Повна музична добірка "Цирк святої Софії"
Золотий ключик
Частина перша. Яйце. Розділ перший
Розділ другий
Розділ третій
Розділ четвертий
Частина друга. Личинка. Розділ п'ятий
Розділ шостий
Розділ сьомий
Розділ восьмий
Розділ дев'ятий
Розділ десятий
Частина третя. Лялечка. Розділ одинадцятий
Розділ дванадцятий
Епіпролог
Частина четверта. Імаґо. Розділ тринадцятий
Розділ чотирнадцятий
Розділ п'ятнадцятий
Розділ шістнадцятий
Розділ шістнадцятий

Музична добірка:

"Tulsa Jesus Freak" Lana Del Rey;

"Halley's Comet" Billie Eilish;

"Місто весни" Океан Ельзи/Один в каное;

"Karpatskyi Rep" DakhaBrakha.


Розділ шістнадцятий

Ми вийшли з фургона за годину після прийняття рішення врешті звідти вийти. Все через моє непереборне бажання зробити яскравий макіяж, аби Львову одразу стало помітно, що я артистка цирку. Але основна причина цього мого марафетного бажання, була власне у простому заспокоєнні.

Набравши на тоненьку кисть червоної помади, я прийнялася малювати стрілки, поки Соломія ніяк не могла всістися перед дзеркалом. Затим, коли червоні стрілки вже були готові, я раптово, з якоюсь більше цікавістю, ніж певністю, що задум вдасться успішно, взялася обводити тоненькою чорною підводкою ті кольорові стрілки. І вдалося! А Соломія вже не совалася на стільчику, а сумирно щось собі малювала. Тишу порушували діти у дворі, які вже поверталися зі шкіл та галділи собі без упину. Я максимально, як лише дозволяли мені брови, підняла їхній кутик вгору, аби дивитися більш запитально на львів'янів. А губам думала дати спокій, поки очима не натрапила на ту ж червону помаду, що нею малювала стрілки. Мені з таким задоволенням наносилися рум'янки, що я навіть не одразу почула, як мене кликала Соломія:

— Софіє... я не вмію малювати стрілки...

Вона озивалася до мене теплим, майже беззвучним голосом, тримаючи перед собою ту зловісну підводку.

— Хочеш посміятися? — мовила я у відповідь. — Я теж не вмію їх малювати.

— Але ж...

Я показала їй скотч.

— Ось це мені допомагає. Тому, Соломіє...

— Соля. Можеш називати мене Солею.

— Добре... — я усміхнулася.

— Так я сама себе називаю, тож... хочу, щоб і ти також.

— Я лише за! А ще я спробую намалювати тобі стрілки без скотчу.

— Вийде?

— Ну як не вийде, то зітремо і будемо малювати поки не вдасться, — я підморгнула і підійшла до неї якомога ближче, відчуваючи легке тремтіння по всьому тілу.

— Лише обережно... — Соля була такою "не такою". Зовсім інакшою, але водночас наче знайомою.

— Обіцяю, — шепотілося мені.

Я вже писала, що у неї чарівні правдиво-срібні очі? Переконана, що писала, бо як я могла цього оминути у минулих своїх оповідях. Так от, ці срібні-срібні очі тепер я мала роздивитися зблизька...

— Може мені краще встати, щоб ми обидві стояли, а не одна ти? — Соломія почала підводитися.

— Ні, сиди. Я теж зараз сяду, — і я таки сіла. Соломіїні "на колінки" були напрочуд м'яким та затишним місцем, аби малювати стрілки. — Ти не проти?

— Ага...

— Проти? — я перервала вмощування.

— Ні-ні... все добре...

— ... мила моя?

— Мила моя, — розсмішилася Соломія.

Права стрілка вийшла достатньо рівною та напрочуд симпатичною, от би їй ще якогось тоненького кінчика домалювати, але це було достатньо важким завданням для моєї невправности. А от перед лівою стрілкою я неабияк розхвилювалася, що аж дихати стало важкувато, та і Соломія якось затремтіла. Все через ту ліву стрілку!

— У тебе красиві очі, — мовила мені Соля.

— Дякую... а у тебе теж, навіть ще гарніші.

— Так?..

