Музична добірка:
"Freak" Sub Urban (за участю виконавця REI AMI);
"Cradles" Sub Urban;
"Lividi sui gomiti" Måneskin;
"Soon We'll Be Found" Sia.
Розділ четвертий
Першим містом нашого ґрандіозного гастролювання став Миколаїв, поблизу якого ми провели все репетиційне літо.
Я почула сваріння із сусідньої кімнати, де саме жила неговірка дівчина, щойно прокинулася посеред ясного ранку. Ота сусідка весь час ховалася від людських очей у своїй кімнатці. Особливо ні з ким не говорила, а їла у власній комірчині, рідко з'являючись в їдальні. Мене вона особливо не цікавила, більше дратувала. А бісила, бо нагадувала мене саму ще пів року тому. Я теж була страшною боягузкою, яка нічого в житті не бажає, а ще більше боїться. І я ніколи не чула її голосу, хіба що здогадувалася по тому, як вона хропіла, чим сильно заважала спати у пекельні літні ночі. Але того близько-миколаївського ранку її голос чувся мені особливо чітко, гучно-розлого — повнозвучно, так ніби вона от-от зірветься на свисткове мовляння. Я не дуже добре дочувала контекст розмови, але з раптово викрикнутого вигуку: "Мама!", я зрозуміла сутність сварки. Щоправда, звідки "мама", якщо вона завжди була одна? Звідки взялася її "мама"? Хіба з якого села під Миколаєвом підсіла до нас... Але: "... ну все, мам, у мене немає бажання сваритися, кидаю слухавку...", і мені розвиднілося. А коли моє напівсоння змінилося свідомим неспанням і я вийшла до ванни, неговірка вже стояла біля моєї комірчини:
— Ми заїхали до Миколаєва, — мовила вона.
— Ага... — я спробувала смикнути двері ванної кімнати.
— Там Дем'ян миється.
— А це хто?
— Невже ти нікого не знаєш? Ми ж живемо разом під одним автобусним дахом, так би мовити, — достатньо смілива як на неговірку.
— Я не цікавилася цим питанням. Навіть якось незручно, бо і твого імені не знаю.
— Та все добре, — вона очікувано опустила очиці донизу перш ніж вимовити своє ім'я, — мене Мая звати.
— Софія, — я простягнула долоню, яку вона схопила якось геть обережно, побоюючись.
— Бачила тебе вчора на прогоні — ти молодець, — вона мовила комплімент й одразу перевела погляд у вікно, ніби остерігаючись мого ввічливого заперечення.
— Дякую. Стараюсь, але вдається зовсім мало з того, що вимагає Соломія.
— Ага... Соломія вічно чимось не задоволена, так що не бери в голову. Вона зла, як собака буває, але я десь чула, — вона нахилилася до мене готуючись шепотіти, — що вона колись була страшно закохана в одну дівчину, а потім та зникла і після того вона стала такою.
— То вона... лесбійка?
— Так. Але не переживай, не бійся, — Мая неоднозначно всміхалася.
— Чого мені ще боятися? Це нормально.
— Тоді, думаю, тобі сподобається і мій друг Дем'ян, — вона кивнула на ванну.
— А ти довго тут?
— Достатньо. Працюю з моменту відкриття цирку, десь роки два. Щойно мені виповнилося вісімнадцять я втекла від батьків сюди. Благала, щоб взяли хоча б за покоївку, чи кухаркою на кухню, бо я тікала, і хотілося кудись подалі.
— А як ти стала гімнасткою?
— Була нею до цирку, типу, а тут вже Соломія допомогла. Круті артисти йти у маловідомий цирк зовсім не хотіли, а коли дізнавалися його історію, то взагалі крутили носом і фактично тікали. А гімнасти були конче потрібні, тому брали талановитих, амбітних, загублених — усіх, та вчили. Через пір року щоденних тренувань я вперше вийшла на сцену і все запорола. Провал. Отримала наганяй від Кия, але мені дуже допомогла одна дівчина, яка звідси пішла два роки тому. Може звільнили, а може сама звільнилася, цього я вже не знаю. Після неї я більше ні з ким не спілкувалася. Хіба з Дем'яном, коли він був у доброму гуморі та не впадав у "я нічого не вартий, природа зі мною помилилася"... ну ти знаєш.
— Почекай, а що за історія цирку?
— О! А то довга історія... і цікава, але я навіть не знаю з чого почати, може...
Дем'ян вийшов з ванни, похмуро вітаючись із нами.
— Давай пізніше, добре?
Я кивнула головою, пропустивши її першою.
І те питання мучило мене до пізнього вечора, щупаючи мою допитливість, що желеподібними вивертами давала про себе знати щохвилини. Я була готова зупинитися просто під цирковим небом — бездоганним, мерехтливим, безмежно чорним. Певно, саме за той цирковий небосхил і лише за нього, я любила "Цирк святої Софії". Мені бажалося питати прямо звідти когось риторичного, бездоганно таємничого, аби лише взнати історію цирку — не терпілося. Мої рухи, що мали виражати розгубленість, знесиленість та смиренність, від тої нетерплячости перетворилися на уривчасті конвульсії моєї раптової перезбуджености — я наче дитина, що не може терпіти, настільки хоче кататися на атракціонах. Соломія кричала, щось з під землі, але у моїх небесах її було геть не чутно — зникни, жінко, бо на небі нікого немає. І я вже питала у нестійких, вітропорушних стін їхньої історії, питалася у того чорнющого неба; я зверталася до гімнастичних ременів, полотен, але всі говорили геть відмінне. Невже у кожного своя історія, що в жодній із точок не межується? Стіни бачили одне, чорнота поглинала геть інше, а ремені й полотна калічили невідомі мені руки, присягаючись не калічити моїх.
Я застигла вниз головою, розкинувши ноги "рогаткою". Міцно обхопила руками праву ногу за коліно, наче то моя рушниця. Майже кінець вистави й Коралінина саморобна рушниця має вистрілити. Моя ж поки не стріляє, навіть не готується. Але я ще навіть не знаю, що мені доведеться стріляти.
Геть ту смиренність і знесиленість у моєму соло — уривчастість. Нетерплячість ось, що призведе до пострілу і Соломіїні невдоволення не змінять мого рішення. Я перемінила Коралінине нутро там над землею і тепер певна у ній. Ні краплини внутрішніх запитань чи заперечень — я її знаю, так, як сама Кораліна себе не знає, і ніщо не зруйнує мого знання. Ніхто.
Завершили прогон коли кругом поночіло. Моя, вже звикла до Левкових дотиків шкіра, пекла жаром. Його сценічні торкання під кінець тренувального сезону пом'якшали, часто дражнячи мене своєю ніжністю, але я відчувала їхню брехливість. А ще знала, що їх варто боятися, як я боялася заперечити того надто сміливого дня Кию, щоб він врешті, на суче зло, кинув мені ролю Кораліни. І коли ті Левові лапи торкалися моєї спини, аби заспокоїти, аби примусити до мовчання, я знала, що затіяна ним гра небезпечна — отруйновіща. Першу картину він писав удавано жорстоко; насправді ж налякане тіло Кораліни відчувало і його страх. Друга картина писалася грубими торканнями. Він володів нами — мною та моєю Кораліною. Між другою і третьою картинами злітали метелики полоненої, а за сумісництвом мої. Я їх привласнила. І коли комахи стали невіддільною частиною мого єства, Левко послабив торкання. Він не грав ролю художника, а був ним. Цілковито. А я лиш насторожилася. Ніжність "неніжного" небезпечна. Кораліна знала це достеменно і мене навчила. Навчила, що його руки колючі, тож я їх уникала, поки зрештою не піддалася тій ніжности. Кораліна втратила пильність, а я не могла йти проти тої, чиє життя відтворювала. Він тішився, а його очі милувалися мною. Фокуси любови оповили руки. Це Кий. Це його ідея викинути мою страховку в нашому дуеті, щоб я трималася за шию Левка, як за джерело життя. І мої оповиті вдаваною любов'ю руки чіплялися за Левкову шию, аби глядач повірив нашому коханню. Кораліна втратила пильність і тепер ми грали кохання, але ще не все втрачено. Її та моє соло із рушницею ще попереду. І тоді-то Левкові лапи остаточно ослабнуть. Саморобна, витесана із тіла рушниця, запалить вогник. Сірник впаде додолу і цирк буде горіти яскравим полум'ям — вогнем. Голограмне сонце стане єдиним свідком цього злочину. Стіни похитуватимуться від швидкого, небезпечного вогню, але вони, глядачі та циркове небо залишаться неушкодженими. А все живе, що було у мені, щодуху кричатиме і молитиме про допомогу, але ніхто мене не врятує. Якби ж не було пізно. А зараз просто зарано.
