Музична добірка:

Prologue (from "Beauty and the Beast");

"Coraline" Måneskin.

Розділ другий

Я була у своїх кімнатці — коморі, інакше не назвеш. Ми їхали із виставою до першого міста. Я вже передчувала купу дітей у залі, на яких наше дійство зовсім не розраховане. Та і батьки тих дітей часто самі не готові до того за що заплатили. Може їм слід навчитися читати афіші?

Мій автобус їде останнім в автобусній колоні. Моя комірка остання у цьому автобусі. Але цьому передували події.

***

Я знала небагато, коли вирішила, що таємниця мого дитинства ховається у тому спогаді, який мучив мене періодично з'являючись у снах. Я була готова звернутися до психолога, попри свій страх і щоденне бажання закритися від світу у квартирці з мовчазними рибками, аби кожного ранку чути, як черговий чоловік підходить під наші вікна, аби висцятися. Яка огидна звичка, але така популярна, така настирлива. А коли я звернулася до Богдана з критикою подібної поведінки, він мовив, що такого у дорослій подобі ніколи не робив, але й вуличних сцикунів зовсім не засуджує. Тоді-то він і почав мене дратувати. І тоді-то я почала все частіше вбачати у ньому нестерпно гидкі речі, що раніше мною іґнорувалися. Наприклад, ота його мерзенна звичка до розлогих відповідей на мої абсолютно чіткі запитання. Або надзвичайна любов до стукання ложкою по чашці за, чи поза потреби. Він узагалі був огидний і мені ставало лячно за своє ментальне здоров'я, бо до цього я вважала його своєю долею. Але ж я і не кохала його...

Так і не звернулася до психолога. І я б продовжувала сидіти вдома, сіпаючись від того, як сильно, як нестерпно мене дратує цей Богдан, якби одного весняного разу, за доленосною випадковістю, я не відвідала циркову виставу і здається там віднайшла себе.

То був день від'їзду Богдана до батьків. Я не хотіла знову їхати до тих недобрих людей і вислуховувати про недолугий Богданів вибір та довічне зіставлення мене з його колишньою.

Ненавиділа їх, тому лишалася вдома, майже щоразу, як Богдан вирушав до мами й тата, картаючи себе за таку безсовісність, бо вони ж літні люди! Але того дня мені було байдуже. Мені було начхати на нього і на батьків — я хотіла лишитися на самоті. Нехай навіть рибок забирає. Я одна.

А потім я вийшла до магазину і якось опинилася за кілька районів від свого, перед шатром того цирку. Я перекупила квиток в якогось хлопця, коли виходила з магазину. В одній руці торба з продуктами, на плечі сумка, а пальці іншої руки стискають щойно отриманий квиток на виставу. І я подумала, що нехай так і буде. Мені ж зрештою подобається циркове мистецтво, особливо всякі рутинності, які мені переповідає Лада за наших тренувань.

Виставу я запам'ятала погано. Коментувати розлого не зможу, бо нотувати нічого, окрім загального відчуття захоплення. Все було точно, вивірено, зі смаком. Вийшла добра сатира. Чітко запам'ятався тендітний чоловік на пілоні, що й мені схотілося стати частиною цього цирку. Можливо, варто спробувати й нарешті вилізти з під підошви "гарної людини"?

Я порвала з Богданом грубо. Картаю себе за той вчинок, але нічого кращого вигадати не вдалося. Я просто зібрала всі свої речі, яких було не так багато насправді — мінімалістична звичка з дитячого будинку, і пішла. Він був на роботі, а коли повернувся, натрапив на скромну записку від мене. Я нічого там не пояснювала, не просила вибачення, а просто сказала, що не люблю його і ніколи не любила. Я знаю, він плакав, довго дзвонив мені, але я вже не чула. Я втекла з безпеки у небезпеку і в тому вчинкові я бачила лише божевілля, на яке зрештою наважилася. Для нього ж моє зникнення означало лише його недбалість до мене та зайнятість на роботі, тож він дзвонив того вечора, наступного дня, тижня, місяця.