— Так, але тепер їх треба однаково нафарбувати, а як це зробити я й гадки не маю.

— Візьми скотч.

— Не хочеться чіпляти його на твою шкіру... він може викликати подразнення. Зрештою, це не зовсім безпечний і гарний метод...

— Думаю, у тебе все вийде і без нього, — Соломія злегка мені всміхнулася.

Я лише підставила руку, аби сміливо провести першу лінію, як пасмо її чорного волосся, упало мені на палець. Соля миттю прийнялася вибачатися і клястися, що зараз прибере його за вухо, але я вже це зробила. А потім, без спочину, провела лінію — очікувано нерівну, криву і якусь понуру, що слід було її витирати й негайно.

— У тебе є засіб для зняття макіяжу?

— Ні, — Соломія розгублено вглядалася мені в очі. — Щось пішло не так?

— Однозначно!

Я підвелася, аби дістати зі своєї сумки крем та ватні палички. А змочивши кінчик вати у кремі, я повернулася на Соломіїні коліна — цього разу навіть вмощуватися не довелося. Але щось Солі не сподобалося у моєму сидінні, й вона, обхопивши мої стегна руками, підсунула мене ближче до себе.

— Ти далеко сіла. Буде видно погано, — її срібні очі з перекошеними стрілками, засвітилися.

— Так. Так, ти права, — я перевела подих. — Заплющуй очі...

— Тоді я не бачитиму тебе.

— Проте я тебе бачитиму...

Врешті вона заплющила очі і я провела ще одну лінію, цього разу напрочуд рівну. Потім додала ще одну, з'єднавши їх кінчики в один спільний.

— Дем'ян набагато краще робить макіяж... — жалілася я.

— Ну, — Соломія поглядала у дзеркало, — він же займається цим професійно. Навіть якісь курси відвідував. Але, скажу тобі відверто, якщо захочу намалювати стрілки, кликатиму тільки тебе.

— І чому ж? — кутик моїх губ грайливо сіпнувся.

— Мені сподобалося...

Її вуста були якимись надто червоними, що аж горіли. Хотілося вкрити їхню червоність прозорим блиском, якого, на жаль, я не мала.

— Що ти так дивишся? — шепотіла Соля.

— Просто... у тебе немає блиску для губ?

— Лише червона помада, мила моя.

— А... ну тоді на цьому все.

— Може нафарбуєш мені губи червоним? І форму зробиш таку, як у тебе.

— Та ні. У тебе красивий колір губ. Вони наче самі собою червоні.

— А знаєш чому?..

Мене обдало страшним жаром.

— Чому?

— Бо у тебе червоні щоки, а я їх поцілувала...

— Ти не...

І Соломія легеньким, оніжненним цілунком, обпалила мою щоку — раз, а затим іншу — два.

— Поцілувала.

Не знаю, що з'явилося на моєму обличчі — можливо якась усмішка, а може щось віддаля на неї схоже. Але тої миті мене зовсім не турбувало нічого з того, про що хочеться сказати зараз. Всі ці переживання, що приходять з роздумами та аналізом, тої миті просто не існували, як явище.

— Ну що, Софійко? Йдемо гуляти?

Соломія ніжно мені усміхалася, від чого її, обпечені червоністю моїх щік губи, налилися ще більшою червоністю. Я похитала головою, позитивно відповідаючи на її запитання.

— Ну тоді, щоб кудись піти, Софійко, треба встати.

— Насміхаєшся? — я випірнула зі свого ступору.

Підвестися було не так вже і легко, як на те можна було подумати. Її руки, впродовж цього часу легко, підтримували мене за стегна, а тепер, місце турботливо нею нагріте, обдало холодом. А ще причепилася оця дурненька, у самих лише панчохах, Незручність, яку варто було копнути носаком і турнути якнайдалі, бо до якого лиха вона тут здалася? І всяке оце хвилювання теж не до місця, я переконана. Але особливо мене дратувало легке пересмикування в тілі. Його б задушити алкоголем. Випити якогось вина, чи настоянки, тільки не з вугра, як те любить Зина Іполитівна.

Ми повзували своє тепле взуття, накинули на себе купу "верхнього-необхідного" і вийшли, коли вже й сонце мало не пропало з небосхилу. Соломія зачинила двері, поставила фургон на сигналізацію і спокійно підійшла до мене.