Левко поставив мене на ноги поруч із собою та готувався вже за звичкою поцілувати мою руку на знак добре виконаної роботи, як Кий вирубив світло. Увага артистів тепер сконцентрована на ньому — всі готові слухати й боятися кожного слова. Я швидко відійшла назад, поки темрява може сховати мене від Левових недоречних поцілунків, а коли постать Кия випросталася перед трупою разом зі світлом, на мене вже лаявся Дем'ян.
— Ти наступила мені на ногу! Чи не можна обережніше?.. — він клацнув язиком.
— Вибач, — прошепотіла я.
— Шо ти тут забула? — він навзаєм перейшов на шепіт.
— А де мені треба бути?
— Біля Левка. Тебе зараз буде шукати Кий.
— Ну і хай шукає як йому треба. А Левка мені й на сцені достатньо.
Він пустив смішок.
— Не можеш тримати себе в руках поруч із ним, чи як?
Я кинула невдоволений погляд на Дем'яна і мовила:
— Він надто самовпевнений, щоб я не контролювала себе.
— А мені такі подобаються... — Дем'ян коротко глянув на нього.
— Ага. Я знаю...
Ми перезирнулися й одночасно загоготіли.
— Але я все одно раджу тобі повернутися. Зараз Кий закінчить вичитувати оркестр за нечітку гру і занадто активні рухи диригента у кульмінації, й настане твоя черга, хоч я і не знаю за що тебе можна сварити.
— Я не настільки феноменальна артистка.
— Ти звичайно не феноменальна, але так виконати роль Кораліни може лише сама Кораліна. Не знаю як тобі це вдається. Лише тобі й вірю.
— Дякую, — щось тьохнуло в моєму серці на цю фамільярність.
— А ти випадково не ота Кораліна?
— Та якби ж я знала хто я.
— Не поняв...
— СОФІЄ!
Я обережним, не поспішливим кроком, ступила до першого ряду артистів, зібравши руки на грудях. Готова слухати, пане Кию, тільки обережніше, бо я набираюся хамовитости, щоб знову дати відсіч за ваші некоректні й до страти колючі коментарі. І я вже чула його фантомний віддих, його слабовловиме хрипіння від якого хотілося здригатися щоразу, ніби скидаючи з себе щось важке. Він от-от мав заговорити й це говоріння мало бути невдоволеним, бо він був невдоволений. Лише одна його колюча фраза і я палатиму готовністю спалити цирк дощенту — він добряче мене дратував.
— Софіє... — зазвучала лесність, — ви добре пораєтесь над землею. Гарні маневри й повороти крилаті — віриться, що у вас дійсно є крила. Подобається ваша злоба та острах, ваші переживання та бажання помсти. Єдино брешете — ви не кохаєте. І не бажаєте. А художника треба кохати й бажати. Такою вже є ця історія.
Він посміхався. Шкірився неначе сірий заблуканий вовк на пухкий пиріжок, що його їла якась миловидна, червоношляпа дівчина.
— Невже вас не цікавить Левко? Він однозначно вартий уваги. Він є ваш художник...
— Те, що почувала Кораліна, коханням називати грішно. Тому я не буду дослухатися до вашої суб'єктивної думки.
— Чудово! Характер знову бере гору, пані Софіє?
— Здоровий глузд, пане Киє.
Рука Левка опинилася на моїй талії. Хоче заспокоїти, але ж я ніколи не могла заспокоїтися, коли він торкався мене. Раніше я здригалася, внутрішньо лютувала, але таки піддавалася, та нині я звірію і давлю Левкову руку доки не чую короткий больовий стогін, після якого він жмакає свою долоню, аби та не боліла.
Кий лишив нас у напівтемряві. Нічого нового — він завжди лишав нас такими: скрізь лише знесилені, обурені, надурені, зарозумілі та знедолені. Купка тих, кому просто не щастить. Вони вигнанці або непочуті генії, шахраї або жертви цих шахраїв; ті, хто нікого не любить або ті, хто любить усіх без думки про соціяльний статус, походження, стать, вік...
І в тому скупому безмежжі народництва опинилася я. Така ж знедолена, надурена, зарозуміла, знесилена, обурена, яка, щоправда, не ховається від світу за цирковим шатром, а навпаки хоче відкрити цей світ, розірвати цирковий шатер на дрібноклаптя. Я була натхненна, почувала дух революції. Але це проходить із часом.
Я вже готувалася заховати свою Утому у своїй вже рідній комірці, як на вході до автобуса мене спинив захеканий Дем'ян. Я кинулася на нього із доволі різконотовим зауваженням, але він уподобав мою злобу:
— Тобі пасує лють, ти це знаєш? — Дем'янові очі блищали, а чи від захоплення, чи від рясно всипаних блискіток на повіках.
— Дякую, але можна було якось делікатніше мене покликати, — одну ногу я таки спустила на сходинку нижче, що він зауважив і продовжив:
— Чудово. Ми з Маєю йдемо в магазин, давай з нами?
— Вже десята. Сумніваюся, що щось іще працює. Шо вам там треба взагалі?
До нас підійшла Мая, розмахуючи торбинкою для продуктів. Її червоні від утоми й, певно, сліз очі, дивились на мене якось особливо по-доброму, а вільною рукою вона торкнулася делікатного Дем'янового плеча.
— Нам хочеться купити нелегальне...
— Ти про... — пошепки вимовила, — наркотики?
— Дурко пластилінова! Нє, звичайно. Наркотики можна знайти під переднім колесом дев'ятого автобуса, а ми про реально заборонене!
Вони перезирнулися.
— Ми хочемо чипсів і сухариків, — майже беззвучно проказав губами Дем'ян.
— І пива... Так хочеться пива! Невже тобі не хочеться пива?
Мені, певна річ, хотілося пива, але за останні кілька місяців я чомусь геть забула про цей вид розваг. З'їсти чогось некорисного, хемозного, щоб пів ночі корчитися від спазмів у животі й перевіряти свій правий бік на наявність запалення апендиксу. Це було моїм життям, частиною моєї доциркової рутинности, яку я самовільно обірвала і зовсім про те не шкодую. А тепер мене знову намагаються затягнути у цю пучину хемозности? Чи я погоджуся?
— Пішли.
І ми йшли напівнічно́ю парковкою, де потроху зникали машини, а ті що прибували, лишалися ненадовго. У мить, що рахувалася касовою писклею та фразою: "З вас...", ми лише зробили невинний крок до магазину. Охоронець не пускав нас. Вони вже зачиняються — нам не вдалося, все пропало, розвертаємося до цирку, але Дем'ян, закотивши свої ясні очі аж до брів, спокійно вийшов, тримаючи мою долоню у своїй.
— Капець... а мені вже так захотілося чипсів, — у мене саме собою мовилося.
— І будуть тобі чипси, — Дем'ян все ще тримав мою руку, крокуючи у невідомому напрямку.
— Куди ти?
— Шукає чорний вхід, — сміялася Мая.
— Нашо?!
— Ти ж хочеш чипсів? — Дем'ян обернувся, перевіряючи, щоб охоронець не йшов за нами.
— Так, але ж не заходити до магазину через чорний вхід лише заради чипсів?
— І пива, — додала Мая.
— І сухариків, — обізвався Дем'ян.
— О! Я ще хочу сухої рибки якоїсь. Може бичків, а чи... путасу, — підстрибувала голосом і тілом Мая.
— Однозначно!
Дем'ян потрусив своєю кучерявою головою перед чорним входом, кінчиками пальців поправив комірець своєї яскраво-жовтої сорочки й натиснув на ручку.
— Нащо ти поправляєшся? Тобі ж не на сцену виходити, — я дещо обурювалася.
