувала дітей.

А коли нас, тих хто тинявся й бігав світом, стало надто багато, аби я кожного могла впізнати, Києві дуполизи нарешті повстали на горизонті. Я шукала їх з того моменту, як зрозуміла, що горить саме Київ фургон. Мая з Дем'яном телефонували пожежникам, а я бігала територією, заглядаючи під кожен кущик чи сніговий курган, і нікого, навіть віддаля дуполизного, не знаходила. А коли дуполизи самі нарисувалися, наче по велінню простого, щоправда, давно не точеного, олівця, мене переповнювала злоба, що навіть вмазати їм у пики було замало.

— Ви, бляха, де були?! — кричала я на них, тримаючи руки в боках.

— На місці, — відповів один з них, особливо нахабний.

— Да? Чогось я вас не бачила, коли вибігла з автобуса.

І вони одночасно понабирали в рота по непевному кухлю води та й стояли переді мною з випученими очима. Їх би в акваріум і відрізнити від моїх домашніх рибок з минулого було б неможливо! На щастя, стаж у німому спілкуванні у мене був чималенький, тож одним своїм поглядом я збурила таку паніку тих двох дуполизиків, що вони аж затремтіли.

— А що нам робити з дітками? — підбігла до мене Стефанія, тримаючи на руках свою доцю.

— У вас смердить в автобусі?

— Так. Ми ж найближче живемо до фургона, — її донечка замотана здавалося у сотню курток, мирно дрімала у мами на руцях.

— А в останньому автобусі смердить? Дем'яне, перевір, будь ласка.

— Буде зроблено, сер!

— Жартівник! — засміялася я та швидко повернулася до невтішної реальности.

Через кілька хвилин мій друг запиханий та страшно невтішний повідомив, що й останній автобус добряче просмердівся.

— Тоді нехай всі йдуть у шатер, — підійшла до нас Соломія. Вона стояла в самій лиш сорочці та спальних штанях, й очевидячки, мерзла.

— Вам не холодно? — глузливо сміявся Дем'ян.

— Я віддала свою куртку Стефчиній дочці. У них так смердить, що вона навіть зайти взяти одяг не може.

— Але ж це не привід... — почав Дем'ян та приїхали пожежники, перервавши його.

Раптово, я сама того не очікувала, кругом мене побільшала кількість смутних очей, що ще й сльозилися. А потім підійшла якась жінка, сповнена горесних почувань, наче вона когось втратила — аж серце йойкнуло та спинилося на секунду.

— Пані Софіє... скажіть, — вона намагалася заспокоїтися, але у неї погано виходило, — а коли похорон буде?

— Який ще похорон?! — я нетактовно прикрикнула й одразу додала, — вибачте.

— Ну... господи, боже, — задихалася вона, — Кия ж нашого.

— Якого ще Кия?

— Нашого. Власника цирк', — вона не договорила, а просто розревілася.

— Його у фургоні не було сьогодні. Він поїхав.

Він же поїхав.

— Кий же поїхав, правильно? — я зверталася до всіх і одночасно ні до кого.

Мая мала рацію і він поїхав з цього дурного цирку по своїх справах. Він живий і я його не втратила. Він живий!

І так я умовляла себе, поки бігла до все ще палаючого фургона. Я більше не бачила пожежі, не оберталася на крики своїх артистів, друзів, ворогів і Соломії. Мене спинили тільки пожежні, яких я миттєво прийнялася доймати чи живий він? А пожежники щось м'ялися. Не хотіли мені відповідати. Та я все питала й питала. Крутилася в руках якогось пожежного, намагаючись вирватися.

До одного з рятувальників підійшла Соломія і, тикаючи у мене пальцем, щось у нього запитувала. А чоловік лише хитав головою — йому бракувало розведених рук і повноцінний Незнайко готовий.

Фізично я заспокоїлася, тож чоловік-тримайло врешті мене відпустив. Від фургона лишилося почорніле дещо з дірками, суцільно одимлене. А в носі підскоками танцював запах чогось згорілого.

— Труп? — запитався пожежний в колеги, який виходив із фургонних залишків.

— Який труп?!! — заістерила я.

Голова пішла обертом, бо я намагалася віднайти очі, що знатимуть відповідь на моє запитання і до стоту виключно позитивну відповідь.

— Я не знайшов, — відповів той, що вийшов з фургона, — іди ти пошукай.

— Зара...

