Того ж вечора сидівши у кімнаті готелю, я зрозумів, як багато вартують люди, які тебе оточують. Як важливо мати тих, які прийдуть на допомогу, а ще важливіше розбиратися у них. Щоб випадково не відштовхнути друга, та підпустити ворога занадто близько, бо він не роздумуючи запустить і стрілу в серце, і отрути в душу піділлє, і ніж в спину суне, та ще добряче оберне та поколупає там, щоб, напевне, зробити боляче та добити тебе і так, майже мертвого.
Через чотири години після мого приїзду, мені зателефонував Федір Іванович та сказав, що знає, де Олександра, правда, є маленька неприємність. Там десяток людей, усі зі зброєю, може бути небезпечно. Не радить ходити туди одному. Чиїх рук це справа, йому, на жаль, не вдалося з'ясувати.
Ну я, звичайно, відчайдух, але не самогубець, і тому перед тим, як зірватися з місця, я сів та добряче обмізкував ситуацію, і лише наступного вечора зібрався на справу.
До порад не став прислуховуватися, бо взяти з собою було нікого. Перед тим уточнивши останні новини й правильне місцеперебування, я знову ж таки через знайомого дістав план маленького сільського будинку неподалік Білої Церкви, де власне й тримали Олександру. Ретельно його вивчивши, я зібрав деякі речі, каністру бензину, сів в авто та поїхав до місця призначення. У мене був план, але я не був певен, чи спрацює він, та часу на більше точно не було.