— Тобі не страшно, що його хтось обкраде чи взагалі вгонить?

— Он бачиш? — Соля вказала на маленьку будку з вусатим чоловіком всередині. — Це платна стоянка, тому все буде добре.

— Ну не знаю... я б переживала.

— Все важливе з тобою? У сумці?

— Так.

— Значить переживати не варто, Софійко.

Соля вхопила мене за руку і неспішно рушила вперед. Підійшла до охоронця і щось мовила йому у віконечко, поки я чекала на неї, спостерігаючи за дітьми на майданчику. То були діти різного віку, статі та зовнішньо зовсім не подібні одне з одним, але їх об'єднувала фаза життя — дитинство. Час ходіння до школи, дружби з якоюсь дитиною, аби потім одного дня посваритися і більше ніколи не спілкуватися, або напроти тримати вічну дружбу. Дитинство, де у кожного є своя мрія, своє потаємне бажання і відверто явне хотіння. Дитинство із дитячими страхами й ними геть різними. Хтось у п'ять, вісім, дванадцять боїться павуків, хтось темряви, хтось клоунів, хтось глибини з висотою, а дехто з тих дітей страшиться якогось дорослого, що може скривдити ту їхню дитячість. І дитина у цьому геть не винна. Так само не винна, як і м'ячик, що впав на машину, а вона тепер несамовито сигналізує. Ніхто не винен у тому, що якась огидна доросла постать змусила якусь дитину боятися її, а не темряви, привидів, пацюків та рясних дірок. Я постійно шукала своє дитинство — світле, чарівне, найкраще. Своє місце безтурботности. Натомість віднайшла себе переляканого, малозначущого, невидного привида...

А чи багато дітей почувається так само?

Хоч би не всі.

Ми вийшли на достатньо широку вулицю, якою гуляли люди під руки зі своїми справами. За трамваєм тягнулися машини, а ті авто, що були попереду трамвая, вже давно примкнулися до іншого трамвая. Ми йшли за групою якихось молодих, гучноголосих людей, можливо студентів. Так, за дитинством, за якоюсь неписаною традицією, настає доба студентства і не знати мені більш дурної пори, ніж оця доба невідомости й, на жаль, марно витраченого часу. Хоча не завжди так буває, можливо, існує якась щаслива людина, що втрапила одразу на своє місце, а отже ті "себепошуки" її щасливо оминули. Але все це мої власні рефлексії та переживання, що аж ніяк не транслюють дійсність, а лиш зображають мою внутрішність. Суб'єктивність і на тому годі. От і Львів мені нині видавався геть не схожий на себе. Не такий замріяний, "перекавлений" та неспішним — напроти досить рухливий. Здається тої львівської неспішности, яку всі так вихваляють, додають виключно оті трамваї. Люди ж кудись летять і не спиняються.

— Ти куди так швидко? — десь позаду мене кричала і докрикувалась Соломія.

— Я? Не знаю... — спинилася біля якогось магазину, загородивши ходу жінці з немовлятом у люльці. — Пере...

— Та нічого. Ми не поспішаємо, — люб'язно відказала мені та жінка.

Та як це вони не поспішають, якщо усі кругом мене прямо летять та злітають? І трамваї наче швидше їдуть, і машини частіше сигналять, а трамвайні колії, здається, прямо зараз на мене наїдуть, а потім вже і трамваїва черга мене давити.

— Ти чого? — Соля підійшла до мене, простягаючи руку.

— Я не знаю. Щось мені так... і серце калатає, і дихати важкувато. Якась паніка.

— Тривога? Тобі треба заспокоїтися десь, де людей та машин меншенько. Може в якийсь парк забіжимо? — Соля озирнулася, наче перевіряючи чи немає у цій суцільній біганині неспішного міста, парку чи якого закапелку. — Далеко...

— Солю, — я вхопила її за руку, — все буде добре. Воно зараз пройде.

Ми стрілися очима і вона похитала головою. Мені трохи полегшало.

— Добре... підемо зараз спокійно, під руку. Добре?

— Добре

Все буде тотально добре! Добренько.

