Мадам Рішар не хотіла вмикати світло в кімнаті. Прохолодне повітря охолоджувало приміщення та освіжало розум. Жінка намагалася зрозуміти, що їй робити далі: вбивство моделей, арешт Мартінеса, хвороба сина. Її наче хтось зурочив.

– Доля кидає тобі важкі виклики, – Валері промовила сама до себе і подивилася в дзеркало.

– Чому ти сидиш без світла, мамо? – Адріан хотів розгледіти щось в темноті, але бачив лише силуети предметів.

Валері стрепенулася: вона має бути сильною і не показувати своїх емоцій перед сином.

– Втомилася. Якщо хочеш, то увімкни.

Юнак в інвалідному візку хлопнув двічі в долоні і світло автоматично з’явилося в будинку. Валері примружилася від світла і намагалася тримати емоції всередині себе.

– Це правда, що Фредеріка арештували до вияснення всіх обставин? Хто ж тепер буде тобі допомагати з усім? – монотонно запитав син. В його тоні не було ні піклування, ні переживання, таке враження, що він знав, що буде наперед.

– Так, я залишилася без помічника. Можливо, завтра ще когось уб’ють, я ж не можу слідкувати за ними, з ким вони проводять час і де. Головне – ти живий і з тобою все добре. Однак я не хочу, щоб ти більше знаходився в агенції.

Адріан пригадав, як ще недавно його мати умовляла там працювати, щоб він не киснув без діла вдома. Тепер вона бідкається як вивести його із цієї гри.

– Ти швидко змінюєш свої рішення, мамо. Дивись, щоб знову не казала, що я сиджу замкнутий у своїй кімнаті. Хоча кому яка різниця.

Юнак пригадав як позував для обкладинок модних журналів, як маючи зріст 187 см дивився на всіх звисока та посміхався своєму зображенню. Він жив безтурботним життям і насолоджувався ним до одного дня.

– Адріан, ти плануєш сьогодні поїхати в «Лідо» чи ще де хочеш потусити? – Вікторія повисла в нього на шиї, як маленьке мавпеня.

Хлопець зрозумів, що так просто не вдасться посидіти вдома і подивитися серіал. Він втомився від постійних перельотів і нарешті повернувся додому в Париж. На нього чекали його шкільні друзі, яких він давно не бачив.

– Я мрію нормально виспатися. Можливо, завтра зустрінемося.

Дівчина розслабила обійми і насупилася. Вона так чекала, коли Адріан повернеться, щоб більше часу проводити разом. А йому, здається, дівчина більше не була цікава.

– Ну чому так? Я сумувала, – жалібно промовила Вікторія.

Юнак закотив очі: він зовсім не сумував за дівчиною. Кожного дня його локація змінювалася і він зустрічав різних людей та вів з ними діалоги. Адріан іноді забував, як звали його попереднього співбесідника.

– Я ще буду чекати на свою матір. Так що все завтра.

Вікторія поправила свою зачіску і запах її парфумів рознісся по всій кімнаті. Адріан чхнув від солодко-нудотного аромату. Дівчина чмокнула юнака в щоку і вибігла.

Хлопець ліг на диван і через декілька хвилин заснув. Його тіло розслабилося, а мозок відпочивав. Так добре йому давно не було після перельоту. Він забув про свої домовленості та проблеми.

Його розбудив будильник на телефоні: мелодія роздавалася на всю кімнату. Він прокинувся в темноті і трохи злякався від того, що не розумів до кінця де знаходиться.

Адріан стрепенувся і залишки сну покинули його. Він швидко привів себе в порядок та перевдягнувся. Його мати любила охайність та порядок в усьому. Адріан був єдиним сином засновниці популярної модельної агенції «Vogue» та бажаним нареченим для багатьох молодих дівчат.

«Ще встигаю до маман», – подумав юнак. Він склав речі в сумку та поїхав на таксі в таке рідне та знайоме місце. Адріан захоплювався Валері Рішар, її силою духу та мудрістю.

Він увійшов в її кабінет так впевнено та цілеспрямовано, неначе привіз Валері контракт на мільйон доларів. Вона була не сама, а разом з Франсуа. Адріан ледве стримував внутрішній протест, коли побачив, як чоловік доторкається до його матері.

– Привіт, – слова застряли в роті.

Валері перестала реагувати на приставання Франсуа і відштовхнула його. Жінці було дискомфортно і вона відчувала вину перед сином.