І він пішов! Відповів на жарт (це ж був жарт?) ствердною, непохитною дією! Мене затрусило. Я почала кричати тому-йому в слід про недолугість його дій і його самого, яскраво описувати який він ідіотичний, що не зрозумів жарту, бо то був жарт! Сарказм! Як можна цього не зрозуміти?!

Хтось поклав на мене свою добру руку. Відчуттєво заспокійливу.

Кий?

— Соломія, — відповіла рука, — це Соломія, не переживай. Все добре.

Я завмерла на цих словах. Не ворушилася, щоб не порушити спокою цієї руки, намагаючись навіть не дихати, а як дихати, то непомітно, щоб тільки її рука залишалася непорушною на моєму плечі. Її дихання в моє волосся, наче просочене цілющими травами, аби вгамувати мою внутрішню бурю — довшого б стояння у такому положенні й це заспокійливе дихання зцілило б мене навічно. Жодного внутрішнього тремтіння, жодного аритмічного серцевого поруху. Спокій.

— Жодних слідів присутності людини на момент пожежі. Все добре, але я раджу зв'язатися з людиною, яка тут живе... жила, — звернувся до мене і Соломії пожежний.

Вони поїхали, а ми прийнялися видзвонювати Кия. Виявилося, що навіть Соломія не знала куди він міг поїхати та за якої причини. Кожен, окрім Маї, розводив шоковано руками.

— Його вкрали цигани, — обізвався гнучкий Аврелій.

— Дуже смішно, — Неля підскоком вийшла уперед нашої шеренги, що прямувала до стадіону, де стояв наш шатер.

— Нелько-стулипельк...

— Цить! — гримнула на сестру й брата Соломія. — Зараз не до жартів, панове. У нас пропав власник і керівник нашого цирку і це не жарти аж зовсім — перше. По-друге, я порозпитувала пожежного чому воно загорілося і він повідомив мені про підпал.

Миттєво наша компанія ахнула. Шоковані очиці кожного учасника цього імпровізованого пошукового гуртка, бігали й наче спотикалися щоразу, як натрапляли на Маю.

— Кому це було треба? — я поцікавилася, розуміючи, що не все так рожевоокулярно у цьому цирку, як мені в те хотілося вірити.

— Не знаю. Певно ми маємо якихось особливо ревнивих конкурентів, — Соломія мені підморгнула і продовжила. — Головне зараз не сіяти паніки в колектив і особливо уважно слідкувати за охоронцями Кия.

— Та вони, думаю, вже не охоронці, — кинув жартом Дем'ян.

— Очевидно, — підхопив Аврелій, запалюючи цигарку.

— О, і давайте зараз без паління, панове, — Соломія тримала пальця направленого на щойно підсмажену Аврелієву сигарету.

Той безконфліктно похитав головою і потушив її. За крок до входу в шатер Соломія спинилася, запитавши.

— Має, так звідки ти знала, що Кий поїхав?

— Підслухала розмову, — миттєво мовилася відповідь.

— Яку ще розмову? — моє запитання пролунало доволі агресивно, тож я підправилася, — перепрошую, коли та з ким?

— Десь два, може три дні тому, Кий говорив з кимось по телефону ну і сказав, що точно приїде.

— Куди? — я наче нападала на Маю. Але не через злобу на неї, а через злобу на Кия. Я злилася, що він поїхав, не сказавши мені цього. Я ж думала у нас стосунки...

— Я не чула куди. Я почула лише інфу, що він їде, а далі вже прийшла ти. Я ж хотіла запитати у Кия... дещо про свої документи, але у фургоні його не знайшла, тому вийшла на вулицю, а він якраз ходив недалеко. І я вже зібралася підходити, як передумала і почула оце. Мені було так соромно, що я підслухала чиюсь приватну розмову тому нікому не сказала. Я ж не думала, що він поїде на всю ніч...

Прозвучало неоднозначно. Моє ревниве еґо, що ніколи не подавало ознаків життя, почувши цю фразу аж крикнуло, катастрофічно мене налякавши.

— З ким він говорив, — доймала я подругу далі.

— Та кажу ж — не знаю. Я не чула!

Наша компанія колом зібралася навколо Маї. Очі кожного були прикуті до неї та навіть не кліпали. Я чекала, Соломія чекала, Дем'ян, Аврелій, Неля, Михайль, присутність якого я помітила випадково, він був наче тінь, якась виключно одушена фігура без плоті в компанії нас отілених. Всі ми дивились на Маю в очікуванні чогось, а чого конкретно ніхто не знав. Навіть відчуттєво я не могла вловити природи власного чекання. Маю підстави вважати, що це був колективний завтик.