— А як нас побачить охорона? Шо тоді? А? — він спинився. — Отож. Мовчиш. А вони на мене глянуть і закохаються.
Підтер губний блиск мізинчиком і рушив далі, а я мало не розреготалася на весь склад.
— Ти Диво, а не Дем'ян.
— А ти зараз розіб'єш пляшку вина — обережно.
Моя нога в останню, попереджену Дем'яном мить, відвернула свій доленосний носок від бутля вина, що самотньо стояв на підлозі. Весь магазинний склад затамував подих, спостерігаючи за нами. Компанія трьох гуляк спокійно крокувала рядами хаотично викладеної продукції, допоки не натрапила на довгий, найчорніший коридор. Він був порожній — жодного прилавку чи дрібної етажерки з якої б спадали ковбасні зв'язки й розливалася бутельована вода. Нічого. Пустинна нескінченність, що навіть не сяє світінням наприкінці коридору.
Мая запримітила невелику комірку по правицю від нас, де за її опінією, мала б зберігатися різна рибна продукція. Та щойно ми зробили спільно-обережний крок, як хтось далекий закрокував у нашу сторону. Було не ясно звідки лине крокуючий звук — він лише наближався, відбиваючись страхом у збільшених Дем'янових зіницях. Ми затамували спільний подих, ступили один спільний крок назад і взялися за руки. Лишалося зовсім трохи й джерело тих страшнючих крокувань постане перед нашим спільно-переплетеним тілом. Але минулося. Кроки вщухали, а Дем'ян полегшено озирався довкола. Я все ще боялася поворухнутися, а от Дем'ян і Мая вже активно оглядали кімнату, в якій нам довелося опинитися. Раптово я зрозуміла, що ця комірчина врятувала наші допитливі дупи від того "невідомого" зі страхітливими кроками, але не стала виголошувати боговдячну промову — натомість я прийнялася, подібно до решти, оглядати комору. Кімнату жовтоосвітлювала лямпа у кутку схованки й деколи, вередуючи, зменшувала своє світіння майже до повного затемнення. Довкола лежали купи забутих цукерок, якісь триметрові коробки з під печива та непробивні мури з солодкої води. Риби шукали марно — тут винятковий солод, який де-не-де приправлено купами хаотично лежачого чорного шоколяду.
— О! Мій любий Дюшес, — вигукнув Дем'ян взявши до рук похилену пляшку з напоєм.
— Ну... і де моя риба? — Мая розгублено розвела руками.
— Може в іншому відділі, — я припустила, хоча сумнівалася, що ми туди таки підемо. Одних страшнючих кроків мені було достатньо на вечерю.
— Може, звичайно, — Дем'ян заглядав за коробки з печивом, — але тут є інший склад, і якщо я не сліпий — ото відділ з нелегалкою...
Ми, не чекаючи ні хвилини, кинулися туди, аби набрати повні лапи чипсів, сухариків та іншого добра, яке прийдеться ховати спершу від прихованих камер та охоронців, а пізніше від власного, всебачачого цирку. Набирали добро пожадливо, так ніби не їли довгими гастрольними роками, ніби це була наша остання надія на порятунок — передсмертний та єдиний ковток свіжого повітря перед зануренням у вічну непроглядну глибинність. Дем'ян скрутив руки між собою, притуляючи їх до тулуба — утворився кошичок, куди він набирав сухариків, що смакують ікрою. Набирав пачки "люксових" чипсів зі смаком сметани й зелені, не оглядаючись на полишені порожності замість поличок. Мая дещо скромніше, але уподібнено рішуче, збирала до своїх рук переважно сухарики й виключно ті, що містили скибку бекону на пачці. А я, за своєю скромною натурою, взяла лиш два пакунки улюблених чипсів з сіллю й томатні грінки. Грошей мало б вистачити на мій скромний запас, а на більше я витрачатися не хотіла. Та щойно ми припинили набиратися нелегалкою, Дем'ян скерував на вихід, навіть не думаючи про гроші.
— А заплатити?
— Тю. Дурна чи наївна? Ми не будемо платити, — Дем'ян стукнув ногою двері й ті миттєво прочинилися.
— Це крадіжка! — я тупнула своєю ногою. Мая ж тихо спостерігала за нами, наздоганяючи Дем'яна.
— І шо? Тобі чи не пофіг?
— Ні. Мені не пофіг, бо я не хочу потім сидіти у поліції. І я не хочу, щоб мені виписали штраф. Я не хочу проблем!
— Ой... Господи. Я пожартував, заспокойся, — Дем'ян витягнув гаманець із задньої кишені своїх жовтих ретро штанів з кльошем від коліна. — Покладемо гроші на стіл біля чорного входу і на тому все.
— Ти завжди був такий?
— Яким це такий?
— Незвичайний?
— Ага... скільки його знаю, — раптово обізвалася Мая. — Він завжди виділявся.
— А скільки ти його знаєш? — ми звільнили наші гаманці від "зайвих" сум і спокійно вийшли на вулицю.
— Ну, давай рахувати... Значить, я прийшла в цирк у 2017 році, щойно він відкрився. А Дем'ян втік через рік зі стрип-клубу, бо там його називали голубим.
Я здивовано зиркнула на нього.
— Але ж так і є... мабуть.
За його виразом обличчя зрозуміла, що мовила я геть дурнувате, тож миттєво вирішила стулитися й зайвий раз не хизуватися своєю необізнаністю. Але болюче вже задіто.
— Взагалі-то! Взагалі-то назва моєї сексуальної орієнтації не пов'язана з кольором! Я ґей, а не якийсь там голубий.
— Вибач, я думала це нормально.
— Може комусь і нормально, але мені не подобається коли мене називають якимось кольором. Я ж людина, Софіє, — моє ім'я він вимовив усміхаючись, тож мене вибачено.
— Отже, ви спілкуєтеся десь рік? Правильно розумію? — я повернулася до минулої теми розмови.
— Виходить. Але знаєш, таке враження ніби знаю його зі школи, а може взагалі з садочка, — Мая вдалася до сентиментальностей.
— У садочок я не ходив, тому точно відпадає.
Дем'ян спинився. Затим повернув на нас голову і прожогом, нічого не пояснюючи, кинувся навтьоки назад до чорного входу. Мая і я вчинили так само, міцно притиснувши свої нелегальні покупки до грудей. З-за рогу показався розлючений охоронець, що навіжено біг за нами, намагаючись наздогнати. Одначе, у нього погано виходило — худорляві ніжки не могли спритно ворушитися під кілометровим та кількакілограмовим животом. А ми все ще тікали. Допоки не сховалися у дворику якогось мініатюрного торговельного центру. Віддихалися, слухаючи його погрози та матюкливі вирази, що значення деяких з них я навіть не знала, певно це льокально-миколаївська сварлива говірка. Дем'ян відпив свого Дюшесу й крикнув охоронцю, поки той не пішов: "Ми за все заплатили! Гроші на складі!", — і додав шепотінням: "Йолопе...". Ми розреготалися на всю вулицю, знаючи що той тонконогий пузан нас не дістане. Але про інших опівнічних створінь таки мали необачність забути, тож дрібні, неотесані собацюри напали на нас не зволікаючи.
Тепер тікали від собак, знову в хаотично обраному напрямку, де могло ховатися ще якесь страховисько. Бігли до червоних гаражів, що вдень слугували за ринок, а вночі хованкою для подібної до нас блудятини. У Маї випали сухарики, у Дем'яна мало не покотилася пляшка Дюшесу прямо до ніг білої, найскаженішої собаки, що бігла за нами, випучивши очі та виваливши свого тупого язика, який теліпався і вдарявся об зуби. Але ми все ще тікали, лише тепер заплутаними лабіринтами ринкової інфраструктури. Забігли праворуч до якогось базарного провулка та кинулися до раптового магазинчика в холодні обійми. Ми добряче заблукали тої ночі, втрапили у халепу, але чи була це щиросердечна халепа, а чи просто гарна, зовсім не плянована, розвага вперше за три місяці? Вперше! Уявити собі не можу як жила ті три насичено-репетиційні місяці, коли існували виключно моя комірка, задушлива циркова арена та їдальня. Більше нічого. Всеохопні, геть не скромні дотики Левка та безпричинне Києве хвалення, яке лиш деколи доправлялося лесною критикою. Тепер же я сиділа у схованці між двох магазинів, поки ринком снував холод, тримаючись за лапу з тою білою оскаженілою собакою — вона єдина лишилася гавкати.