Мені надійшло запрошення від цирку на роботу. Запрошення на роботу! Мені! Та анкета, що я її тремтячою рукою заповнила, коли раптово побачила кілька привабливих бланків на столику біля виходу з шатра, врешті була розглянута й отак просто підтверджена. Тому на шляху до цирку через тиждень я плакала. Я боялася, бо була зовсім одна і відверто не розуміла навіщо мені все це потрібно. Навіщо тікати від затишку, безпеки та комфорту? Нащо шукати величне, якщо величною мені ніколи не бути.

Ну танцювала б я десь в обласному театрі культури і мистецтва й нічого з величного не знала.

Але я хотіла знати.

Але ж я жадала знати. Мене тягнуло до колись баченого, але забутого.

***

"Цирк святої Софії" — це мандрівний театр циркових видовищ. Ціле літо цирк перебуває у певному місці, переважно подалі від великих міст посеред поля, і готується до нової вистави. Затим вирушає у тур, що триває до кінця березня, аби у квітні й травні, відпустити команду на відпочинок.

І того вечора, коли я зайшла за вкопаний у землю паркан, цирк стояв десь у Миколаївській області, посеред поля, недалеко від дороги, особливо не ховаючись. Мене зустріла мила, балакуча дівчинка, на вигляд не старша двадцяти й одразу полізла до мене з поцілунками та обіймами, від чого мені аж попаганішало. Але у тому своєму вчинкові сама дівчина нічого дикого не примітила, а лиш усміхнулася. Вона повела мене за собою на своїх прямих ногах, наче хідлях, що на додачу особливо не згинала під час ходи. А як виверталася до мене з поясненнями, говорила голосно, хизуючись своїм зовсім милим, дитячим голосом й таким же личком.

По лівий бік на дитячому майданчику гралася юрба дітей, чиї бісики з очей перепліталися між собою по дорозі до мене. Праворуч такими ж зацікавленими поглядами зі мною знайомилися мої колеги, займаючись на спортмайданчику. Я відчувала себе наче золотава рибка, з мого акваріуму, на яку вилупилася величезна тітка Софія, чий ніс мало не вдвічі більший за саму рибину. Але дівчина-провідниця, ім'я якої я буквально виблагала назвати, щоб та легковажно відповіла: "Світлана, але всі звуть Лануся", вела мене непристойно далі, до величезного жовтогарячого шатра з фіолетовими смугами, розміри якого вражали своєю громіздкістю. Моя новоспечена колега спинилася перед входом і мовила:

— Зараз тут проходить репетиція нашої нової вистави. Буде голосно, але ти не лякайся — у нас дуже сувора тренерка, але тебе вона полюбить, ти ж гарна дівчина?

Вона мимовільно підморгнула та увійшла всередину.

"Я сказала вище голову тримати! Марто?! Ти глуха..?", — горлала кремезної статури брюнетка, одягнена у нетипові, як для тренерки, клясичні штани й легкий светр з миловидним декольте. Жінка зовсім мене не помічала, аж поки Лануся нетерпляче не кинулася до неї, активно розмахуючи руками й тикаючи пальцем на новеньку Софію. Тренерка, побіжно глянула на Ланусю, а потім перевела погляд на мене і дещо застигла. Мені здалося, що, можливо, маю смішно розпатлане волосся після дороги, чи якусь пляму від бутерброда на сукні. Перевіряти не стала, бо стривоженим кроком просувалася крізь глядацькі місця нагору.

— Софія! Познайомся — це Соломія Давидівна. Але ми називаємо її пані Соломія.

Жінка формально простягнула мені долоню до вітання, поглядом показуючи готовність почути моє ім'я.

— Я Софія.

— Повне ім'я. — погляд закрижанів остаточно.

— Софія Хоривівна Енґрієнко.

— Через "ґ"?

— Так.

— Цікава літера...

