Музична добірка:

Друга рапсодія "Думка-Шумка" Лисенко М. В.

"Mad about you" Hooverphonic;

"Mad about you" Hooverphonic (with orchestra live Koningin Elisabethzaal 2012);

"Baby one more time" The Marías.

Розділ дев'ятий

Хтось й справді добряче напліткувався щодо Левкової смерти. Вже за тиждень на мене косилася половина цирку, а через два, я отримала добрячого копняка від Марти.

Деяка легенда ширилася нашим цирковим хутором з невловною швидкістю, а Марта все підливала палива, дослухаючись до Ланусі. Дорогенькі подружки говорили, буцім це я отруїла Левка, аби розчистити собі дорогу до всециркового визнання. А ще дещо не чисте стосувалося і самого Кия, бо він підозріло легко погодився пустити Софію у сольне плавання. Мої пліткувальниці пожадливо заглядали мені у спіднє, навіть того не цураючись, а коли нічого брудного і смердючого знайти їм не вдавалося, дівчатка вигадували щось своє. І в те всім вірилося так активно, так добре і так невловимо просто, що я і їсти в їдальні перестала.

Поки я жалілася на Мартове пліткарство, Кий ходив своїм фургоном туди-сюди й мислив. А процес мислення у нього виходив таким невловимо-привабливим, що мені аж поганіло, а чи добріло — я не розбирала. Це замасльоване волосся, ці рівні, наче натягнуті кроки й жестомовство. А як він знімав рукавички зі своїх пальців, що здавалося ті пальці от-от мають обліпити бджоли, бо вони у нього медовиті.

— Продовжуй, — раптово обізвався Кий.

А я й не зчулася як спинила оповідь. І щось замямлила різко, ніби в прагненні пригадати дослівно пораду Зини Іполитівни, але жінка в моїй голові незвично мовчала, попиваючи вужеву настоянку. Ні. Ніякого імпульсу. Жодної пристрасти. Але він повернувся до мене лицем й уважно пристав до слухання.

Я опанувала себе достатньо скоро і продовжила оповідь, поступово пробираючись крізь тернистости власного бажання, ближче до суті.

— І от, Марта, коли я виходила з репетиції на обід, ну як завжди, підбігає до мене і привселюдно обсипає чимось білим. Спершу, я подумала, що це наркотики, оскільки очевидно, що цей її напад пов'язаний з Левком, але то виявилася звичайна мука, хоча від того мені зовсім не полегшало.

Кий все мугикав, уважно мене слухаючи. Нащо він пальцем торкається своєї нижньої губи? Нащо сідає навприсядки навпроти мене й уважно дивиться? Нащо він робить так, що я втрачаю будь-яку здатність до говоріння, а натомість волію покірно мовчати? Хтось взагалі пояснить мені, що коїться, а чи я маю це подолати якось самотужки?

— Ти ж прекрасно знаєш, що з Мартою ми вже розібралися. Соломія особисто з нею поспілкувалася, тому не хвилюйся, — Кий сів поруч зі мною на диван і мені згадалося, як дитиною я заворожувалася довговолосими чоловіками. Дитиною! Мені згадалося! Ще один метелик злетів, відкривши мені спогад. Так! Це були якраз подібні до Кия чоловіки — невеликі скелястості, а протилежно складені рівності. Чоловіки з довгим волоссям, переважно крученим і, що виявляється важливо, з дужими пальцями.

— Так, я знаю...

Пустила якийсь неоднозначний видих з нявкаючим призвуком і різко змовкла. Сподівалася, що Кий цього зовсім не помітить, але він нашорошився. Слід міцніше тримати себе в руках, мила моя Софіє, а не піддаватися чомусь малокерованому. Якби ж!

— Мені час іти, напевно, дякую...

Я ніжно поцілувала Кия в губи та вийшла, поки остаточно не обм'якла, хоч ноги вже ледве неслися землею. Я не кинула двозначного погляду, як того хотілося зробити, зайвого разу не торкнулася його шиї, що робила вже доволі часто — я почувала в собі махрову невинність, наче я знову якась дитина, якій варто шарітися, коли якась особливо-приваблива людина знаходиться поруч. Сексуальність більше не стосувалася мого тіла — я була асексуальна у своєму самовідчутті й самовизначенні. Лиш пристрасть причепила до мене свого реп'яха, від якого пече все тіло.

Кий не спиняв мене, а спинила згадана Пристрасть. Вона ж мене розвернула і направила до нього назад.

— Ти сказала, що маєш іти, — ошарів мене Кий.

— Сказала.

— Чому ж не йдеш, чи ти...

І я міцно його поцілувала. Я раковіла, але продовжувала його цілувати, прикушуючи все, що тільки могла прикусити. Він неодмінно відчував як калатається моє серце, але чи відчував він калатання свого? А я чула. Його руки бездієві — мене це збуджує, але і бентежить. Його губи цупко не хапають зубами моїх — збуджує й бентежить. Я відмовляюся керувати, але керую. Він відмовляється від мене, але не спиняється. Торкається моїх плечей і відступає.

— Щось не так? — я поправляю светра.

— Ні. Все добре, добре, це просто не те, що варто зараз... вибач, але це було так несподівано, розумієш?

— Господи! Пробач! Я не хотіла, ти б сказав, що тобі не хочеться, але ти не спинявся і я подумала, що ми можемо... продовжувати.

Я ковтала слюні, які воліли вилітати й вилітати замість слів та раптових зв'язкових у мовленні звуків. Кий спинив мене, міцно притиснувшись до мого засоромленого тіла, а я не мала сили упиратися йому. Давно я не чула такого тепла і такої любови до себе від когось, а тут він — справжній, отілений поруч зі мною. Все минуло-хвилинне забулося в його обіймах, хоч і здавалося, що забути той сором зовсім неможливо.

— Вибач, Софійко. Це просто не той час, коли варто спробувати подібне, розумієш? — і я розуміла, звичайно.

Тисячу разів хотіла вибачитися, аби тільки пробачив:

— Я не хочу поспішати, бо кохаю тебе...