"Гав-гав-гав"
"Ніч. Ніч. Ніч.
Жах.
В очах
В серці — ще сумніш.
Порожньо в долонях.
Стукотить у скронях.
Ніч.
Ніч.
— Михайль дзвонить, — обірвав моє поетичне невігластво Дем'ян, від чого зацитований вірш перевернувся у свою справжню подобу. — Що таке?
— Ти де? — гучномовно запитав Михайль по ту сторону слухавки.
— Я на ринку, — Дем'ян був абсолютно непохитний, а от ми з Маєю не стримували свої смішки.
— На якому ще ринку?
— На Миколаївському, — тепер і він засміявся. — А ти де?
— "В кімнаті сиджу. Оркестра з цирку". — задумано відповів Михайль.
— Ага, ясно... — Дем'ян зиркнув на вивіску навпроти нашої схованки, — а ми тут біля "Джоконди" сидимо, щоправда, вона написана через "а", а не "о", як треба.
— ДжАконда це якась зміюка? — артистично здивувалася Мая.
— Ага... Вона ще по Лувру лазить і всміхається загадково.
Я пирснула зі сміху, потираючи змокрілі долоні. Мая вдала, ніби не зрозуміла жарту і вивалила баньки подібно "якнайбільш найосвіченішим". Лише змайстрованого пишногубства їй не вистачало до завершення цього красномовного образу.
— Може по вас прийти? — вже зовсім серйозно озвався Михайль в слухавці.
— Та нє, Михасю. Ми самі якось дійдемо, якщо собаки з охоронцем не загризуть.
— Ну дивіться там. Кий розлючений тому...
— Чого це він? — я обірвала Михайля.
— Бо Софії не може знайти.
— Я тут.
— А... не впізнав, ґречно прошу вибачення.
— Так, а шо йому треба, — я нестерпно намагалася приховати схвильованість.
— Взагалі викликав тебе до себе по гучномовцю, але ти не чула, тому він прийшов під твій автобус. Ти не вийшла і він піднявся до тебе, але не знайшов і там. Розвернув пошукову операцію. Тепер його дуполизи заходять до кожного в кімнату, перевіряють всі можливі закутки. Особливо напрягли Левка, бо подумали, що ви з ним... ну цей, — він зробив глибокий вдих.
— А... не кажи, я зрозуміла.
— Отож. Такі справи. Тому раджу повертатися. І якомога скоріше, бо скоро обдзвонюватимуть морги, переконаний.
І попрощавшись, він кинув слухавку. Моє занепокоєння зростало з кожним його словом, а тепер, коли всі слова було вимовлено і полишено мені на обдумування, сили перетравити кожне не вистачало. Здавалося я лусну, а чи від страху, чи від обурення, чи від задушливого почуття неволі. Бо я дійсно опинилася у неволі. За цирковими ґратами, де кожен мій рух, кожна моя особиста думка чи бодай погляд, відстежувалися дядьком у фіолетовому костюмі. І той Левко вічно чіплявся, та настільки вп'явся у мене, що тепер кожна циркова живність неодмінно думає про наш "зв'язок". Було щось у тому Левкові огидне. Щось допотопно вонюче, наче він гнив живцем. Наче просто на моїх очах його пожирали різні комашкоподібні істоти — метелики, а від того з'являвся дивний солодкий сморід.
— Ну бля... — видихнув Дем'ян. — Погуляли називається.
— Погуляли?! — я не стрималася і вдалася до крику.
— Ти чо кричиш, Софійко? — Мая взялася мене заспокоювати, чого я, звичайно, геть не потребувала, тож нестримно відштовхнула її й одразу вибачилася.
— У будь-якому разі ми повертаємося, тож... — підсумував Дем'ян.
Ми пішли. Рушили повертатися. Не переймаючись щодо собак та охоронця. Повзли із тим "нелегальним", що лишилося, товклися ринковими вуличками, споглядаючи зірковий розпис на небі.
— Ніби повернулася додому. Звідки тікала, туди й прибігла — тишу перервала Мая.
— Чому ж? — я поцікавилася.
— Мати з батьком теж мене в усьому контролювали. Як і Кий влаштовували розшуки, коли мене довго не було. Я не могла гуляти пізніше восьмої вечора, навіть влітку. Не могла ходити на побачення і дружити з кимось. Скрізь або сама, або з ними. От я і втекла сюди. Думала тут буде мені воля, бо це ж цирк. І я любила те, чим займалася. Завжди хотіла стати олімпійською чемпіонкою з художньої гімнастики, але батьки не дозволяли їздити за кордон та й до інших міст також, тому я тут.
— Сюди всі тікають, — репліка належала моєму натомленому голосу.
— Всі тікають до цирку, що постав з власних руїн...
Я згадала про те недоговорене вранці. Минула допитливість запалала вогнем у мені, від чого наш спільний крок пришвидшився. Я попросила Маю нарешті розказати мені історію цирку і цього разу вона погодилася. Дівчина задумливо глянула на пачку сухариків і почала.
— Десь читала, що першим власником цирку був чоловік, на ім'я Щек.
Дем'ян зареготав.
— Ще не вистачає Хорива і сестри їхньої Либідь. Кий же у нас вже є.
— Ага, дуже дотепно, Дем'яне, але ти не повіриш — такі були, — вона лишила йому свою стриману усмішку і продовжила. — Так от. Він мав сестру Софію, яка загинула під час Голодомору тридцятих. Я не знаю як саме, але трагічно і завдяки її смерті, Щек вижив. А змалку він обожнював цирки й коли виріс, попри всі страхи та застереження, погрози, тотальну невіру, мовляв, це неможливо, він створив цирк і назвав на честь своєї старшої сестри "Цирк святої Софії".
— Ну і де ж у цій історії Хорив і сестра його Либідь? — Дем'ян був дещо ображений від чого його блискучі губки блискавично надулися.
— Свого сина він назвав Києм, а дочку Либідь.
— Ну а Хорив де?
— А Хоривом був його онук. До речі, єдиний, бо Либідь не хотіла дітей, а Кий навпаки про них мріяв. Викохав свого Хорива.
— А що було потім? Чому він занепав? — я от-от мала заплутатися.
— Після смерті Хорива 2011 року, цирк занепав. Він і не мав шаленого успіху останні кілька років. Ну і на тому історія тривалістю близько пів століття завершується. І відновлюється лише у 2017 році, коли власником цирку стає наш Кий.
— А який стосунок до минулого цирку має Кий? Він якийсь родич? — цікавить мене взаємозв'язок.
— Не знаю. Я у нього не питала.
— Можеш у нього запитати як ми прийдемо, — ядовито відказав мені Дем'ян.
Сили якось йому відповідати я не мала та і не бачила сенсу знаходити сили на відповідь. Я збиралася з думками, аби не втратити свідомість прямо перед постаттю Кия, який, я переконана, мав очікувати на мене на нашій стоянці. А може його дуполизи схоплять мене під руки й понесуть до нього у фургон? Може на мене чекають тортури, а може безмовність комірчини з різним ганчір'ям та мітлами, як це було у дитбудинку? Лиш тоді та комірка була порятунком.
Але зайшовши на парковку, що нині була територією цирку — нас зустріла тотальна тиша. Нічого лизодупне не тинялося поміж автобусів, жодного погано освітленого клаптика асфальту, що свідчило б про шпигунство. Абсолютна ніч, де кожен малюк спав і лише ми, заблукані дорослі, тинялися тими новоутвореними провулками з автобусів, що вели до жовтогарячого шатра.
Ми тихо зайшли до нашого автобусу, аби не розбудити якогось тонкоспаньку. Піднімаючись сходами, оглядалися назад, аби наш водій жодним чином не спіймав і не затягнув нас до себе попити нічного чаю, заїдаючи огидний засолодкий напій печивом "Марія". Він неодмінно дістав би ще якогось варення, скоріше абрикосового, і розпочав оповідь, як працював водієм на швидкій допомозі. Це було б неодмінно цікаво почути, але не тої ночі та не за тих обставин в які я мала от-от вляпатися.