— Шо? — намагалася докричатися до кожного Мая.

І ми синхронно оживилися. Поповертавшись до реальности, кожен навернувся до своїх попередньороблених справ. Дем'ян грався застібкою своєї куртки, Неля слухала братові розповіді, Михайль розглядав свою скрипку, з якою носився по всьому світі, наче підраховуючи знову і знову кількість струн, а Мая з опущеною головою розчинялася зором у своїх пальцях. Коли ж мій погляд торкнувся Соломії, її погляд вже торкався мене.

— Щось трапилося? — тихо запитала я. Від недолугої динаміки мого голосу, Соломія підійшла ближче і перепитала, а вже після вдруге виголошеного запитання вона відповіла.

— Ні. Нічого. Я просто думаю куди дзвонити, щоб знайти Кия.

Я й забула, що сталася пожежа, що ми стоїмо посеред стадіону в холодну лютневу ніч, шукаючи нашого керівника — мого коханого, який не ясно куди поїхав і чи поїхав взагалі. Може його викрали? Хоча як? І хто?

— Ще раз набрати його?

— Якби ж все було так просто, мила моя. Я звичайно наберу його ще раз, але...

Пішли гудки, від чого Соломія добряче здивувалася.

— До цього абонент був недоступний, — пояснила вона і ми вдвох прийнялися очікувати на відповідь.

Здавалося, що кожен гудок тягнеться, телиться, тенутоподібно відтягує Кия від нас якнайдалі. А потім чотири коротких бімкання і розмову завершено.

— Що це означає? — запиталася я.

— Він кинув слухавку?.. — Соломія підтягнула плечі до вух.

— Або не він...

— Тобто?

— Ну може його викрали, або, — що безумовно видавалося мені гіршим сценарієм, — він там з кимось. Маю на увазі іншу жінку.

Соломія помітила мого затинання. Вона змінилася в лиці, а поклавши руку мені на плече, заспокійливо мовила.

— Я переконана, що все добре, Софійко. Не переймайся.

Її наче срібні очі засвітилися. Я ніколи не бачила, щоб у темряві людина лишалася з не роздутою чорною цяточкою, замість повно розкритої зіниці. Вона дивилась на мене нелюдським поглядом, своїми нелюдськими очима і я не знала, як реаґувати на цей її нелюдський, затяжний погляд. Відвести власний? Тоді виникне деяка незручність. Перемінитися неґативно в лиці, щоб вона врешті відвела погляд? Але я цього не хочу. Тому я дозволила дивитись їй на себе, а собі на неї, відчуваючи як кожна спільно-споглядальна секунда заспокоює.

Кий у безпеці й він неодмінно повернеться.

— Що тут у вас? — я впізнала цей музичний голос.

— Так, Аріє? Ми зараз зайдемо до вас, — відповіла Соломія.

— Люди переживають, просто.

Піяністка якось двозначно поглядала то на мене, то на Соломію, наче ми новітнє, щойно нею побачене.

— Ви подруги? — вона жмурилася від ліхтаря, що заколочував світло в її очі.

— В якомусь сенс...

— Ні.

Я категорично накрила Соломіїні сумніви однозначним саркофагом.

— Поняв... — Арія скорчила скелетоподібну мармизу з випученими очима та схованими в роті губами. Я ж кажу — якась дивина, а не вираз.

— Вона мене дратує, — вискочило з мене.

— Чому?

— Якась вона неприємна.

— Та ні. Навпаки, — Соломія повернулася до мене, спостерігаючи за процесом формування моїх думок і їхнім виверженням у наступній репліці.

— Ми з нею мали дуже дивну розмову після якої я почувала себе просто жахливо.

— Може тобі не подобається Арія, бо вона прямолінійна? — Соломіїне тонування в голосі набуло пом'якшеної барви, але не надто рожевої, як мені здавалося, радше синьої.

— Я не боюся прямолінійних людей.

— А мені здається, що навпаки. Ти наче лякаєшся сильніших за себе й аґресуєш на них, через те, що вони вишкрябують твої страхи й пхають тобі їх в лице. А ти ж їх бачити не хочеш, мила моя.

— Чого стоїмо тут, взагалі? — озвалася я до усіх усюд. Зверталася зі сподіванням, що хтось таки зможе мене врятувати від цих настирок — Арії та Соломії. Що їм усім від мене треба цього вечора, чому не можуть облишити мене? Невже їм не все одно?