— Таке буває... типу щось протилежне до клаустрофобії. Я теж щось подібне відчула, коли, бувши у Києві, вирішила пройтися містом. Ми зараз звикли з вами жити у малих приміщеннях, а вам артистам взагалі не солодко — оті комірки...

— Як ти стала тренеркою?

— Та дуже просто. Після розпаду цирку, закінчила школу і вступила до універу в Київ на катедру циркового мистецтва. Отам вже зрозуміла, що цирк, як клясичне його явище, вже не зовсім цікава й актуальна штука — треба робити шоу. Хоча нові циркові тенденції звичайно були. Мені ж хотілося чогось більшого — ориґінальнішого, чи що...

— Тобі теж не подобалося навчання?

— Ні. Зовсім ні. Я фанатіла від навчання, дуже, але часто ловила себе на думці, що хотілося б не просто робити якісь акробатичні елементи під чітким наглядом тренера, а самій наглядати, бути дотичною до творення, а не виконувати завдання. Тому я в дечому заздрила клоунам, бо вони ж самотужки творили історію, яку потім оповідали глядачам. Вони переважно були одинаками на сцені, рідко коли працювали гуртом, а от акробати — гуртувалися.

— А були там у вас повітряні гімнасти?

— Звичайно!

— Чому я не пішла туди вчитися?..

— Хореографія теж тобі багато чого дала, Софіє. Врешті, ти зараз прекрасна повітряна гімнастка.

— Так, але ж це все через Ладу.

— Хто це така?

— Вона була моєю подругою до цирку. Ми познайомилися із нею в Інтернеті. Мені сподобалася її фотографія з роботи, а потім я їй написала, що хочу також так уміти. Я була п'яна от і написала. Тверезою такого б ніколи не зробила. Написала і заснула, а на ранок прочитала її повідомлення, де вона розпитувала мене хто я така і чого варта. Ось так і почали займатися у неї в цирку, після її репетицій, а згодом дружити. Врешті якось я негарно з нею вчинила... обірвала спілкування.

— Не звинувачуй себе у цьому. Вона тобі хоч раз за цей час подзвонила, написала?

— Ні.

— Отож. Людина була у твоєму житті, ти взяла від неї все, що могла, а тепер рухаєшся далі. До речі, я не знала, що ти до повернення займалася повітряною гімнастикою. Так дивувалася тобі перший час. Особливо твоїй пам'яті... — Соломія злегка засміялася.

— Та... гімнастика з Ладою останнім часом мене взагалі не тішила. Може, бо хотілося на сцену, але я того бажання якось не відстежувала. Була переконана, що боюся сцени й ніколи на неї не вийду. Але ж як я заздрила Ладі! Господи... оце тільки зараз зрозуміла.

— А ти жодного разу за ці роки нічого зі свого минулого не згадала?

— Я згадувала, але переважно якісь дрібниці. Типу, я ще в дитбудинку, згадала, що у мене була сукня з полуничкою у чотирирічному віці, а ще було плаття з оченятами. Їх я дуже любила. А ще запах суконь пам'ятаю і матеріали. Також вже студенткою згадала, що дуже любила пити чай з чебрецем та їсти медовий пиріг з вишнями, а потім воно знову якось забулося й от сьогодні згадалося.

Поки я говорила, Соломія не зводила з мене погляду. Крокувала, дивлячись на мене, іґноруючи дорогу, світлофори, інших пішоходів. Я вела нас містом, зовсім його не знаючи, у ту мить, як Соля блукала моїми спогадами.

— Але ж ми говорили не про мене, Соль... ти потрапила до цирку і?..

— Так... я одразу поставила Кию умову, що не хочу виступати сама, але я можу стати у пригоді, як тренерка. Навела йому купу аргументів чому саме тренеркою, зокрема сказала про свою дитячу студію.

— А він тебе не впізнав?

— Не знаю... можливо впізнав, а може і ні. Я була геть не схожою на себе підлітка, а про дитину я взагалі мовчу. Тож... його ж я впізнала. Навіть деякі теплі почуття прокинулися в мені, щось наче ностальґічне, але йому вдала, що не знаю хто він.

— Все ж, я думаю він тебе не впізнав.

— А я думаю навпаки. Впізнав, але не схотів у тому зізнаватися, бо боявся, що я дещо знаю про нього. Тому отак ми знову і познайомилися.