Я спинилася. На мить здалося, що мені почулося і то якийсь Лукаш зізнається Мавці в коханні, а не Кий Софії. Та моє мовчання тривало задовго, тож довелося підняти налиті непевностями очі й погляну в його. Таки не брехав, не маніпулював, не загравав з моєю провиною — щиро кохав?

— Тепер я повівся якось дурно? — він злегка усміхнувся.

— Ні. Зовсім ні. Просто це було неочікувано.

— Так само як і твої... дії.

Ми вдвох розсміялися — полегшало. Можливо, двоє поспішили, але таки ступили кроки на зустріч. Все ж тупотіння на одному місці тривало надто довго.

На тому "відверті-ми" розпрощалися теплого зимового вечора. Кругом де-не-де падав сніг, що моментально танув, щойно торкався асфальту. Вуличні ліхтарі фліртувати з автомобільними фарами, а з циркового шатра долинали уповільнені, дзеноносні згуки роялю. Я не мала внутрішньої сили, аби опиратися бажанню зайти й стати перед тою музикою. Умостити всю свою артистичну тілесність на пюпітр, аби загадкові піяніст/піяністка заграли мелодію мене.

Палало чергувальне освітлення, а за роялем справді сиділа якась тендітна дівчина й грала та грала, якось особливо ворушачи ліктями й плечима. Її підборіддя то виринало над величністю інструмента, то зникало десь там у клавішах, перетворюючись на саму музику.

І то була якась дещо порожня музика, але така, що у своїй порожнечі переповнена чуттям — думанням. Спершу тиха, а потім все величніша і величніша. Місцями грайлива... та вона відверто танцює! Шумить! Шумовито виплясує, а разом з музикою шумить танцями піяністка. А той один танцювальний мотив повторюється, що мені вже самій хочеться танцювати. Але не можу відвести погляду від піяністки — віртуозні пасажі вона виграє так, наче у тому нічого геніяльного і довготренованого немає, наче народилася з умінням все те шумовите грати. Музика заграє до мене, випробовує, розтягується і повертає різко туди, де мені зовсім не думалося опинитися, а вона грає все далі й далі. Повернулася до думання, та після танцю воно якесь зовсім інакше. Не таке важкоплинне, а таке, що призводить до танцю, що неодмінно ним кінчається. Завершується віртуозними пасажами та бравими акордами, що своєю повнотою гордовито підіймають підборіддя піяністки. Шедеврально!

Вона схилилася над клавішами й тихо заплакала — мене поруч не чула й не бачила. Молода дівчина схлипами зверталася до рояля, а той уважно й мовчазливо її слухав — така його робота терпеливо чекати й віддано грати. Я вже хотіла піти й не затримувати своєї уваги на тій, яка моєї уваги нині не потребувала, але дівчина зойком мене спинила.

— Вибачте, — звернулася я до піяністки, — не хотіла вас налякати.

Вона нічого не відповіла, тож я похвалила її гру. Дівчина опустила очі на свого лякованого друга, одповівши:

— Дякую. Все добре, просто я так непрофесійно відреаґувала наприкінці твору і вас злякала...

Мені здавалося, що вона звинувачує себе у всьому неприємному, а радше випадковому, що щойно сталося. І я перепросила знову, затверджуючи, що все абсолютно нормально та її провини ні в чому немає.

Я різким обертом вказала на свій намір піти, щоб дівчина врешті заспокоїлася, але вона звернулася до мене знов.

— Твір, який ви почули називається "Думка-Шумка" Лисенка. Це український композитор, який відомий зокрема оперою "Тарас Бульба".

Звичайно я знала і про Лисенка, і про його оперу "Тарас Бульба" ще з дитбудинівських днів. Ми мали огидну, навіть трохи дуркувату викладачку української музичної літератури, що активно займалася внутрішньою політичною мізогінією, ностальґуючи за совком та його дворубльовою ковбасою вимазаною у пломбір. Огиду, що її тепер довічно будуть відчувати її учениці/учні стосовно творчости багатьох геніїв української музики, важко недооцінити — таких робітників варто нагороджувати палкою ковбаси, вимащеною у пломбірі, й відправляти на вихід.

— Так, я пам'ятаю хто такий Лисенко, але цього твору, на жаль, не чула.

— Я вперше почула його, коли мала десять років і в нашій родині якийсь переїжджий стройник строїв фортеп'ян. Він якось заграв оцю штуку, а потім я закохалася і в штуку, і в нього. Та я була мала, розумієте? І жила в Луганську, а він жив в Ужгороді. Нас розділяло так багато — і вік, і відстань. Тоді я пообіцяла собі навчитися грати так, як грав він, і навіть краще, як він мені те обіцяв. І я навчилася, і вступила до ужгородського музичного коледжу — до нього. Мені було п'ятнадцять і він там працював педагогом. Був і моїм учителем. Здивувався мені, дуже вихваляв і працював зі мною до пізніх ночей, аби рано вранці зустрітися знов на заняттях. А по закінченню коледжу ми вже були найріднішими й найзакоханішими у світі. Це був 2012. До Луганська ми поїхали провідати моїх батьків та його бабцю, і то був останній раз, коли я там бувала.

А те "далі" я розуміла і чудово знала. Мені здалося, що на цьому її історія завершилася, але проіґнорувала той факт, що нині вона у цирку, а значить дещо таки сталося.

— Коли почалася війна, мій чоловік зібрався туди. І я його не відмовляла, я знала, що для нього це важливо. Ми разом стояли на Революції Гідности, тож... він поїхав. Я залишилася в Ужгороді працювати вчителькою в музичній школі, а він пішов добровольцем на війну. Кожного тижня просив, аби я записувала йому цю рапсодію, а я, вже влаштувавшись в місцевий театр, тихо продиралася на сцену вечорами й записувала йому нашу...

Дівчина стримувала сльози — а я знала кінець.

— Коли мені подзвонили, я саме знімала. Перейшла до Шумки, а тут... мені говорять, що його вбила куля російського снайпера.

Піяністка опустила свою обважнілу спогадами голову на клавіші, від чого деякі аж мовили якимсь дивним акордом.

