Роботи сьогодні було багатенько, тому звільнився я зовсім пізно. Додому вирішив не заїжджати, а відразу поїхати до Літературного музею, поки не настала комендантська година. Розташований він поруч з Археологічним музеєм, практично навпроти загальновідомого одеського Оперного театру. В красивих залах Літературного музею, часто проводили виставки, семінари, лекції, нерідко тут і виступали невеличкі камерні оркестри. Особливо я любив ходити на квартет “Гармонії світу”.

Але цього разу я приїхав сюди у справах, та й музей не працював під час воєнного стану. Двері були зачинені і я гучно постукав. Чекати довелося досить довго. Нарешті заклацали замки, заскрипів запор і двері вкрай неохоче привідкрилися.

— Чого треба? — досить грубо спитала мене бабулька-вахтер.

— Я від Ірини Володимирівни.

— Ми зачинені. — Бабулька спробувала закрити двері, але я встиг поставити ногу в щілину.

— Ви, мабуть, не зрозуміли. Я від Ірини Володимирівни Медушинської. — наполягав я.

Вахтерша зміряла мене підозрілим поглядом. Я розкрив куртку та продемонстрував брошку, що дала мені Одеська Інтелігенція біля “Глечика”.

Це спрацювало — двері відчинилися. Я зайшов у вестибюль.

— Що ж ти відразу не сказав, що від Ірини Володимирівни? — пробурчала бабулька. — Ти до Бібліотеки?

— Ага. Як туди пройти? — спитав я.

Вахтерша знову підозріло глянула на мене.

— Ти в перший раз чи що? — спитала вона.

— В перший. — підтвердив я.

— Он туди по цьому калідору йди, а далі праворуч і вниз сходами. Ну а далі вже ти сам знаєш які шляхи. — вказала дорогу вахтерша.

— Дякую, шановна пані. — чемно вклонився я.

— Йди вже. — буркнула у відповідь бабулька.

Я пішов “калідором”, по дорозі одягнув свій спеціальний окуляр для потойбічного бачення. Не витримав і оглянувся на вахтершу. В окулярі вона не виглядала невисокою сивою бабулькою. Аж ні. Це чи гоблін, що перебрався з-під мосту до музею і тут збирає плату за прохід, чи якийсь домовий-переросток, який пару років не виходив з тренажерного залу та об’ївся стероїдів. Коротше, серйозна варта. Непереливки було б тому, хто спробував би силою тут пройти. Я пройшов до сходів та спустився ними. Якби я не дивився у свій окуляр, то побачив би тут тупик з якимось музейним непотребом. Але моя потойбічна сила та цей чудесний артефакт ясно давали мені знати, що тут прохід в Потойбіччя.

Я заплющив очі та промовив заклинання переходу. Насправді у кожного свій метод як перейти у Потойбіччя. Я придумав собі заклинання, хтось робить якісь жести, інші капають на землю чарівним зіллям тощо. Та й очі можна не заплющувати, просто миготіння, спалахи та інші неприємні “спецефекти” викликають у мене нудоту.

Крок і я опинився в іншому коридорі. Потойбічному.

Потойбіччя тут мені не подобалося. Тривога дзвеніла у повітрі, як натягнуті струни. Відчуття небезпеки мурашками пробіглося по спині.

Цей коридор був дуже темним. Я увімкнув ліхтарик на мобільному, але його світла хватало хіба що на метр від мене — далі воно тонуло, грузнуло у густому сірувато-білому павутинні, що покривало стіни та стелю коридору.

Ну що ж — будемо сподіватися, що така мила й добра пані, як Одеська Інтелігенція не завела мене до якоїсь пастки.

Я рушив далі. Мої кроки викликали гучне відлуння, наче я йшов у якійсь трубі чи тунелі. Через якийсь час до звуків моїх кроків начебто додалися якісь інші звуки: шерхотіння, якийсь шепіт, дряпання по каменю чимось гострим. Я відчув на собі голодні та жадібні погляди. Оглянувся та придивився до темноти за спиною. Мені здалося, що я побачив десятки злих червоних очей.

Якась інтуїція підказала мені, як треба діяти. Я знову розстебнув куртку та відчепив брошку, що дала мені Одеська Інтелігенція. Через те, що нервував, вколов собі палець і з нього капнула кров. Коли крапля торкнулася підлоги, по коридору наче пройшла хвиля, звуки, що ховалися у павутинні значно підсилилися, мені здалося, що побачив неясні тіні, що кинулися до мене.

Я виставив перед собою брошку. Срібно-золота троянда засвітилася яскравіше за ліхтарик мого мобільного. Коридор миттю замовчав, тіні відступили.

Я поспішив вперед. Хтозна-як довго магія Одеської Інтелігенції може стримувати цих невідомих потвор.

Нарешті стало видно світло в кінці цього коридора, який здався мені нескінченним. Я вже практично біг і просто влетів у залу Бібліотеки.