Ще одна важлива розмова

Пан Яків милувався заходом сонця з його контори. З панорамного вікна видно прекрасну лісову галявину. Як це чудово – захід сонця у лісі. Тендітні промінчики пробиваються крізь гілля дерев, неначе хочуть сказати: «Ми тут, подивіться на нас!». Сонце, схоже на велику рожеву зефірку. А хмарки, неначе шматочки маршмело, засмажені на вогні.
До пана Якова підійшли пан Григорій і пані Лілія.
- Доброго вечора, пане Якове. – Привіталася панянка.
Григорій лише мовчки кивнув.
- Доброго вечора. Я як раз на вас чекав.
- Пане Якове, у нас є Коралові нитки. Тепер ми можемо об'єднати минуле, теперішнє і майбутнє в одне ціле. Але що робити із пані Свитцевою? – Запитав пан Григорій.
- Я думаю, що її слід відпустити.
- Але якщо Ліза знову втрапить у якусь неприємну історію? – Нагадала про себе Лілія.
- Ми за нею приглянемо. Дівчині треба повернутися до навчання.
- Пане Якове, Ви ж знаєте, якщо ми сплетемо нитки, то час зупиниться на місці. Усі будуть жити вічно!
- То у чому ж проблема, пані Ліля? Це і є наша мета.
- Ну тоді робіть як знаєте, пане Якове. А я піду до лісу, навідаю своїх дівчат.
- Пані Ліля, Ви ж учора казали, що хочете відпочити. – З іронією в голосі нагадав їй Яків.
- Від посади головної відьми Чернігова мене ще ніхто не звільняв. Я говорила, що не хочу набирати нових учениць, Якове! – Вигукнула відьма.
Після цих слів, Яків якось дивно подився на пані Лілію. Його сірі очі заблищали. На вустах з'явилася ледь помітна стримана посмішка. Щоки Лілії покрилися майже не видимим рум'янцем. Але наш пан це помітив і виставив свою широку посмішку на показ.
- О півночі у повню сплетемо нитки. – Нарешті озвався пан Григорій.
- Ритуал проведемо у Катеринівській церкві? – Запитав Яків.
- Так, у церкві . Це саме ідеальне місце. Там і залишимо сплетені нитки. – Сказала панянка.
- Добре. Тоді зустрінемося у неділю в церкві о пів на дванадцяту. – Дав розпорядження Яків. – До побачення.
- Добре, до побачення. – Попрощався Григорій і покинув гостьову кімнату контори.
- Бувайте. – Сказала пані Лілія і розчинилася в повітрі.
Точніше не розчинилася, а світ розчинився у її очах. Саме так відьми переміщуються у просторі. Вони просто навчилися користуватися секретами нашого Всесвіту. Люди також можуть цьому навчитися, але у буденній метушні не бачать цих можливостей.
Від сліду Лілії залишився лише синій туман із ароматом лаванди, який через хвилину розтав у повітрі. Головний герой залишився сам, милуючись заходом сонця, яке заховалося за лінію горизонту.