— Гарний кластер вийшов, — молода жінка журливо засміялася. — А тепер я тут. Не знаю навіщо все це розповідаю вам. Але вам і не шкода — все ж я бачила вас учора і це прекрасне виконання! Завжди захоплювалася повітряними гімнастами!

— А я піяністами, — підійшла до неї ближче. Жінка була доброї вроди, але якась трохи змучена.

— Тож ви тепер наша піяністка?

— Виходить, що так. Я втомилася від спогадів, журби та ненависті. Думала вчитиму дітей, але щойно бачила малечу, хотілося кричати від болю, що не матиму своїх спільно з чоловіком. Це була просто якась внутрішня гризня... щоденна причому. І я ненавиділа себе, що відпустила його, і звичайно ту ЛНР і Москву, розумієш? І зараз ненавиджу, але тепер я не шкодитиму дітям і їхнім батькам. Тепер я тут, де щоденно, кожного вечора, можу вільно грати про те, про що не можу мовчати.

— Вклоняюся перед вами!

— Та не варто, — жінка всміхнулася.

— Софія, — я ступила безпосередній крок до рояля, простягаючи жінці руку для знайомства.

— По народженню Ольга, а по душі та нинішньому житті Арія.

Символічне ім'я і неабиякої конституції жінка — Арія.

— Будемо знайомі.

Вона лишилася грати, а я тікала до своєї комірки спати.

Та я не могла заснути. Трагедія в житті моєї нової знайомої, значною мірою похитнула мій внутрішній спокій, і тепер легко полишити думи мені не вдавалося. І я прийнялася, мало не вперше за кілька тижнів по смерті Левка, згадувати Дем'янову постать скрючену в молитві, гістерично плачучи перед входом до храму. Лікарка Ліда говорила, що йому вже легшає, але все ж краще утримуватися від постійного спілкування. Він нікого не хотів бачити й цим власне лікувався. Тож, ми фактично не говорили. Лише кілька разів бачилися в їдальні, перемовляючись про виставу. Лише один раз він сказав мені, що тепер Кораліна в моєму виконанні досконала, а після кинув свої очі у чашку чаю, що з неї сьорбав. На тому наше спілкування скінчилося, і вже понад чотири дні ми зовсім не говорили одне до одного, що мене особисто непокоїло. Мені так хотілося знову побачити усміхненого, завеселого навіть як на звичного Дем'яна, друга.

Незчулася, як стояла біля його дверей і стукала. Якось по-дурному я все це вивернула — фактично посеред ночі, коли друг вже давно мав спати. Та двері миттєво відчинилися і Дем'ян спокійно, наче зовсім позбавлений смутку, запросив мене до себе.

Кругом суцільний безлад, повний розгардіяш. Стояв повновідчутний запах валеріани, немиті вікна задзеркалювали немиту кімнату, а сам Дем'ян явно перепахнився Левковими парфумами. А ще муляв і лоскотав мені носа якийсь ніби й зрозумілий, але водночас ядучо-концентрований запах, що таким його було неможливо розпізнати. Зирк під стіл — жовті чоботи, що тхнуть дорожче дороговартісного сиру. Але Дем'ян на те зовсім не зважав, ба більше — йому було відчутно по-цимбалах і на несвіжий запах, і на власну щетиність, замість виголености, яку він так сильно вподобав.

— Чаю? — стандартно почав Дем'ян.

— Ні.

— Чого прийшла? — контекст хоч і видається непривітним, одначе вимовив він це якось помірно, навіть з нотками люб'язности.

— Хотіла поговорити.

— Про що?

— Як раніше, Дем'яне...

— Тобто?

— Про все. Як розмовляють друзі, близькі одне одному люди. Я ж тебе, зрештою, не залишила, не забула і ти мене, сподіваюся також.

— А мені здається забула, — Дем'ян влігся на ліжко, зібравши руки на грудях.

— Коли? — мене така заява дещо здивувала.

— Ще тоді... після Харкова.

— Я тебе не забувала! Ми посварилися... поцапалися більше, але я тебе не забувала, Дем'яне!

Хотілося повторити те "не забувала", щоб він почув, усвідомив і більше ніколи про це навіть поду́мкати не міг.

— Я розумію, Софіє, ти була поглинута коханням. Та і я теж, — вперто продовжував він. — Але я не віддалявся від тебе так, як ти те зробила зі мною.

— Я не змінювала свого ставлення до тебе. Зовсім!

— Тоді чому уникала мене? — Дем'ян повернув до мене голову. У нього було зажирніле волосся, наче мите ще у передминулому місті.

— Наведи приклад, бо я вже не можу...

— Та це було завжди. Тільки я до тебе, а Мая мені вже каже, що Софія у Кия, а чи Кий в Софії...

Він вже мав сили вдаватися до жартів, а я вже мала нахабство з тих жартів сміятися.

— Шо ти смієшся?

— Нічого! Ти просто чудний, — я сіла поруч із ним на ліжко і вхопила друга за руку.

— Не дивуйся, але я вперше в житті згриз всі свої нігті, — Дем'ян гордовито тримав свою долоню в моїй.

— Вибач мені... — хотіла ще щось сказати, але розплакалася.

— Все нічого. Ми все переживемо, Софійко.

— Може тобі попрати чоботи?

— Ніколи в житті, — він шепотів, від чого карикатурність діялогу втрачала риси своєї карикатурности.

— Допомогти прибрати?

— Від'їбися, люба.

— Фу, як грубо! Яке неподобство! — я сміялася з нього, поки він, обіймаючи мене, сміливо нашіптував мені всю ненормативність, яку лише знав, чи міг вигадати.

— Дякую, Софійко, — Дем'ян поцілував мене в лоба. — А тепер йди, бо дітям час спати.

І я пішла, лишивши його у тому задзеркальному, зовсім неприбраному невігластві, що ароматизував кімнату валеріаною та вже, певно, запліснявілими, як дороговартісний сир, чоботами.