І вона пішла. Просто полишила спілкування, лишивши мене без найдрібнішого натяку на характер моєї подальшої роботи. Куди йти, що робити, кого слухати й за кого сховатися? Забрала із собою мою Ланусю і тепер я була зовсім одна серед тих глядацьких рядів, повернута лицем до арени, вглядаючись у лиця артистів, що кружляли над землею під фантомні оплески публіки. Забрала Ланусю, залишивши тільки роздуми про свій молодий вік і таку вже шановану посаду — тренерка ж на вигляд мала не більше років, ніж я сама.

Лануся спіймала мене на виході з цирку. Вона кричала мені у слід різні наївності, ніби не розуміючи, що я зовсім не маю бажання там бути. Я тікала додому, бо не бажала більше залишатися наодинці. Я не хотіла знову жити із почуттям вічної, всепоглинаючої самотности, якоїсь нічийности. Невже вона мене зовсім не розуміла? Невже, щоб їй зрозуміти, я мала бігти якомога далі, ще й самою трасою, щоб якась вантажівка врешті мене вдавила в асфальт?

— Куди ти тікаєш?! — кричала Лануся, відчайдушно намагаючись мене наздогнати. І я б таки втекла, мені вистачило б сили бігти аж до самого Києва, лише б зникнути з того місця, але я банально перечепилася об кинутий якимось жартівливим режисером банан. Лануся, на мій подив, без зайвих слів і запитань, допомогла мені підвестися та рушила зі мною у парі назад до цирку.

— І часто ти так тікаєш? — опісля хвилини мовчання неможливо озвалася Лануся.

— Ніколи не тікала раніше.

— Зараз без жартів — тут таке не прокатить. Ти або добросовісно працюєш, або тобі доводиться не солодко за межами цирку. Але ще ніхто не звільнявся і нікого не звільняли. Це гарне місце, тож думаю тобі воно сподобається, просто треба звикнути. Я чула ти дуже гнучка, але природних даних мало. Тому...

— Я почула, досить.

Вона очманіла почувши мою грубість, що зовсім не личила людині зі шкандибанням. Але щось відмінно нове пробудилося у моєму єстві тої грубої миті й настільки змінило внутрішнє світовідчуття, що почуття страху остаточно мене полишило. Так здалося, принаймні. Її слова наче ланцюги прикували мене до цирку і від тої неволі, заборони на свободу, на волю, я відчула палання. Хоча, припускаю, я сплутала цей внутрішній вогонь із печією. Але, завдяки цій печії, я бажала порушувати правила, нікого не слухати, бути перепоною. Сумнівні аргументи аби лишитися, одначе. Але тої миті виявилися дієвими.

Ми оминули вхід до шатра, повернувши праворуч, де у педантичний, ідеально рівний ряд, вишикувалися довгі, двоповерхові автобуси. Ми оминали тих колесоногих велетнів один за одним, а дійшовши до краю нескінченного ряду, Лануся розгублено зупинилася, мружачись, аби краще розгледіти номери на лобовому склі кожного з транспортів.

— Ну, а де всі живуть? — я нетерпляче запитала.

— Отут, — вона вивела пальцем криву, що скінчилася на останньому автобусі ряду. — Не можу знайти твій автобус.

— А ти де живеш?

— У найпершому, а твій автобус має стояти десь скраю, мені так говорили.

Лануся високо, з показовою артистичністю підняла руки догори, кричучи: "Точно!", після чого напролом кинулася до автобуса, що стояв по інший бік шатра.

Двері транспорту були відчинені. Перед зникненням у моєму новому помешканні, я кинула мимовільний погляд вперед себе, а побачивши симетричний ряд однакових автобусів, які вивчала щойно з іншого боку шатра, вперше відчула захоплення цирком. Та разом із захопленням чулося дивне сум'яття десь всередині. Мене наче нудило, хоч якось кволо.

— Це двоповерховий автобус, де ми всі живемо. У кожного своя кімнатка, а на другому поверсі, наприкінці коридору є спільний туалет і ванна. В автобусі живе семеро артистів, а восьмий сам водій автобуса.

