Вірші
Душа Мегаполісу
"Рожева пастель вечірнього неба,
Навколо душа мегаполісу.
Типова оселя – погана прикмета,
Для того, хто ніжиться логосом."
⠀
Він мчиться на дах, стискає долоні,
Подалі б від за̀мкнутих мас.
Хотів віднайти життя без кордонів –
Отримав обмежений час.
⠀
Поглинуло місто вражаючі мрії,
Спустошивши картку і серце,
А дах і самотність пускали у вирій
Придумати кращу із версій.
⠀
Але із бажанням побути в поко̀ї
Вже хтось спочивав на даху.
«Я і тут не один», – подумали двоє,
Та не стали ховати журбу.
⠀
Один нарікав, що вдалося замало –
Стандартні для часу новѝни.
Інший мовчав, бо всього вистачало –
Ціна непокоїть глибѝни.
⠀
Довіритись легше комусь чужому,
Є іноді в цьо̀му потреба.
Якщо ти все правильно робиш сьогодні,
Чужого не дасть тобі небо.
Спільний вірш у складі команди "Смарагдовий Потяг" на онлайн-батлі "Losers Poetry". (Авторська строфа взята у лапки)
4
0
343
Pо́llice vе́rso
⠀Десь у відкритім морі,
Де повний місяць,
Човен пропливе поволі повз
І не помітить.
Чобітком по ньому гуц щосили
- Все марно,
Чорна смуга на воді між дво́ма
Примарами.
⠀
Поза зоною і поза радарами,
На просторах солоних, віддалених,
Без ракетної зброї сигнальної,
Переможений, та не зла́маний.
⠀
Ти підхо́пиш мене і проне́сши
Над очима і вверх руками,
Що показують по́ліче ве́рсо,
І заде́рті під батога́ми.
⠀
Що ти знаєш про поліче версо?
Не шукай стародавній Рим,
А постій п'ять хвилин у черзі
Поміж кіл і рядів вітрин.
⠀
Там, дивися, охайний батько
І маленька його донька́.
Тільки що це на ній? Фуфа́йка?
А у нього бухло в руках?
⠀
Що ти знаєш про поліче версо,
Коли пишеш свої рядки?
Коли душу вливаєш, сердце,
Та для когось ти - архетип.
⠀
Ти все знаєш про но́ві кризи,
Пам'ятаєш старі часи,
Та не знаєш, що справжній ризик
То є криза у голові.
⠀
І шукаєш ново́ї рими,
До стабільності і життя,
Та отримуєш задоволення
Від злиденного каяття.
⠀
Ти ніколи себе не пробачиш,
І рятуєш мене завжди,
Лиш для то́го, щоб все, що бачив,
Я за тебе приніс в світи.
3
0
337
Вірш по "Різдвяній пісні"
Коли збентéжиться затьмáрене сумлíння,
Прийдé нервовий при́вид з ди́кими очи́ма.
Біжи́ за ним: тебе чекатиме спасíння,
Бо Ма́рлі зна́є, що в душí ти ще люди́на.
⠀
І як на се́рці буде груда сму́тку й вíдчаю,
Згадай дити́нства мить щасли́ву, не скалíчену.
Тоді запáлить старий ду́х, неначе свічкою,
Дитячу щи́рість, дивним о́страхом увíчнену.
⠀
Тепер погля́нь, що ти трима́єш коло се́бе.
На сво́є по́прище ти подиви́сь із висока́.
Бо бачить Ве́летень знецíнену буде́нність
І бачить ча́с, що ти марну́єш тут і та́м.
⠀
А ось і тíнь прийшла. І що там у майбу́тнім?
Ну подиви́сь ти, не соро́мся, за плаще́м.
Он твій же па́лець ти́че в те, що ти набу́в тут,
У золоту́ могильну пли́тку під доще́м.
⠀
"То все - казки́, а ми говоримо про бу́дні,
Та може хо́дять тії ду́хи серед на́с.
Не ко́жен Скру́дж сьогодні ста́не більш споку́тим,
Щоб бу́ли квíти на моги́лі біля фра́з."
Спільний вірш у складі команди "Смарагдовий Потяг" на онлайн-батлі "Losers Poetry". (Загальне редагування. Авторська строфа взята у лапки)
3
0
346
Світ примарних копій
Ми у світі примарних копій,
Й кожен вірить в оригінал,
Наша зброя на лезі іроній,
Бо за правду – під трибунал.
⠀
Ми ніколи не знаєм, де істина,
Виринаючи, топимо гнів,
Нехай правда засвітиться іскрами,
Знищить фальш із людських почуттів.
⠀
Бо, як насідок, всі під масками
Поховали тьму чорних облич.
Зовні ніби наповнені фарбами,
Тільки чути душі сірий клич.