Наступного вечора, раптовий вступ рояля у час вистави мене зовсім не шокував, а навпаки потішив — Арія обізвалася звуками. Я всміхнулася їй, хоч і знала, що моя нова знайома страшенно зайнята грою. Вона була дужою, а під світлом персонального прожектора здавалася ще дужішою. Дужою, але водночас найчуттєвішою і найніжнішою людиною, яку мені коли-небудь доводилося бачити, хоч і вниз головою. Вона дограла, а я продовжувала свій виступ, вслухаючись в її роялеву оповідність. Мені подобалося як вона говорить музикою, зізнавалася я собі, поки пролітала ще одне, вже давно незліченне коло, яким розпалювала все дужчий і дужчий Коралінів вогонь. Ще одне коло роздумів і вилетять мої метелики. Тобто метелики Кораліни — мої ж метафоричні крилаті сплять і ніяк не хочуть злітати, з чим я вже навіть змирилася.

Я перевертаюся головою донизу, вивертаю руку, наче лебедиця у Чайковського, примарно дочуваючи ту загальновідому мелодію. Захопилася, що аж ногами мало не крутнула щойно вигадане повітряне фуете. Очі невігласно засліпило жовтогаряче світіння прожектора і раптом...

Щось перед моїми очима дежавюнило. І довго, наче то не моментний спогад, а цілісінька історія, де немає місця забуттю. Я так само летіла, але той мій політ стався так давно, що мені здавалося навіть картинка втратила барву — посіріла, як давні фото. Захиталася. Загубила рівновагу і мало не впала. Раптовий спогад про той вересневий день, коли хтось відрізав мені страховку, різко повернув мене до рівноваги, бо я не мала права на таку необережність. У тому спогаді я летіла однаковісінько так, як летіла цього вечора і подібно собі сьогодення, вловила очима такого ж жовтогарячого спалаха. Лиш тоді мені було не більше п'яти. І гімнастичні полотна були геть іншими, меншими. І мої пальці, фрагменти яких я побачила, ще не набули звичної мені продовгуватости. То був виступ з якогось далекого минулого, що, виходить, було пов'язане зі сценою і судячи з прожектора — сценою геть не останнього значення.

Все у мені похололо. Приємний вечір циркового дійства змінився на холодний, самотній до появи голодних тіней, ранок, яким не сплять одні "ранньопівні", чи "пізносови". Коралінині метелики нарешті злетіли, а до них доєднався й один мій, що полегшено здіймався своїми крильцями виключно вгору. Все вище і вище! Подалі від мене, ніби те, що живе у мені, якесь потворне та його жахаюче.

Нічого ж такого — там мають бути мама і тато, а ще іграшки й друзі, школа та ігри на вулиці. Там має бути щасливе дитинство, що обірвалося катастрофою. Мамо? Тато? Ви там є?

А мої дорослі очі заплющили мої п'ятирічні долоньки.

***

Того вечора не надала вагомого значення своєму спогаду, що прийшов до мене у час виступу, бо моментально, щойно оплески стихли, повернулася до побуту і буденних переживань. Зокрема найбільше мене турбувало двоє чоловіків: Дем'ян і Кий. Перший, бо був моїм другом, що жив певно найтяжчий період свого життя, а другий, бо був моїм все ще незреалізованим коханцем.

На цей вечір я мала деякі пляни, що зовсім суперечили моїй, звичній у подібних справах, поведінці. Вигадала цю авантюру я ранком, а вже ввечері вирішила, що зобов'язана спробувати. Ключовою була саме спроба, бо я мала деякі сумніви щодо власної сміливости.

Я відверто проіґнорувала Дем'яна й Маю. Легко всміхнулася Арії після виступу і втекла до себе, аби дещо прихопити.

А потім бігла до Кия так, що забула зачинити двері своєї кімнатки, перечепилася за край килима та мало не полетіла сходами — концентрація всесвітнього лайна в одній особі. А все тому, що вперше за довгі роки свого дорослого, статево-активного життя, вдягнула "красиву" білизну.

Незручности носіння цього виду одягу далися взнаки моментально — я натерла собі все, що можна і ще трішки. Настирлива думка натирала мені мозок своїм: "Весь цирк бачить у що ти вдіта, шльондро!". Я намагалася вгамувати цю настирницю, але вона все міцніше хапалася за мене, поки я врешті не зникла за дверима Києвого фургона.

Він не чекав на мене цієї пори — достеменно знав, що тільки цирк заповнювався порожнечею, на арену виходила Соломія з Софією, але я надурила всіх на світі, разом із собою.

— Чого ти так рано, Софійко? — м'яко запитався мій коханець.

— Сьогодні схотілося саме так...

Кий підвівся й уткнув цілісінький чайник в розетку.

— Вибач, я не знав, тож не заварив тобі чаю.

— Я не хочу сьогодні чаю.

— А що ти хочеш?

Марне запитання. Він чудово знав, що я хотіла і навіщо прийшла до нього. Що заплянувала і що мала під пальтом.

— Я хочу не бути самотньої цього вечора, — підійшла на кілька кроків ближче до нього, аби позадирати й водночас заявити про свій намір вже серйозніше, — цієї ночі...

Кий наче перелякався, що я вже встигла припустити, ніби він абсолютний цнотник! Та він миттєво змінився в лиці й ступив впевнений крок до мене.

— Спершу потанцюємо? — це був той голос, що подобався мені в його виконанні найбільше.

Він клацнув пальцями, щоб заграла музика.

— Магія? — загравала я.

— Фокуси, — Кий підморгнув мені й завів мого кучерика за вушко. — Звичайні технології.

— Я знаю... — зім'яла зубами мочку його вушка.

Він мав тендітні вушка і на смак, і на вигляд, риси обличчя прямі й дрібні, наче в дитини, довгі й тонкі пальці, та високу, скульптурну шию, вкриту маленькими родимками, що проглядалися лиш зблизька. Я торкнулася їх пальцями, а у відповідь почула тихе, ледь помітне сичання, що утворилося щойно Кий привідкрив рота і пропустив повітря крізь свої рівні, і наче не стандартно довгі як на його цілковиту дрібність, зуби. Я наблизилася, цілунком огрівши спершу Києву шию, а за нею, повільно підкрадаючись, змочила його нижню губу. Вона наче припухла з тої пристрасті — пульсувала достоту переповнена бажанням.