Вона підіймалася сходами біля кабіни водія, оглядаючись за собою, аби перечепитися поглядом за мене слизьку і готову до втечі. Тепер я була спокійна і покірна, тож нервувалася Лануся зазря, хоч нехай порозминає свою шию — вона однаково якась закоротка. А я йшла собі тихо за нею, мріючи лише про сон.

Піднявшись на другий поверх, Лануся впевнено рушила вузеньким коридором, вивчаючи двері кожної з кімнат. А я спокійно зазирала у вікна, що пливли по правицю від мене, хизуючись красою цирку у заході сонця. За лічені хвилини срібна темінь червневих ночей, змиє цей помаранчевий відтінок з ряду автобусів, фургонів та шатра, що й сам був, наче захід сонця. Моє перше смеркання у цирку — докорінно нові відчуття.

— Ну ти і цікава! Софія! Я тебе вже 300 років кличу, а ти все вікно роздивляєшся! Оце твоя кімната, якраз остання і біля туалету, тому можна сказати, що тобі пощастило, — вона розреготалася. — Я живу на першому поверсі у своєму автобусі і це жахливо незручно. Особливо таким сцикушкам, як я. Ну ти розумієш...

Оце її підморгування наприкінці, було явно зайвим, що неминуче викликало мовчанку. А за кілька секунд по настанню омріяної тиші, вона перепитала мене про доцільність її допомоги, але отримавши мою категоричну відмову — пішла геть, здається дещо розлючена. Але кого це обходить? Я ж просто хотіла спати, а на ранок опинитися в обіймах Богдана, слухаючи балаканину моїх рибок. Отак і заснула.

***

Прокинулася у невідомій мені кімнаті від лоскоту в носі. Це була алергія, яку викликала пір'яна подушка, тож я пустила її летіти до підлоги. Циферблат телефона здавалося спинився і більше не збирався змінювати цифри, ніби часу зовсім не існувало. Була лише п'ята ранку, але я вже не могла спати, та і не бачила сенсу у спогляданні порожньо-тривожних снів, що вкривають мене замість ковдри ранкової пори. Оглядати кімнату минулого вечора у мене не було сили й бажання, тож тієї циркової ранковости, щойно я підвелася з ліжка, мене охопило щире здивування неприємного характеру. Моя кімнатка була не більшою за комору для старих віників та немитого ганчір'я з мого дитбудиновського минулого. І тепер я ніби знову повернулася до тої життєвої доби, коли жила спільно з десятьма іншими дівчатами, (багатьох з яких до мігрені не любила), в одній величезно-порожній кімнаті, і почувала себе загнаною у власну безвихідь. Лише та комірчина з віниками й ганчір'ям приносила мені омріяний спокій і мить самоти. Я тікала туди від інших, аби помріяти. Уявити своє успішне, щасливе життя, де головною мрією була моя дитинка і чоловік — я більше нічого не хотіла. Хотіла тільки любити. А потім різкий сморід ганчір'я та крик гидкої прибиральниці, що волала, аби я нарешті зникла з комори, гнали мене до реальности цими ж ганчірками й віниками.

За вікном зовсім новий пейзаж. Набагато миловидніший, аніж мої попередні. Від циркового завіконня віяло дечим знайомим, але я не могла розрізнити, чи це знайоме не траплялося мені якось у фільмах. Дивне чуття охопило мене тої миті й відпустило, щойно у двері постукали.

По мене зайшла Лануся із килимом для тренувань під пахвою й одразу, навіть не вітаючись, обурилася:

— Ти ще не зібралася?

— Ні. Я не знала, думала... — якось раптово настала сьома ранку.

— Сьогодні на репетицію прийде Кий. Ти це розумієш? — її руки виказували більшу обуреність ніж голос.

— А хто це?

— Це наш директор, художній керівник, власник цирку. Корочє, все в одному. І все має бути на висоті! — аби з тої висоти потім впасти.

— А я там до чого?

З блискавичною швидкістю до мене в кімнатку увірвався молодик і не зводячи від мене здивованого погляду, дещо уповільнено запитав Ланусю:

— Тобі взяти салат чи кашу?