— То чому ти повернулася? Яка була основна причина?

— Мені не подобалося, як розвивався цирк. Нудні вистави, часто скопійовані. Артисти слабкі — з ними ніхто явно не займався. От я і повернулася, аби допомогти "Альма-матер". Я відчувала, що треба повертатися...

Я кивнула головою і поглядом втупилася у невідомість, якусь невизначену точку, якої немає, але одночасно є скрізь. Вся ця історія з цирком, з Флором/Києм, набувала в моїй голові все більшої і яснішої неясности. Моє одне суцільне запитання — що трапилося і навіщо Флор повернув цирк, навіщо взагалі все це розпочав, наростало у своїй масі, і здавалося от-от впаде на мене, розплющивши. А потім одне пояснювальне слово "педофіл" зменшувало це запитання до тоненької ниточки. І так по колу. У неперервному русі.

Соломія почала вже говорити про якісь докази, яких потрібно шукати, аби надати їх поліції, але я миттю її перервала. Визнаю, трамвайний неспіх, звук автомобільних коліс, що котяться бруківкою та людські, наче декоровані фігури, мене заколисали й остаточно заспокоїли. Ми йшли вже довго. Говорили багато, а все кругом нас наче не змінювало свого плину — лише міські пейзажі різноманітнилися. Такий супокій накочувався на мене, така дрімота. Може то захід сонця впливав так нічно на мене, а може саме місто. Однаково почувалася добре. Добре і неквапливо, навіть у взаємному мовчанні із Солею.

— Ще кілька метрів і вийдемо до оперного, — обірвала наше мовчання моя Соля.

А я лише похитала головою і кинулася розглядати будинки, заглядаючи у вікна.

— Софійко?

— Що? — вона ніжно стиснула мою руку у своїй.

— Хочеш загубитися у Львові?

— Звучить як пропозиція, відмовлятися від якої я не буду...

— Тоді нам підходить цей трамвай. Біжимо!

І ми прожогом, мало не падаючи, залетіли до трамвая, без знання, чи маємо із собою гроші. Таки мали. Сунули водійці монети, компостувати квитки забули, лиш голосно затинялися трамваєм у пошуках вільних місць. Врешті, знекультурнені, ми повсідалися на сидіння, що звільнилися на наступній зупинці та їхали собі у трамвайному темпі, аби таки загубитися. Ми розглядали будівлі з вікон, чіпляючись очима за найкрасивіші, а потім, щойно трамвай рушав далі, в розгоні ледь-ледь відліпляли з будівлі одне спільне чотиризіничне око, видовжене стрілкою у своєму кутику. Те наше око лишало свою романтичну ляпку мало не на кожному будинку.

А потім якось дуже раптово, на раптовій зупинці, ми вилетіли на раптову вулицю, де все було таке ж раптове, наче й цьому монотонному трамваю незнане. Ми навіть не роззиралися кругом, а просто рушили собі назад — тим же маршрутом, яким їхали. У наших кроках не було жодної логіки, ми лише вперто переслідували ідею загубитися.

Нам траплялися якісь люди: похмурі, щасливі, знесилені, натхненні, серйозні, нами зацікавлені, або не дуже. Старі будинки спиралися одне на одного, щоб не попадати. Незмінна бруківка переповнена рухом. І в цьому місті, ми то підскоком, то прискоком, то підстрибом, то боком, рухалися вперед — у невідомість. Люди перебігали тою бруківкою з одного краю вулиці до іншого, поки трамвай і все чотириколісся за ним, чекали позеленілого світлофора. А нам навіть на протилежну сторону було не треба тікати — однаково нічого не знали, не впізнавали, лише сміялися і говорили якісь нісенітниці.

Мені подобалося тримати її за руку і щоразу рівняти свою ходу з її ходою. І я ловила себе на мрії обійти отак увесь світ, аби тільки за руку! Аби лише вона погодилася на це. Але сили! Де знайти достатньо сили?