Врешті пальто я скинула й одержала досконало ту ж реакцію, що її уявляла. Кровотік лився і тарабанив омріяно ритмічно. А Кий вглядався у мене. Він хотів щось сказати, я бачила ці потуги, але йому не вдавалося видати навіть те сичання, тож...

Руками він обережно торкався мого тіла, поки я вмощувалася, можливо дещо незграбно, на дивані. Все ж у цій моїй вигадці була деяка непродуманість — мороз за межами фургона, що як-не-як, вперто проникав крізь щілини. І я добряче б змерзла, якби не Кий, що все ближче й міцніше тулився своїм тілом до мого. Тепер він цілував мені шию, обожнював плечі та наче шукав щось особливе — місце експліцитної приємности. А коли знайшов, я вже не мала терпіння лежати, бо його руки змішалися з губами, а губи плуталися з пальцями, що не полишали місця під самими грудьми.

Я вхопила його за руку і потягнула до ліжка, де кілька тижнів тому, вже минулого року, лежала хвора і квола, не маючи здоров'я до життя, а тепер...

Він лежав у темряві кімнати, піді мною, і...

— Стій, — зупинив мене, щойно я сповзла з ліжка на підлогу.

— Щось сталося? Я зашкодила тобі? — мої пальці нервово вчепилися в його напіврозстібнутий ремінь.

— Ні, жодним чином. Але це... я не люблю, розумієш?

— Ти маєш на увазі?.. — я вказала пальцем на сумно застібнутий гульфик його штанів.

— Так.

І Кий нервово підвівся. Рушив до вітальні, а я продовжувала сидіти на підлозі, відчуваючи як килим лишає відбитки свого візерунка на моїх колінах. Темрява спальні й світло вітальні поєднувалися в маленькому, невиразному коридорчику, що вже почав розпливатися перед моїми очима. Власне, це мої очі розпливали все кругом мене, бо я намагалася втримати сльози. Погані, нікому не потрібні, зайві, обумовлені моєю дурістю, сльози, які я воліла запхати назад, а як ні — то слід виколоти собі очі, що лише заохочують сльози лишатися на кілочках.

А потім Кий мене заспокоював. Говорив, що все добре, що ми можемо продовжувати. Що він мене кохає, і що він не заслуговує моїх слізок, але я вже вдягала своє пальто й поправляла волосся. Макіяж не поплив, бо я стримала ревіння, пустивши лише кілька незначних "слізок". Я не бажала плакати при ньому, виказувати свою образу повною мірою. Тут я вчинила, як завше вчиняла з Богданом — зажувала те, що боліло. А потім терпляче проковтнула і, побажавши гарних снів, пішла до себе. Ввечері я його не чекала, бо збиралася плакати.

І плакала, іґноруючи телефонні наярювання Соломії, яка давно чекала мене на тренування. Плакала, слухаючи шелест води, поки хтось купався за стіною. Плакала, поки не обридло плакати. А коли водний ресурс себе вичерпав, я просто вляглася спати, думаючи ніщо, як нічим був той дивний спогад.

Лише раннім ранком, коли мене майстерно пробудив жахастик з якимось, вже не вперше баченим чудовиськом у головній ролі, я звернулася до того спогаду. Звернулася з яскравим бажанням розгадати загадку, що її він приховує. Сподівалась зірвати самотужки ще якогось метелика, що було дуже важко, де-факто неможливо. Але я намагалася це вчинити, нехай мені буде боляче і це доводитиме мене до жахливої знемоги щоразу — я все ж спробую.

Я сіла на ліжко та яскраво, як лише могла, силувала себе пригадати те, що явилося мені вчора у виставний час. Марення, одначе, видавалося навіть дещо виразнішим, ніж явилося на сцені. Тепер, коли воно добряче засіло в моїй голові, я могла долучити трохи своєї уяви, домальовуючи оте "до" і "після" спогаду. Та марно. Дарма я щось уявляла, якщо нічого не могло уявитися — я навіть не знала, якого кольору моє дитяче волосся і що це за місце мого минуложиттєвого перебування. Певна, якесь спортивне утворення для обдарованих дітей, але мої припущення жодного підтвердження не знаходили. І тоді я натужно вдалася до здирання якогось метелика. Я тягнула його пальцями, підковирювала нігтем, дряпала і вже мало не кусала, але знову даремно! Метелик лиш вивертався й пручався, а я безнадійно його дерла. Заплющувала очі, намагаючись найдетальніше все уявити, аби той спогад перетворився з минулости на реальність.

Так минув світанок і ступив робочий ранок. Попрокидалися і сови, і голуби, складаючи компанію жайворонкам і випадковим ранньопташкам, подібних до мене.

На сніданок я звично пішла під руку з Маєю, а вже там зустріла Дем'яна. Він кволо мені всміхнувся і втік до себе. Його поведінка ранком значно відрізнялася від поведінки ввечері, але цю зміну, видавалося, помічала тільки я. Мая, до якої я зверталася з цим припущенням, з неґацією хитала головою — він звичайна людина, що переживає горе. І я таки вірила її словам, за дурною звичкою довіряти думці інших більше, ніж власній.

Та після сніданку однаково зайшла до Дем'яна. Постукала, миттєво відчувши його наближення, аби мені відчинити, а потім якесь мене іґнорування.

— Дем'яне, це ж я, — додала ноток сміховинки до свого голосу, аби йому було не так явно тривожно мене впускати.

— Я... зара не можу, Софій, — він затинався.

— Я просто хотіла з тобою поговорити, — знову помітила свою якусь нещодавню дуристичну звичку переминатися з ноги на ногу, а потім запускати одну за іншу, і так до нескінчення.

— Давай ввечері, окей? — він плакав. А може мені вигадалося.

— Добре. Я люблю тебе, друже, — майже пошепки, притулившись губами до дверей, я зізналася йому.

— І я...

А далі я відійшла, чуючи примарні схлипування. То були й мої, і його плачі. Ще довго й нестерпно буде боліти йому втрата Левка, а мені болітиме за друга.