— Ти зібрався в столовку? — Лануся награно піднесла долоню до рота.

— Так, як завжди, а шо?

— Кий. От шо. Ти забув?

— Ні! Забув звичайно... так ти їсти будеш?

— Скоріше, корочє, — благословила мене Лануся і пішла за тим голодним до їдальні.

Незнайомець зник, одначе залишивши по собі дивне почуття приречености. Цей хлопець сколихнув дещо прадавнє в ядрі мого непізнаного дитинства, але однаково не відкрив нічого нового. Лише погрався моїми відчуттями й на тому стримався.

Я крокувала запиленою землею, де майже не росла трава, хоча навколо території цирку різні цвітіння буяли рясно і без зерна сорому. Мені того ранку якось особливо добре споглядалося за довколишністю. Була у тому місці потаємна дикість, розуміння якої мене тої миті не обходило — я знедумлено слідувала за Ланусею. Я роздумувала, чи встигла ця моя подружка поїсти зі своїм голодним другом. Кілька разів піддавалася сумнівам, щодо цього, а потім шукала якісь докази, що вона таки їла. Врешті, робила хибно-аналітичні підрахунки, аби лише перебити хвилювання.

У шатрі добре пахло. Наче якимось деревом, хоча я дуже сумніваюся, що бодай одна деталь "споруди" була дерев'яною. Припускаю, що оця дерев'яна тоніка в ароматові повітря — ознака музикантів. Оркестр готувався до репетиції, налаштовуючи свої інструменти, пані Соломія наче відчужено чекала на появу Кия, а вранішній молодик ім'я якому Лев, невідлипно мене розглядав. Була я цікава не лише йому — вся трупа з близька п'ятдесяти артистів, косили на мене свій спільно-цирковий погляд, що в силу їхньої професії був надемоційним.

Миттєво згасло світло. Моя цікавість запалала жагою побачити, що ж робиться там на сцені, яка сховалася у цілковитій темряві цирку. В оркестрі заторохтіли тарілки, розвиваючи своє торохтіння щосекунди гучніше. А далі тиша. Страшна німота, що доєдналася до сліпоти. Здавалося, воно триватиме вічність, але разом зі світлом посеред циркової арени постала дівчина у червоногарячій сукні.

Самотність була її вередливою компаньйонкою. Страх сочився з кожного погляду та руху. І ті несміливі шпагати, і те неідеальне сальто, і те нажахане тремтіння долонь, що шукали у повітрі потаємного виходу — вона опинилася в полоні. Порожнеча. Її соло не мало зайвого світла, не супроводжувалося музикою — жодного звуку, навіть подиху. Лиш тиша і безнадія.

Безнадія, яку порушили важкі кроки. Знову відсутність світла й звуків. Лише ті кроки. Як постріли. Як шалене бухання серця. Безнадія.

Він постав позаду неї страшною тінню. Не дарма боялася, не дарма хапала долонями повітря у пошуках рятунку, нехай і марного — намагалася. Недарма піддавалася паніці, не жаліла себе, не втримувала гніву й жаху. Чоловік тримав її волосся у тій цирковій безмовности, а згодом, пересвідчившись, що дівчина не має наміру пручатися, причепив її міцно скручену косу до карабіна. Прожектор освітив довгий шлях дівчини нагору, до піднебесся, життя якої висіло на добряче зібраній гульці з тисячі волосин. Трос підіймався, аж поки не вдарили тарілки. Світло знову згасло, а з усіх усюд вилетіли метелики, що кружляли під милозвучне піцикато скрипок та розлогих співів бандури. А комахи все налітали й вилітали, утворюючи одного велетенського метелика.

Метелики...

Літали так вільно. А разом з ними й та гімнастка — вони от-от вхопляться за руки-лапи-крила і розчиняться. Але бухнула величезна бочка і дівчина миттєво опинилася на піщаному ґрунті цирку в ногах свого ката.

— Чого сидите? — до мене зверталася пані Соломія.

