Те, що це була саме Бібліотека, сумнівів бути не могло. Так багато книжок я не бачив ще ніколи. А я таки дещо бачив у своєму житті. Різні розміри, обкладинки, мови. Все це розмаїття стояло на книжкових полицях у різноманітних книжкових шафах. Будь-які стилі та кольори. Здавалося, не було жодної однакової шафи, як і однакової книжки. Але Потойбіччя не було б Потойбіччям, якби тут було просто дивно, а не занадто дивно, чи навіть абсолютно неможливо дивно. Неможливо дивним було розташування всіх цих шаф з книжками у просторі. Їх ряди нагромаджувалися яким завгодно чином, перетиналися під різними кутами, знаходилися на різній висоті. Виглядало так, що ті шафи порушували всі закони гравітації, а може й тримірність нашого простору.

По центру цієї книжкової вакханалії на гігантському сідалі, наче якийсь величний монумент, височила величезна сіра сова. Перед нею стояв солідний стіл з червоного дерева та затишне шкіряне крісло.

В цей момент я пожалкував, що не розпитав Одеську Інтелігенцію про те, як саме користуватися Бібліотекою. Чогось я не подумав, що то може бути проблемою. Що ж, доведеться, виясняти це самостійно, експериментальним шляхом.

Я пройшов до столу та присів у крісло. Придивився до сови, що нависала наді мною. Опудало чи жива істота?

— Кхм — прочистив горло я.

— Я від Ірини Володимирівни. — сказав я фразу, що вже декілька разів працювала, як заклинання.

Для підтвердження підняв повище брошку, яку досі тримав у руці.

Сова відкрила величезні мов тарілки очі. Повернула голову набік під кутом на який здатні хіба що ці птахи, і подивилася на мене зверху вниз. З хвилину сова дивилася на мене, потім кліпнула очима і ледь помітно ворухнула крилом. З нього випало і повільно спланувало до мене перо. Зовсім маленьке для велетенського птаха і чимале для мене.

Коли мій погляд, який прослідував за пером, зупинився на поверхні стола, то я побачив, що вона була вже не пуста. Невідомо звідки тут взявся великий аркуш жовтуватого паперу, чорнильниця та круглі окуляри у тонкій золотій оправі.

Ага, схоже це, як заведено зараз говорити, — інтерфейс користувача. Я взяв перо та обмокнув його у чорнильницю. Давненько я не користувався таким засобом. Написав на аркуші “індуїстська ікона” і відклав перо. Нічого не відбулося. Я трохи ще подумав, взяв знову перо і поставив крапку в кінці.

Це спрацювало. По напису пішли хвилі і він поступово, наче рідина, яку засмоктує пісок, зник. Натомість Бібліотека прийшла до руху. Шафи почали сунутися наче конвеєрні стрічки, час від часу щось перемикалося і ці ряди книжкових шаф міняли своє розташування у просторі, наче сторони кубика Рубіка.

Через пару хвилин я почув якийсь шум, наче ляскіт крил. Секунда і я побачив його джерело. Це, наче зграя птахів, летіли книжки. Вони складалися та розкладалися наче махали крилами. Книги зліталися з різних сторін формуючи клин, який явно цілив до мого столу.

Ще мить і вони вже заполонили стіл, так що і вільного місця не залишилось, а ті, що не помістилися, почали кружляти над столом.

Схоже, я зробив занадто загальний запит, по якому знайшлося занадто багато книжок. “Охорона, відміна!” — захотілося крикнути мені.

Я відкинув в сторону особливо настирливу книжку, що лізла мені на руки і схопив перо, ще раз обмокнув його у чорнила і записав: “індуїстська ікона, що зображує Бога Крішну як Пастуха”. Ще трохи подумав і додав через кому “яка знаходилася в музеї Реріха в Одесі” і поставив крапку.

Як тільки по напису пішли хвилі, зграя книг піднялася вгору і полетіла назад, Я полегшено посміхнувся. Бібліотека знову перетворилася на кубик Рубіка, в центрі якого був я. Цього разу чекати довелося досить довго. Я навіть почав переживати, чи не занадто специфічне завдання я дав Бібліотеці.

Але, вже коли я майже наважився написати новий запит, почувся ляскіт крил, точніше, обкладинок.

Цього разу в мою сторону летіло всього декілька книг. Я трошки почекав і вони опинилися на моєму столі. Одна виявилася каталогом експонатів музею Реріха, видана два роки тому невеликим накладом. Не думаю, що я щось цікаве там би знайшов. А от дві інші виглядали значно цікавішими.

Перша була дуже великою й очевидно старовинною. На шкіряній обкладинці золотом викарбувані якісь символи, в яких я міг вгадати санскрит. Всередині книги теж все було на санскриті та на доданок кольорові малюнки — все очевидно зроблено вручну. Отакої. Я санскриту не знаю і перекладача під рукою теж нема. Що ж робити?

Я подивився на сову, що продовжувала без жодного руху сидіти наді мною. Вона зображувала неживий монумент, абсолютно не звертаючи увагу на моє сум’яття.

Може варто ще написати на папері запит на словник? Це має спрацювати, але я уявив собі як по одному слову перекладаю за допомогою словника цілу книгу і вирішив, що має бути простіший засіб. Ага! На столі ж ще були окуляри, якими я так і не користувався.

Я одягнув окуляри та подивився крізь них на обкладинку книги на санскриті й, о диво, — замість незрозумілих краказябр я побачив знайомі українські букви. Тут було написано “Храмова книга”. Ну що ж, одна проблема вирішена, але ж і так цей фоліант на понад тисячу сторінок — я всю ніч буду шукати потрібну інформацію. Тільки я про це подумав, як книга сама відкрилася на певній сторінці, де мені одразу в очі впало те саме зображення, що було на вкраденій іконі.