Але варто зізнатись — я кожної вистави дякувала Левкові за його відхід, бо "Картини божевільного" без художника набули правди. Віднайшлося щире шаленство, яке криється в цій історії, що одначе й досі шукається. Та маю підозри — мені таки вдасться це зробити. Як і віднайти своє дитинство.

Якби ж не Кий. Не моя від нього залежність.

До мене зі своїм "обережно" звернувся гнучкий Аврелій позад моєї спини:

— Коли сідатимеш на свого стільця, може бути боляче.

Я саме зайшла до гримерної, коли Аврелій напав на мене зі своїми попередженнями й неоднозначним кивком у бік мого місця. Глянувши на табурета, я миттєво подякувала гнучкому, бо на моєму кріслі лежала маленька подушка, вся наколена дрібними шпильками й навіть справжніми, чималенькими голками.

— Хто це зробив? — я по-детективному стишила голос.

— Не знаю. Не бачив. Зайшов, а в тебе таке.

— А чого ти заглядав до мого столу? — поставила я цілком логічне запитання.

— Чого?.. Гарне питаєш. Я й сам не знаю.

Він крутнувся на своєму гнучкому носку ноги й пішов.

Весь час поки я збиралася, поки Стефанія візажистка рутинно робила з мене Кораліну, я не могла позбутися відчуття поколювання по всьому тілу. Примарні голки наче впивалися в мене, а люд із задзеркалля навпроти, видавався суцільно-винним. Я бачила Марту із Ланусею, що косили на мене свої погляди. Я помітила Нельку-стулипельку та її брата Аврелія. Дивні брат і сестра у художніх вигадках зазвичай бували, або зовсім безвинні, або скажено злочинні, що діяли у парі.

І мене вернуло від цього детективу, до якого я втрапила за власною волею. Тепер я мала розкрити справу Кораліни, віднайти свого умовного ворога та згадати власне дитинство. А ще я була страшно закохана у людину, що не любить оральні пестощі, або мене в цілому — я губилася.

Та час виходити на сцену. І я знову стою за кулісами, потираючи руки, та позираю крізь невиразну шпарину до залі — там стільки люду, очей, душ, долей, що аж гублюся. Вони ж всі мали дитинство. Кожен з них. І більшість його пам'ятає. Але не я.

Як не пригадаю, то привласню собі якесь із тих, що віднайду в пітьмі. А поки — Кораліна опиняється в полоні.

***

— Чекай! — спиняє мене Дем'ян, щойно я виходжу з шатра після репетиції з Соломією.

— Так?

— Ти ж хотіла щось сказати мені вранці?

Дем'ян теж переминається з ноги на ногу, подібно ранковій мені, тож я розумію від кого хапонула цю звичку.

— Хотіла. Може вип'ємо десь чаю, кави?

— Давай — їдальня?

— Я давно не бувала в кафе, може туди...

— Мила моя, вже дуже пізно. Все зачинене, — раптово втрутилася до розмови Соломія, яка проходила повз.

І правда. Я настільки забулася і загубилася у часі, орієнтації, що вечір плутала з ранком, а ніч із днем. Та не лише я — Дем'яну моя ідея з кафе неабияк сподобалася.

Врешті пляни на позациркову каву довелося відкласти, а розмову продовжити деінде. Ми забрали в їдальні останній пакет яблуневого соку і рушили у напрямку нашого автобуса, поверхнево розмовляючи про все та нічого одночасно, як те бувало раніше. Я вже забула яка вона та беззмістовна, буденна розмова, що її хочеться вести з випадковими перехожими, а потім тішитися з того. Мені було добре з другом і йому зі мною навзаєм.

До кімнаток не дійшли — сіли в автобусі просто на сходах, вже допиваючи сік зі спільного горла.

— Ті чоботи так і стоять у тебе? — я запитала після недовгої павзи.

— Що за безтактне запитання?

— Просто... Цікавлюся тобою.

Дем'ян похилив голову над пакетом соку в руках, і не зводячи погляду з напою, відповів:

— Я думав їх типу поховати...

— Тобто?

— Ну... — Дем'ян взявся випрямляти свого кучерика, — мені здається, і не подумай, що я якийсь хворий чи ще чого, але йому там не вистачає мене...

Я не мала чого сказати. Просто спостерігала за кожним його рухом, відчуваючи своєю спиною присутність деякої містичности в його прийдешніх судженнях.

— У мене ж є фото з ним і деякі його речі...

— Які ще речі? Його ж мама все забрала.

— Ну не зовсім, знаєш? Вона не забрала, до прикладу, його трусів, які він залишав у мене, а ще я вкрав його светр до того, як вона прийшла по його одяг. Вчора той светр вдягав, до речі, і ніхто крім Кия цього не помітив.

Він згадав Кия і мене наче пересмикнуло. Але розмова велася зовсім не про мого коханця, тож я запитала:

— І де ти їх поховаєш?

— Думав занести йому в кімнату і щоб там стояли, але вже знайшли нового артиста, тож він туди заїде, як будемо в Івано-Франківську, та й ідея ця дурна, якщо чесно. Тепер думаю взяти вихідні й поїхати до Луцька, а там просто поставлю біля його могили.

— Але ж це вже достатньо далеко.

— На машині близько п'яти годин дороги.

— А потягом?

— Я навіть не розглядаю — погано переношу потяги.

— Тож ти на машині?

— Так.

До нас вийшов автобусний водій з проханням трохи стишити динаміку говоріння.

— Всі нас чують. Зайдімо до мене? — сказавши, Дем'ян миттєво підвівся й рушив нагору.

Прочинив двері й увійшов до кімнатки, лишаючи мене шукати ту кришечку від соку на підлозі.

— Ну ти йдеш?

— Я вронила кришку від соку! — гучномовно шепотіла я. — Допоможи мені.

— Та вона у мене, бідосю!

І ми обидвоє всміхнулися.

Його кімната все ще пахла заспокійливими, але аромат затхлого сиру від тих чобіт мій нюх більше не вловлював. Умостившись на стільці, я попросила Дем'яна продовжувати, а той ніби вже і забув про що ми говорили. Він пристав до дзеркала роздираючи, певно від занепокоєння, свого осілого на щоці прища.