— Дивлюсь, — якось по-грубіянські прозвучала моя відповідь, тож я додала, — перепрошую.

— Чокнутися. Підводьтеся і за куліси! Скоро груповий вихід, а ви тут всілися!

— Але я не знаю нічого. Я ж тільки прийшла... вчора от.

— За куліси, мила моя!

Якось надто двозначно прозвучало те "мила моя", але я не мала часу, аби розбирати настрій пані Соломії, ба більше, я була зайнята пошуками входу за ті її "куліси". Вийшовши з шатра, я подалася кругом, від якого голова йшла нудотним обертом. Втретє опинившись біля головного і, здається, єдиного входу, я налякано повернулася у шатер. Мою біловолосу голівоньку помітила Соломія, а на мої невербальні благання про допомогу, вона лише викручувала своїм довгим пальцем уявні круги, підганяючи мене. Без допомоги?

Я залишилася одна зі своєю нерішучістю і тепер мала сама, без жодної людини, жодного доброго слова, розв'язати свою проблему? Так. І я нагло рушила на сцену. Долоньки змокріли. Ступні робили криві, нестійкі кроки, на межі між концертним випадом, або імпровізованим шпагатом. Може слід себе травмувати? Скалічити й скаліченою повернутися додому? Вдати, ніби це була моя невдала спроба жити без Богдана, коли криза у наших стосунках не давала мені спокою? Якби ж. У тиші залі почулося невдоволене чмокання Соломії на мою витівку, тож я остаточно зникла у вирі передсценічного божевілля.

Нікого не знаю. Лише того Лева й Ланусю, а більше нікого. Всі невідомі, страшно небезпечні та псевдовисокочолі. Блукала дрімучим закуліссям, шукаючи когось знайомого, але нікого і нічого не впізнавала.

Лануся вхопила мене за лікоть, коли я вже знітилася і була готова до зникнення десь понад трасою. Вона повела розмову у звичному для себе пришвидшеному надтемпі. Я нічого не могла розібрати з того витоку Ланусеного несвідомого, але займатися перепитуванням теж бажання не мала. Врешті, коли моя відчуженість різала Ланусі очі, вона перепитала:

— Ти мене слухаєш?

Я кивнула, намагаючись видати із себе подобу звуку.

— Брехуха. Я ж бачу, що не слухаєш, — вона лагідно усміхнулася. — Я розповідала тобі про цю виставу. Ти ж бачила початок?

— Ага. Було гарно, тільки я не зовсім зрозуміла що відбувається.

— Ну от... це вистава заснована на реальних подіях. Влітку 2017 року була жахлива пожежа, якщо я не помиляюся у Львові, де згоріли чоловік і жінка. Сусіди говорили, що це була мила, але зовсім не говірка пара. Та, як виявилося, вони були не просто парою. Це був відносно відомий художник і його полонена Кораліна, яку він тримав у себе в підвалі під гаражем 12 років! Отак...

Мені бракувало жестів, міміки, слів, банально повітря, аби все її говоріння зрозуміти.

— А потім поліціянти знайшли у поштовій скрині папку зі щоденниками дівчини та ще якимись речами, які Кораліна залишила по собі. Зарання залишила, розумієш?

— Отже, це було самогубство?

— Ага. Вона вбила себе і художника. Думаю ти про нього чула, може бачила його малюнки. Історія відома, страшна, але не думаю, що наші режисери захотіли б її поставити, якби до них не звернулася бухгалтерія, чи як воно називається, з листом від жінки, яка описала ідею вистави на основі цієї історії. Ага! Сам Кий зустрівся з нею й одразу погодився ставити виставу. Отак!

— А щоденники?

— Що щоденники?

— Ну з ними що? Де вони?

— У нас. Це все копії, які можна знайти в Інтернеті без проблем.

— А що мені робити тепер?

— Виходити на сцену, солдатко!