⠀
"Ну а ті ж, хто пішов від концепцій,
Відвернувся від світу прикрас,
Найчастіше – плоди дивергенції,
Що зі штучних утворені фраз."
⠀
Кожен день ніби виступ в театрі,
На роботі злітає дах.
Ми в кайданах у власної мантри
І вдягаєм усмìшку на страх.
⠀
Ідучи по гнучкій траєкторії
Копій, масок і фальші з прикрас,
Віднайди справжній лик бутафорії,
Щоби марно не гаяти час.
Спільний вірш у складі команди "Смарагдовий Потяг" на онлайн-батлі "Losers Poetry". (Загальне редагування. Авторська строфа взята у лапки)
3
0
293
Смарагдовий Потяг
Мчить невпинно смарагдовий потяг в пітьмі,
Що вже звик залишатись ніким непоміченим.
Він зливається з зеленню листя й трави,
Його тягне до душ дивним світом скалічених.
⠀
Мчить так стрімко туди, де немає адрес,
Де ховається страх і хороші новини.
Ми всі проти війни, де є богом Арес,
Ми мчимо, щоб знайти невідомі стежини.
⠀
А хотілося б просто із колій зійти,
Щоб нам вільно блукати по чистому небу,
Та навколо вирують кислотні дощі,
Догорають ліси - люди чинять халепу.
⠀
На чорнильному небі затихли слова,
Тільки всіх інфікує залежна будденість.
Вщент забуті крихкі головні почуття
Заховались у тьмі, притаївши нікчемність.
⠀
Він жене проти вітру до тлінних сердець,
Щоб збудити приречені мрії,
Що згубились, тікаючи десь навпростець,
Щоб вернути загублені цілі.
⠀
"Він на клапті розìрве усе павутиння,
На зупинках чекатиме вас до безтями,
І збиратиме всіх по краях воєдино
По двадцять одному граму."
Спільний вірш у складі команди "Смарагдовий Потяг" на онлайн-батлі "Losers Poetry". (Загальне редагування. Авторська строфа взята у лапки)
3
0
280
"Пасажири"
Вона дивилася з-під простира́дла,
Як в обіймах гітару плека́є Орфе́й,
І всІма пра́вдами і непра́вдами
Намага́лась затриматись в світі людей.
Ледь тримаючи ду́ми, проти́влячись по́тягу
Раху́ючи кожен cту́кіт коле́с,
Тягну́ли з поли́ці до ни́зу мов про́тягом,
Го́лос і струни, неначе з небес.
Вона не помітить його худорля́вості
Він - її при́смак гірки́х цигаро́к,
Обидва тікають від світу нена́висті,
Жоден не зміг утекти від думо́к.
Спо́гади о́садом падають, по́пелом,
Перед очима, мов чо́рна вуа́ль.
Його ж вилива́ються палкими нотами,
Кожну з яких понесе́ магістра́ль.
"Я так би хотів, аби ти не вага́лась.
Я бачу тебе у відби́тку вікна.
Краще б ти, дівчинко,
Там залишалась.
Не маю любові, усю вже віддав".
В нічному плацкарті відкрита квати́рка,
І вітер зганяє крохма́ль з подушо́к,
Місяць на небі, технічна зупинка
Один з пасажирів тихенько пішов.
5
0
320
Павук
На підвіко́нні сиро́му,
десь між сенпо́лій, ало́є
Шмат мішкува́того све́тру
переріжу надво́є.
Старий годинник в поло́ні
все мовчить і ляка́є,
Він на відміну від мене
щось пам'ятає і знає.
В пилу́ знайду медіа́тор,
посміхнуся повільно.
Згадаю як був від жахіть тоді вільним.
І побігли рядки по судинам сполу́к,
Це моє павутиння і я в ньому - павук!
4
0
408
Світ після мене
⠀
Якщо приклади брати з планет,
То я був би, напевно, Юпітером.
І не треба про мене новин і газет,
Я й без них тебе можу любити.
⠀
Я збираю навколо людей,
Разом з ними твої небезпеки,
Та молодший за тебе і більшість речей,
І наповнений білою спекою.
⠀
Та у цьому ж моя проблема,
Я не стану ніколи зіркою,
Недостатньо ваги, це - вічна дилема,
І не схвалений жодним критиком.
⠀
Як людині потрібна підтримка -
Так гіганту потрібна вага.
Саме в цьому стосунків затримка,
Саме в цьому і спільна біда.
⠀
Я тобі не замІню Сонечка,
Бо не маю такого ж тепла.
Я казав, що для мене ти - донечка,
Та по факту як старша сестра.
⠀
Ти хотіла б мене доповнити,
Я хотів би тебе усю,
Орбіта відхилена в спільному омуті,
Ти загинеш, тому боюсь.