— А... я поїду на машині.

— Я вже чула. Але на якій? Ти таку маєш?

— Ні. Мене погодився відвести Кий.

— І коли це буде?

— А ти не знаєш? — Дем'ян непідробно здивувався. — Я думав він тобі вчора сказав.

— Власне... вчора ми були зайняті іншими розмовами.

І я стихла. Це було саме те, що мені так хотілося розказати другові. Те чим я неабияк хотіла поділитися, але не могла знайти в собі сили навіть почати. Здавалося, він буде глузувати з мене, з моєї проблеми, з мого занепокоєння, бо воно незначне, бо воно не смертельне, як прикладом у нього й Левка.

— Кажи... — він турботливо торкнувся мого коліна, — кажи, бо я бачу тобі є що сказати.

— Пообіцяй, що не будеш сміятися...

— Обіцяю.

Я ніколи не ділилася з кимось своїм інтимним занепокоєнням, і вже збиралася повести розмову в геть протилежному напрямку, як Дем'ян зізнався.

— Мій перший секс був огидний, тож, якщо тебе це непокоїть, можеш мені все розказати, я спробую допомогти.

— Ні, ні, — я засміялася, закриваючи почервоніле обличчя долонями. — Проблема не в першому сексі. У мене він був. Я про...

— Тоді в чому проблема? — йому наче зовсім не терпілося.

— Коли у нас з Києм все дійшло до... ну ти розумієш, він зупинився.

— В сенсі? Коли?

— Коли я хотіла зробити йому міне'

— Т.

— Ага, — руки трусилися. Я наче школярка, хоч і школярки так себе вже давно не почувають на рахунок таких тем.

— Тобто ти взялася до справи, але він?..

— Зупинив мене. І я б все зрозуміла, знаєш, якби ж ми просто продовжили, без подібного виду ласк, але ж він підвівся і пішов від мене. Я залишилася одна в кімнаті, на колінах і почувала себе наче кинуте кошеня, розумієш?

— Розумію, Софій, розумію, — Дем'ян зажурився зі мною. — Але ти не думаєш, що проблема може бути не в тобі?

— А в кому? В дуполизах за дверима?

— Може і в них, а може у нього був не той настрій. Може він хотів трохи не так, але не зміг сказати — все ж у сексі, як і в будь-чому, найважливіше говорити.

— Ага...

— А може він взагалі імпотент.

Я аж сіпнулася.

— Чого трясешся. І таке буває, все нормально. Головне, щоб лікувався.

— Та ну...

— Ну, ну — треба поговорити з ним на цю тему і тоді все буде круто. Може він асексуал.

— Тобто?

— Людина, якій взагалі секс, як явище вияву любови, не цікаве.

— Я знаю, але чому він нічого мені не пояснив, а так просто... пішов. Тупо якось.

— А ти що зробила після цього?

— Розлючена пішла.

— А така поведінка, вважаєш, нормальна?

— Ні.

— Ну ось.

Мені пожаркішало і не від інтимности розмови, а від сорому. Дем'ян умів це робити — навчити й добряче присоромити. І я не знаю, чи добра це риса.

— Кицюню, просто треба говорити, розумієш? Мовчанням в стосунках точно не поможеш, а як будете говорити — миттєво зрозумієш, що за людина перед тобою і чи хочеш ти мати з нею стосунки, а інак ніяк.

— Та що я можу не знати про нього?

— Аха... — Дем'ян плеснув долонями, — от ти якраз і не знала. Не знала ж про його сексуальні вподобання?

— Ну і все. Тепер буду знати, чи взагалі...

— Ти колись була у стосунках? — перервав мене Дем'ян.

— Так. Близько п'яти років була з хлопцем.

— А потім втекла сюди?

— Ага.

Він дивився на мене поглядом вчитування.

— Ти його не кохала.

І це не було запитанням. Він сухо констатував факт мого нелюбства й підвівся, аби налити собі води.

— Хочеш бутерброд зроблю?

Я ствердно похитала головою і він прийнявся нарізати хліб смачними скибочками. Потім дістав з холодильничка сир, щоб тонко його порізати. Відчинив дверцята мікрохвильовки, всунувши туди якось особливо лагідно тарілку з моїми бутербродами. Кожен Дем'янів рух хотілося розглядати, а його словами говорити — він був наче той взірець на кого мені хотілося рівнятися та всеусюдно наслідувати. Його натура — це барвистість і вічне світло, що ніколи не згасає, а лиш перемінює колір. А потім, як мікрохвильовка запищала, він рішуче дістав мої бутерброди й вклав на плавлений сир, нарізані тонкими скибками помідори. І на тому все. Нічого більше на бутерброд він не поклав. Жодної ковбаси чи якого соусу, як те любилося мені. Але якою ж смакотою виявилося те просте, невигадливе бутербродство!

— І ще одне, Софійко, — він непорушно стояв біля холодильника, неспішно попиваючи воду, — взагалі я не маю лізти у твої будь з ким стосунки, але все ж вмощуся. Якщо Кий одного дня розкаже тобі про своє дитинство — ти матимеш всі підстави вважатися найближчою для нього людиною.

— А що там такого?

— Отож, я і сам не знаю, але чув, що то було дитинство, яке краще забути.

— Дурня! Я борюся, кожен день витягую із себе хоча б щось зі свого дитинства, а ти говориш, що його краще забути? Яким би воно не було! Його варто пам'ятати. Це ключ до дорослости, якого я не маю...

Вперше дійшла такого висновку. Вперше зрозуміла, що дитинство воістину означає і чого я позбавлена.

Дем'ян лише закивав головою і ми замовкли. Я дожувала свої бутерброди, сходила вимити тарілку, а коли повернулася, мій друг поспішно ховав якусь коробку вглиб ящика.

— Ховаєш свої секрети?

Та мого жарту Дем'ян явно не оцінив. Він нервово штовхнув шухлядку і та полетіла, грізно бухнувши.

— Здається, тобі час іти, а мені час спати.

Крок назад і я вже поза його кімнатою, слідкую як він зачиняє двері перед моїм носом. баЦ!