Я навіть не встигла бовкнути своє звичне "боюся", "не знаю", як Ланусина рука потягла мене до стада артистів, одягнених у суцільно-чорні костюми з білими смужками на руках, ногах і тулубі. Лануся вділа такий і собі, а згодом, мало не одночасно із суспільним вибігом на сцену, кинула мені мій власнісінький. "Швидше!", чулося в її погляді, тож я з метеоритною швидкістю вдягнула той холодний, вузький костюм, і несвідомо вибігла на сцену. Остання.

Знову темрява, лиш якісь червоні вогні горіли прямо на сцені — самі артисти. Вони у своїх чорних костюмах з білими смужками, що тепер палали зловіщою червоністю, створювали предмети інтер'єру. Ліжко, стіл, тумба, стілець, телевізор, раковина, унітаз, навіть телефон і полиця з книгами! Книгами, які утворювали інші артисти боковинками своїх рук. І я також палала червоним, чим збивала плин виступу, вже відчуваючи пекучі, але невидимі у тій чорноті, погляди колег. Я ніхто у тій виставі — новітність власної витівки й зухвальства. Я ніхто, але одночасно я двері. Так! Я уособлення дверей! Я стою прямо, не рухливо, мертво зачинена — не вийдеш, люба Кораліно. Я двері. Я Замкнена.

Червоність на костюмах посилювала своє горіння з кожною оркестровою нотою — тривога наростала. Напруга у моєму дерев'яному тілі скручувалася у гострий клубок — я не могла втримати тягар зачинених дверей, уособленням яких була. Я сама стала заручницею тої, кого зачинила. Мене голками протикав невимовний біль рівного стояння і віддавав пекучими спазмами по всьому тілу. Краще рухатися. Видушуючи зі свого тіла химерні, протиприродні рухи, але не грати непорушність. Я заздрила Кораліні. Вона могла вільно рухатися, але водночас моя червона статичність обмежувала її свободу. Парадокс. Нісенітниця. Скажіть хтось тому пану, що катував її. Я втомилася бути тут — досить. Звільни її нарешті!

Досить. Кораліна впала на землю. Її соло скінчилось. Мою непорушність порушено — по неї знову прийшов художник. Світло вимкнено. Наші тіла більше не грають червоністю. Ми зникли зі сцени, а полонена знову націлилася вгору до краю циркового неба, тільки тепер воно було не мокро-блакитним від сліз Кораліні, а протилежно багряним, сутінково помаранчевим, що дівоча червоногаряча сукня, зовсім губила свою гарячість.

Я тримала рукою гірчичного кольору завісу, іґноруючи оклики Ланусі, яка вже чекала мене до перетворення. Минулу картину художник писав якось боязко, спостережливо, проте нині його робота кровожерлива. Минув страх й обережність — він бере активну участь в акробатичному номері своєї полоненої. Тепер це боротьба, де він успішно перемагає. Він готовий до її істерик, до криків, до відважних спроб втечі з того художнього неба, помальованого багряністю. Біль. Біль зі скавчання на кінці слова замість німоти м'якого знака.

"Тікай..." — я пошепки мовила Кораліні, щойно художник вдарив її.

Вона зірвалася.

Наступні хвилини Кораліна не підводилася. Лежала розпластана, неначе чимось придавлена. Не кричала і не кликала на допомогу. Я кричала. Я благала про допомогу. Я підняла шалений ґвалт на когось хто не реаґував, а понуро витріщався на мене. Колючі ідіоти, яким немає діла до чужого болю. А музика продовжується — подовжується. Я чула оркестрові нотки м'якости, ліризму, Шопенівського романтизму в перемішку з Бетговенською рішучістю — ні, це був винятково Бетговен, просто різний. Отой суворий романтик на роздоріжжі епох.

— Софіє. Софіє! — Лануся дерла горло.

— Що?!

— На, — вона кинула мені шмат тканини.

— Що це ще?

— Це наш наступний номер, — вона дратується.

— А пояснити мені не потрібно? Я не знаю вистави, номерів, рухів — нічого!

— Груповий номер на гімнастичних ременях.