⠀
Не даси ти мені охолонути,
Тут працює інакший закон,
Але "Є" - то "еМЦе", так би мовити,
А квадрат, із роками - полон.
⠀
Та на тебе я буду рівнятись,
І надалі тебе берегти,
Але спробуй, будь ласка, вчитатись -
Після мене тобі не втекти.
5
0
380
"Дзеркало"
І знову ночі без покою,
Чомусь тривога на душі.
Немов лишився сиротою,
Немов у спині три ножі.
Один від тих, кому байдужий,
Один від тих, кому близький,
А третій на примару схожий,
Холодний, гострий та бридкий.
Посеред ночі підірвався,
Почувши шепіт у кутку,
Що раптом різко обірвався,
Коли звільнив мене від сну.
Піднявся. Думав,що наснилось,
Холодний піт по спині біг.
Аж бачу–дзеркало схилилось,
Та підійти туди не зміг.
Бо ноги наче у бетон вкопало,
І серце вирвало з грудей,
Все тіло стімко замерзало,
Окрім лиш двох моїх очей.
І я стояв, і все дивився,
Аж поки страх не відступив.
Зробивши крок, я зупинився
Бо хтось плече моє схопив.
Чомусь не міг я закричати,
І раптом зовсім зкам'янів,
"Іди!Ти маєш право знати"
Промовив голос з моїх снів.
З'явилась сила у ногах,
Не озираючись ступив,
І раптом знову, дикий страх
Все моє тіло охопив.
Дивлюся в дзеркало - там я,
Та вже не той, якого завжди бачив.
Носив він не моє ім'я
І посмішка була звіряча...
У нього не було очей,
А замість них лиш чорні плями.
Темніші за усіх ночей,
Що не побачиш над полями.
В одній руці тримав якесь обличчя,
У другій був той третій ніж.
Який був ширше передпліччя,
Не бачив я його страшніш.
Позаду нього йшла отара,
Такіж істоти як і він.
Ступали наче чорна хмара,
Один за одним навздогін.
З землі з'являлися дзеркала,
Роздаючи жахливий дзвін.
Усі істоти не змовкали,
Стояв спокійно тільки він.
"A вдало ж ти мене ховав..."–
Промовив я із потойбіччя.
"Та зараз мій вже час настав!"
І він надяг моє обличчя.
Не встиг нічого я спитати,
Як опинився по той бік.
"Не варто навіть і благати"–
Промовив він і просто зник.
Дзеркала всі порозсипались,
І знов звучить цей клятий дзвін.
Та вмить уламки всі з'єднались
І впали до моїх колін.
5
0
453
Падати не можна літати
⠀
Досі вíрю в своє божевíлля.
Воно мчить із шаленою швидкістю,
І немає на світі подібної сили,
Що зрівняється з ним у вічності.
⠀
Воно тягне до тлінних небес,
Де хаóс із думóк неприка́яних,
Де позаду буде́нні, скупí інтереси,
А попереду - шок від паніки.
⠀
Ти летиш до незримих зіро́к,
Відчуваючи смак неваго́мості,
Потім падаєш стрíмко, торкáючи дно,
Бо не місце польоту в свідóмості.
⠀
І потрóху стає тобі боляче,
Як коту, що із Éрвіна до́слідів,
Зна́хiдка стане сигналом для творчості,
А біль від падіння - постріл для роздумів.
⠀
Бо знаходиш ти там (несподíвано)
Те чому не суди́лося ста́тися.
Воно ви́ллється тихо, і дуже помíрно
На прозо́рих, неза́йманих а́ркушах.
⠀
Ти напи́шеш доступною мовою,
Щоби хтось тебе, все ж, зрозумів.
Щоб почув усю суть під промо́вою,
І побачив тебе поміж слів.
(Спільний вірш. Співавтор: Олена Скурська)
6
0
453
Вагомий внесок
В холóднім серці, що хвилин з 15 тóму
Билося між стін лабораторій,
Останній імпульс не помітить лаборант.
Він вже забув ціну екстра́кту із істот мале́ньких,
Інколи бува потво́рних -
Його згада́ли у статті про нóвий грáнт.
⠀
Жорстки́ми фразами, роздаючи́ чіткі команди,
На́товп розганя́ючи навко́ло,
П'ятихвили́нку починає президент.
Сьогодні з радістю згадають прáщурів
І навіть то́мним нагадають словом,
Що повтори́ти зможуть вдáлий прецедéнт.
⠀
В ефір потрапить зрóблена на скóру руку,
Ґáджету підкóшена афіша,
Заполоня́ючи весь простір для думóк.
По колу очі жебраків все бігають, а я блукаю,
Гóсподи, не відчуваю тиші
Крізь синтетичний запах лісу і гілóк!
⠀
В хатáх, що досі сти́гнуть на окóлицях країни,
У зáсіках підстерігáє вітер
Знеси́лених, що тя́гнуть натюрмóрт.