Маїні двері мовчазно зачинені — я навіть не намагаюся до неї зайти. Ми з нею буденні, такі звичайні. Ті, що розмовляють про ціни на продукти й діляться гнівними спостереженнями щодо нинішности. Я не того настрою, щоб говорити буденною мовою. А мій ключ прокрутився двічі, звично клацнув замок і двері полетіли вперед, з дурним бажанням вдаритися об мій холодильник. І цього разу я таки дозволяю їм це зробити. Розіб'ю все на світі! Я ж мільйонерша! Гроші малюю ночами. Певно і моя мама сварилася на мене цією мамською звичайністю.

А яким могло бути Києве дитинство? Він, певніш, був або першою, або останньою дитиною, чи взагалі єдиною в родині. Уявити його батьків мені вдається погано. Виходять якісь виключно клішовані образи, зовсім не видовиті. Банальні. Одне бачиться мені гарно, практично ввижається — його дитячі захоплення. Чомусь, лежачи на ліжку, вглядаючись у стелю, мені думалося про його любов до майстрування. Здається виготовляв Кий якісь паперовості, або напроти порався зі склом і дерев'яшками. Та я не знаю наскільки це моє чуття є правдивим.

Заснула отак, думаючи про нього. Щоправда, вперше у такому дусі — щирому. Живому. Позбавленому ореолу святости й всезнайства.

Зранку до мене постукали. Якимось напрочуд картонним видавався мені світ. А я у тому картоні була пом'ятою бумажкою, що лише дихає своєю пом'ятістю і то якось геть не певно. Стукав до мене ніхто інший як сам Кий, той, якого минулої ночі я уявляла малою дитиною, що майструє різності з дерева, скла і паперу. От, власне, і прийшов мій милий майстер попрацювати зі мною.

Я відчинила йому без вагань і непевних внутрішніх суджень, буцім я не гарна. Взагалі не мала думок про себе, коли крутила ключа в замку і коли натискала на ручку. Мене оповила нетерплячка його побачити, а все інше якось мене геть не обходило.

А за дверима стояв Кий із пакунком в руках. Кивнула йому, щоб заходив і мій любий зайшов, не зводячи прискіпливого погляду з мене. Я ж була така гарна з гніздом на голові та в одній шкарпетці, що іншу згубила десь у другому сні, коли дерлася на високе провалля, звідки ще й падали різні, мені наче відомі, незнайомці.

Кий привітався зі мною звичним для всіх живих і балакучих: "Доброго ранку", а я йому у відповідь прошепотіла скорочене "Доброго". От зараз вловила момент, коли внутрішній монолог ведеться найкраще і впевнено ним граюся, наче якоюсь собачкою. Навіть потреби в діялозі не маю, але ж це прийшли гості, тож їх треба вгощати щойно спеченими словами й добрими тістечками з посипкою компліментів і люб'язностей. Але це не такий гість — це інших, зовсім вже особливий, тож йому торта у повний зріст!

Фу! Я з цим Києм вже зовсім одуріла. Свого язика тримати вже не малося ні сили, ні терпіння, а що як мені забракне глузду і я бовкну:

— Коли тебе немає поруч, я божеволію.

Пізно. Вже сказала. Тож тепер починається вистава.

— Я також, — відповідає мені Кий, все ще з пакунком у руках.

Від мене смердить щойністю пробудженням, ранком, а він має в собі сміливість припустити, та ще й озвучити цю божевільність про божевілля у моїй відсутності?

Божевілля.

— Що в пакунку?

— А... — він підстрибує і віддає мені ту коробку. — Тут подарунок, який я тобі підготував. Думав віддати вчора, але ти була на мене дуже зла, тож я вирішив, що слід почекати хоча б ніч і вже тоді...

— Дякую.

Ой! Як безтактно ти його спинила, Софіє! Але ж він заслуговує. Нашо ж так багато говорити? Я й сама через кілька секунд, як нарешті розв'яжу цього банта, дізнаюся, що в коробці.

А там лежав невеличкий, розміром не більший за звичайний гребінець для волосся, калейдоскоп. І отой малюнок з "Томом і Джері" на тільці калейдоскопа, якось тепло у мені відгукнувся, що я аж мало не заплакала. Вже думала метелик має бажання злетіти й оголити для мене якийсь теплий, дитячий спогад, але наснилося. Хибно почулося. Метелик лиш крильцями помахав дражливо та й лишився на місці. Зрадив мене — негідник!

— Це калейдоскоп з мого дитинства. Дуже його любив і часто грався. Подобалося його розглядати й ззовні, й зсередини, тож схотілося подарувати його тобі. Там ще гарні скельця всередині. Я дуже любив скло в дитинстві.

Мені не припинялося розглядати іграшку. Це була найбільш цікава річ у світі й водночас найзвичайніша, ніби щодня бачена. За його проханням поглянула всередину і о диво! А там візерунки, що я їх вже знала! Отак недавно стояла посеред Києвого фургона та перехиляючи шию, спостерігала як змінюються кольори вітражу, коли ступиш вправо/вліво. Очевидно, вітраж було виготовлено на замовлення саме за подобою цього калейдоскопічного візерунка, а потім іншого, а потім іще інакшого, зовсім не схожого на всі попередні. І так до нескінченности. А коли візерунки повторювалися, все ж відчувалося дещо геть інше. Просто віддалено схоже.

— Дякую, — відірвалася я від споглядання перемінливих зображень.

— Із щирим задоволенням, Софійко.

Думала, що на цьому наше з ним спілкування припиниться, і він піде, звично лишаючи мене на самоті зі своїми тарганами й стоногими, що ой як лоскочуться і забавляються всередині мене. Та він навіть не зрушив з місця. Навіть ноги не переминав, не хитався. Стояв ствердно, наче застигла воскова фігура. А я своїм жаром намагалася його розтопити, хоч як би погано він не топився.

— Ти божеволієш, коли мене немає поруч? — почав він.

— Так. Подібно тобі.

Його пальці почергово торкалися моїх губ — спершу верхньої, потім відчутно невагомо, нижньої.

Все ж цю свічку в подобі чоловіка було розтоплено.

Того ранку Кий віддався мені...