Почорніло на небі швидко. Вулиці докруж нас залилися світлом — вечірнім сяянням для втомлених, заблукалих. Попередні кілька хвилин ми з Соломією йшли виключно мовчки. Але навіщо слова, коли так багато можна сказати простим сплетінням пальців? Жодної ясности слова не внесуть, почуття собою не наповнять, бо почуття й так наповнена до краю субстанція. До сплетіння пальців додалося тихе мовляння міста, яке щось собі бурмотіло впродовж дня, а от під вечір, з настанням темряви на своїх вулицях, вирішило ясно заговорити — про спокій, дружбу, кохання, смачну каву за рогом та музикантів, які "шито-крито" грають в якомусь непомітному для люду провулку.

Проста неспішна мелодія, легка і повітряна, мала от-от завершитися. Чулося настання кульмінації, одначе такої ж легкої як і сама мелодія, а затим мав явитися спад усього попередньо пережитого. Та легкої кульмінації ми так і не дочекалися — скрипаль набрав швидкости й різко, без жодного на те пояснення, перевів помірковану пісню в якийсь явно-народний танець. Навіть танок, просту руханку, під яку хотілося зірватися на спершу легке погойдування в такт, а затим, з наростанням музики, почати активне, нічим не обмежене танцювання.

— Софко! — сміялася з моїх танців Соломія.

— Солько! — звернулася я до неї, погойдуючи стегнами під дводольність музики.

Мені підігравала дримба, а миловидна солістка, вдіта у суворий, унісекс костюм з файно вишитими етнічними смужками на рукавчиках піджака, соловейком затягувала приспів, а в куплетах знатно репувала. З нею деколи заспівувався скрипаль, дримбаль, цимбаліст та піяніст. Треба і до нашого циркового оркестру взяти якогось дримбаля — була б файна музика!

Ой! А що робилося з моїми цирковими, змученими клясичною хореографією, руками?! Вони розліталися кругом мене, гнули якісь чудернацькі дуги, а затим виструнчувалися — і все це так кострубато! Але було відверто по-цимбалах! Мені танцювалося, мені рухалося, мені було несамовито просто... легко знялося пальто, бо я впріла у ньому. Миттю воно кинулося на землю, що Соломія аж закричалася, заволалася, що ж то я роблю таке оскаженіле?!

— Іди танцювати! — кричала я Соломії, а вона все сміялася і вдавала ніби не вміє, тож не хоче.

— У тебе класно виходить, Софко! Я не буду псувати...

Пізно! Було вже жахливо пізно — я вчепилася у неї наче кліщ, лише мене їй не відліпити й олією, й з допомогою лікарів.

— Танцюй! — кричала я їй, злегка вже навіть підстрибуючи.

— Це наказ? — Соломія врешті легко заколихалася.

— Так! — кричала я їй на всю горлянку.

— Добре, пані Софіє...

Я вхопила її за руки в намаганні звести до того ж темпу, в якому вже завелася сама. Вокалістка дочитувала репчину, а люди, що за цей час позбиралися довкола нас, хто танцюючи, хто пританцьовуючи, а хто скромно наспівуючи, приготували свої голоси для приспіву і...

Хором завели пісню, зриваючи голоси, не жаліючи будівлі та людей до нашого концерту не дотичних. Співали, що було сили й наснаги, що аж Соля розголосилася. Співаючи, кричала спершу кудись на вулицю, а потім, перевела очі на мене і ми обидві, що зовсім скажені, тим кліщем вкушені, стали голосити пісню одна одній, мало не в рота, перебиваючи ті співи реготом! Здавалося бігали всією вулицею, водили вже й хороводи з якимись подібними до нас гуляками. Публіку було не спинити! Та ніхто і не намагався! Руки на талію свойому сусіду, а на твою талію руки кладе твій сусід і гайда вертітися хороводом по бруківці — засніженій, розчищеній, слизькій. Ми божевільно закрутилися, затанцювалися на новому куплеті й знову закричалися щойно почувся приспів. Але то був вже останній, що раптово скінчився. Обірвався простим, узагальнювальним усе дійство, акордом. Замало!

— Дякуємо всім вам за чудовий вечір, — почав прощатися той дримбаль із виразними вусами. — Приходьте завтра сюди ж, о цій же порі й будемо далі собі танцювати і співати!

— Ні... — завелася заперечувати я. — Може щось іще наостанок?

— Та... — чоловік щось шепнув дівчині солістці на вушко і та миттю усміхнулася. — Вам, дівчата, так танцювалося, що лише для вас зіграємо...