Немає діла їм відтóді і дони́ні
До грáфіків до ваших, до латинських літер.
Не має сенсу тут ваш імпорт і ескóрт.
Куди молитися? Куди звернутися по правду ту,
Що в книзі описав творéць?
Яку оспівували бáрди і поети.
В суди.
В які зайди - хоч будеш ти орáтор, чи митець,
Дия́вол, пáрубок, чи слю́сар, чи агнéць...
Палай! Гори у пеклі ця знедóлена планета!
...
То був прибли́зний зміст
Сучасного, на жаль, естéта,
Що буде й далі з себе кóрчить Мойсея.
Та навіть згинь сьогодні чóртова планета -
А на орбіті буде грати "Одісéя"!
4
0
422
"Зустріч в старому вагоні"
Ми на фо́ні помара́нчевого неба
Не помітили навіть як ранок наста́в.
Ми не бачили ночі, сиділи в тене́тах
Ховаючи очі, бажа́ючи справ.
Під об'ємом палко́го, рудо́го воло́сся
Та трішечки вище твого́ декольте́
Ховаєш все те́, що мені не вдало́ся,
Свободу душі і думо́к парите́т.
Твій образ типо́вий для всесвіту Ма́ртіна
Мій - з позабу́тих давно́ сторіно́к,
Холодний як лід і сухий розраху́нок,
Супро́ти моїх нагадає амо́к.
Смара́гдова су́кня, з тонко́го атла́су,
Накриє підлогу ново́го СВ,
А з ним і екра́ни обо́х телефо́нів,
ВідІмкне реальність і час розірве́.
Сьогодні ця зустріч в старо́му вагоні
Залишить взірце́м гіркоти післясмак.
Тебе вже чекає сім'я на перо́ні,
У мене ж кінцева, а далі літак.
5
0
347
"Чи моя ти, впала зірочко?"
"Ти руками хапа́єш зо́рі,
І щоно́чі, із но́вим по́дихом,
Віддаєшся вітра́м у полі,
Як сильніше стано́вляться про́тяги.
Чому ж я тебе до́сі не чую?
Чи твої то всі тіні й о́брази,
Чи то сам їх в уяві малюю я?
Чи можливо все ж краще по́різно..."
...
"Чи побачиш мене ти крізь ма́рево?
Чи впізна́єш мій та́нець з вогне́м?
Чи згада́єш до чого ми пра́гнули?
Чи пове́рнеш до себе з дощем?
Клятий вітер кістки перелічує!
Мій тано́к добіга́є кінця.
І біда не була би правічною,
Якби ж голос не втра́тила я."
5
0
345
Відкривши очі
Пусті поля, світанок.
Одна лиш тиша навкруги.
Роса зійде - ніхто не встане,
Аж до обідньої пори.
Змінився час, змінились люди,
І правлять нині почуття,
Такі, як злість, вона повсюди,
Та й брешуть люди все життя!
Жорстокі діти! Страх і зради!
Тиран помер, та привид ще блука.
В серцях бездушної громади,
Хоч краплю жалю хтось шука.
І знову впала чорна хмара,
Встеливши попелом весь світ,
Немов це заговоір мольфара,
Що покарав Далекий Схід.
Ідуть роки, можливо, вже останні,
Бо з зникло зовсім співчуття.
Ідуть отари невблаганні,
Що гублять наше сприйняття.
Відкривши очі, я побачив:
Наш світ іде у небуття,
Страждають люди від знемоги,
І від злиденного життя.
Хоч винуваті будуть самі,
Тa ліпше друга кинуть в піч,
Аніж самим горіть віками,
І це тепер – нормальна річ.
І от, зустрілися Владики,
Відкрито, зримо, без чудес.
І стали поруч без’язико,
Зжахнувся навіть і Арес.
–Невже це ми таке зробили?
Невже ми вбили в них живе?
–Та ні, вони самі по собі жили,
І Я не знаю, що таке…
–Ану ж, Денниця, розкажи,
Це ти накоїв це безладдя?
–Та, Боже правий, покажи,
Кого Я з них зробив знаряддям?!
–І правда, бачив, не робив.
Та що це за незрима сила,
Що вмить все те, що я створив
На казна що перетворила?
–Змирись Отець, це їхні душі,
Що вмерли через тих банкнот.
Тепер на все вони байдужі,
Ти бачиш не людей – істот…
–Та може є ще в них надія?
Можливо це ще не кінець?
Та хто їх спинить, лиходіїв?
Чи той мольфар, чи знову лиш агнець?
–Скажу тобі я лиш одне:
Всім бути на своїх місцях.
А той, хто погань нажене,
Чекатиму його в гостях.
(Найперший шкільний вірш 2011 рік )
5
0
380