Я вхопилася за Дем'янів лікоть та Маїну руку і рушила до шатра. Накивала п'ятами, щоб зникнути серед інших цирковників. Я вдалася до звичної втечі. Втікання, що не обтяжує зайвими помислами й дуростями, що криються десь у черепушці та свердлять, та пилять дірку для якогось сумнівного слимака. Це така попса — моє щойне художнє порівняння! Але я хочу бути цією попсою. Я боюся дивностей. Власне боялася тоді, коли ці події траплялися. Про нинішній стан речей говорити проблематично. Бо навіть очікуваного публікою зламу не сталося. Поки я просто лечу до клішованої прірви й сподіваюся там унизу впасти на стелю, а потім ляпнутися на підлогу, опинившись у коридорах, якими біжить білий кролик.

Прямолінійности я не боялася. Якась дурня, а не припущення, Соломіє. Навіть пані Смерть сміється, поправляючи рожевого капелюха. Вона-то знає над чим сміється! Дем'ян навіть по ліву руку від мене гигоче, щоправда, з Маїного жарту, але сміється ж! І Мая сміється, щоправда, з Дем'янової реакції, але ж сміється! І навіть весь цирк сміється, щоправда, кожен зі свого, а хтось направду не сміється, але ж сміється! Отака басня.

— Дем'яне, дай подзвонити, будь ласка.

— А в тебе чи телефону нема? — він продовжував сміятися, хоча вже помітно заспокоївся.

— Нема. Забула взяти.

Він простягнув свого телефона і я моментально набрала Кия. Дзвонилка дзвонила, але я із завмиранням душі чекала, що він кине слухавки, або не відповість — вчергове.

— Алло? — знервованим втомленням обізвався Кий.

— Привіт, я... — заплакала. Що мале дитинча, яке погубилося саме і маму загубило, — де ти?

— Я вже їду, Софійко. Чому телефонуєш? Зараз сама ніч, треба спати.

Я захлиналася від бажання розказати йому все від самого початку. Від Арієвого чіпляння із зауваженнями, до пожежі. А ще про того чоловічка, який причепився, що павутина з павуком та мошками, і не відчіпляється, наче я його нове помешкання. А потім і ця Соломія... Хоча про Соломію говорити я не хотіла.

— Я просто не побачила тебе сьогодні, ми ж домовлялися, ну як завжди. Але тебе не було, тому я трохи засмутилася. І не могла заснути.

— Вибач, — я чула моторну роботу двигуна якоїсь машини. — Були справи у місті, тож... і знаєш це сталося раптово. Тому.

— Але ти б міг якось мені написати, чи подзвонити. Ну щось таке.

Поки ми говорили я й не зчулася, як вже тинялася нічним стадіоном, так ще й намотуючи беззмістовні кола — фігура за фігурою, втрапляючи щоразу в пеклоподібний круговерть з однакових слів, думок і почуттів. То був сеанс самозаспокоєння. Або заспокоєння власної самости — дідько єдиний знає першоджерело людського ходіння в моменти говоріння. Я от бачу, як Смерть киває своєю, покритою рожевістю головою, стверджуючи цим порухом, що дідька не існує. Але ж і вона нічого не знає, бо все умовно, відносно, не доведено до ладу і до пуття. Тож, навіть вона не відає правди. А може знає, та прикидається, що ні. Або не знає, але прикидається, що знає.

А я оце думала і ми мовчали. Кий тихо їхав — я тихо йшла. Врешті натомлено попрощалася, висловлюючи своє нестерпне бажання його побачити — він зробив те ж саме, тон у тон. Ми навіть не договорили.

Я чула Соломіїн голос, що заспокійливою промовою заколисував кожного. І дорослі, і діти замовкали, коли вона говорила. Напевно, саме такими мають бути батьки — спокоєносними.

Силуетність мами й тата поступово вимальовується. Я спіймала себе на спомині, що мало не втратився, через свою буденність. У цьому спогаді була моя мама, але не просто її форма, а справжня — олюднена людина. Вона тримала мене на руках, усміхаючись. Ось чиї губи я маю, ось чию ясність і легкість очей я внаслідувала. Познайомитися б з татом, але не все так скоро, Софіє. Швидкоплинний спогад, фактично нічого не сповіщий, але важливий. Необхідний для мого твердого стояння, бо я вже надто сильно втомилася літати над землею без торкання ніг до ґрунту. Певно тому я повітряна гімнастка, бо мені просто нестерпно стояти на землі, яка не є моєю. Земля, що утворена долонями інших батьків для інших дітей. І я ступаю тою землею в намаганні віднайти свої дві пари рук, але їх не існує. Тож я лечу. На власних крилах. Викуваних самотужки. Якби ж вони були цілі, а не поламані, і я навіть не знаю чим. Ким?