Вона лишила мене наодинці. Через мої округлені очі все кругом пливло у збільшеному масштабі. Ні. Я ж нічого не знаю. Навіщо мене сюди занесла доля? Хоча нащо скаржитися на долю, як я сама винна у тому, що нині відбувається? І знову цей примарно-солодкий образ Богдана, що осточортів, що мене потворить, ослабляє прямо зараз, такої глухої миті, під такі оглушливо гучні звуки живої музики. Порятуй мене хоча б ти! Коханим звешся?! Тьфу!

Мене прив'язано до страховки.

Руку впущено до петлі — зафіксовано.

Оголеність з легкими мазками метеликових крил замість минуло-чорного костюма.

Я полетіла.

Хаотичні політні рухи з легкою розслабленістю. Свобода руху, необмеженість у просторі, що значно обмежена моєю фізичною підготовкою. Я ніколи не виконувала гімнастичні елементи такого штибу. Подруга Лада завжди давала щось наземне і простеньке. Тож, я ніколи не переживала посмертного страху розбитися. І ця воля, що чулася мені такою бажаною, такою цілющою в цьому цирковому полоні, впивалася ременем у руку, різала її, вбиваючи в шкіру кров'яні смуги, що вже ніколи не загояться — вони будуть зі мною допоки я не навчуся літати на власних крилах, власного імаґо. Я зацікавлено позирала на колег, сподіваючись побачити в їхніх світлих, давно підготовлених до гімнастичних тортур обличчях, бодай часточку болю, бодай клаптик, що сіпається... Чисто. Летіли вільно, розкидали ноги в різні боки, мало не торкаючись одне одного.

Спільними зусиллями всього тіла, я врешті підтягнулася дещо вище, від чого не полегшало. На ремені вже у вічному спокої спочивав мій епідерміс зі шматочками дерми, а деінде, пролітаючи біля джерела світла, я бачила внутрішній шар своєї шкіри — не смертельно. Вже не болить.

Ми кружляли метеликами над Кораліною, здається розважаючи її, але не певна, що те зморщене опудало образ веселої дівчини, яка на кілька сценічних хвилин забула про свій полон. Чи може вона вже засумувала, а відтак кружіння метеликів більше їй не допомагає? Еге ж. Останній мрійливий акорд, розкладений самотніми звуками, що простують одне за одним — і метелики синхронно закружляли донизу (моє ж кружляння нагадувало спотворену болотяними язиками залупівку).

А що це сталося з моїми метеликами? Чому вони так чахло позлітали десь усередині мене? Чому я знову чую їхнє потворно-бджолине дзижчання між грудиною та низом живота? Це його погляд. Це підсумок погляду того ранкового чоловіка, Левка, чи як його там. А може інакше. Він важливий, жахливо важливий і з цієї важливістю він позирав на сцену, а потім до залі, а потім знову на сцену та на свою полонену. Він і був художником тої бранки, а може, це я була бранкою? Всеохопний сюрреалізм із вкрапленням романтизму на кінчиках мазків — полотно заливається кольором маренґо з легкими призвуками індиґо, що знову повертається до маренґо, а потім зростає у жахливо багатотонний акорд до чорного. На сцені ніжно писалася "Ніч Кораліни". Врешті повіяло любов'ю.

Це був дует закоханих, що порушували власні правила, не зважали на принципи й внутрішні застороги. І кожен їхній рух, кожен погляд, поспішно розсіювався на німих того ранку глядачів. Ніч малювалася самотужки — поставала на полотні власне тілами полоненої і ката. Ці любощі не звільняли Кораліну, а лише затягували до вічного ув'язнення більше, щільніше, кровожерливіше. Тепер неволя ніколи не скінчиться.

Радій потворному коханню, що сліпить твої дитячі очі.

Я лишилася знову на самоті.

Лиш кружляння голографічних метеликів були її довічною компанією.

Метелики розчинилися у червоно-фіолетовому світінні вогнів. Ніжні музичні перегуки полишили виставу, змінившись важким, рішуче-революційним, виключно мажорним музикуванням. Нарешті червоногаряча сукня Кораліни набула властивої цьому кольорові непереможности.

А вистава продовжується?