Наостанок залишилася лише велика подяка

Далі життя Лізи набрало буденних ознак. Ніякого туману, ніяких лісових галявин та учениць пані Лілії. Дівчина проводила багато часу з тітонькою та інколи гуляла з Елею.
Вже середина серпня. Скоро знову до школи. Але Лізу тішило те, що останні дні літа вона проведе разом з батьками. Далі візьметься за навчання та вибір майбутньої професії, оскільки до Відьомства потрапити не можливо. Чорнявка нарешті домалювала картину, над якою довго працювала. Тепер можна відпочити.
Одного вечора Ліза поверталася з магазину. Вітерець приємно обдував обличчя дівчини та легенько тріпав її темне волосся. Промінчики вечірнього сонця гралися у Лізиних косах. Ох, літо! Як не хочеться, щоб воно закінчувалося.
Все було б чудово, якби не той хлопець, що несподівано опинився біля Лізи. Вона знала його! Це той хлопець, з яким дівчина танцювала на весіллі Хрищеної.
- О, Лізо привіт! Бачу, що ти вже відійшла від моєї порції туманного зілля.
- Що? – Сердито перепитала чорнявка. Від такого початку розмови, вона ледь не випустила з рук пакети.
- Ну, тільки не сердься. Мені пан Яків загадав. Таке домашнє завдання було. Пам'ятаєш, як ми танцювали на весіллі? Так тоді я замовив туманне зілля, щоб воно діяло на тебе.
- Але я тоді не бачила туману.
- А ти повинна бачити туман? Я також його не бачив. Для цього туман не потрібен.
- Ах ти ж негідник!
- Нічого собі, оце собі і знай. Я, між іншим, вибачитися за це прийшов. І подякувати.
- Подякувати? За що?
- Ну, пан Яків мене оцінив за найвищими критеріями, і сказав, що з мене вийде чудовий фізик. Розумієш, цікаво виходить, туманне зілля показує, як варити його. Хоч рецепт був і фальшивим.
- Фізик? До чого тут фізика?
- Як тобі сказати, як такої магії не існує. Сама подумай, якось тупо вірити у якісь казки про відьом. Але завдяки нашим предкам, ми свято віримо у цю магію.  Саме віра, віра у ту саму небилицю, змушує побачити світ, сповнений чарівних дійств. А фізик... Я просто хочу стати фізиком, і все.
- О... цікаво виходить.
- Ще б пак! Сподіваюся, що тобі сподобалися мої ілюзії.
- Так, цікаво було. Знаєш, та кав’ярня нагадує лісові альтанки. Вони також старі і затишні. Там завжди осінь.
- Можливо.
- Слухай, а як тебе звати?
- Ой, та це не важливо. Нехай буде Антон.
Після Антонових слів Ліза вже не злилася на його. Навіть виникло бажання підтримати розмову.
- Ой, щось я забазікався з тобою. Мені вже час. Бувай! – Швидко проторохтів він.
не встигла Ліза й щось сказати, як від хлопця й сліду не залишилося. І як вони вміють так переміщатися? Чи то весь світ переміщається перед їми?
Ліза і справді не злилась на Антона. Ковток прохолодного квасу вдома остаточно заспокоїв її. Тільки шкода, що після цих всіх пригод Лізі залишилася лише велика подяка.