— Ти спати не будеш? — Соломія вийшла з шатра, закутана у ковдру.

— Не знаю. Ми ж не можемо зараз піти в автобуси.

— Та ні. Тут спати, маю на увазі.

— А... певно не буду.

— Гулятимеш? — Соломія підступала до мене рівними кроками, наче я якась дика пташка, яку вона боїться злякати.

— Певно так. Буду Кия чекати. Він відповів, що скоро приїде.

— Ти йому додзвонилася?

— Ага.

Між нами пишним цвітінням розросталася тиша. Її б перебити ліричним перебиранням акордів на гітарі й оніжненними співами на виключне "А".

— Змерзла? — Соломія розкрила ковдру, запрошуючи до себе.

Я відсутньослівно підійшла, аби загорнутися в її теплість. Жінка пахла легким солодом, що викликав цілий букет нераптових асоціацій: щось мигдальне, злегка притрушене ваніліном і ще якоюсь пудрою — так! Соломія пахла саме пудрою і нічим іншим. А той мигдаль і ванілін були тільки відзвуками — ядерно чулася саме пудра.

— Це вовняна ковдра, яку подарувала мені бабуся, — почала Соломія, поки ми неспішно крокували стадіоном у напрямку сидінь. — Вона займалася таким, скажімо, "бізнесом"

Вона засміялась і я підтримала її сентиментальне хихотіння власним.

— У ньому тепло, — відповіла я якось надто сором'язливо.

— Ну... ще й тому, що я його нагріла собою.

— Ще й тому...

Сидіння на стадіоні вкрилося добрячою кригою. Вже давно не падав сніг, лише мжичило чимось не впізнаваним. Але тої ночі вперше за кілька тижнів почало нестримно сніжити. Мені холоднішало дедалі ясніше, а Соломія тулилася до мене дедалі сильніше.

— Хто твої батьки? — запиталася я в неї.

— Мене виховували мама і тато, — жінка випустила пару жаркого повітря у крижану засніженість. — А на канікулах я бувала у бабусі. Її я любила найбільше, бо вона давала мені свободу. Бабуся мене розуміла, любила і не опікувалася мною, наче новонародженою, як те робили мої батьки. Коли мені було сімнадцять бабуся померла, і я залишилася фактично сама із собою та гіперопікою. Займалася художньою гімнастикою та переважно не мала часу горювати — з головою впала у тренування.

— А скільки тобі років? — питала якісь дитячости за які зараз соромно. Але тоді я потребувала відповідей на них.

— Мені двадцять п'ять.

Я повернулася всією собою до неї. Срібні очі, холодна з грізним рум'янцем шкіра та пудровий аромат, плуталися в ній, вплутуючись у мене.

— А мені двадцять чотири.

Вона розсміялася.

— Я знаю, Софіє.

— От і познайомилися, — захихотілося мені.

Соломія відповіла хихотінням, подібним до мого, а пізніш пальцем легко торкнулася краєчка мого носа.

— Ти вже зовсім холодна. Нам треба повертатися.

— Будь ласка, — я міцно стисла її палець, який щойно мене торкався, — ні. Я не хочу повертатися.

— Але ж тут холодно, — вона мала красиві, такі ж, як очі,срібні зуби.

— Ти хочеш захворіти? Пам'ятаєш, що було в Харкові? А Неля тоді впоралася з твоєю роллю виключно завдяки Левку, а тепер...

— Пішли, — я миттєво зреаґувала на згадку про Левка. — Ми й правда якось засиділися.

Так, я звичайно пам'ятаю, що було в Харкові, Соломіє. Я не забула, як Кий ви́ходив мене своєю увагою того вечора і як я потім щоденно чекала на нього. А як до мене приходили Дем'ян і Мая. Пам'ятаю, що вони ж розказали мені про якесь раптово кликане мною ім'я, фактично істеричним голосом підбитого соловейка, поки Кий виносив мене на руках з парку. Що ж то було за ім'я чудернацьке? Якесь ніби й нове і таке трохи мультипліковане...

Не можу згадати.

— Про що думаєш? — раптово з реальности обізвалася Соломія.

— Та так, згадую Харків. Наштовхнула ти мене на спогади.

— Швидко плине час, правда?

— Є трохи.

Та я не про час думала, Соломіє! Я думала про ім'я мною так безстрашно забуте. Здається, кричати його я могла і не просто так. Імена ж не приходять нізвідки? І нікуди вони не зникають, тож треба порискати власною пам'яттю і може що цікаве віднайдеться?