– Синку, ти повернувся та ще і прийшов вчасно, як ми і домовлялися.

Валері підійшла та обняла Адріана. Юнак не пожав протягнуту руку Франсуа, він не сприймав його, як члена родини. Від матері цей жест прохолоди неможливо було приховати. Залицяльник Валері був фотографом і на п’ять років молодшим за неї. Жінка була на сьомому небі від щастя, адже багато років була одна. Однак Адріан не розділяв її вибір.

– Як долетів, Адріан? Напевно, вже радий повернутися додому, – Франсуа намагався підтримати розмову та згладити невидиму ворожнечу.

– Як бачиш: стою перед тобою і розмовляю, – байдуже відповів син Валері Рішар.

– Так, сьогодні поїдемо в ресторан і відсвяткуємо твоє повернення, – сплеснула в долоні Валері. До неї повернувся її командний тон та бажання управляти людьми.

Адріан так і уявляв довгоочікувану зустріч з матір’ю: вона не любила гучні вечірки в стилі «Ми любимо тебе Адріан. Раді вітати вдома». Вона була жінкою практичною і любила витрачати свій час на корисні речі.

– Так, Франсуа, замов нам таксі.

Партнер Валері дістав смартфон із кишені своїх штанів і не охоче почав набирати номер. Гудки йшли довго, а потім диспетчер відповіла, що наразі вільних машин немає і прийдеться почекати.

– Почекаємо? Чи у мене є ідея краще: я вас сам довезу. У мене ж неподалік припарковано автомобіль.

– Ти забув Франсуа, що ми пили сьогодні шампанське. Хочеш, щоб оштрафували нас?

Франсуа перевів погляд з Адріана на Валері і здався. Жінка мала рацію: сидіти за руль йому було не можна.

– Тоді нехай Адріан поведе. Він молодий, спритний та тверезий, – Франсуа кинув зв’язку ключів і син Валері піймав на льоту.

Юнак хотів дочекатися таксі, а не їхати на машині, яку водив коханець його матері. Однак сваритися і псувати настрій під вечір йому не хотілося. Він мовчки кивнув та почекав поки Валері складе свої речі та вимкне світло у кімнаті.

Раптовий дзвінок зупинив дії мадам Рішар і вона підняла слухавку, розуміючи, що це надовго вона кивнула, щоб Франсуа й Адріан йшли на стоянку, а вона скоро прийде.

– Не розумію, чому я так тобі не подобаюся. Я роблю все, щоб твоя мати була щаслива, а не тонула в роботі, – пожалівся фотограф пасинку.

Адріан хмикнув та напружено звів плечі. Він не думав, що Франсуа потягне на філософію та риторичні запитання, коли його матір зникне з радарів. Інший би на його місці не починав таких розмов та сприймав із пофігізмом те, що про нього думають інші.

– Нам і без тебе було добре.

Юнак упізнав Мерседес Франсуа і зняв сигналізацію. Вмостившись зручніше за кермом, Адріан чекав, коли прийде мати, щоб довго не залишатися наодинці із надокучливим фотографом.

– Щось Валері не поспішає. Дивно… Я зараз наберу її, – вітчим приклав мобільний телефон вуха.

– Угу, ага, – тільки і промовляв Франсуа. Він був схожий на людину з обмеженим мовленням.

Адріан слідкував за мімікою та жестами нового «вітчима». Коли розмова закінчилася, Франсуа промовив нормальною мовою:

– Заводь машину, ми поїдемо без Валері. Вона приїде на таксі. Ці робочі моменти не дають нормально жити.

Юнак кивнув, але напруга в руках і в щелепі нікуди не ділася. Він буквально вчепився в руль. Сама думка про те, що йому прийдеться провести з Франсуа час без свідків давила на мозок.

Він їхав швидко і як в тумані не помічав знаки та чужі автомобілі. Франсуа слідкував за дорогою та коментував навички їзди Адріана:

– Обережніше, ну ти і їздок. Летиш, наче за тобою хтось гониться.

Адріан ще більше напружився і хотів щось відказати, як із-за повороту вискочила машина й останнє, що він пам’ятав налякане обличчя Франсуа і його неприємний голос.

Спогади закінчилися і Адріан опинився в кімнаті разом із Валері Рішар. Він здивувався тому, що знову згадав про аварію, про колишнього своєї матері та модельне минуле.

– Я роблю все для твого блага, синку, – лагідно промовила мати Адріана.

– Аякже, – юнак покотив візок в сторону своєї кімнати.