І вляпалася.
Відчинила двері своєї комірчини ключем, що нагадував мені золотий ключик "Буратіно", ввімкнула світло і зблизька познайомилася з Києм.
Він сидів на моєму ліжку, досі не прибраному, й уважно оглядав мої "нелегальні" надбання. Вивчав кожен сантиметр чипсів, мружачись від зосередження. Робив це якось обережно, навіть трохи люб'язно, щоб не налякати мене. Після чого його очі метнулися на двері позаду мене з виразним проханням їх зачинити. Я так і зробила. Слухняно виконала завдання й обережно, бажано безшумно, поклала чипси на стіл. Хотілося просто лягти на ліжко і заснути, а не терпіти присутність цієї фігури, що явно не хоче мені добра. Певно прийшов аби звільнити, чи просто, безідейно наговорити мені різних гидкостей і піти, ніби жодного кривого абзацу не виблював. Так, він говорив абзацами — це я підмітила точно. Навіть короткі фрази оформлювалися не у словосполучення, речення, а виключно абзацувалися і так, що тими абзацами лишалися висіти й вирізнятися поміж загального тексту. Коли він говорив, це було помітно — він писав слова, замість того, щоб їх вимовляти. І я вдавалася до мовного уподібнення, коли починала з ним розмову, наче він інакше не зрозуміє, наче ті мої слова, вимовлені звичайним тоном, будуть для нього якимись іноземними.
Він оглядав мене лагідно. Від його погляду не кололо і не палало щось усередині. Весь мій внутрішній неспокій потроху зменшувався. А за секунду взагалі вивітрився через прочинене Києм вікно до вуличних пахощів. Рукою він провів уявну, чаруючо-плавну лінію, запрошуючи мене сісти до нього, але я втрималася. Продовжувала стояти, коли він лагідно почав:
— Знаєте за що ви мені подобаєтесь, Софіє? — його голос ніколи не був настільки рівний, позбавлений інтонаційних стрибків та закарлючок, стилізованих під рококо.
— За що?
— Ви чомусь дуже всього боїтеся, але цього не показуєте.
— І невже це те, за що я вам подобаюся?
— Це говорить, що ви добра акторка.
— Але ж ви це помітили... — я силувала себе поглянути йому прямо в очі. Києві зіниці були чорнющі й широкі, а загальний колір очей у напівсвітлі моєї комірки, видавався сумішшю темно-синього і чорного — виходив якийсь фіолетовий.
— Помітив, бо маю досвід.
— І який же?
— Багатий, Софіє... — він усміхнувся.
— Це все? Ви прийшли сказати мені це?
— Ні, — він демонстративно похитав головою. Маленькі, тендітні руки замкнулися у тонкопальцевий замок на колінах. Багатослівний фокусницький бриль трималася якось геть не рівно. Мало не падав, але щось його таки тримало. Вуха. Незначна, але достатньо помітна клаповухість тримала той бриль міцно.
— Ну...
— Ви чимось незадоволені?
— Так! — я мало не зірвалася на крик. — Ви пролізли до мене вночі, розвернули якусь пошукову операцію і ще запитуєте, чим я незадоволена?
— Я лише хотів побажати вам успіхів завтра. Нехай вас спіткають феноменальні овації публіки та нестримне натхнення.
— Дякую...
— Це я вам дякую, — він подарував мені наївну, майже дитячу, усмішку і підвівся. — Вибачте, що так вчинив. Я і правда не мав такого робити.
— Вибачаю, але більше такого не робіть, — я відповіла натужною усмішкою.
— Я дуже поважаю всіх своїх працівників, правда. Особливо таких талановитих як ви.
Але я вже не встигла відповісти, бо двері моєї комірки миттєво прочинилися і він розчинився за ними. Навіть аромату по собі не лишив.
Я засинала під звуки нічного Миколаєва. Навмисне не зачиняла вікно — хотіла добряче насолодитися співами напівтверезих компаній, машин екстреного виклику і ганяння випадкових авто, від яких, все ще тепла вереснева дорога, димилася, палахкотіла.
Мені снився рух. Я кудись їхала, спостерігаючи зміну пейзажів за великим, дбайливо вимитим вікном. За довгим полем насувалися дерева, цілі лісові хащі, а за ними обов'язково визирало якесь селище, де добрий господар пас свою маленьку білу кізочку. І я просто їхала. Здавалося всю ніч. Один незмінний сон. Один сон, що я ніби вже бачила. І таки бачила. Це був той вид сновидінь, що мають властивість повторюватися, снитися по кілька разів за життя, рік, місяць, тиждень — день у день однаковий сон. Це був він. Значення якого я не розуміла. Значення якого втратилося у тих нестійких, довічно рухомих пейзажах. Лише чисте, натерте до блиску, вікно лишалося незмінним. Можливо, це тривога не дає мені спокою? Напевне це вона змушує мене рухатися, аби трохи заспокоїти свою людину? Не розумію. Боюся, що буду їхати вічно. Страшно, бо цей сон таки може дещо значити.
А потім:
"Софіє..."
Розлючений жіночий голос. Милий голосок. Рідний.
А я плачу, не відриваючи очей від пейзажу за розбитим вікном.
Мій червоногарячий костюм з непотрібною спідничкою, висить перед моїм носом на дверях. Зранку прийшли костюмери з оновленим варіянтом. Соломії не сподобалося як попередня спідниця на мене сіла і вона наполягла, щоб її таки перешили на Соломіїн лад. Тепер одежина дещо довша — майже по коліна. Я боялася, що буде не зручно виконувати сальто. Особливо переживала, що та може заплутатися в повітрі й задушити мене якось. Яскраво це бачу. Ось я роблю майже останній елемент перед своєю улюбленою рушницею — переворот... Оркестрове напруження, нагромаджуються акорди звук за звуком, що призведуть до переможного акорду і мого падіння. Я накручую своє невагоме тіло у гімнастичні полотна, здіймаюся все вище й вище, а коли розумію, що врешті добряче себе накрутила, стрибаю донизу виконуючи оберт. Тут сподівання на фізику, на те, що все вже наперед розраховано мною та ВСЕВИШНІМ і я вчасно спинюся, аби розкинутися у тій рушниці, а затим спіймаю кожен оплеск публіки, кожен свист, чи нажаханий зойк. Але нічого не вийде, бо я не спинюся, бо моя спідничка сповзе мені на шию, обвивши її морським вузлом. Я лише побачу червоний прожектор, що освітить мою смерть і врешті Смерть прийде по мене.
Сподіваюся це станеться миттєво.
Та я зрештою вдягаю ту спідницю, самостійно роблю макіяж, бо не довіряю Стефанії та її візажу, і йду до цирку. Ранок. Артисти поспішають на репетицію. Соломія допиває свій ранково-рутинний літр кави й завертає за мною в шатер. Звукачі, оркестр, режисери, оператори, прибиральниці, медики, артисти, Соломія та мною забута решта — всі тут. Чекаємо Кия і мій останній безпечний виступ відбудеться.
І я не можу вийти на сцену. Мій вихід. Музика розпочала оповідати, а я не можу вийти. Мене підганяють. Мене вмовляють вийти, але я не можу. Мене ніби заблокувало. Оті ЛЮДИ, що сидять там у темряві, в очікуванні вистави. Чого вони хочуть? Невже їм дійсно цікаві якісь неприродні людські конвульсії на землі та у небі? Тут немає тварин — не можуть сміятися з дотепної шимпанзе чи зубастого лева. Тут немає клоуна у роздутих червонобарвних черевиках — не можуть викрикувати йому різну гидоту, поки той збирається із силами, щоб нарешті витягнути ногу з випадкового місця, куди та кінцівка потрапила. Тут серйозна тема над якою скоріше будеш плакати, ніж гоготати. Тоді у чому сенс такого цирку?
У чому сенс мого виступу?
Щоб ВОНИ розчарувалися?
І я буду першою, хто ЇХ розчарує.
Спідниця майже заплуталася. Лишалося ще трохи й мої передсценічні фантазії справдилися б. Але ВСЕВИШНІЙ і я таки все розрахували. Мої страхи щодо публіки теж не виправдалися. ЇМ сподобалося! І я була шалено щаслива з того аж настільки, що по завершенню виступу звільнилася з роботи. Я була щаслива.
