Я лежав у труні. Наді мною стояли мама, тато, наш сусід Ісаак Мойсейович, його дружина Роза Марківна, ще якісь люди, обличчя яких розпливалися для мене.

— Боренька, на кого ж ти нас покинув! — плакала мама. Вона була вся у чорному і ховала заплакане бліде обличчя у чорну ж хустинку.

Тато не плакав, тільки дивився на мене начебто з докором. Весь погляд його говорив, що своєю смертю я дуже підвів як нашу родину в цілому, так і його, Августа Карловича, особисто. І головне — така моя поведінка порушувала Ordnung, який, як відомо, muss sein. Суворо виблискувало його пенсне, губи стиснені у тонку смужку.

— Такий молодий був, Бора. Такий молодий. Ой-вей. — вторив мамі Ісаак Мойсейович. Він вимовляв моє ім’я саме так — з твердою голосною наприкінці. Інколи він звав мене Борух, на юдейський манір.

Я хотів крикнути “Я — живий! Я вас бачу і чую. Нащо ви ховаєте мене?!”, але нічого не вийшло. Я був наче паралізований. Не міг поворухнути ані губами, ані руками, жодним найменшим м’язом.

— І на руках тебе носитимуть, щоб не спіткнулася нога твоя об камінь. — розтягував слова піп, який знаходився десь за межами мого зору.

— На гада й змія будеш наступати, розтопчеш лева і дракона.

На доданок до церковного співу попа та плачу мами додався якийсь сторонній звук.

— Тому, що він явив свою любов до мене, я його врятую; я вивищу його, бо знає моє ім'я.

Звук посилився.

“Ні! Не ховайте мене! Ні!” — билися думки всередині мене. Якби тиша могла волати, то я був би найгучнішою тишею.

— Тому, що він явив свою любов до мене, я його врятую; я вивищу його, бо знає моє ім'я. — продовжував піп.

Тим часом у полі мого зору з’явилося дещо нове — велика мармурова плита, яку насували на мою труну. Це шарудіння від її перенесення було тим стороннім звуком. Плита насувалася і насувалася, закриваючи все інше.

— Довгим віком його насичу і явлю йому моє спасіння. — на цих словах плита закрила мене повністю. Лягла на мої груди. Стиснула мене наче у лещатах. Начебто багатокілограмовий мармур поклали безпосередньо на мене, а не на стінки труни. Як же нестерпно вона давить. Я не можу дихати! Дайте мені вдихнути! Один, хоча б один вдих!

В цю мить я прокинувся. На моїх грудях сидів величезний чорний кіт і дивився мені в обличчя жовтими очима.

— Брись! Геть від мене, поганцю — прохрипів я.

Кіт незадоволено глянув на мене, але сплигнув вниз. Сів біля ліжка, підняв ногу “пістолетом” та почав вилизувати свої мохнаті кульки, наче ні в чому не бувало.

Я глибоко вдихнув, присів на ліжку і витер холодний піт з чола.

— Якого біса ти приперся? — зло прошипів я чорному коту.

Той перестав вилизувати свої причандали, на якусь мить застиг з висунутим язиком. Нарешті опустив ногу і сказав:

— Тебе звуть на Раду Захисників, сьогодні опівночі в будівлі Нової Біржі.

Перш ніж я ще щось спитав чи сказав, кіт чорною тінню прошмигнув у двері спальні і зник.

Я глянув на годинник. Шоста година. Сьогодні був вихідний день і можна було б ще поспати, але заснути після такого непросто. Я виконав знайомі ранкові ритуали, які робив чи не кожен день вже понад сто років: холодний душ, чищення зубів, ароматна кава, міцний тютюн. Вийшов на балкон. Тільки-но закінчилася комендантська година і на безлюдних вулицях з’явилися перехожі, що поспішали у своїх справах. На перехресті навпроти на блокпосту змінювалася варта. Хлопці в камуфляжі з жовтим скотчем на рукаві, що провели всю ніч серед холодних білих мішків з піском, завантажилися у сірий Mercedes Sprinter. Той неспішно об’їхав протитанкові їжаки та помчав по Преображенській кудись в сторону Привозу.

Я ще раз затягнувся своєю старенькою люлькою з бріара. Випустив пару кілець диму. Чогось мені згадалося як практично на цьому ж перехресті в грудні тисяча дев’ятсот сімнадцятого року стояв дуже схожий блокпост гайдамаків. З таким же самим жовто-блакитним прапором. Такі ж самі хлопці, хіба що в інших одностроях та з іншою зброєю. Така ж сама напруга стояла тоді в повітрі Одеси. Тривога та страх. Віра та надія. Життя та смерть. Невже все йде по колу? Події тих далеких часів повторюються?