І він завів якесь танго. На своїй малій дримбі! Уявити собі яке то було звучання — надто романтичне, надто палке, що аж Соломіїні руки самі до мене потягнулися і вона завзято повела танець. А потім так само різко його обірвала, піднявши із землі моє нахально залишене пальто.

— Вдіньтеся, пані Софіє.

— Ну, якщо після ми продовжимо танцювати...

Продовжили. Вона вела, а потім, на якомусь повороті, повелося мені. І все те перемінювалося так просто, так у дечому наївно. Ноги переставлялися, наші тіла крутилися і все те у ритмі вуличного українського танго із дримбою-соло. Ця наша імпровізація змусила мене ставати на носочки й танцювати мало не на пів пальцях, аби лише вдалося передати все те, що чулося всередині. Я розпізнала її ароматну пудру у подихові, срібло своїх очей Соля висипала на моє лице, цілунькнувши наостанок щоку своїми червоними губами. За милозвучним акордом наступне музикування не почулося.

Нам плескали й посвистували. А ми кланялися, обіймаючи одна одну, бо здавалося, що як не будемо триматися за талії, то отак і попадаємо на ту бруківку.

Пізніш підійшов якийсь чолов'яга із білосніжним картузом та двома паперовими квіточками у руках.

— Це вам, дівчата, — він простягнув до нас ті рослинки. — Зробив от із того, що було під рукою... мав папірці.

Ми подякували чоловікові й поки я вдягала пальто як слід, чоловік раптово продовжив.

— Це так чудово, дівчата, що я між вами бачу, — він усміхався, — кохання воно найголосніше за будь-що у світі!

Мені мовчалося. Я глянула на Солю і вона також безмовно спостерігала за чоловіком, обережно тримаючи мою і свою паперові квіточки. Чому вона нічого не заперечує, або ж не стверджує? І чому мені також нічого сказати? Чому слухаючи його я не відчуваю обурення, чи незгоди, як мені думалося відчувати?

— Мене Віталієм звати, до речі, а вас?

— Со...

— Со...

Ми одночасно почали й моментом розсмішили Віталія. Соломія кивнула мені, щоб я спокійно представила нас.

— Соломія та Софія.

— Ви танцюристки?

— Ні, ми артистки цирку, — мовивши, я забрала у Солі свою квітку.

— А я художник... і знаєте, вас би я написав на якомусь великому полотні.

— Та що ви... — лагідно відказала Соломія. — Не варто і тим паче ми скоро їдемо.

— Ну тоді може хоча б на маленькому? Хоча б рисунок олівцем, дівчата? Мені дуже хочеться. Ви навіть не уявляєте, які ви красиві й щасливі удвох.

Ми перезирнулися та врешті одночасно кивнули.

Віталій від радости аж підстрибнув і прийнявся викладати зі свого портфеля та розкладати по землі набори з олівчиками, шукаючи підхожий папір. І поки він те організовував, нам із Соломією було відверто нічого робити, тож я спрямувала свій непевний людський погляд на небо, помножене на себе мільйони разів від чого одна яскрава цяточка, множилася і множилася, утворюючи ту оманливу зіркову нескінченність. Мені завжди здавалося, що вся ця історія з Космосом, щось настільки ж нереальне, як і реальне. Але щойно в моїй голові виникали думки подібного штибу, мозок наче наливався водою, важчав, і грозився от-от вибухнути.

Соля ж до споглядання нічного неба не вдавалася, а свій погляд приткнула до чоловіка, що мав нас намалювати. Але ми не дивились одна на одну. Пояснювати причини вперто не хочу.

— Ви готові? — звернувся до нас Віталій, тримаючи на колінах невелике, не більше за звичайний листок, де вміщується всього чотири літери "А", полотно.

— Так, — відповіла я й ближче підійшла до Солі. — Як нам стати?

Віталій довго думаючи, а чи може просто добряче нас розглядаючи, врешті постановив.

— Це буде портрет, дівчата. Будьте ласкаві, стати плече до плеча і щоками злегка торкнутися одна одної. Тобто щока до щоки, розумієте?

Ми зробили все, як нам те сказав Віталій та одночасно кивнули, на секунду втративши зв'язок щойно встановлений між щоками.