Мені снилося. Все те наснилося. Я сиділа за лаштунками на жовтогарячому кріслі в обідню перерву і дрімала. Довкола вирував суцільний спокій — лише деколи тишу порушували прибиральниці та збуджені "технарі" яким вже чесалося працювати. Від декого з них залежить моє життя і чи заплутається моя спідниця зокрема. Та я не мала достатньо сили, аби підійти й ще раз пересвідчитися, що все під контролем (моїм контролем) і виступ точно не провалиться. А як принесе шалений успіх, мені доведеться звільнятися, щоправда, невідомо чому — підсвідомість надурила мою свідомість. Макіяж, що я робила зранку стерся, тому Стефанію таки довелося кликати на поміч, а от ця зловіща спідниця, що воліє заплутатися... мене лякає.
Я вийшла до їдальні за годину до виступу, аби трохи підживитися і випадково, а може він мене чекав, трапила на Левка. Дивак. На розлогіший опис він не заслуговує. Все ж хлопець мав дуже дивну ходу і непропорційно довгі руки як на свій зріст. І ходив він тією ходою незграбно — геть не так, як ходять інші артисти цирку. Він весь прямо вигинався, настільки, що здавалося дещо у його попереку ламається, а з кожним кроком все дужче й дужче. І минулість волосся ота багатослівна, солодкувата як на нього такого гіркого, та не менш солодка лисявість. Як же мене все у ньому дратувало, причім без причини. Так і має бути — він же мій сценічний ворог, тож от вам і щиросердечні емоції, які я з легкістю зображатиму на сцені за годину (якщо насмілюся вийти).
Він мені усміхався. По-доброму. А я йому по-злому. Він підходив все ближче, з такою легкістю, з такою приязністю, а я скритно віддалялася, ступаючи по кроку назад.
— Бажаю тобі сьогодні успіху, — Левко наче зрозумів, що мені його особа є неприємною і ближче ніж на метр не наближався.
— Дякую. І тобі того ж.
— Хочеш розкажу секрет?
— Який? — я глянула собі під ноги, показуючи більше зацікавлення землею, ніж його секретом.
— Соломія сказала мені, що ти не впораєшся.
— З якою ціллю ти це говориш? Позлити мене?
— Ні. Я лише хотів тобі це сказати. Мені дуже не сподобалися її слова про тебе і я вирішив, що ти маєш знати.
— Не бреши, — мене дратувала його брехня. Я знала, що кожне його слово — це неправда. Він хоче налаштувати мене проти всіх у цьому цирку, окрім себе звичайно. Він, наче дитина-ватажок у дитячому садочку, який найбільше за всіх закакується і найгучніше про це кричить, скидаючи відповідальність за своє лайно на інших.
— Я не брешу, — він противно випучив свої маленькі очки.
— Окей, — я вже збиралася йти, як він урвав мене, взявши за руку.
— Сказала, що ти не вийдеш на сцену, бо сильно злякаєшся.
— Я тебе почула, до побачення.
Я посвистувала від злості. Була переконана, що він бреше, а як не бреше — Соломія точно затіяла якусь гру. Вона достоту була не з тих, хто говоритиме за спиною подібне. Вона скаже все у вічі швидше, аніж ти встигнеш припустити бодай половину.
І я була страшно обурена. Вже геть не думала про ту спідницю, про тих ЛЮДЕЙ, які будуть розчаровані, а може навпаки аплодуватимуть настільки відчайдушно, що мені доведеться звільнитися.
Я витримала до сказу повільні руки Стефанії, натхненні погляди колег і той незадоволений вдих Соломії, перед моїм виходом.
Музика заграла.
Сцена запалала червоним сяйвом і вийшов Левко. Його вихід, його перша дія була страшно короткою — на сцені він побув кілька коротких хвилин, виконавши свій фірмовий короткий номер з вогняними кільцями, крізь які самотужки лазив.
Затим він потягнув за канат, кольору мокрого асфальту і я впала на коліна перед ним. Глядач ахнув. Його шоковано.
Вистава вдалася.
З Левком ми вийшли за руки. Він давив страшно щасливу либу, а я, знайшовши поспіхом Соломію, огріла її глузливим усміхом. Вона злякалася — сховала очі кудись у пісок під ногами й більше не дивилась на мене весь вечір. Її чорна сукня уподібнювалась її фігурі — громіздкій, але елегантній. Вона висока жінка, ефектна, надзвичайно приваблива, але той її багатоваговий характер, який не терпівся... Вони з Левком наче створені одне для одного — вона сильна, вбивчохарактерна жінка, а він пожадливий до уваги хлопчик. Її малюк радше, ніж партнер.
Ці думки виникли саме тої миті, як Дем'ян підійшов до мене з-за спини й виблагав поговорити. Я бачила, що йому хочеться сказати щось важливе. Він мало не плакав, тож я зрештою вирвалася з того цілковитого свята й попрямувала за ним. Дем'ян вийшов з шатра, рушив прямо, не озираючись — йшов рівно, невимушено хитаючи стегнами у напрямку невеликої алеї, чи скоріше простої пішої вулички, що тягнулася довгою смугою над автомобільним шляхом. І коли ми були вже далеко від цирку, а наша публіка потроху розходилася до своїх панельок та хрущових коробок, він спинився. Блукав поглядом по моєму блідому лиці й не міг вимовити нічого. Жодного слова. Нащо тоді ми сюди йшли — аби він просто мовчав, перекочуючи свої баньки в мої? Я кілька разів його кликала на ім'я, але він лише крутив головою, виставляючи пальця аби я зачекала. Мовляв, ще не час. А я не мала терпіння чекати. Хотілося того вечора блискавичної швидкости, а оце його "ще не час", мені заважало. І він таки почав говоріння, щоправда, коли я ступила крок назад до цирку.
— Зажди, — голос Дем'яна хитався, наче то був зовсім не його голос, а хвилі Кия.
— Та що сталося?! — я мало не кричала.
— Хтось перерізав тобі сьогодні страховку на твоєму соло, — він шепотів.
— Як перерізав? Я ж бачила її перед номером. Вона була прикріплена до мене. І добре натягнула, все як треба.
— Але вона була обрізана, розумієш? Хтось її чікнув ножицями, а потім прив'язав до однієї з балок на стелі й все. Ти виступала без страховки і якби ти впала...
— Якби моя спідниця таки заплуталася... — мене накрило крижаною лавиною. Вереснева нічна теплість вмить завіяла холодом. Крижаним холодом, який я не могла стерпіти.
— І хто це міг бути, ти не маєш підозр? — Дем'ян змінив тон зі схвильованого на детективно-проникливий.
— Ні, — я правда не мала нікого на думці, навіть Левка не могла звинуватити. — А може це просто якась випадковість? Може тобі здалося? Хто це тобі сказав?
— Соломія.
— Знову вона...
— А що таке? — Дем'ян розгубився. Його очі застрибали моїм обличчям у пошуках невимовних відповідей.
— Перед виступом до мене підійшов Левко і сказав, що вона думає, ніби я не вийду — забоюся. А я вийшла. І тепер ти мені кажеш, що вона тобі сказала, що мою страховку перерізали, що...
— Тож, думаєш це вона? — Дем'ян обернувся на звук компанії, яка кричала нам услід якісь недоречні компліменти.
— Можливо...
Компанія геть розоралася. Нас сприйняли за двох нафуфирених дівчаток, які йшли чи то з клубу, чи до нього. Ми рухалися спокійно, особливо на них не зважаючи. Терпіли їхні крики, свистіння й "кицькання", а коли один молодик набрався сміливости, аби підійти зі своїм: "А давайте все-таки познакомімся", я розвернулася і ткнула йому в писок свого красивого середнього пальця, на що гопник гидко вишкірився. Він підняв долоню над головою, готовий зарядити нею мені по щоці, як Дем'ян встав між нами. Той гопник миттєво відсахнувся, став у позу нажаханого кота і позадкував з криками: "Пєдік! Тут пєдік!". Його "друзі-товаріщі" відкрили свої хавальники тепер вже із зовсім іншою ціллю — їхня мета якомога низькочоло змусити нас боятися і тікати від них під колеса якогось раптового автомобілябіля. Та натомість Дем'ян миттю дістав з кишені невеличкий балончик, і пирснув пекельно-червоним, як Дем'янові губи, вмістом у лице тому гопникові, що вже потроху наближався до нас зі своєю понівеченою наркотиками посмішкою. Тепер йому пекло, очі палахкотіли нашою помстою, а голос зривався на фальцетний вереск, що подеколи нагадував собаче скавчання. Дем'ян схопив мене за руку й одразу кинувся навтьоки до того ж ринку, який врятував нас минулої ночі.