Ми попрощалися мовчазними поглядами та розійшлися, щойно опинилися в шатрі. Вона зникла у темності ряду по правицю від мене, а я повернула до Маї та Дем'яна, що вже спали. Артисти вмостилися на самих сидіннях, хтось звернувшись у немовлятство, хтось у недолугу зірочковість, що повноцінно не вдавалася через вузькість сидінь. Я вляглася на три вільні сидіння, що зайняли для мене друзі, щоправда, поруч з тою піяністкою Арією. Вона не спала, як решта артистів, а безмовно спостерігала за сонними колегами, власне і за мною. Я не збиралася з нею говорити, не хотіла порушувати тишу кругом нас і починати з тої мертвої точки неґації одна одної, якої наше спілкування дійшло ввечері. Але вона мала зовсім інші пляни щодо мене:

— Що у вас з Соломією? — запиталася музи́ка пошепки, від чого різкість запитання, одначе, не змінилася.

— Шо? — мене на руки підхопив ступор.

— Я запитую, що між вами з Соломією? Розумієш?

— Як ти могла подумати? Це...

— Почекай, — Арія зашипіла від сміху, — я не лесбійство мала на увазі, сорі.

— Та я... я зрозуміла, звичайно, — мене кинуло в жар.

— Ну так шо?

— Та нічого. Вона тренерка, а я артистка.

— Мені просто здалося, що ви подруги. Ви так спілкуєтеся... — Арія широко заусміхалася.

— Як так? — я присіла на сидіння поруч із нею, наче зацікавлена. Але ж я щиро була зацікавлена.

— Ну, типу як близькі подруги. Якось навіть ніжно. Я такого ніколи не бачила. Може, бо у мене не було щирих друзів, тому мене це так дивує.

— Я не знаю. У мені багато сум'яття і я безхарактерна, тому допомогти нічим не можу. Мені треба спати.

— Почекай, — Арія простягнула долоню, спиняючи мене, — слухай, вибач. Я буваю такою, типу... різкою.

— Аж занадто, — я необережно перейшла з шепотіння на голосіння.

— Тихо ти, — ми зашипіли зі сміху вдвох. — Так, ти права. Але такою ти мені видаєшся, і навіть не безхарактерною, а більше неоднозначною. Якби ти була музикою, то однозначно звучала по-модерніському. Можливо ранній Лятошинський, знаєш його?

— Ага... тепер здається ти трохи перегнула палицю.

— Ні. Точно Лятошинський.

На її передпліччі я помітила малюнок, що значно відрізнявся від витатуйованого рояля на грудині. Якийсь кролик і ймовірніше за все білий, чи може це так видавалося у темряві?

— Це у тебе тату?

— Ага, — Арія витягнула руку до мене, аби я краще могла розгледіти її тваринку. — Це білий кролик з Аліси.

— Той, що з годинником? — я підхопила її легкий тон говоріння.

— Абсолютно! У нього ще рожеві очі, — вона увімкнула ліхтарик на телефоні, — бачиш?

— І правда. А чому саме кролик? З роялем ясно, а от...

— Мій чоловік був альбіносом і я завжди називала його своїм білим кроликом, — Арія опустила гореносні очі на тату.

— Це прекрасне тату.

— Мені подобався Білий Кролик з Аліси ще змалечку, а потім стався він і отак...

— Мені лестить твоя щирість зі мною.

— Тобі хочеться довіряти. Напевно тому ти подобаєшся Соломії. Я бачу, яка вона з іншими... А значить тобі можна відкритися.

— Ти орієнтуєшся на Соломіїн смак в дружбі? — я захотіла пожартувати, сподіваючись, що це дещо розвеселить Арію.

— Так! Вона мені теж подобається. Короче, я б з вами дружила. А ще з Дем'яном — він теж класний дядько.

— Ну то дружи.

Я вже не хотіла заперечувати її припущення щодо нашої з Соломією дружби. Ніяких навіть приятельських відносин ми не мали. Це звичайне чемне спілкування.

— Ну то буду, — вона засміялася зморщивши носа.

— Тоді, велком, чи як там кажуть!

— Чш... ти знову кричиш.

Ми розсміялися і такі розсмішені полягали нарешті спати. Довгість цьої ночі не давала мені заснути, а щойно встановлена дружба з людиною, яку ще годину тому здавалося буду недолюблювати до кінця життя, взагалі підбила і без того підбиті ноги мого Сну.