— Чудово! А тепер Софія нехай своєю рукою торкнеться іншої щоки Соломії, а Соломія зробить те ж саме з Софією. Ага! О-о! Іще одне, дівчата, — Віталій евріканадно підняв руки догори й підвівся, дістаючи паперові рослини з наших кишень, — квіти покладемо на сплетіння рук.

— А їх вітром не знесе? — я поцікавилася.

— Ну як знесе, то я їх дофантазую, — він підморгнув нам і всівся малювати.

За кілька шкрябань, чоловік озвався із запитанням.

— Колір будемо додавати?

— Так, — Соломіїн голос зрезонував у мою щоку.

— Які кольори бажаєте?

— Ті, що ви в нас побачите, — я сподівалася, що і Соломіїне сердечко кольнуло торкання мого голосу до її щоки.

— Люблю коли мені довіряють... дякую за довіру, дівчатка.

— Просто здається ви краще бачите нас, ніж ми себе, — Соломія опустила тональність свого голосу до критично низької.

— Я і сам був такий, як ви. І сам відчував те ж, що відчуваєте ви, — із його реплікою завершилася і довго ведена лінія. — Скажу вам поки ми зовсім не розпрощалися, що це не просто почуття, не просто кохання, чи ще щось загально прийняте. Це єднання.

Кольорів він взяв не багато. Домінантою слугували темний синій і пастельний жовтий, до яких деколи доєднувалися персиковий, молочний та пудрово-рожевий.

— Я завершив, дівчата! Приготуйтеся глядіти на себе, — Віталій усміхався і наче радів власній, нашвидку зробленій роботі. — Рідко люблю свої картини, часто борюся із бажанням спалити все, щоб і попелу не лишилося, але цю буду любити й пам'ятати завжди.

Ми троє змерзли до цьої миті, але щасливо розглядали роботу Віталія, де темний синій переважав у Соломії, пастельний жовтий у мені, а кольорова решта точилася кругом нас. І як точно йому вдалося передати Соломіїну пудру в кольорі лиця! Моє ж обличчя мало молочний відтінок. А там, де наші щоки торкалися одна одної, утворювався нізвідки взятий персик. Квіти ж він залишив білими.

— Коли любиш того, хто твоєї статі, ти не любиш в ньому тіло, розумієте, в тобі немає первісного інстинкту запліднення, продовження роду, тобою не володіє примітивна природа, ти шукаєш духовного єднання...

Так пояснив нам свою роботу Віталій, а потім миттю зібрав свої речі та без прощання пішов. Шпиль собору, давні будинки і його мистецька фігура, що розсікає не раптову раптовість снігопаду.

Ми зайшли до фургона. Соля увімкнула світло, але я миттю його погасила. Мені подобалася темінь в її фургоні. Вона б мала заперечити, бо за моїм сценарієм, Соля саме заперечує, а я вмовляю її лишити все так. Натомість вона порушує всі сюжетні лінії мого роману і поводиться не помірковано, безчільно, а отже так, як поводить себе людина. Вона просто стоїть у коридорі між спальнею та вітальнею — крок вперед/назад і вона вже в котрійсь кімнаті.

— Мені хочеться, щоб сьогодні ми не вмикали світло, — мовляю я і підходжу до неї.

— Навзаєм...

Хвилина мовчанки. А може секунда, може година... я гублюся у цифрах. Краще слова, краще оці звукові позначки.

— Солю? — питаю її та не знаю нащо коментую.

— Що? — вона знову опускається до найнижчої з власно-можливих тональностей у голосі.

— Можна я намалюю тобі стрілки?..

Її срібні очі всміхаються мені, кидаючись своїм сріблом у мене.

Її губи торкаються моїх.

Її волосся плутається поміж моїх пальців і я боюся видерти їх ненароком.

Мої руки спіткали її талію, а далі стояти вже було неможливо.

Все її тіло пахло пудрою, пудрово відчувалося на дотик, на смак пудрою, і мені здавалося, що я й сама от-от маю перетворитися на цю пудру, бо все до чого вона торкалася ставало чистою пудрою.

Скільки ж пудри ми лишили на нашому ліжку тої ночі? 

© Вер Веріґо,
книга «Цирк святої Софії».
Коментарі