Ми бігли не спиняючись. Налякані й водночас повні чуття власної перемоги. Дем'ян у своєму чорному гімнастичному купальнику з довгими лямпами, що вдягався на номер Кораліниної кімнати, мав якнайдивніший вигляд — неначе він зовсім голий, але чомусь геть чорний (можливо шахтар, але який ще шахтар у Миколаєві?). Тож я бігла за ним, трохи заспокоюючись, бо крики тих тварюк значно ослабли.
Я не мала справжніх друзів. За якими могла просто споглядати, відчуваючи тепло. Якусь навіть особливу любов, а не почуття зверхности, чи навпаки власної мізерности. Раніше я думала, що спілкування з кимось обов'язково своєї статі частіше аніж кілька разів на місяць і є дружбою, але тепер розумію, що у дружбі важлива не частота спілкування, не стать, а оця таки особлива любов. Цей погляд з яким я дивлюся на Дем'яна — нині кумедного друга, який незграбно тікає, озирається на мене і підганяє моє тікання активним крутінням свого пальця. Я відповідаю торканням до власних грудей і хитанням головою — не можу бігти швидше. Важко, мені не вистачає повітря. Та і тікати більше не було сенсу — вони значно від нас відстали та ймовірно навіть забули, хоча переконана, пекельно-червоні Дем'янові губи вони запам'ятають навіки.
Вирішила спинитися, минаючи підтюпцем якийсь літак. Можливе то був меморіал, а може частина дитячої розважальної програми Миколаєва, але у будь-якому разі, там було затишно і спокійно. Жодної заблуканої фігури чи опівнічного монстра — все стабільно нічно. Навіть місячне сяйво досягало того місця якось слабувато, навіть трохи несміливо.
— Я втомилася, — захлинаючись повітрям мовила Дем'яну.
— Ти чи не займаєшся спортом, бідосю? — він спокійно оновлював дихання.
— Займаюся... Я ж гімнастка.
— Але ж ото, що ти там вниз головою повисиш і повикаблучуєшся в повітрі, спортом не називається. Це просто твоя робота.
— Я тебе не розумію. Як це може бути не спортом?
— Ну от тобі складно робити всі ті трюки? — він всівся на землю над крилом літака.
— Та не дуже вже. Ну, зусиль докладаю, але не таких як на початку роботи.
— Ну от. А спорт це завжди про напругу, про вправи від яких аж плакати хочеться — так важко. Спорт це сила волі, а твої трюки — звичайна робота, любонько.
— Ну є логіка, окей. Погоджуюся.
— Ну то бігати будем? Зранку.
— А ти бігаєш? — сіла поруч із ним. Холодна земля дещо пришвидшувала моє зцілення.
— Звичайно. І тепер ти бігаєш зі мною, — він простягнув долоню для рукостискання і ми безмовно домовилися.
— А балончик у тебе як опинився?
— Смішна? — він пронизливо на мене глянув. — Купив у магазині. А твій де?
— У мене нема.
— Як це?
— Отак.
— Тобі чи жити не хочеться?
— Та я просто ніколи вночі не ходила нікуди, — я витягнула з волосся п'яту шпильку і поклала біля себе на асфальт.
— Ага. Тобто ти була з тих, які сиділи вдома і всього у світі боялися? А потім тебе все дістало і ти наважилася на цю циркову авантюру? — коли він запитував щось таким тоном, мені ставало страшенно ніяково.
— Типу того. Я власне прийшла сюди, бо так складалися обставини, а не тому, що націлено шукала роботи чи ще чогось.
— Знаєш, скажу тобі одну річ про себе. Мені страшно подобаються дівчатка як ти, які мають щось таке в собі, від чого самим страшно, тому вони обирають сидіти в чотирьох стінах, ховаючи це страшне від самих же себе.
— Дякую, але я не розумію сенсу твоїх слів, — я хіхікнула.
— Якби я жив на кілька століть раніше і не мав змоги будувати стосунки з чоловіками, я б неодмінно взяв тебе за дружину, бо з тобою було б цікаво. Ми б не були люблячою парою, але були б кращими друзями.
— Ми є?
— Ми є, Софійко. Я не знав ще жодної людини, яку б так добре відчував.
— А Мая?
— Вона теж гарна. Але інакша. Тому нам варто дружити втрьох, щоб доповнювати одне одного.
Ми засміялися. За тою приємною розмовою зовсім забули про мою перерізану страховку, і про тих гопників, і про цирк до якого вартувало повертатися. Нам просто було добре під крилом того раптового Миколаївського літака.
Повернулися коли всі розійшлися. Лишилися одні прибиральниці й технарі. Вони готували сцену та обладнання до завтрашньої вистави й так мало тривати протягом всього тижня. Дем'ян провів мене до комірки та безмовно поставив свого газового балончика на стіл. Кинув усмішку й пішов. Йому страшно пасував той чорний костюм і червоногарячі губи — я ним відверто милувалася.
Все кругом повернулося до своєї нічної рутинности. А я не могла зняти із себе той костюм зі спідницею. Не мала достатньо сили. Не хотіла оголюватися у цій комірці. Тривога накрила мої бідні плечі своєю колючою ковдрою, тож я несвідомо схопила балончик до рук. Щось мені тут геть не подобалося. Хотілося дещо прибрати. Але я не знала що саме. Не знала й гадала, поки не помітила маленьку червону цятку в кишені своєї теплої куртки, що висіла на дверях. Камера. Маленька штучка, що знімала кожен мій крок вже протягом десяти хвилин, як я увійшла. Хтось був тут без мого знання й дозволу і я вже знала хто. Схопила до рук ту свою куртку, запхавши до неї знахідку, взяла Дем'янів балончик й рушила до Кия.
Фургончик в якому жив Кий ховався за шатром. Абияк пройти до нього й постукати посеред ночі було не просто. Однією з перешкод вилизувались Києві дуполизи, що оглядали територію цирку щоночі, особливо пестячи Київ фургончик. Але, набравшись безстрашшя, я стиснула правицю в кулак і рушила до двох шаф на курячих ніжках. Дуполизи миттєво мене помітили, але на обурливий жаль, вдали ніби зовсім мене не знають, ніби минулої ночі не розшукували, поскрипуючи своїми замурованими тілами. Один ступив крок до мене виставивши свого пальця мені в лице. Прохід до лорда закрито, але я мала терміново-невідкладну справу, тож не терпіла б подібного поводження з собою. Я миттєво огріла ляпасом руку одного, від чого той зніяковів і наче зблід. Навряд він очікував подібного поводження від тендітної дівчини, але мене вже мало хвилювала відповідність зовнішности й поведінки Софії. Однаково рішуче я пройшла повз другого, який навіть не намагався мене спинити, а напроти випучив свої одурілі очі поки я проходила повз нього. Певно, чекав німого наказу свого товариша, бо щойно я піднялася на першу сходинку Києвого фургона, мене заламали. Одну мою руку притиснули до тіла іншою, і тепер я була знерухомлена. Лише ноги бовталися та відбивалися, а голос дужчав у воланні. Але недовго. Ноги одним вмілим ударом підбили, а рота легкою рукою затулили. Я спробувала кусатися, але на смак та гігантська, потна долоня була нудотною. Мене повели звідти, питаючи, де я живу.
"Ніби ви не знаєте, пришелепкуваті!"