— Пісь-пісь, — озвалося щось за мною.

— Що? — я зареготала, а разом зі мною Арія.

— Ой... зараз, треба подихати... все. Серйозно, хотіла сказати, що мені зовсім не подобається Мая. Тому я не знаю чи це взагалі правильно вступати у таку дружбу, розумієш?

— Ну... звичайно це прикро. Мабуть, я мала б запитати чому, але то таке.

— Та я навіть не знаю. Просто не знаю. Щось мені у ній не подобається.

— Це не моя справа взагалі, але думаю все норм. Не переймайся.

І ми остаточно повлягалися. Ніколи не думала, що дружба це щось значуще. А тепер розумію, що певно вона таки важлива й Арія тому приклад. Вона просилася задружити з нею. Благальним поглядом наче гіпнозувала мою дружню півкулю. Щось новітнє.

Нарешті я впала у сон. Видіння сновигало моїми потаємностями, тож моє несвідоме, за домовленістю зі свідомим, очікувало на зліт якогось метелика. А я знетілена, лиш свідомістю одушена, тинялася сном, викрикуючи: "Ви не бачили мого дитинства?". Спершу ніхто не відповідав, лиш змінювався пейзаж, яким я тинялася шукаючи, чи то відповідь на запитання, чи саме дитинство. Я повторювала своє кричання знову і знову, без упину, аж раптом нізвідки долинуло: "Бачили". Я поверталася, але мені не поверталося. Я докладала величезних зусиль, аби зрушити з місця, але геть нічого не вдавалося і врешті, коли мій параліч став очевидністю, я з легкістю повернулася.

За мною стояло дві скляні фігури. Одна була собакою якоїсь неясної, скоріше мультиплікованої породи, а інша безрукою мавпою. Обидві жовті з чорними вушками. Їхня напівпрозорість лякала, але не настільки, щоб мені хотілося втекти. Врешті, я очікувала на відповідь, де саме вони бачили моє дитинство.

— Ну і де ж?

— Безтактна... — однорука мавпа хитала головою, дратуючи мене своєю надмірною чемністю. Якась вона надокучлива, свідомосте, її треба змінити.

— То може ви, собако, мені скажете?

— А хто така "собако"? — запиталася собака.

— Ти ж... — я вказала на тварину пальцем.

— Я "собака", а не якась там "собако".

— Це просто звертання...

— Ну тебе ж попросили називати його "собака", а не "собако". Чи так складно? — однорука мавпа, невпинно крутила своєю зосталою лапою. Не дивно, що тої другої вона не мала — дожестикулювалася.

— Та добре, добре.

А ми все літали деінде. Льокації змінювалися, перетікаючи одна в одну, як те бувало зазвичай, але раніше я ніколи не помічала цього льокаційного калейдоскопа, що змінювався, але ніколи не докорінно. Місцевість лишалася незмінною, хоча завжди достоту змінювалася. Я спершу наче була в цирку, але водночас і не в цирку, а потім удома, але наче в цирку, але водночас в дитбудинку, що інтер'єром нагадував гуртожиток коледжу, хоча стіни були явно оцирковані.

— Так де моє дитинство? — ще раз запиталася я у тих двох, що вже зазнали доброго видозмінення.

— Воно ще не вилупилося, — засміялася мавпа і миттю цілком розпливлася в одну усмішку.

— Тобто? — чогось я бігла, а от вони стояли. Але від бігу місце мого перебування не змінювалося, так само як і їхнє стояння їх від мене не віддаляло.

— Ну от перестань бігти й все зрозумієш, — звернулася до мене усмішка мавпи.

— Якби ж я могла.

— А ти подумай, що тобі треба пришвидшити біг і зупинишся, — тепер обізвалася усмішка того "собака" — а не "собако", чи Боже борони, "собаки".

І правда. Щойно я подумала, що треба пришвидшитися, як ноги спинили біг, а льокація остаточно спинила своє безперервне видозмінення у шатер цирку, щоправда, віддалено схожий на наш.

— Дя... — я намагалася озирнутися кругом, але знов зіштовхнулася з проблемою руху. Слід думати протилежно тому, що бажаєш зробити. Але ж це мозок віддає сигнали моєму тілу, що треба повернутися, тоді якщо я думатиму протилежне, то мозок зрозуміє, що думаю я протилежне і знову мене не послухає, бо це ж все його робота. Тож я дурю того, кого надурити не вийде, але він однаково дуриться...

Мені вдалося повернутися, але замість своїх усміхнених друзів, на мене чекала велика хробаконесса.

— Не "хробаконесса", а Блакитний Хробак.

— Але ж ти не блакитний, а фіолетовий.

— А тобі чи є діло до мого кольору? — вони парили якусь парилку і вдивлялися в мене.

— Та ні...

— От ти рожева і шо з того?

— Я не рожева, а... біла.

— Ро-же-ва. І шо хотіла від мене? — Хробак затягнули пару у свого рота і випустили її носом.

— Я шукаю своє дитинство.

— Бідненька...

— Чого ж це я бідненька?

— Бо ніхто свого дитинства не шукає, — Хробак перевернулися з одного свого бочку на інший.

— А як так? У кожного є дитинство.

— То є так. От вони його і не шукають. Вони його знають і навіть самі від нього намагаються увтекти. То є ти така дивна.

— А що це у вас на голові з'явилося? — я вказала пальцем на раптово явлений бриль.

— Це моя шляпа, чи не бачиш? — вони виплюнули харкотиння за пів метра від мене, що я аж підстрибнула з несподіванки. — Я тобі більше не треба?

— Так у вас є моє дитинство?

Хробак похитали головою і харкнули знову. Лише придивившись до харкотиння мені вдалося розгледіти маленьких, красивих метеликів, що боролися зі слизом та ще якоюсь гидотою, в яку були добряче вплутані.

— Я їм допоможу, — раптово кинулася до того харкотиння.

— Нічого не вийде... — сміялися Хробак.

— Чого ж це? — мої руки вже були по плечі в тому лайнищі, але метелики, наче виверталися від мене.

— Бо вони мають самотужки вилізти, а інакше ніяк, бач, вони навіть від тебе тікають.

— Але чому? Я ж не зроблю їм боляче.

— Ти завелика. Вони тебе бояться.

— А як мені зменшитися?

— На, — Хробак простягнули мені якесь намисто, — це буси. Їстівні.

— Намисто типу...

— Намистові буси, або ще кажуть годинник, який тобі треба з'їсти. Тоді може поменшаєш.

Я прийнялася оте їсти й меншати. На очах хробаконесса перетворювалася на гігантохробачку, а харкотиння з невинного плювання, набувало перспективи катастрофи.

Метелики тепер були зі мною одного розміру, щоправда, видавалися набагато могутнішими за мене, оскільки плавання у тому слизі знесилювало. Добряче знесилювало. А от їх ні. Вони собі борсалися і наче навіть підживлювалися з того, у чому вилупилися. До одного такого я підпливла зі своїми запитаннями, але він помітив мене і вдався тікати.

— Та стій же ти!

— Ніт! Наздожени... — хихотів метелик.

— Все, — я схопила красеня за рожеве крильце, — де моє дитинство?

— У тебе його нема... — сміявся метелик.

— Ну знову! — я вже капризувала.

— Так, а шо ти хотіла? Ти ж рожева...

— По-перше, я не рожева, а по-друге, навіть якщо рожева, то це не вирок.

— Не вирок, звичайно. Ти просто мертва у такому разі на тому і все.

— Але я жива!

— Ногою не тупай. А то мені заздрісно, що ти ноги маєш.

— Я жива.

— Жива то ти, а мертве твоє дитинство.

— Нічого не розумію... — я вже мало не плакала.

— Ну... окей... тільки не плач. Твоє дитинство не зовсім мертве. Воно просто забуте.

— Те я знаю, а як його згадати?

— Ну... воно просто ще не вилупилося.

— Та поясни ти вже нормально. Я втомилася!

— Ой... — метелик змахнув крилами й враз підлетів над слизом, — чіпляйся.

Я вхопилася за його лапку і також злетіла.

— Дитинство це метелик. Спершу ти і ми яйце. Потім личинка, затим ти ростеш і воно росте — лялечка. А коли ти виростаєш дитинство розправляє крила — воно стає метеликом. У тебе ж немає ні метелика, ні лялечки, було лише яйце весь час і от лише недавно вилізла личинка — метелик показав мені на гігантохробачку.

— А ти тоді хто?

— Ну ти ж доросла. От личинка і харкається метеликами, щоб ти дорослою лишалася, тільки ми одноднівки. Сьогодні вилупилися і сьогодні помрем. Ми тобі не рівня. Ми лише підтримуємо твою дорослість, що сформована ні з чого і веде нікуди.

— А тоді чому у мене не було личинки, і лялечки, і метелика немає.

— Бо у тебе це забрали.

— Хто?

— Флор.

Флор?

Флор/