Але я мовчала (БО ВОНИ ТРИМАЛИ МІЙ РОТ ЗАКРИТИМ!). А через це мене просто кинули посеред парковки, недалеко від входу до циркового шатра. Куртка, яку я несла до Кия, через секунду впала мені на голову, а камера в кишені добряче стукнула мене по плечі. Думала взагалі розтрощить. І я заплакала. Вперше так гірко і так знесилено. Стільки дурних, небезпечних пригод в один день! Я не була готова до такого. Цирк це ж про веселощі, про сміх і вічних клоунів. Про магію, фокуси, дитинство. Я більше не мала сили. Хтось перерізав мені страховку — я могла б померти й не лише від тої подовженої спідниці. Потім та бидлота, яка на щастя відчепилася. Але виключно завдяки Дем'яну — сама б я не впоралася. І минулонічна пригода теж була не з найбезпечніших. А ще ця прихована камера! Я страшно заплуталася і тепер не знаю чого хочу. Я боюся одноманітної рутини хатніх справ, але й остерігаюся, ні жахливо лякаюся, цих артистичних непостійностей. Цієї загрози та подорожнього способу життя.
Я сидітиму тут. Прямо на асфальті. До ранку. А потім не збираючи речей, поїду кудись. Може до Богдана. Я правда помилилася...
Яка підтримка й мотивація, любий В.Д.!
Але я таки підвелася.
Я навіть зробила крок уперед, а потім ще один, і ще один. І так дійшла до Києвого фургона. Дуполизи все ще стояли, спостерігаючи за мною максимально глузливо, настільки, що те глузування, нескінченними шмарклями лилося з їхніх вух. А я посміхалася. Не знаю чому. Просто. Було весело. Я гралася і вони гралися.
— Кішки й мишки, хлопці?
Мовчали. Тож я перепитала.
— Іди спати. Тобі чи нудно стало? — відповів той, що тулив свою руку мені до рота кілька хвилин тому.
— Ви нарешті заговорили! — я зіграла бурхливе здивування.
— Глуха? Спати йди!
— Мені потрібен пан Кий. Це терміново, — тепер я говорила виключно серйозно.
— Він, на відміну від тебе, спить. Геть іди...
Двері фургончика відчинилися і перед нашим оком повстав строгий Кий. Він гиркнув на дуполизів і ті миттю розступилися, аби я могла по-царськи ввійти до Києвого палацу. Переконана, жоден артист ще не дозволяв собі подібної нічної витівки, але і жоден власник цирку не дозволяв собі витівок з прихованими камерами.
Я не починала розмови одразу. Якось самовільно прийнялася чекати правильного моменту, а допоки оглядала його домівку. Така симпатична місцина з цілим кухлем води біля ліжка. Імпровізована кухня пахла топленим шоколядом, диванчик для гостей було захаращено різним дріб'язком: якимись брошками, медальками, та купою, цілою громадою м'яких іграшок. Він певне помітив мій здивований погляд, що бігав від однієї частини дивану до іншої, тож мовив:
— Люблю всяке збирати, а складати не знаю де. Одна з проблем колекціонерів, — він міцніше вкрився фіолетовим халатом.
— Я прийшла не оглядати вашу кімнату, — його погляд випромінював тепло, навіть якусь не осінню спеку. Це все ті його очі кольору бабиного літа зігрівали. Ні, вони таки не темні, та не фіолетові. Вони якісь літні, але літні по-бабиному. Чудові очі.
— І чому ж ви прийшли?
— Бо ховати камери до кімнат своїх артистів це негарно.
— Зовсім погано. А я до чого? — його бабинолітні очі потемнішали. Стали якимись надто добрими й особливо приємними. Я уважніше придивилася, ніби зазираючи туди по його душу у пошуках правди-істини, хоча істинно аналізувала ступінь збільшення його зіниць.
— Це ви заховали камеру мені в кишеню куртки, — прозвучало скоріше не звинуваченням, а запитанням.
— Зовсім не я. З чого такі теорії мені висуваєте?
— Бо вчора ви вдерлися до мене в кімнату, тож тільки ви маєте, певно, дублікат ключа, чи абощо.
— Дублікати я таки маю, але аж ніяк ними не користуюся, Софіє.
— А тоді хто? — я зовсім розм'якла.
— Хто? Це я у вас маю запитувати хто. Певно, якийсь збочений закоханий чи абощо.
— Я таких не маю.
— Тоді ж чому звинувачуєте мене? — Кий лукаво зиркнув на мене й миттю відвернувся до вікна.
— Я...
— Думаєте, це я той збочений закоханий?
Я зовсім не знала куди себе подіти. Все стало якимось надто дивним, нечітким, наче от-от розпливеться, ніби лак для нігтів, що я його крапала у воду, виготовляючи дивні візерунки для манікюру. Я прийшла твердо і непереборно певна, що він сховав ту камеру, а тепер виявляється, що це зовсім не так. Я здалася. Не знала, що мені робити й де шукати винного. І я мовчала, готувалася полишити Київ фургон з поразкою... Звинуватити без жодних доказів людину! Невже я й справді повірила у цю свою здогадку? Слід було тікати, поки я не провалилася крізь землю до Пекла. Аж раптом:
— Хтось перерізав мені страховку сьогодні, — я невинно озвалася.
— Що? — він здивувався. Навіть злякався. — Коли ви це помітили?
— Мені повідомив Дем'ян.
— Це..?
— Артист на пілоні... у нього ще номер сольний в цій виставі в другій картині — він не міг пригадати, — ґей.
— А, отак одразу б.
Я ніяково кивнула. Його очі тепер дещо кололися, хоча все ще дивились на мене лагідно. Але попри те, я все одно сховала свої невиразні сірості, аби лише не відчувати його погляду, бо я нітилася, мов дитина.
— Так, а він як дізнався? — Кий продовжував.
— Йому сказала Соломія.
— Пані Соломія, будь ласка.
— Так, перепрошую.
— Та нічого, вам навіть можна. Ви у нас поважна особа у цирку, — він підморгнув.
— Та, я навіть не знаю чи можна таке говорити...
— Що саме? — Кий підійшов ближче.
— Мені Солом... пані Соломія не дуже до вподоби.
— Чому ж? — Кий не зводив з мене погляду. — Так, вона буває строгою, але це не робить з неї монстра якогось, розумієте?
— Розумію, але Левкові вона сказала, що я не вийду на сцену, бо злякаюся.
Кий посміявся.
— Вона так сказала, щоб ти таки вийшла, — павза, — ой, вибачте, ви таки вийшли.
Я махнула рукою і змусила себе поглянути на нього. Чорні зіниці вже геть розлізлися — від бабиного літа лишилося тільки тоненьке коло. Він уважно дивився на мене, ніби вітаючись із рисами мого, все ще невідомого, обличчя. Шукав у мені красу і щось знайоме — так легше. І я шукала у ньому щось знайоме. Хотіла, всіма силами намагалася, впізнати у ньому бодай клаптик Богдана, бо я так втомилася бути новою. Найбільше тої миті я хотіла почуватися вдома. Я навіть не сподівалася це відчути, але ж відчула!
— Вам жарко, — його завжди хиткий голос обізвався удалині моєї свідомости.
— Ні, — я закліпала очима, аби врешті прокинутися. — Не зовсім.
— У вас трохи проступив піт під нижньою губою.
І його грубі, як на аристократа, пальці витерли ту вологу, а я зрозуміла, що час іти. Нічого путнього опівнічне блукання не дасть, а зробить тільки шкоду. Ні. І правда варто йти. Я це говорила собі, але не могла напружити хоча б одну зв'язку, струнку свого голосу, аби врешті щось мовити. Почуття легкої нудоти пробіглося від маленької цятки десь на потилиці до нижньої частини живота, замість горлової потуги видати звук. Мовчання. Тиша від зачарування.
Мовчки пішла. Але він не зупиняв, не перепитував, не кликав. Власне, я переконалася, що і йому було дещо ніяково тої миті. Це було неможливо витримати. Тож я тікала — без тріумфу. Це було б так легко звинуватити його у всьому — у тій камері, у тій перерізаній страховці та сумнівах. І мені стало соромно. За безпідставні звинувачення, за сцену "боротьби" з охоронцями, а не дуполизами, що я влаштувала. Що я собі думала? Чи можу я почуватися деінде наче вдома, коли цей дім ненавиджу?!
Саме тому я ніколи не мала дому. І саме тому я опинилася в цирку — аби нарешті віднайти свою домівку. Аби бодай десь оселитися.